Українці по-особливому ставляться до землі. Хліборобська нація знає їй справжню ціну, тож вміє шанувати землю, плекати її. Природа наділила наш народ найкращими у світі чорноземами, проте упродовж багатьох століть на них, із певним успіхом, зазіхали чужинці. Поміщики-іноземці захоплювали найкращі землі, а українським селянам залишалося її все менше та менше. Відтак багато селян їхало з України на чужину, де вони сподівалися отримати землю й завести власне господарство.
Початок еміграції селян з Карпат
Перше масове переселення українських селян на нові землі відбулося у XVIII ст. у межах Австрійської імперії. Габсбурги після перемог над Османами приєднали до своїх володінь значні території над Дунаєм, які входять нині до складу сербської Воєводини і, частково, Хорватії. Історично ці землі носили назву Бачка, Срем і Славонія. Офіційний Відень організував переселення туди католиків – німців, угорців, словаків тощо. Взяли участь у цьому й русини з Карпат – греко-католики за віросповіданням.
Орної землі у Карпатах мало, більшість населення займалася там відгінним скотарством, рубало ліс і сплавляло деревину на південь гірськими річками. Жили у горах лемки, бойки та гуцули. Серед них виявилося чимало охочих відправитися над Дунай, щоб створити там власні господарства. Більшість переселенців складали саме лемки. До них долучалася й невелика громада гуцулів, у тому числі з території тодішньої Речі Посполитої. Готуючись до далекої дороги, вони рубали ліс і збивали його у плоти. Далі вантажили на них своє майно, худобу і, разом з усією родиною, сплавляли ці «дараби» або «бокори» – місцеві назви плотів – гірськими річками до Тиси, що впадає в Дунай.
Як русини на мадярів перетворювалися
За 1745-1787 роки тисячі русинів таким важким і довгим шляхом потрапили до омріяних земель над блакитним Дунаєм. Допливли не всі: частина вичерпала дорогою свої запаси харчів і змушена була приставати до берега, де наймалися на роботу, щоби прогодувати родину. Дехто так і залишився у Трансільванії. А ті, хто дістався на місце, чекали від угорських властей, коли їм нададуть документи на поселення та оренду землі. Чиновники, користуючись неписьменністю селян, намагалися примусово мадяризувати їх. Русинові на прізвище Пастух у документах записували угорський відповідник цього прізвища – Югас; Шульга ставав Балогою, Великий – Надем тощо. Коли ж прізвище не могли перекласти, нерідко писали просто Орос, тобто «Руський».
Отримуючи землю, вихідці з Карпат намагалися селитися разом. Так виникли села Руський Керестур і Коцур, де й донині нащадки карпатських русинів становлять більшість. Звідти переселялися вже до інших сіл. Переселенці створювали міцні господарства, у сусідів-німців переймали ефективні методи господарювання. Дотепер у тих місцях проживають нащадки давніх переселенців з Карпат, хоча під час розпаду Югославії на початку 1990-х рр. у місцях їхнього розселення ішли найзапекліші бої сербсько-хорватської війни, в якій місцеві українці виявилися найбільш постраждалою національною громадою…
Замість турків – до північної Європи
В австрійські часи уродженці Західної України у пошуках землі переселялися ще в одну частину Балканського півострова. 1878 року Австро-Угорщина ввела свої війська до Боснії та Герцеговини, які перебували до того під владою Туреччини, й почала витісняти звідти турків. На їхнє місце завозили католиків з різних земель своєї монархії. Починаючи з 1890 р. і до Першої світової війни серед них були греко-католики з Галичини і частково з Буковини. Цей процес переселення організував Андрей Шептицький, який спершу був епіскопом Станіславським, а далі став Митрополитом Галицьким. Правда, українцям у Боснії землі дісталися найгірші – кращі вже поділили між собою перші переселенці. Українська громада утворилась там відносно невелика, та й вона під час розпаду Югославії зазнала значних втрат. Нині українським центром у Боснії є місто Прнявор, навколо нього в селах живуть українські селяни, здебільшого досить бідно.
Через увесь Сибір – на Схід Російської імперії
Більшість українського населення наприкінці ХІХ ст. мешкала в Російській імперії, переважно у дев’яти наддніпрянських губерніях. І тут теж відчувалося велике аграрне перенаселення. Якщо в Англії на 100 гектарів орної землі припадало 79 селян, а у Франції – 84, то в шести українських губерніях – аж 150! Здавна у пошуках землі й волі українські селяни тікали на Дон і Кубань, заселюючи чималі території. Царат боровся з утікачами і намагався повертати їх назад, не бажаючи позбавляти російських поміщиків робочої сили. А сама Росія майже безперервно вела загарбницькі війни, приєднуючи до себе все нові й нові території. Їх також треба було заселяти, і поставало питання – ким? Коли казати про начальство – у царя чиновників вистачало. Проте на щойно долучених територіях відчувався гострий брак тих, хто мав обробляти землю, вирощувати і збирати врожай. Після скасування кріпацтва 1861 року в Європейській частині імперії почався процес майнового розмежування селянства, частина якого залишилася взагалі без землі. Тоді Санкт-Петербург прийняв рішення дозволити переселення українських селян на Схід.
Переселенцям надавалися певні пільги, що дозволяло діставатися до нових країв, обраних для життя. Йшлося про переїзд до Казахстану, Сибіру, на Далекий Схід. Від 1896 до 1914 року туди переїхало аж 1 мільйон 600 тисяч українських селян, головним чином з Полтавщини, Київщини, Чернігівщини та Харківщини. Українці й тут намагалися селитися компактно, створювати свої села і містечка. Між ними існували тісні зв’язки, і згодом місця компактного поселення українців на чужині навіть отримали прикметні назви: Сірий Клин у Казахстані й Зелений Клин на Далекому Сході. Люди зберігали рідну мову, шанували свої давні традиції. Та асиміляційний тиск на них посилювався. Якщо в Австро-Угорщині українським переселенцям на Балкани протистояти подібному тискові допомагала своя греко-католицька церква, яка відрізнялася від православної сербської і римо-католицької хорватської, то в Російській імперії українці знаходилися під юрисдикцією московської церкви. А вона послідовно викорінювала все українське, чим послаблювала опір денаціоналізаторським процесам.
І ще далі – до Китаю
Наприкінці ХІХ ст. царизм розпочав підготовку до поступового завоювання Китаю.У його планах було перетворити Маньчжурію на так звану «Жовторосію». Для цього прокладено Китайсько-Східну залізницю (російська абревіатура – КВЖД) і Південно-Східну залізницю (ЮМЖД). Центром «Жовторосії» став Харбін, довкола якого оселяли вихідців з Російської імперії, серед них і українців, які займалися сільським господарством. Потрапляючи в нові місця, українські селяни насамперед уважно придивлялися, що і як вирощує місцеве населення. У сусідів-китайців вони навчилися сіяти такі невідомі їм раніше культури, як гаолян і сою. Переймали від місцевого населення і деякі агротехнічні заходи, що дозволяли збирати великі врожаї. Наприклад, на Далекому Сході через особливості клімату частину сільськогосподарських культур доводиться вирощувати на високих грядках – і українські селяни почали застосовувати таку технологію.
Далеко від Батьківщини життя дуже різнилося від того, яке вели предки переселенців. Поступово вони втрачали певні елементи традиційної культури, натомість заміняли їх на інші. Процес асиміляції посилювався – і чимало нащадків колишніх українців записані нині росіянами. А в Маньчжурії виникали змішані українсько-китайські родини, вихідці з яких вже китаїзувалися. Землю вони отримали, а батьківщину предків втратили назавжди. Як і їх втратила назавжди мати-Україна…
За землею – навіть за океан
Нашого цвіту – по всьому світу, – говоримо ми нині. І тут немає жодного перебільшення. Про вуйка з Канади чи Сполучених Штатів з дитинства чули чимало західних українців. А коли вихідці з Галичини та Буковини вперше вирушили за океан у пошуках вільних земель? У діаспорі є легенда, що першим українцем у США був Іван Макогон із села Залісся біля Чорткова. Мовляв, він швидко розбагатів на своїй фермі й на зароблені гроші став власником готелю у Денвері, штат Колорадо. Ще й змінив своє прізвище на Мак’Огон. Скільки тут правди, дізнатися важко.
Великий потік мігрантів з Галичини, Буковини і Закарпаття рухався до США у 1877-1914 роках, коли туди виїхало близько півмільйона українців. Точні підрахунки неможливі: наші земляки не часто записувалися українцями, значно частіше – русинами (американські чиновники нерідко робили їх «росіянами», австрійцями, угорцями, словаками, поляками. До речі, з Російської імперії до США від 1899 до 1910-го виїхало всього 1034 українці. Далеко не всі українці отримали американські землі – більшість мусила працювати наймитами, прислугою, робітниками на шахтах, заводах і фабриках.
Канада для українців гостинніша за Штати
Натомість у Канаді українці землю отримували без особливих перешкод. Першими з українців дісталися туди селяни із с. Небилів на Прикарпатті – Іван Пилипів та Василь Єленяк, які прибули до канадського порту Галіфакс 7 вересня 1891 р. Загалом же від 1891 до 1914 рр. до Канади прибуло майже 170 тисяч вихідців із західноукраїнських земель, які осіли переважно у трьох степових провінціях – Альберті, Саскачевані та Манітобі. Саме українців вважають у Канаді народом-засновником бурхливого розвитку цього степового регіону.
До Бразилії за крон-принцем
Австро-угорський уряд був занепокоєний масовою еміграцією українського селянства за океан і намагався всіляко перешкоджати їй. Адже підривалися мобілізаційні можливості армії: виїжджали перш за все молоді здорові хлопці, а також ті, хто ще недавно мав досвід служби в армії. Проте зупинити потік було майже неможливо. А тут ще з’явилися вербувальники з Бразилії: у цій країні відчувалася величезна нестача робочих рук, яку намагалися зменшити за рахунок завезення селян з Галичини. Вони дурили народ фантастичними історіями, у які неписьменні селяни легко вірили.
Серед українців Австро-Угорщини великою популярністю користувався син імператора Франца Йосифа кронпринц Рудольф, якого вважали заступником пригнічених. У Чернівцях ім’я кронпринца носила площа, яка нині зветься площа Філармонії. Але 1889 року він у віці 30 років скінчив життя самогубством разом зі своєю коханкою, баронесою Марією Вечера. Українські селяни не повірили у версію самогубства, серед них розповсюдилася зовсім інша: буцімто Рудольф поїхав до «Розилії» (Бразилії, як догадуєтеся, – авт.), де заснував велику імперію й запрошує туди «своїх улюблених русинів» – щоби наділити їх землею. А земля там особлива: сіяти не треба, лише збирай собі врожай. Повсюди ростуть молочні дерева, досить зробити надріз – і з них тече молоко. Тож не треба тримати корів і доглядати за ними. А обтяжливу домашню роботу роблять вчені мавпи, яких і годувати не треба – вони зривають і їдять фрукти, що ростуть повсюди. До цього «раю земного» вирушили перші переселенці з Галичини.
Замість раю, вони потрапили до справжнього пекла, де їх відразу примусили тяжко працювати на плантаціях у незвично-спекотному кліматі. Тропічні хвороби косили людей. Виявилося, що в Бразилії ще гірше, ніж у рідній Галичині, і потік переселенців туди швидко обмілів. Більше поїхало до Аргентини, проте і там селяни не знайшли омріяного «раю». А 1914 року в Європі вибухнула велика війна, яка згодом отримає назву Першої світової. Вона поклала край масовій селянській еміграції, але започаткувала еміграцію політичну. Утім, це вже зовсім інша історія.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
