Двічі з перервою у півроку довелося відвідати сусідню Польщу. І двічі – захоплюватися величезними (порівняно з Україною) успіхами Польщі в реалізації реформ, в змінах постсоціалістичного менталітету і – як наслідок – в економіці. Водночас, спілкування з головою правління польської Гельсінської фундації з прав людини, активісткою «Солідарності», яка добре знає, що таке робота в підпіллі, Данутою ПШИВАРОЮ не дозволяє дивитися на Польщу через суцільні рожеві окуляри. У риториці серйозної і досвідченої правозахисниці оптимізм жовтня 2015-го змінився настороженістю травня 2016-го. І недарма: за цей відрізок часу у Польщі багато змінилося. Пройшли вибори (цілком легітимні і демократичні), до влади прийшли сили . І почалося те, що сьогодні представники старої і міцної «Солідарності» називають «Крок вперед – два кроки назад». Схильна до наслідування Україна могла би винести уроки з досвіду сусідки. Але якщо не винесла з успіху – то чи зуміє не повторити невдачі?
2015. Історія успіху Польщі: від підпілля через романтичну розбудову нової системи – до апатії
«Уже понад 30 років працюю в Гельсінському комітеті з прав людини в Польщі, – розповідає пані Данута Пшивара. – Для мене ці роки можна поділити на 3 частини. Перша – підпільні дії 1980-89 років, коли працював Гельсінський комітет у Польщі. Період боротьби за демократію і за захист базових прав людини. У державі панувала тоталітарна система. А в тоталітарній країні неможливо захищати права людини – їх просто не існує. Тобто першою частиною боротьби має бути боротьба за зміну системи. Далі нам треба було відповісти собі на запитання: будемо продовжувати роботу, чи ми досягли вже того, чого прагнули. Вирішили, що треба продовжувати і «дивитися на руки» новій владі (такий сталий зворот в польській мові означає «контролювати» – авт.). І прийняли рішення побудувати Гельсінську фундацію з захисту прав людини юридично, збільшуючи при цьому просвітницьку роботу. У нас працювали адвокати, які відкрито захищали політув’язнених. А в 90-х роках розпочався другий період наших дій. 1990-2004 – період романтичного будівництва нової системи, нової Польщі. Змінювалися влади, змінювалися політичні сили, хтось повертався (як-от комуністи-соціалісти), потім прийшли праві сили. Завдання були спільні: щоб Польща стала демократичною, далі – здобути членство в НАТО тощо. 2004-го Польща стала членом ЄС. Ми по-різному бачили шляхи досягнення цього, але цілі були спільні. Влада зверталася за порадами до громадськості, і хоча це не означає, що всі наші зауваження одразу втілювали в життя – але переважно так. А далі, на третьому етапі вже була просто трудна, нудна реальність – як на Заході Європи. Зараз немає тих блискучих цілей, як раніше. В цьому різниця між політичними силами і життям. Вони говорять сильніше, ніж є в реальності. Але те, що вони висловлюють, має наслідки: дуже глибоке розділення в суспільстві. Люди голосують за різні партії. Одні з них кажуть: «Ми геть нічого не досягли!», – інші: «Ми досягли вже всього!». Це дуже схоже на інші країни, але є одна відмінність. У розвинутих країнах громадяни знають: те, що висловлюють політичні лідери під час виборів – це одне, а те, що буде потім – треба поділити щонайменше на 2, а може і на 3, і на 5.
Різниця між політичними силами і життям: вони говорять сильніше, ніж є в реальності.
Гельсінська фундація втілювала численні програми для політичних лідерів, а також для представників широкого кола професій, від яких дуже багато залежить – вчителів, прикордонників, поліцейських, адвокатів, прокурорів, журналістів тощо. Звертали до них багато просвітницьких і загальних матеріалів. Підготували проект змін до Конституції. Підготували Закон про права людини, але президент саме тоді розпустив парламент. Та цей наш проект став зрештою базовим. Праві сили хотіли багато зробити, але допустили фальстарт.
Погано підготовленою, наприклад, була постанова парламенту про люстрацію високопосадовців. Міністр внутрішніх справ оголосив про неї на засіданні парламенту. Та суспільство не погодилося з тим, що люди, яких він назвав, співробітничали з комуністичними спецслужбами. Окрім цього, Гельсинська фундація і Гельсинський комітет також зауважили, що неможливо проводити люстрацію без законного обгрунтування і без можливості люстрованим оскаржити її. Зрештою все закінчилося відставкою уряду, який запровадив цю люстрацію. Наступний уряд разом з парламентом почав підготовку Закону про люстрацію. До нас часто зверталися за порадами, ми передали свої зауваження до цього закону.
У Польщі ці зміни не відбулися зразу. І парламент тільки частково був вільний, і уряд: уряд складався з колишніх людей з опозиції, а всі силові структури – з колишніх комуністів. Міністром внутрішніх справ був той, хто разом з Ярузельським вводив воєнний стан, міністром оборони – також генерал з колишньої системи. Ніхто напевно не знав, що ще є в архівах, а що вже знищено.
Був настрій покарати всіх, хто запроваджував і підтримував злочинний воєнний стан. Коли змінили міністра МВС і почали розбудову демократичних спецслужб 1989-90рр., прийняли рішення одразу в 1989 і 1990 році після зміни міністра внутрішніх справ і коли влада почала розбудову демократичних спецслужб, уважно розібратися: хто жорстко порушував права і свободи, а хто поводився не так уже й погано. Ця верифікація пройшла в спецслужбах і міліції (яка змінила назву на поліцію), але не в суді (передбачалося, що судді самі її проведуть, але так не сталося). Цей закон про люстрацію насправді торкався тільки неявних співробітників спецслужб.
Ми вважали, що головне – знати правду, хто співпрацював зі спецслужбами. Це не означало заборони входити до уряду чи парламенту. Головне – сказати правду, і якщо люди не вважатимуть це твоїм злочином – на тобі це ніяк не відіб’ється. Тож вимогою закону стало, що кожен кандидат до парламенту має відповісти на питання, чи співпрацював зі спецслужбами.
Вимогою закону стало, що кожен кандидат до парламенту має відповісти на питання, чи співпрацював зі спецслужбами.
Створили «інститут післялюстраційної неправди». Це була також погана ідея. По-перше, співробітники спецслужб також не говорили всієї правди своєму керівництву. Крім того, не всі документи акумулювалися в одному місці. Наступна проблема: людину вербували, і вона відмовилася (або не відмовилася, бо її шантажували) – підписувала згоду на співпрацю, але одразу оголошувала про це своїм друзям із підпілля. Наприклад, це було умовою, щоби виїхати зі своєю хворою дитиною з країни. І якщо ти в таких умовах, ти ні в чому не винен, але десь щось завалялося і спливало – бувало дуже прикро і несправедливо.
Цей інститут став дуже сильним і водночас дуже поганим інструментом у руках політиків. Є процедура «люстраційної неправди» – якщо сказав неправду, позбавляєшся права обиратися та інших прав. Також це мали пройти журналісти, адвокати тощо. Перевіряв усе люстраційний суд. Постановою суду людина, яка збрехала про це, називалася «люстраційним брехуном».
Реформа поліції в Польщі почалася з відправки на пенсію всіх генералів з міністерства. Міністром призначили журналіста, який взагалі ніколи не був у цій системі, і з попередників залишився тільки один полковник і кілька майорів.
У Польщі не відбулася люстрація суддів, але там ніколи й не було тотальної корупції суддів. Честь мундира – понад усе, тож завжди були речі, через які не переступлять самі судді».
Загалом станом на жовтень 2015-го Польща і Україна виглядали як два абсолютно різних світи, які неможливо порівняти. Так, у Польщі беруть хабарі – але такої всепожираючої корупції, як в Україні, тут немає. Поляки, як вони самі кажуть, «рубають хвіст котові за раз, а не частинами». І дивуються, що ми, які могли би мати за рік цілком нову державу – так досі її й не отримали
2016. Загрози. «Одна партія змогла сформувати більшість»
Як поводиться нова польська влада після того, як отримала владу в жовтні-листопаді минулого року? Особисто мені це дуже нагадує ситуацію в Україні. Коли одна політична сила намагається узурпувати владу. Коли закон терміново переробляють на догоду персоналіям. Коли конкурс на держслужбу залишається порожньою формальністю і т.д. і т.п. Але я – про своє. А враження Данути Пшивари про сьогоднішню Польщу таки досить невтішні.
«Бачимо чіткі спроби змінити політичну систему після того, як партія «Права і справедливості» виграла вибори, сформувала більшість, президент прийняв присягу, – констатує пані Данута. – Анджей Дуда був одним з багатьох депутатів європарламенту з кола «Права і справедливості», у нього був певний досвід роботи в канцелярії Лєха Качинського – юридичним радником). Цей тандем уряду (сформованого з кола кандидатів «ПіС») і «свого» президента призвів до того, що «ПіС» отримали серйозні інструменти, аби, не маючи конституційної більшості, повноважень виборців для змін політсистеми і конституції – реально це робити. І думаю, в майбутньому або ми, або наші наступники думатимуть над механізмами, які слід ввести в систему, щоб таке не було можливим.
Але зараз я не знаю, чим завершиться ця ситуація. З одного боку в нас є опозиція і люди з громадянського суспільства, третього сектору. І є судова система, яку керівні кола ставлять тепер під сумнів, кажучи, що вона не така важлива, як законодавча і виконавча. Маємо дуже небезпечну ситуацію – юридичний дуалізм. Оскільки троє суддів Конституційного суду досі не прийняли присягу, то рішення, прийняті меншим складом, не всі структури визнають. Наприклад, виконавча влада наполягає, що немає жодних причин ці рішення виконувати. Ми звернулися до Венеціанської комісії, щоб роз’яснила нам, що відбувається в нашій країні.
Маємо дуже небезпечну ситуацію – юридичний дуалізм. І зараз я не знаю, чим завершиться ця ситуація.
Маємо новоприйнятий закон про медіа, яким будуть повертати приватні ЗМІ в національні. Був змінений закон про поліцію, їй дають більше можливостей слідкувати за інтернетом і т.д. – його тепер називають «законом про стеження», і цей же закон обмежив суддів щодо оперативних дій поліції. Ці дії перестали бути предметом ретельного контролю судів.
Були змінені закони, які покликані позбавити імунітету омбудсмена, омбудсмена з питань дітей та ін. Легальним стало так зване використання «плодів отруйного дерева» – провокацій стосовно підозрюваних і звинувачуваних. На смітник викинули Закон про держслужбу, тепер на неї призначаються люди без конкурсів, були знижені кваліфікційні вимоги щодо посадовців у держадміністраціях.
Усі ці законопроекти були подані депутатами, це швидкий шлях втілення – без громадських слухань (ми висилали своїх експертів, готували висновки, але це не мало ніякого впливу на кінцевий вигляд закону, як і протести Бюро аналізів сейму, що ці закони суперечать Конституції. І більшість з них були оскаржені омбудсменом в Конституційному суді, але певний час КС не приймав жодних рішень, потім почав приймати, але якщо вони будуть неугодні – все одно влада скаже, що це рішення «групи приятелів, вироблені за кавою і тістечками»).
Насправді це перестає бути смішним. 127 журналістів були звільнені – або з ними не продовжили контракти. Поки що ми не можемо говорити про те, що плюралізм заглушили, але частина публічних ЗМІ стали урядовими сурмами.
Сьомого травня ми влаштували велику маніфестацію. Влада міста сказала, що на неї прийшли 240 тисяч осіб, а національні ЗМІ – лише 30 тисяч. Спочатку поліція також казала 30, потім 45, а потім почала пояснювати, як вони їх рахували. А ми й самі вміємо добре рахувати – ми робили це довгими роками. Зустрічалися з прес-секретарем поліції, писали на папірцях, потім тиснули одне одному руки і хвалили одне одного. Тобто якщо й були розбіжності – вони були невеликі. Але різниця між 40 тисяч і 240 тисяч – це занадто! Навіть комуністи так не рахували, а я знаю, що кажу – третину життя прожила в тій системі!
Є ще кілька «геніальних» ідей, одна з них, про яку проговорився керівник «ПіС»: треба подумати про зміни у виборчому законодавстві. Йдеться про зміну меж виборчих округів (вигіднішу для «ПіС») тощо, аби продовжити собі політичне життя при владі.
Судова влада в значній мірі – в опозиції до того, що робить законодавча і виконавча влади. І в нас є широке ліберальне суспільство. Але є й багато організацій, які підтримують правлячу владу.
Я не економіст, і я не вдаю, що я економіст. Але я не маю підстав не вірити економістам, які пройшли з Польщею багато. Я знаю, що ваше покоління – принаймні покоління більшості з вас – це покоління тих, які не знають, або не пам’ятають, чим було життя в тоталітарній системі і як живеться в країні, де є «єдина правда», яка передається офіційними ЗМІ, де неможливо виїхати, де є тотальне стеження. Багато хто голосував за «ПіС», бо їм стало просто нудно: упродовж багатьох років одні і ті самі політики, одне і те саме ообіцяють, та ще й не все до кінця виходить. Хтось взяв кредити в швейцарських франках, а після кризи в них не все було так добре, як раніше… Хтось підтримує програму «500+», за якої кожна родина, яка має більше ніж одну дитину, отримує на дітей. Ці вкладення запрацюють десь років через 20 – коли ці діти почнуть заробляти на пенсію своїх батьків. І економісти, яким я вірю, стверджують, що ці злоті повернуться на ринок лише частково.
Я почуваюся так, неначе мені хтось плюнув в обличчя. Це ж не дощик, так? Щороку викидаються через вікно усі наші досягнення. Ми були доказом, що не лише варто, а й можливо досягнути змін! А тепер ми можемо стати доказом того, що все можна перекреслити. Це хулігани, які лише приходять, щоби взяти, і потім хлопають дверима.
Я почуваюся так, неначе мені хтось плюнув в обличчя. Це ж не дощик, так? Щороку викидаються через вікно усі наші досягнення. Ми були доказом, що не лише варто, а й можливо досягнути змін! А тепер ми можемо стати доказом того, що все можна перекреслити.
Що робить Гельсінська фундація? Те саме. Просто питання в інтенсивності і глибині роботи. Раніше ми боролися за зміну системи, потім трансформували державу, це був дуже романтичний період, до якого я повертаюся з ностальгією. Потім був період стабілізації після вступу в ЄС. Може, не найбагатші, але всі поводилися відповідно до стільців, які посідають. Суспільство дивилося на руки влади, смикали владу за рукав… так, нудно. Так, нам обіцяли золоті гори, які врешті народжували мишу. А зараз я боюся, що не залишу своїм молодшим колегам державу, яке розвивається, західного типу, на європейьскому рівні, з захищеними правами людей. І хоча молодь любить всілякі виклики – та я не знаю, чи добре займатися сізіфою працею, йдучи знизу вгору. Європа перестане нам вірити, ми все проїмо, і якщо не встигнемо проїсти – це все радісно роздадуть. Я б хотіла, аби я помилялася».
Чому польські «два кроки назад» все одно оптимістичніші за український «поступ»?
Пані Данута Пшивара називає себе Кассандрою і передбачає, що влада не використовуватиме весь свій «інструментарій» до певних подій – зокрема, до візиту Папи Римського, участь якого передбачається у Всесвітніх днях молоді, запланованих у Польщі наприкінці липня. Але далі… «Не знаю такого ідіота, який би хотів отримати зброю, яку б він ніколи не хотів використати. Тож у певний момент ця «зброя» таки вистрілить», – каже вона про владу, яку зосередила в своїх руках правляча партія. І гірко жартує: «Поляки завжди виходили на вулиці, коли дорожчала ковбаса. Тому, можливо, треба ще трохи почекати. І тоді нас знову буде багато».
Водночас слід віддати полякам належне: уже двічі від часу правління «ПіС» вони виходили на масові мітинги. Вперше – як уже згадувала п. Пшивара, 7 травня, і вдруге – 4 червня, символічно – у 27-му річницю перших у новітній історії вільних виборів, які «поставили хрест» на політичній монополії комуністів. І хоча влада цей суботній день оголосила робочим (типовий спосіб зменшити кількість мітингарів), мітинг відбувся. Десь уп’ятеро менший, ніж у травні, але все одно приблизно 50-тисячний.
І нічого, що ці масові акції називають «акціями срібного волосся», бо на них переважають люди старшого покоління. Головне, що такі люди є, і що старше покоління в Польщі – зовсім не таке «ватне», як великою мірою в Україні. І молодь там також виходить на протести, хоча вже й не так підтримує старих політиків. І три президенти підписують спільне звернення до країн ЄС з застереженням, що Польща під загрозою втрати цінностей демократії. І два з цих президентів ідуть пліч-о-пліч з народом на мітингу, а третій заявляє про готовність приєднатися, якщо акції будуть мільйонними…
Україна показала таку єдність у страшну зиму 2013-2014 – і знову збайдужіла. Або затихла перед тим, як сказати своє слово?
На фото: мітингарі у Варшаві 4 червня 2016-го з саморобними крильцями метеликів – символом свободи і можливості великих змін, незважаючи на зовнішню крихкість
ОДНА З ТИХ, ХТО ЗМІНИВ ХІД ІСТОРІЇ ПОЛЬЩІ
Данута Пшивара – відома польська правозахисниця, яка працювала в підпіллі в часи глибокого соціалістичного тоталітаризму, а нині очолює правління польської Гельсінської фундації з прав людини. Вона сама про себе каже: «У мене було класне життя, я пережила багато цікавих речей, але я би не хотіла, аби молодь пережила таке саме». І, будучи відкритою до спілкування, зауважує: «Якщо є питання – давайте, але попереджаю, що на більшість з них відповідей я не знаю».
Та насправді вона знає більше, ніж хто інший. Вона пам’ятає ті часи, коли 1975-го був підписаний договір між демократичними країнами соціалістичного блоку, який поклав початок роботі Конференції безпеки і співробітництва в Європі. Це був «Троянський кінь» в соціалістичну систему – захист міжнародних прав і свобод людини. Кремль погодився на це, бо вже звик, що папір усе терпить. Але на практиці вийшло інакше. 1976 року травень радянські дисиденти (Сахаров, Боннер, інші, вихідці з України, Грузії) вирішили побудувати щось на зразок організації, яка буде уважно дивитися владі на руки і голосно кричати, якщо влада не буде виконувати те, що записано. Створили для цього неформальну московську Гельсінську групу. Згодом більшість з членів цієї групи потрапили в СІЗО, потім в ГУЛАГи, дехто виїхав на Захід. Але цей рух поширився на інші країни.
У Польщі у червні 1976-го запрацював Комітет захисту робітників, 1977-го в Чехословаччині зорганізували «Карту – 77». У більшості соціалістичних країн починалися якісь рухи на захист прав людей. Вони різнилися, але працювали відкрито. У Польщі 1980-81р. – це забастовки, перша «Солідарність», незалежні профспілки. Переважно це був великих рух проти системи, існуючої на той час у Польщі. А 1981-го влада ввела військовий стан і всі незалежні фонди й інші громадські організації зупинили діяльність або стали нелегальними. Близько 12 тис. людей були затримані без рішень судів і без терміну затримання. Через якийсь час частина з них вийшла з тюрем і підготували доповідь про порушення прав людей під час тих подій військового стану. Підготували, віддрукували на друкарській машинці, перефотографували, зробили мікрофільм, вклали в свічку, яку черниця, імені якої досі ніхто не знає, таємно перевезла на засідання міжнародної конференції в Мадриді.
Це була надзвичайно важлива робота. Ця доповідь кардинально впливала на стосунки міжнародної спільноти і Польщі. І у виконавців була велика мета – змінити ситуацію в країні. Згодом такі доповіді готувалися щороку. А 88-го польські активісти увійшла у Міжнародний комітет Гельсінської федерації, адже у Східній Європі це вже було неможливо – і у Москві, і в Чехословаччині така діяльність уже була припиненою. Для цього полякам потрібно було вийти з підпілля. Данута Пшивара вийшла однією з останніх – у червні 1989-го. А коли взимку 89-го почали переговори між владою і опозицією, деякі члени Гельсінського комітету увійшли до складу групи від опозиції, погодилися на те, щоби стати кандидатами до парламенту і увійшли в перший, частково демократичний парламент! Опозиція взяла все, що могла взяти – 30% місць в сеймі, це була базова парламенту, і 99 місць зі 100 в сенаті. Після цього в Польщі почав роботу перший частково демократичний уряд – Тадеуша Мазовєцкого. То були перші частково демократичні, не цілком комуністичні вибори. І пані Данута – одна з тих, хто змінили хід історії в Польщі.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
Матеріал підготовлений завдяки участі автора у програмах «Угода про асоціацію між Україною і ЄС та її висвітлення у засобах масової інформації» (Проекту «Навчальні програми професійного зростання» Агентства США з міжнародного розвитку, що співфінансується Фундацією міжнародної солідарності (SolidarityFund.PL) та «Свобода політичної дискусії та доступ до інформації – підтримка незалежних медіа Криму» (організованому ГО «Ахалар» (Чернігів) та Гельсинською фундацією з прав людини (Варшава) за фінансування Фондом Міжнародної Солідарності в рамках Польсько-Канадської Програми Підтримки Демократії за кошти польської допомоги для розвитку МЗС Республіки Польща і Канадського Міністерства Закордонних справ, Торгівлі і Розвитку).
