У дитячому таборі «Буковинське орлятко» перша зміна завершилася святковим концертом і вогняним шоу.
Прямуючи до дитячого табору в лісі, очікувала, окрім свіжого повітря, побачити розвішані на сонці для просушування після дощового тижня одежинки і знуджених за цивілізацією вихованців. А зіткнулася із цілковитим комфортом, асфальтованими доріжками поміж акуратно скошеними травами, зі змішаними п’янкими запахами сіна і хвої, охайними корпусами, розфарбованими у яскраві кольори і прикрашеними фаховим дизайнером, сучасними душовими кабінками і навіть басейном.
Одне слово, цивілізація! А керує цим дитячим раєм розумна, вродлива і неймовірно відповідальна у ставленні до кожної справи, за яку береться, пані Наталія Дембіцька. Для друзів – Наташа.
Жіноча сила: цілеспрямованістю по руїнах
«Буковинському орляткові» і Наташі Дембіцькій пощастило навзаєм: вони знайшли одне одного. Випускниця факультету іноземних мов ЧНУ із блискучим знанням англійської, хоч і не працювала в школі, та з основами педагогіки знайома. Як і з міжнародними відносинами – магістр, як-не-як. Та ще й психолог за третьою освітою. А за четвертою – правник, факультет соціології і права Київської політехніки закінчила. Хоч і жартує, що належить до людей, які «колекціонують дипломи», насправді – нагромаджує знання і навички. А коли маєш ґрунтовний загальний світогляд, не загубишся в будь-якій ситуації. І далі вчитимешся – вже по ходу життя.
Важко повірити, але наприкінці «лихих 90-х» на місці табору була зруйнована ще за «совка» пустка. Співробітники нової тоді власниці цієї «нерухомості» згодом щороку нагадували їй, як вона уперше сюди приїхала і, оглянувши похмурі корпуси з розбитими, обписаними ззовні і зсередини нецензурщиною меблями, сиділа на сходах і гірко плакала…
«У пострадянський період, коли ледь зажевріла приватизація, ми усією сім’єю вирішили купувати цінні папери: думали, будемо такими собі українськими рантьє, житимемо на дивіденди, – сміється власниця табору. – Тоді це були насправді копійки – і ми потроху скупили акції одного чернівецького підприємства. А потім тодішнє керівництво цього підприємства захотіло акумулювати у своїх руках контрольний пакет, аби не втратити свою владу, – то й запропонувало нам обміняти частину наших акцій на деякі об’єкти. Мені запропонували саме табір, і я подумала: яка-не-яка, а нерухомість у власності. І погодилася. Кілька років здавала її в оренду, а далі вирішила, що варто нарешті самій дослідити своє майно. Ось тоді, усвідомивши реальність, мало не опустила руки…».
2002-го «Буковинське орлятко» отримало справжню господиню і тривалий час це був єдиний приватний табір на Буковині – принаймні, офіційно. Інші табори, попри реалії, примудрялися вважатися «відомчими». Якийсь період Наталя намагалася забезпечувати господарський порядок для орендарів – і це було для неї такою собі «школою завгоспа». Красуня на підборах керувала будівництвом водогону, навчилася «на око» відрізняти трубу 20-ку від 25-ки, розумілася на видах муфт і з’єднань… Її, «пропащого гуманітарія», можна було побачити на ринку на Дубінській із ломом. Або з листом пароніту замість парасольки. Ті, хто її вже знали, поблажливо махали рукою: «Та то «Буковинське орлятко», нічого дивуватися…» А 2005-го відкрила свій перший самостійний табірний сезон.
Делегування повноважень – це довіра до людей, із якими працюєш
Один з чергових губернаторів, якому на нараді доповіли, що «до сезону готові стільки-то таборів і один приватний», страшенно обурився: як це – приватний табір?! І почалося… «Вочевидь, він переплутав табори з санаторіями, – припускає Наташа. – Але кому від того легше… Як почали «трясти» всі служби, що тільки можливо, перевіряти, вимагати… Прокуратури різних рівнів, навіть Фонд держмайна, хоч і перепрошував, але перевіряв «законність приватизації». Управління по боротьбі з економічною злочинністю вимагало в сільраді, на території якої розташований табір, віддати їм оригінали (!) документів. Десь півтора місяці тривала ця боротьба, але в мене документи були «залізні». Ще й, волею долі, рішеннями судів, до яких ми були лише дотичні в суперечках інших сторін, ми отримали підтвердження своєї правоти і цілковитої законності наших дій. Ми вистояли!»
І цілеспрямована рудоволоса красуня, яка була готова ламати стереотипи подібно до сміливого Лисеняти з радянського музичного фільму «Рудий, чесний, закоханий», як і малий кіношний герой, «перевернула життя великого лісу», відродивши табір і зробивши його зразковим на Буковині.
«Спочатку бралася за все, – згадує власниця «Буковинського орлятка». – Потім прийшло розуміння, що треба навчитися делегувати повноваження й довіряти людям, із якими працюю. Є педагоги. Є медики. Є кухарі, є технічні працівники. Вони всі – професіонали. Я наймаю найкращих. А моє завдання – щоб усе це функціонувало».
І вона справляється. ПП «Буковинське орлятко» 2006-го та 2007-го отримало Диплом споживацьких симпатій як найкращий табір Чернівецької області, 2007 року стало дипломантом регіонального етапу конкурсу «100 кращих товарів України», а 2009-го та 2013-го – дипломантом конкурсу «Буковинська якість»! 2011 та 2016 року «Буковинське орлятко» продемонструвало найкращий результат у державній атестації таборів області!
Де в таборі собака заритий захований
Як воювала з бюрократією, як по-чесному дотримувалася усіх суворих вимог контрольних інстанцій – від пожежної інспекції до санітарно-епідеміологічної, як скрупульозно підбирала персонал – тепер може писати книжки. І колись таки, сподіваємось, напише – бо її блогерські дописи у соцмережах користуються чималою популярністю. А поки, спостерігаючи за двома милими цуценятами – улюбленцями вихованців табору – розповідає, як з десяток років тому ховали від одного перевіряючого собак, яких, за інсайдерською інформацією, він просто ненавидів… «Усе оглянув, усім залишився задоволений, а коли підійшли до басейну, побачила, як з-за бортика стирчать вуха «табірного» пса… Увімкнула всю свою гостинність і акторські здібності, аби відволікти гостя і повести в інший бік», – сміється Наташа.
Йдемо від корпусу до корпусу, кожен з яких, як і загін, що в ньому мешкає, має свій колір, відповідно, діти носять пов’язані на руці або на шиї кольорові хустки: вже здалеку точно не сплутаєш, де хто живе і хто з якого загону. У трьох двоповерхових будівлях – чистота. У фойє та на вулиці біля помешкань діти готуються до концерту: повторюють слова, пританцьовують. На сходах двоє наче грають у карти, які при ближчому розгляданні виявилися картками якоїсь настільної гри. П’ють воду з кулера. Чисті одноразові стаканчики поруч.
Прогулюючись, заходимо до медпункта. Тут є й ізолятор, а в ньому – справжня кахельна пічка. Нею Наталія особливо пишається – могли ж її позбутися, але ні: переклали, відремонтували, і тепер за потреби навіть обігрівають приміщення, бо всіляко буває – погода в нашому регіоні примхлива, буває й холодно.
Від любові до дітей – до кохання вожатих
Це ліс, справжній ліс. Тут піднімаєш під ялиною шишку – і пальці стають липкими від запашної смоли. Тут біжиш до басейна – а з-під ніг блискавкою вистрибує зелена красуня-ящірка. Тут на старому димарі розташували своє чималеньке гніздо лелеки – а іноді вони відпочивають, примостившись на одній нозі на великому ліхтарі…
Та самими лиш краєвидними дарами природи у таборі не задовольняються. До вартості путівки входить не лише «поїсти й побути», як дехто думає. Тут з дітьми займаються – та так, що це видно «неозброєним оком».
Тут грають у спортивні ігри і навчають стрільби з лука.
Вчать танцювати. Для святкового концерту були відібрані тільки найкращі номери з того, що готували діти щодня упродовж 18-ти діб зміни – і вибрати було з чого. Танці були масовими – і відчувалося, що поставлені професійними хореографами. Один із загонів спеціалізувався на вивченні англійської, тож усі гасла й слогани дружно вигукували мало не з британським акцентом. Пісні супроводжувалися відеорядом – а його ж треба було відзняти і змонтувати!
Як і цілий фільм, який знімали упродовж зміни і в останній вечір показали на «великому табірному екрані». А вожаті не лише організовували дітей, а й самі розважали їх: підготували цілий «вожатський концерт» у передостанній день, і один з номерів на прохання вихованців показали і прощального вечора. Як вожаті танцювали вальс! Після нього стає зрозуміло, який персонал працює в цьому таборі і чому їх так постійно хвалить власниця «Буковинського орлятка».
«У нас за кожним загоном закріплений вихователь – обов’язково з педагогічною освітою, нерідко вони працюють у школах завучами, завучами-організаторами; у нас є багато вчителів і навіть викладачі університету, – розповідає Наталія. – Окрім вихователя, є вожаті – їх може бути кілька на загін. Це вже не мусять бути педагоги, це швидше аніматори, але обов’язково такі, що обожнюють свою справу. Частина з них – колишні вихованці нашого табору, які з «Буковинського орлятка» виросли і повернулися сюди в іншій ролі. Вони створюють настрій навколо себе!» І не тільки навколо – а й для себе самих також. Адже табір пишається не лише щасливими дітьми, а й дорослими, які знайшли тут своє щастя – п’ять пар вожатих уже одружилися, грунтуючи свою любов на спільних інтересах!
Щаслива в роботі та з людьми, які це розуміють
А вимоглива і впевнена в собі, бездоганна директорка табору, красуня на підборах, яку беззаперечно слухаються 50 одиниць персоналу (з яких 30 педагогів) і понад 250 дітлахів від 6 до 16 років (повне завантаження зміни – 280 дітей), має і звичайні людські слабкості. Насамперед вона дуже трепетно ставиться до свого авто – вірного і надійного «ланоса», який, мабуть, чи не єдиний представник цієї марки машин мужньо об’їздив, завдяки хазяйці, уже цілу Європу. А ще вона через свою патологічну відповідальність почасти навіть не встигає для себе куховарити. Тож, бува, зізнається, що «взяла з табору шматочок запіканки на сніданок. І котлетку». (До речі, п’ятиразове харчування в табірній їдальні відмінне, куштувала, підтверджую). А ще – ніжно любить представників родини котячих і навіть людей, які їй подобаються, під впливом емоцій називає «котиками». А ще – обожнює вогняні видовища, і зробила частиною табірної програми фаєр-шоу, яким традиційно завершує кожну зміну (спасибі чернівецькій команді «Тіні вогню», яка зробила фінал першої зміни незабутнім).
А ще втомилася спростовувати чергові версії того, як стала власницею табору. Ні, це не «подарунок коханця» («хотіла б я подивитись на такого «ідійота», – сміється Наташа). І ні, табір не «купили київські бандити», і Наталя тут не «смотряща». Табір – це цілком результат розуму, наполегливості, креативності і професійності людей, які тут працюють. І чесності. І закоханості у свою справу.
І вона зізнається, від чого щаслива: «Щаслива похвалитися своєю роботою. Щаслива познайомитися із прекрасними дітьми. І потім люди, які розуміють, вислуховують твої історії про твою роботу. І про те, як ти «задовбалася». І про те, що тебе надихає. І розповідати легко – бо РОЗУМІЮТЬ. Це безцінно».
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
