Про історію Другої світової війни написана величезна кількість наукових, науково-популярних, публіцистичних, мемуарних, художніх книг. Одні й ті ж події можуть висвітлюватися в них зовсім по-різному, залежно від поглядів автора, його компетентності тощо. Історики різних країн нерідко намагаються показати внесок своїх країн у спільну перемогу Антигітлерівської коаліції більшим, ніж він був у дійсності, і водночас приховати злочини, вчинені військовослужбовцями їхніх армій. А китайські фахівці взагалі вважають, що Друга світова розпочалася 1937 року нападом Японії на Китай, з чим не погоджуються їхні колеги з інших країн. Частина українських істориків стверджує, що війна розпочалася за контроль над Україною і українське питання було головним у цій війні. Спробуємо ж пошукати правду.
З ким і проти кого
Серед громадян держав, що утворилися на руїнах СРСР, дотепер поширені міфи, створені радянською пропагандою. Зокрема, про «Велику Вітчизняну війну радянського народу проти німецько-фашистських загарбників»: мовляв, Радянський Союз вступив у Другу світову лише 1941 року, і не мав жодного стосунку до розв’язування найстрашнішої війни в історії людства. А «мудрий Сталін» уклав з Німеччиною 23 серпня 1939-го пакт про ненапад, щоб устигнути як слід підготуватися до війни з Гітлером, і весь час до 22 червня 1941-го лише до неї готувався.
Та насправді ситуація була значно складнішою, і саме укладення пакту виявилося найвигіднішим саме Гітлеру: воно дозволило йому забезпечити свій тил при розв’язанні війни зі своїми головними противниками – Великою Британією та Францією. Більшість сучасних істориків покладають відповідальність за розв’язання світової війни водночас на двох диктаторів – німецького та радянського. А СРСР готувався не лише до зіткнення з Німеччиною, він мав дуже серйозні проблеми й на інших напрямках.
Упродовж тривалого часу існувала реальна небезпека на Далекому Сході з боку Японії. Створюючи власну азіатську імперію, японські політики й генерали сподівалися значно розширити її територію за рахунок СРСР. Тому на Далекому Сході Москва мусила тримати значні військові сили, здатні успішно протистояти агресорові. І допомагати Китаю, якому також загрожували японці. Ще у 20-х роках радянські військові спеціалісти допомагали китайцям створювати більш-менш сучасні Збройні сили. Серед таємних радянських радників був, зокрема, українець Віталій Примаков – організатор і командир корпусу Червоного козацтва, який брав активну участь у боях проти Армії УНР, денікінців, поляків та інших противників Радянської влади.
Коли ж 1937-го Японія напала на Китай, на допомогу йому прийшли радянські льотчики, а СРСР надав китайцям велику матеріальну допомогу й прислав досвідчених військових, здатних організувати гідну відсіч самураям. Наприклад, був там Андрій Власов – так, саме той, що згодом став символом колабораціонізму і створив «Русскую Освободительную Армию» на допомогу гітлерівцям. Але в Китаї він проявив себе найкращим чином, за що генералісимус Чан Кайши нагородив його високим китайським орденом, а дружина генералісимуса подарувала Власову дорогий годинник. Щоправда, після повернення цього радянського радника з Китаю московські чиновники відібрали в нього і орден, і годинник «з міркувань секретності»…
У 1938-1939 роках сталися прямі зіткнення японських військ із Червоною армією на озері Хасан і монгольській річці Халхін-Гол, у яких японці зазнали поразки. Але небезпека війни між двома країнами існувала й далі. Лише 1941-го Японія почала готуватися до війни зі Сполученими Штатами за контроль над Тихим океаном і для забезпечення свого тилу запропонувала СРСР пакт про ненапад за зразком того, що уклали Москва і Берлін. 13 квітня 1941 р. такий документ (без секретного протоколу до нього!) було підписано, і Сталін зміг перекинути чимало військ з Далекого Сходу до Європейської частини СРСР, де повним ходом вже йшла підготовка до війни з Німеччиною. Це була значна дипломатична перемога СРСР: одночасного удару Німеччини та Японії Радянський Союз не витримав би.
Небезпека масштабної війни загрожувала Москві й на Європейському континенті, і то не лише з боку Німеччини. Коли СРСР розпочав агресію проти Фінляндії, то на захист Фінської держави піднялася світова громадськість. Відреагували й уряди декількох країн. У Лондоні й Парижі вирішили, що в тій війні винні не лише СРСР, але й Німеччина, із якою вони вже воювали. Почалася підготовка експедиційного корпусу на допомогу фінам, а союзна авіація розробила план бомбового удару по Баку, де добувалася головна частка радянської нафти, а також по Батумі, де нафту переробляли і відправляли танкерами за кордон. Отримавши інформацію про ці плани, Сталін зрозумів їхню небезпечність. Вступати у війну проти Британії й Франції, ще й на боці Німеччини, він зовсім не хотів, відтак швидко звернув військову операцію проти Фінляндії.
СРСР – Німеччина: друзі чи союзники?
Після розділу Польщі Москва і Берлін уклали Договір про дружбу і кордони. Сталін погодився на «дружбу», але ставати офіційним союзником Гітлера зовсім не бажав, бо розумів відповідальність за такий союз. Проте обидві держави настільки тісно співпрацювали, що можна вести мову про союз між ними де-факто, хоча де-юре він і не був закріплений. Німеччина отримувала з СРСР те, чого не могла привезти з інших країн через морську блокаду, яку здійснювала Велика Британія. Нафту і продовольство, кольорові метали і багато іншої стратегічної сировини, потрібної для безперебійної роботи військової промисловості. Радянськими залізницями до Німеччини везли закуплені німцями в Азії необхідні їм матеріали, що дозволяло зводити нанівець зусилля британців з морської блокади німецької торгівлі.
Радянські криголами допомогли потай від англійців перекинути в Тихий океан Північним морським шляхом німецький допоміжний крейсер, замаскований під торговельне судно, який завдав західним союзникам значної шкоди. Радянська допомога гітлерівській Німеччині до 22 червня 1941 р. носила широкомасштабний характер, і без неї вермахт не міг би отримати ті перемоги, які він здобув на той час.
Для Гітлера же важливо було оформити союзні відносини з Москвою, і він докладав до цього чималих зусиль. А Кремль ухилявся, як міг. Гітлер пропонував Сталіну зустрітися особисто й обговорити перспективи взаємних відносин, але позитивної відповіді не отримав. Пропозиції відвідати Берлін були надіслані й другій після Сталіна людині у радянському керівництві – В’ячеславу Молотову. У листопаді 1940-го, за згодою Сталіна, народний комісар закордонних справ СРСР Молотов здійснив візит до столиці Німеччини, де був прийнятий Гітлером і низкою інших керівників Третього рейху. Між іншим, глава радянського зовнішньополітичного відомства тоді уперше в своєму житті виїхав за кордон, хоча мав уже 50 років. Факт, який наочно ілюструє ізольованість СРСР від інших країн.
Німецьке керівництво намагалося спокусити своїх радянських колег ідеєю спільно розділити володіння Британської імперії й забезпечити СРСР вихід до незамерзаючих морів – про що мріяли ще російські царі. Але Молотов чудово розумів, що захоплення британських колоній – це війна із Великою Британією, яка Радянському Союзу зовсім не потрібна.
В особистій бесіді Гітлер намагався переконати московського гостя у тому, що Британія вже цілком розбита німцями і доживає останні дні, але Молотов не поділяв оптимізму фюрера. Москва мала інформацію, що на допомогу Лондону збирається прийти США, а це докорінно змінювало ситуацію. Воювати з такими могутніми державами, ще й в союзі з авантюристом Гітлером радянському керівництву зовсім не випадало.
Обговорювалося й долучення СРСР до союзу Німеччини, Японії й Італії, створеного для переділу світу. Але і тут Гітлер не отримав бажаного. Натомість Молотов ознайомив його з черговими територіальними претензіями СРСР, і це спричинило справжню тривогу фюрера. Слідом за російськими царями, Сталін претендував на контроль над чорноморськими протоками й висловлював бажання створити радянську військову базу на березі Босфору. Гітлер же мав там власні плани й передавати Москві контроль над стратегічно важливими територіями не збирався.
Так само його стривожили радянські претензії на Болгарію, адже Німеччина вважала Балкани зоною своїх інтересів. За 48 годин у Берліні Молотов дізнався дуже багато важливого, і не менш важливе розповів своїм німецьким співрозмовникам. Проаналізувавши потім отриману інформацію, обидві сторони зрозуміли, що конфлікт між ними неминучий, та інтенсифікували підготовку до війни одне з одним. У майбутній німецько-радянській війні кожна сторона переслідувала свої цілі, й Україні тут відводилася особлива роль.
Україна у планах сторін
Для Радянського Союзу в разі збройного конфлікту з Німеччиною Україна ставала найближчим тилом театру бойових дій. Річ у тім, що Червону армію готували до швидкого наступу в Європу, на українській території концентрували великі танкові й кавалерійські з’єднання, які повинні були розгорнути рішучий наступ на противника. А контрудари з протилежного боку, вважали радянські генерали, не будуть глибокими і бойові дії після них невдовзі повністю йтимуть лише на території противника.
Такі погляди стали панівними наприкінці 30-х рр. У 20-х-першій половині 30-х років війну уявляли по-іншому: сильний противник міг окупувати територію України, і тут необхідно було розгортати партизанську війну. Кадри для цього готувалися, у лісах закладали партизанські бази, де зберігалися зброя, боєприпаси, продовольство, теплий одяг і все інше, необхідне для успішної боротьби. Але у 1937-38 роках більшість підготовлених партизан була знищена чекістами за підозрою, що вони готувалися до «боротьби з Радянською владою». Уціліли одиниці: хитрий Ковпак, який переховався від арешту, та його майбутній комісар Руднєв, якому вдалося вижити й навіть реабілітуватися…
Коли ж в СРСР випустили танків більше, ніж було в усіх інших країнах світу, РСЧА взяла курс на рішучий наступ і постійне захоплення чужих територій. Висунули гасло: «Малою кров’ю, могутнім ударом, на чужій території». А в глибині УРСР після долучення західноукраїнських областей роззброїли так звану «лінію Сталіна», яку раніше будували уздовж старого державного кордону й навіть глибше. Водночас у підготовці червоноармійців зробили акцент лише на володіння тактикою наступу, недостатньо приділяючи увагу методам оборони. У 1941-му за це довелося дорого заплатити.
Ближче до нового кордону розмістили величезні запаси зброї, боєприпасів, продовольства, військової форми. Розрахунок був на те, що Червона армія швидко піде у наступ і все потрібне не доведеться везти для неї здалеку. Що ж, везти не довелося: все воно невдовзі дісталося німцям або було знищене під час відступу РСЧА. Військову промисловість з УРСР довелося евакуювати вглиб СРСР – до речі, до України вивезене так і не повернули. Але все це відбувалося вже після 22 червня 1941-го.
Німецька сторона мала власні плани щодо України, які нічого доброго українцям не обіцяли. Гітлер у своєму оточенні казав, що він у разі великої війни не допустить, аби німці голодували так, як під час Першої світової війни. А для цього йому потрібна була Україна, першочергове призначення якої – забезпечити продовольством і німецькі збройні сили, і мирне населення. Справа рядових українців – працювати для Третього рейху, а на їхні родючі землі переселятимуться німці, поступово витискаючи корінне населення.
Марними виявилися сподівання української еміграції на те, що Гітлер надасть Україні хай і примарну, але незалежність, на зразок тієї, що отримали Словаччина чи Хорватія. Максимум того, що могли допустити окупанти – це місцеве самоврядування, яке мало забезпечити порядок і безперебійне постачання продовольства, сировини для промисловості й безправної робочої сили. Але відкрито про такі плани офіційні чинники не заявляли, навпаки, вони підтримували серед українських емігрантів ілюзії того, що допоможуть у становленні української державності, як це робила кайзерівська Німеччина у 1918 р. Німці надавали притулок і прибічникам гетьмана Скоропадського, і членам обидвох ОУН, плануючи використати їх у власних інтересах.
Підпілля ОУН у Радянській Україні вело розвідку і постачало німцям отриману інформацію, готувалося до збройної боротьби у випадку початку війни Німеччини проти СРСР. На контрольованій німцями території формувалися два батальйони (курені) з членів ОУН, які мали разом з Вермахтом вступити на українську територію після початку війни. Але про це – у наступних статтях.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
