Я не про збоченок без материнського інстинкту, які залишають дитя у притулку, в пологовому будинку чи на смітнику в целофані. Я про себе і ще мільйони таких самих як я, які за визначенням мають бути щасливі від самого факту наявності дитяти. При цьому усі сором’язливо мовчать, що материнська любов не виникає з рівного місця. Це складна робота душі: любити дитину анітрохи не легше, ніж любити чоловіка.
Трохи про зародок… світлих почуттів
Коли я була вагітна, дитина спричиняла в мене гаму різних почуттів від захоплення: «У мене буде дитина!» до незадоволення: «Я незграбна черепаха! Ні тобі погуляти, ні тобі випити! Коли це все закінчиться?». Закінчилося все це природним страхом: «А як же я його народжуватиму? А раптом щось піде не так?». Я і без УЗД була впевнена, що в мене буде син і тільки син, я заздалегідь придумала йому ім’я, купила все потрібне, але… любові не відчувала. Звичайно, про відсутність теплих материнських почуттів я не насмілилася сказати кому б то не було, бо ж закидають камінням: «Навіщо вагітніла, коли ти його не любиш!».
Одразу після пологів мої почуття не зазнали суттєвих змін. Новомодна методика, про яку розповідають акушерки: «От покладуть тобі на живіт твою дитину і ти зразу відчуєш, що це – величезне щастя», у моєму випадку не спрацювала. Живіт болів після кесарського розтину, а синій шматок м’яса, який ледь пищав, жодним чином не стимулював світлі почуття. Необхідність вставати, міняти памперси, «доїтися» щотри години, коли молока просто немає і ти ледь повертаєшся на бік і найбільше мрієш заснути в тиші, абсолютно не сприяє появі світлих почуттів.
Маленький ліричний відступ. Про дебілізм нашої системи звичайно. Є в жіночих консультаціях така мулька – «Школа молодої матері». Там нібито мають навчити принаймні елементарним основам поводження з дитиною. Я чесно відходила на всі заняття, які вела… молоденька дівчинка, яка про дітей та їхню появу на світ мала, як на мене, чисто теоретичне уявлення. Зрозуміло, жодних практичних навичок там ти не отримуєш. І, найголовніше, жодної хвилини цих занять не відводиться на роботу з психологом. У результаті, перше відчуття, коли ти дивишся на свою дитину: «Що я буду з нею робити і як до неї підступитися?». Двері з написом: «кабінет психологічної допомоги» є і в пологовому будинку, але всі 5 днів мого перебування там вони були безнадійно зачинені.
Любов – через стид, «незручно» і нервові зриви
Мій син, як я вже розповідала, народився хворим. Це такий собі додатковий «бонус» у «визріванні» материнської любові. Наші лікарі – невиправні «оптимісти». Жодний з них не обіцяв нічого доброго і в круговороті «лікарня-памперс-поліклініка-памперс-діагностичний центр-памперс-центр реабілітації-памперс», єдина думка, яка навідувалась до мене, була: «А чи не краще дійсно було би віддати його в інтернат? А як би він там жив? А як би я жила із цим усім? А як би я жила із ним разом далі?». Так тривало ще десь півроку. Особливо нервових зривів додавав реабілітаційний центр для дітей, хворих на ДЦП, аутизм, хворобу Дауна та інші, не дай Бог нікому, речі. Я не могла збагнути, як ті батьки витримують по 5, 10, 15 років відсутності власного життя, причому знаючи, що це назавжди? Власне, єдиний висновок, який я зробила з цього круговороту: твоя дитина, неважливо, здорова вона чи хвора, нікому не потрібна, окрім тебе. А ти – взагалі нікому не потрібна одиниця Всесвіту, окрім твоєї малої дитини.
Зрештою, мої постійні нервові зриви закінчилися серйозними проблемами зі здоров’ям, які нічим не лікувалися і нічим, крім стресу, не пояснювалися. І от саме тоді, коли вже майже дійшла «до ручки», у мою голову прийшла найправильніша з думок: «Якщо ти не можеш змінити ситуацію, зміни своє ставлення до неї». Моя дитина усе робить пізніше за інших? Зате не хворіє на застуду! Не знає у рік обов’язкові 10 слів? Зате добре їсть і ночами не вередує! На тебе обертаються у парку інші «нормальні» мамочки з «нормальними» дітьми? Ще невідомо, що би вони робили на твоєму місці, розриваючись між роботою, поліклінікою і домом! Ну і, зрештою, дуже помічним став український менталітет: «Це в тебе ще фігня, буває й гірше». Здоровий пофігізм, скажу я вам, дуже покращує самопочуття, а незалежність від того, що подумає суспільство, з чиїх норм ти вибиваєшся, принаймні змушує «нормальних» рахуватися з тобою… Але я відволіклася від любові.
Я точно пам’ятаю той день, коли вперше зрозуміла, що люблю свою дитину. Синові на той момент було місяців вісім. Раптом на черговому прийомі в лікаря він «розстарався» і одним махом продемонстрував усе, на що був здатний: сів, перевернувся, поповз назад і схопив одразу кілька іграшок. Для звичайної дитини це можливо дуже просто, але для мого це було більше, ніж перемога! Здивована лікарка зауважила: «Ой, він же як нормальний!». І от тоді до мене прийшло усвідомлення, що я люблю свого сина і всю ту працю, яку в нього вклала. Далі було легше, в мене виникли азарт і якась «спортивна» злість, і сьогодні моя дитина здорова, а мамочки, які дивно зиркали на мене у парку, просять порад. Бо, як виявилося, їм теж просто соромно було признатися, що постійне сидіння з дитиною вимотує нерви і додає болячок, що коли дитина хворіє, тобі страшно, що прохання допомогти збурюють незадоволення чоловіка, а то й мами: «Та ти ж тепер ще й пелюшки не переш, а ми прали…». І що все оце вкупі призводить інколи до бажання опинитися на безлюдному острові, а не бути поруч зі своєю дитиною.
Про наслідки любові
Поява сина багато змінила в мені: я не переходжу вулиці в недозволених місцях, не завжди дозволяю собі нову сукню, «фільтрую» мову при дитині, більше працюю і вже 4 роки не була у відпустці, проте поки що я про це не шкодую, бо ж люблю.
Сотні матерів на цвинтарях нині оплакують своїх, вічно молодих синів. Це дуже страшно, але…
У моєї сусідки синові вже 40. Вона намагалася дати йому все: школа, море, робота, весілля, допомога внукам. Син ніде не працює, покинув сім’ю, пиячить і «стріляє» в мами 10 гривень на цигарки. Вона щодня відправляє його на роботу, в АТО, до лисого дідька… і все одно його любить. Сина не викреслиш з паспорта, з ним не розлучишся – і не кинеш напризволяще. Це мабуть найстрашніше – переламати себе, своє життя і все життя любити не того… На жаль, ніхто не знає, чому так трапляється в цьому світі.
Аліса ПРЕХИТРА, спеціально для «Версій»
