Автор книги «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму» журналіст Юрій Луканов на презентації книги у приміщенні обласного товариства «Знання» у Чернівцях закликав повернути кримського журналіста Миколу Семену до інформаційного простору. Микола Семена є героєм книги «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму». Як розповіві Юрій Луканов, кримського журналіста вистежувала ціла група ФСБешників і засудили його лише за співпрацю з проектом «Крим. Реалії» Радіо «Свобода». Після цього прокуратура АР Крим, яка перебуває на материковій частині України, висунула підозру судді підконтрольного Кремлю Желєзнодорожного суду Криму, яка засудила Миколу Семену.

Під час презентації ще один герой книги, ведучий проекту «Крим. Реалії» Радіо «Свобода» Сергій Мокрушин підкреслив, що за рік після виходу книжки ситуація зі свободою слова в Криму погіршилася. 2019-го заарештовано журналістів Ремзі Бекірова і Османа Аріфмеметова, оголошено в міжнародний розшук журналістку кримськотатарського телеканалу АТR Гульсум  Халілову. Фіксуються численні адміністративні штрафи за журналістську діяльність, випадки заборони журналістам в’їзду на окупований півострів.

«Семена має далі фігурувати у свідомості людей як політв’язень Кремля, ­– сказав Юрій  Луканов. –  Він незаслужено зник з інформаційного простору. Така ситуація унеможливлює його включення до можливих списків на обмін із Російською Федерацією». Микола Семена засуджений на два з половиною роки умовно і ще два роки йому заборонено займатися публічною діяльністю. Він не може виїхати з Криму. Навіть на лікування, якого він конче потребує, його не випустили. Тож де-факто він перебуває у неволі.

Сергій Мокрушин розповів, що правозахисні організації за останні 5 років зафіксували в Криму понад 300 випадків тиску на незалежних журналістів – викрадення, побиття, погрози, обшуки, залякування, затримання тощо, і щонайменше 10 кримінальних справ проти журналістів за «екстремістськими» та «терористичними» статтями.

«Півострів, зачищений від незалежних засобів масової інформації, накрито інформаційним куполом російської пропаганди та інформаційних операцій російських спецслужб. В Криму людей переслідують не тільки за публічну позицію: для того, щоб у тебе з’явились проблеми, достатньо дати інтерв’ю «не тому» ЗМІ», ­– підсумовує Мокрушин.

Відтак збереження каналів комунікації з кримчанами та підтримка тих, хто намагається говорити правду в умовах тотальної несвободи, – важливе завдання для українських журналістів.

Вл.інф.

Запис У Чернівцях Презентували книгу про утиски журналістів у Криму і закликали боротися за звільнення Семени спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Верховній Раді пропонують не пускати журналістів у кулуари парламенту. Для ЗМІ виділять прес-центр на 3-му поверсі.

Такі зміни пропонує Комітет з питань регламенту та організації роботи Верховної ради. Про це свідчить рішення комітету від 9 липня 2018 року.

Пропонують внести зміни до положень, що визначають порядок доступу осіб до відкритих пленарних засідань ВР та порядок оформлення документів для їх відвідування. 1-й і 2-й поверхи кулуарів ВР в адміністративному будинку на вул. Грушевського, 5 будуть передбачені для вільного доступу нардепів та відкриті для інших відвідувачів, зокрема представників органів держвлади та місцевого самоврядування, громадських організацій, іноземних громадян та громадян, допуск яких здійснюється за службовими посвідченнями, тимчасовими та гостьовими квитками.

На 3-му поверсі кулуарів Ради пропонують створити прес-центр та розмістити місця для роботи журналістів. Комітет вирішив рекомендувати першому заступнику керівника Апарату Ради – керуючому справами Петру Боднару ініціювати створення в Апараті ВР робочої групи з питань підготовки відповідних пропозицій.

Така ініціатива пов’язана з інцидентом, що стався в травні 2018 року. Тоді фотограф оприлюднив знімок, на якому представниця ЗМІ показувала непристойний жест у камеру. Після цього її та подругу звинуватили в неповазі до Ради і позбавили акредитації.

Запис У Верховній Раді пропонують не пускати журналістів у кулуари парламенту спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Натомість в Україні суть децентралізації мала ще й політичний сенс. За довгі десятиліття в СРСР ми помилково звикли, що світ – чорно-білий. Спочатку були «білі» і «червоні», потім «наші» і «німці», потім – «комуністи» і «демократи»… Нині, коли всі начебто декларують, що вони «за Україну», слід ідентифікувати «наших» за відповіддю на питання, «навіщо нам мер» чи «навіщо нам депутат». Адже саме розуміння ролі обранців до органів місцевого самоврядування і визначатиме наше майбутнє. Бо децентралізація – це демократія, а відсутність демократії – це, навпаки, є централізація. За якої ми жили так довго, що аж звикли, і продовжуємо творити кумирів з президентів і прем’єр-міністрів та очікувати на «доброго дядька», який прийде і все змінить, і все дасть. А так не буде – переконують експерти в цій галузі і підтверджує історія. Про це йшлося під час євроінтеграційного вишколу «Асоціація з ЄС від А до Я: що вона дає Україні?», який ГО «Інтерньюз-Україна» у співпраці з Товариством Лева та за підтримки Фонду міжнародної солідарності (Польща) проводили в Чернівцях.

Єдина реформа, записана в Конституції

Єдина реформа, яка записана в Основному Законі України – реформа місцевого самоврядування. Вона мала би закінчитися до 1 січня 2006 року. За 5 років президентства Ющенка, ці зміни не лише не втілили – їх навіть не подали. А 2010-го, за Януковича, цю Конституцію скасували. Але тепер її поновили, тож реформа знову в силі. А тим часом дежава не стоїть на місці – вона або централізується, або децентралізується. І якщо централізація не давала громадам нічого, то зараз громада, об’єднавшись, на рівному місці отримує фінансування – як-от, надходження від ПДФО (податку на дохід фізичних осіб) до 60%!

«Насправді в законі багато що прописано, але в реалі владу ніхто не хоче віддавати, – стверджує експерт Інституту політичної освіти, керівник програми практичної політики Олександр СОЛОНТАЙ. – Досі є ще райради, які не проголосували за передачу управління об’єктами уже створеній громаді. На кожному етапі вставляють палки в колеса. Наприклад, дуже «мудрьоно» чинить держава в пункті передачі субвенцій на місця: передає, але з умовою, що на місцях до цих коштів щось докладуть.

Коли створюється нова громада – мають бути проведені нові вибори. Адже склад населення громади за рахунок об’єднання змінився. Тому в Україні проводяться вибори громад у всіх об’єднаних громадах, окрім тих, які приєдналися до великих міст. Призначення нової дати виборів – однієї для всіх – наразі ще обговорюється. Не досягнуто й спільного рішення про те, скільки рівнів буде у нової системи самоврядування. Борються дві діаметрально протилежні позиції: або це будуть великі райони, або і райони, і вслід за ними області будуть скасовані, і вся Україна складатиметься тільки з громад. Наразі області скасовувати не можна, адже триває війна і саме на цьому рівні відбувається координація військових, СБУ, Нацгвардії тощо. Загроза в тому, що безлад може тривати вічно…

Самоврядування – це ключова реформа, яка має зламати систему.

Директор програми Study Tours to Poland Мирослав СКУРКА вважає, що «Україна досі не почала процесу декомунізації мислення», і саме «реформа самоврядування ламає цю традицію, яка тривала століттями, ще від царизму». Адже самоврядування в Європі функціонує довгих півтори тисячі років – ще від Греції та Риму. Свого часу середньовічна Європа – від Півночі Італії до гирла Рейну – була найбагатшою територією. А асоціація міст Північного моря і Балтії  – система, що функціонувала незалежно від влад і королів. Це історична передумова того, чому Європа спирається на досвід самоврядування. Попри роль держав – люди творили своє життя самі. І найвищу довіру в Європі мають органи саме місцевого самоврядування. Ось вам і проста формула: Демократія = Довіра!

Мирослав Скурка стверджує: «Відсутність реформ коштувала нам 10 тисяч доларів ВВП на кожного». І розповідає, що децентралізація по-польськи, яка розпочалася ще 1990-го, 2014-го ще тривала… Тож процес цей непростий, на цьому досвіді можна вчитися, його можна детально досліджувати – по пунктах, по роках, від перших глобальних політичних змін – до практичного втілення на місцях. Але головні зміни, яких нам ще треба досягнути, аби реформа стала успішною – ментальні. Тож кілька «ментальноутворюючих» тез від пана Скурки:

• Самоврядування – механізм ментальної декомунізації.
• Самоврядування – це цивілізаційна зміна. І ми підтримуємо європеїзацію України. Польські громади були створені як власники. Слово «об’єднання» – погане, бо означає «створення території». І громади треба створити чимшвидше.
• В сучасній Польщі не творили громади: ще комуністична влада створила гміни, які були органами державної адміністрації. Оновлена гміна закріплена в Конституції.
• На місцевих виборах є дуже мало партійних списків, і немає жодних партійних зобов’язань. Люди більше довіряють одне одному, собі, аніж політичним партіям.
• У Польщі була проведена повна оптимізація шкіл – позакривали всі школи, де було по 20-30 дітей. Школа – це візитівка і інвестиція. Функція школи – не дати роботу вчителям, а дати ефективну освіту.
• Коли в річницю реформи перший посткомуністичний прем’єр-міністр Польщі (1989–1991) Тадеуш Мазовецький підсумовував успіхи свого керівництва, він навіть не назвав реформи самоврядування. Вона тривала непомітно.
• Ми мали одне велике щастя в Польщі: люди з опозиції, які стали владою – це були переконані демократи, і вони не шукали грошей. Тож Єжи Бузек, новий глава уряду (який пізніше був главою Європарламенту), зібрав групу реформаторів, які здійснили другий рівень реформи місцевого самоврядування.
• Повіт не виконує жодного адміністрування території. Повіт виконує деякі функції, делеговані державою.
• У результаті третього рівня реформи з 49-ти областей стало 16. 1999-го року 33 міста позбавили статусу обласного центру. Був шалений спротив! Але Уряд сказав: це не є питання громадської активності, це є питання державної стратегії.
• На рівні регіону треба будувати структури, які будуть освоювати кошти ЄС.
• У Польщі немає державної адміністрації до рівня воєводства. Представник уряду – воєвода. Влада – в руках маршалека (рівень голови облради в Україні). Воєвода здійснює нагляд за дотриманням законодавства органами місцевого самоврядування. Рішення суду не підлягає дискусії.
• Система фінансового контролю – це Регіональні обрахункові палати (створені законом з 1990 р. про місцеве самоврядування; це Єдиний орган, покликаний для контролю за фінансування органів місцевого самоврядування, повністю незалежний: не підкоряється ані Мінфіну, ані податковій інспекції, ані органам місцевого самоврядування). Раз на 4 роки здійснюється повний фінансовий контроль кожного органу місцевого самоврядування. Немає жодної корупційної складової. Проекти бюджетів також контролюють.

Якщо комусь здається, що у Польщі з самоврядуванням усе безхмарно, то це не так. Мирослав Скурка зупинився і на проблемах:

• Є випадки, коли з різних причин гміни мають високий рівень заборгованості, фінансово неспроможні. Їхня заборгованість для держави не є великою чи катастрофічною, але держава не хоче створювати прецедент і фінансувати неспроможних. Тоді вводять урядового комісара, який «лікує» проблемні гміни. Або, якщо є серйозніші порушення – ними вже займається державний комісар.
• Трапляються крайнощі: або дуже активні гміни (беруть завеликі кредити), або геть неактивні, нічого не хочуть робити і зовсім кредитів не беруть.
• Польські гміни таки замалі. Два села в одній громаді – це замало. До гміни має входити 10-20 тис. населення, щоби отримувати на них гроші. Існує потреба міжгміннх дій – так само, як і дій між воєводствами. Тож є потреба створення макрорегіонів. Тут корисний досвід Німеччини. Там гарна тенденція, коли громади відмовляються від адміністративного апарату, він розташований в одному місці, а обслуговує кілька громад.

Після цього можна лише сказати: нам би їхні проблеми… Але ж не святі горшки ліплять!

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Децентралізація – як ефективне самоврядування, політика і… декомунізація мислення спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нещодавня загибель Павла Шеремета підтвердила це. Відомий журналіст загинув 20 липня в результаті підриву машини. Убивство журналіста – справа майже ритуальна для організаторів та натхненників. Йдеться завжди навіть не про конкретну особу, а про те, щоби «заткнути пельку» решті з цього невгамовного племені.

Павла поховали в рідному Мінську, піна обурення та обіцянок правоохоронців розкрити черговий резонансний злочин потроху затьмарилася іншими резонансними – не менш значущими для нашого суспільства  – справами. Від початку химерні сподівання на справедливість майже зійшли нанівець. Майже, бо надія ж помирає останньою…

І справа тут глибше, ніж тільки в Павлові. Шеремет став 65-м журналістом, який загинув за роки незалежності України. Офіційно визнаються пов’язаними з професією лише від 11 до 20 з цих смертей. Повний список знайдете у «Вікіпедії». Варто лише набрати «Вбивства журналістів в Україні». У буремні дев’яності таких було 4-5 щороку. Та пік убивств журналістів (понад десяток) припадає на 2014 рік.

Ось лише найгучніші.

1992. Вадим БОЙКО, керівник телепроекту «Молодіжна студія «Гарт».
1993. Володимир ІВАНОВ, головний редактор газети «Слава Севастополя».
1994. Георгій ГОНГАДЗЕ, журналіст Інтернет-видання «Українська правда».
1995. Ігор АЛЕКСАНДРОВ, тележурналіст, телеведучий, головний редактор, телевізійний менеджер, Слов’янськ.
1996. Василь Климентьєв, редактор газети «Новий стиль», Харків.
1997. Віталій РОЗВАДОВСЬКИЙ, фотокореспондент газети «2000».
1998. В’ячеслав ВЕРЕМІЙ, репортер газети «Вести»
1999. Ольга МОРОЗ, головний редактор газети «Нетишинський вісник», Хмельницька область.

Запис Міжнародна організація «Репортери без кордонів» долучила Україну до трійки найнебезпечніших для журналістської професії країн спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А як у них?

Нещодавня інформація про те, що правоохоронці мали намір провести обшук у координатора інформаційного порталу «БукІнфо» Сергія Зарайського, дала підстави говорити про спроби тиску на свободу слова в Чернівцях: конфліктна ситуація виникла в акурат перед виборами, і вона трапилася всупереч здоровому глузду – адже координатор був готовий надати слідчим усю інформацію, якої вони вимагали.

Нагадаємо, один з громадських активістів у коментарях під інформацією на «БукІнфо» вгледів погрози власному життю і здоров’ю і домігся через суд, аби портал надав правоохоронцям IP-адреси погрожувачів. Попри те, що коментарі були видалені з сайту після скарги активіста, і попри готовність координатора порталу до співпраці з правоохоронцями, слідчі оголосили про намір прийти до його помешкання з обшуком задля вилучення цих адрес. Їх зустріли з десяток колег журналіста – з відеокамерами, фотоапаратами і диктофонами, і міліціянти подалися геть. Після піднятого скандалу міліцейські чини дали прес-конференцію, де намагалися пояснити свої дії… необізнаністю в комп’ютерно-інформаційній сфері.

У кореспондента «Версій» з’явилася можливість провести паралелі між функціонуванням українських та польських ЗМІ. Як реагують влада і медіа на віртуальні коментарі під повідомленнями на сайтах, і як загалом влада реагує на медіа – на короткому прикладі з життя Познанської філії «Газети виборчої» (Вілкопольської редакції).

Під час спілкування українських журналістів з колегами познанської філії “Газети Виборчої”

Пйотр ЖИТНІЦКИЙ – відомий у Познані журналіст-розслідувач. Йому ще немає й 30-ти, а почав він писати до «Газети Виборчої» ще тоді, коли навчався у школі. Завдяки його публікаціям було змінено польське законодавство, яке стосувалося повернення житла, націоналізованого державою у повоєнні роки, попереднім власникам або їхнім спадкоємцям.

Пйотр Житніцкий

“У Польщі після відповідного закону 1989 року з’явилося багато власників, які хочуть повернути свою нерухомість. Спадкоємці тих нерухомостей уже може і не живуть на світі, але права на цю нерухомість перейшли до їхніх спадкоємців, які згодом продали ці права певним бізнесменам, фірмам, і ця діяльність стала бізнесом, який великою мірою має кримінальні риси, – пояснює Пйотр. – Нинішні мешканці спірного житла – це зазвичай люди, які винаймають своє помешкання або отримали його від держави. Вони мешкають там, подекуди, по 30-40 років. А після відповідного закону вони мусили би звільнити це житло і знайти собі інше. Водночас, згідно з польським законодавством, жодного мешканця не можна просто так викинути з квартири. Вони мають 3 роки на те, щоби знайти собі інше житло. Але фірми-власники познаходили методи для того, щоби прискорити процес: застрашували мешканців, відключали їм електроенергію, воду, влаштовували псевдоремонти – робили все, аби мешканці самі добровільно (добровільно-примусово) виселилися якнайшвидше. Протягом кількох років їм це досить гарно вдавалося. Бо коли навіть жителі викликали поліцію чи представників міської адміністрації, то їм відповідали: «Ми фірма-власник, ми робимо тут ремонт і навпаки покращуємо мешканцям їхні умови проживання!».

Тож формальних претензій до фірм не могло бути. Вони робили свою справу, створювали умови для виселення нинішніх мешканців, а коли будинки порожніли – там простіше було робити ремонти, а тим паче – продати. Завдяки нашому журналістському розслідуванню ми з’ясували, що купівлею таких будинків займався один з банків за допомоги кримінальних угруповань, тобто фінансував ці групи”.

Влодзімєж Богачек

Все почалося від статей Пйотра, а потім цю тему підхопили не тільки загальнопольські газети і видання, а й телебачення, – додає головний редактор познанської редакції «Газети виборчої» Влодзімєж БОГАЧЕК. – Наше порушення цієї теми дало можливість поліції прийняти рішення, що така діяльність фірм злочинна, і кілька таких «чистильщиків» житлових будинків перебувають тепер під судовими процесами. Більше того, завдяки нашій праці, нашим статтям змінилося польське законодавства у цій сфері.

Як було в законі і як стало?

Раніше допускалися різноманітні дії нових власників, які змушували людей до допустимого терміну виселитися з житла. Фірми-власники могли розпочинати ремонтні роботи: розкривати дах, розпочинати заміну вікон на сходових клітках, розбирати стіни. Ми разом домоглися того, що це тепер буде заборонено і вважатиметься злочином: відповідний закон уже підписаний президентом, і уже за три місяці – з наступного року – вступить у дію.

Тобто достатньо було просто про це написати? Чому це тривало довгий час і ніхто не писав, якщо вирішення проблеми було таким простим, Пйотр?

Бандити залякували журналістів, і багато хто насправді боявся писати на цю тему. Я відчув їхню «діяльність» на собі. Одного разу я йшов по вулиці, і стояв автомобіль одного з таких «фірмачів», який при моїй появі чомусь захотів дуже поспішно вийти з машини: дуже різко відкрив двері, якими штовхнув мене і я впав. Іншим разом якби не мій товариш з телебачення, я б потрапив під колеса бандитського автомобіля. Ще колись такий «бізнесмен» ударив мене в обличчя. Тож якщо вони таке дозволяють собі з нами – тими, в кого є відеокамери, фотоапарати, вихід на загал – то що вони роблять з простими мешканцями?! Я за цю тему взявся, і розуміння мого керівництва дало можливість втілити задумане. Якось я два тижні там просто жив біля такого спірного помешкання, аби дочекатися, коли фірма розпочне там якісь дії, спрямовані проти мешканців. І дочекався!

Погрози журналістам і погрози людям, які не належать до такої професії – у Польщі караються по-різному?

Покарання приблизно однакове, різниця в законодавстві полягає в іншому. На побиття чи погрози журналістові він скаржиться до прокуратури, а вже вона збирає докази. А докази побиття чи погроз не журналістові доводить сам скаржник. Хоча у випадку з журналістами також не завжди закінчується так, як нам би хотілося. Наприклад, коли мені надійшли погрози на електронну скриньку, я звернувся до прокуратури – але вона не побачила складу злочину. Тоді я звернувся до суду – суд підтримав прокуратуру… Там були певні нюанси – прокуратура начебто навіть знайшла IP-адресу, з якої надійшов лист-погроза, і цією адресою користувалася родина з неповнолітнім сином…

Іноді погрози чи образи бувають в коментарях під публікацією на сайті видання. Як ви на це реагуєте?

Якщо якась особа заявляє, що вона ображена коментарем під публікацією, наш обов’язок -усунути той коментар, – пояснює пан Богачек. – Якщо ця людина звернулася прямо до нас – ми видалимо коментар. Якщо не звернулася – зазвичай залишаємо, адже не маємо можливості утримувати кількох модераторів, які б займалися тільки тим, щоб контролювати коментарі. Якщо ж ображена особа звертається не до нас, а до поліції – ми надаємо правоохоронцям інформацію про IP-адресу, з якої надійшли погрози чи образи. Хоча якщо ми помітимо некоректність у коментарях – можемо й самі відреагувати. Наприклад,  ми є однією з небагатьох газет, яка виключила можливість залишати коментарі під статтями про біженців з Сирії чи Африки, бо на ці теми було дуже багато образливих коментарів. Також це стосується некрологів. Наприклад, місяць тому найбагатший поляк Ян Кульчак помер, і під цим повідомленням ми також не надали можливості коментування – хоча і до його смерті, і згодом після ми подавали критичні матеріали щодо походження його багатства.

В який спосіб редакція надає поліції IP-адреси погрожувачів? Поліція вилучає їх в редакції?

Ні, ми ж надаємо інформацію.

Чи достатньо кваліфікована, грамотна поліція в таких випадках? Чи розуміють поліцейські, що цю інформацію, яку ви надаєте самі, не слід шукати на серверах у приміщенні редакції?

Жодного випадку, коли б до редакції прийшли з обшуком задля отримання IP-адрес інтернет-хуліганів, не знаю” (сміється – авт.)

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Польські ЗМІ: домагаються зміни законів і не мають обшуків у редакціях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Чернівчанам показали війну крізь об’єктив спершу з'явиться на Медіа-Версії.

І понад 70 кореспондентів побували у полоні. Торік же в Україні не було зафіксовано жодного вбивства або викрадення журналістів.

16 вересня, у річницю трагічно­го дня 2000 року, коли стало відомо про зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, о 18 годині на Центральній площі Чернівців зібралися буковинські журналісти, аби вшанувати пам’ять Гії та колег, які загинули, виконуючи про­фесійні обов’язки.

Біля пам’ятника Тарасу Шевченку серед запалених свічок поставили світлину Гонгадзе, разом помолилися й пом’янули загиблих хвилиною мовчан­ня. Далі говорили про жертовні смерті, про небезпечність професії журналіста, про необхідність єдності, про те, що зміна влади не означає закінчення жур­налістської роботи й боротьби.

«Це одна з дат, які нас солідаризу­ють – на жаль, переважно це трагічні дати. Минув рік відтоді, як ми збирали­ся з такої ж нагоди. Цей рік багато що змінив у країні. Але, хоч ми й пройшли випробування диктатурою, тепер про­ходимо випробування демократією. І немає однозначної відповіді, що легше, – наголосив у своєму виступі голова Чернівецької первинної міжредакційної організації НМПУ Вадим ПЕЛЕХ. – За будь-якої влади нас намагатимуться роз’єднати, зіштовхнути між собою. Але тільки єдність допоможе вистояти і гідно виконувати свій професійний обов’язок».

Під час виступів згадували про останні події в Україні і трагічні загибелі українських журналістів під час Майда­ну та на Сході України. Наголошували на необхідності взаємодопомоги і вза­ємної підтримки – зважаючи ще й на те, що в області точиться боротьба проти журналістів через численні судові по­зови до багатьох ЗМІ і їхніх окремих представників.

Вл. Інф.

Запис Тільки 2014-ий забрав 7 журналістських життів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Ірино, як на твій погляд, українці Сходу й Заходу насправді такі різні?

– Всі люди різні, і не тільки українці з різних регіонів. У мене був дуже показовий випадок. Ти, мабуть, знаєш, що засновником Донецька вважається Джон Юз (Хьюз) з Веллса, і саме на його честь наше місто (спочатку – невеличке селище) мало назву Юзівка. Історію Донецька, як виявилося, непогано знали британські гості Євро-2012. Якось під час чемпіонату я спілкувалася в кафе з компанією з англійського міста Ковентрі. Раптом до нас підійшов чоловік від сусіднього столика, веллсець, й узявся переконувати мене, що я маю сидіти з його компанією. «Ти не маєш сидіти з англійцями, ти маєш бути з шахтарями з Веллса! Засновник Донецька – з Веллса, тож ми земляки! Йди до нас!» Тож багато хто шукає між собою відмінностей. Як і спільностей. Дуже прикро, але мама моєї подруги зі Львова, проводжаючи її до мене в гості, плакала на вокзалі, бо боялася, що доньку тут уб’ють. У мешканців Заходу України стереотип, що в Донецьку ходять по вулицях з битами, як з сємками. Це не так.

– Але зараз у вас «гаряче». Хто збурює громаду, хто порушує спокій?

– Треба розуміти, що в захопленій Донецькій ОДА  сидить не монолітний колектив, не однодумці. Як мінімум там є 4 організації, кожна з яких має власне керівництво, власне бачення і відповідно до цього застосовує власні дії. Коли ми зі знімальною групою приходили туди робити сюжет, один охоронець нас пропускав, інший приходив і забороняв знімати, як тільки досягали порозуміння і починали працювати, – приходив вже третій і теж забороняв, ми домовлялися, просувалися вглиб барикад і знов починалося все спочатку… Нарешті до кінця знімального дня дозвіл був від усіх.  Вони не хочуть, щоби в кадр потрапили люди з відкритими обличчями, бояться порушення кримінальних справ за сепаратизм. Люди, які давали нам інтерв’ю, робили це в масках. Разом з тим, нам дозволили знімати в медпункті і в їдальні – і там були ті, хто не закривав облич, а навпаки відкрито демонстрував свою позицію.

– Вони не боялися?

– Донеччани – таки особливі. Там переважно шахтарі, а шахтарі мало чого бояться. Точно не смерті, бо щодня спускаються під землю їй назустріч. Тому в них заведено жити кожний день як останній. Це не означає творити що завгодно – навпаки. Жити так, щоби не було за що просити пробачення завтра, і всі конфліктні питання мають бути закриті саме цього дня.

– Російські телебачення замість чесного інформування про події на Сході України займаються пропагандою?

– Так, але мушу додати, що і українські телеканали не вирізняються об’єктивністю. Наприклад, коли повідомляли про один з мітингів, організований Комітетом патріотичних сил Донбасу, росіяни зазначали 3 тис. учасників, українці – 7 тис. А насправді мітингарів було близько 5 тис. Організатори, до речі, тоді розсилали запрошення всім впливовим політикам – аби ті приїхали і сказали, що Донбас потрібен Україні. Відгукнувся і приїхав один Ляшко… З Києва дуже просто «боротися за єдність України».

До речі, дуже показово було, що в Івано-Франківську, де за програмою обміну ми обговорювали питання спотворення інформації про ці події у ЗМІ, на місцевому телебаченні легко перекручували інформацію про нас. Наприклад, був один сюжет про те, як «гості зі Сходу відвідали музей Бандери і там плакали від побаченого і почутого». При цьому демонструвався відеоряд якихось зовсім невідомих нам людей, які плакали з невідомих нам причин…

– О, то крім роботи, ви мали в Івано-Франківську ще й культурну програму?

– Так, і нам дуже сподобалося місто. Хоча відчувалося, що нас сприймають дещо інакше і постійно намагаються «додати нам культури». Один з наших гідів (не професійний, а посадовець-доброволець) дещо зверхньо дивувався, що ми не знаємо достеменно родинних зв’язків київських князів. І водночас називав вірменську церкву «вірменським костьолом» і щиро вважав, що її віряни підкоряються Папі Римському, плутаючи слова «католик» і «католикос» (верховний ієрарх). Ну… таке.

– Ірино, які стереотипи стосовно донеччан не мають під собою підстав?

– Не тільки стосовно донеччан, а й «македонців» та інших східняків (сміється – авт.) Тих, хто з Макіївки на Донеччині, жартома називають «македонцями». Образливо, коли нас називають «Даунбасом», вважають нерозумними, безкультурними… Дивно, що так кажуть про край, який дав Україні і світові артиста балету і хореографа Писарєва, композитора Прокофьєва, співака Солов’яненка, кінематографіста Ханжонкова … У нас прийнято ходити в театр, абонементи в Оперний продані за місяць до початку сезону! Іноді кажуть, що ми негостинні – це неправда. Це вводить в оману певна суворість східняків. Можу відзначити, що справді тут, на Заході, більше усміхаються. Тут зазвичай не вимагають довести, що ти чогось вартий, перш ніж засвідчити свою повагу. А там треба довести, тому спочатку до тебе ставляться стримано, нейтрально.

– Який побут шахтарів?

– Колись це були заможні люди. Навіть ходив анекдот, що шахтар після «получки» на двох таксі додому повертається – в одному сам їде, у другому свій капелюх везе. Це засноване на реаліях: шахтарі справді гарно заробляли, гарно вдягалися. Зараз цього нема, немає поваги до їхньої роботи. Зрештою, зараз до жодної професії немає поваги.

А побут… Люди тиждень працюють. У п’ятницю – що є, то є – наші джентльмени випивають і закусують. У суботу займаються домашнім господарством і ходять в гості, в неділю приводять себе до ладу, а з понеділка – знову працюють. Зараз, щоправда, на прогулянку в центр вийти складнувато. Адже в пішохідній зоні, яка починається прямо від ОДА, від бульвару Пушкіна, «прогулюються» ті, що ходять з металевим пруттям.  Їх небагато, але вони помітні. Їх називають сепаратистами, а вони кажуть, що борються за незалежність Донецької республіки.

– А насправді?

– У багатьох з наших цей вибір – усвідомлений. Хтось ностальгує за СРСР і вважає, що нинішня Росія – це СРСР, адже Росія багато обіцяє і є такі, що вірять. Хтось хоче жити в неподільній Україні, а хтось – окремо, щоби не залежати ні від кого. Більшість хоче визначатися самостійно. Куди б кнутом не заганяли, нічого доброго з того не буде. Насправді не так багато тих, кого називають сепаратистами. Якщо грамотно розподілити сили – їх легко здолати. Просто треба все робити розумно.

– Кажуть, Донецьк – дуже чисте місто.

– Це правда. Пам’ятаю, колись мене дуже дратувало, коли сміття кидають повз смітник… Тоді й вирішила зайнятися екологією, але не великих підприємств, а особисто кожної людини. Адже збереження довкілля залежить від кожного з нас. Пам’ятаю, як перед Євро-2012 бракувало коштів на відновлення Галявини казок у парку Ленінського комсомолу в Донецьку, тому об’єкт просто хотіли знести. Але ми влаштували флеш-моб на захист цієї родзинки нашого міста. Запросили всіх донеччан, які мають дитячі фото з Галявини казок (це з 80-х років було улюбленим місцем для фотографування малечі) прийти до Галявини і долучитися до акції у форматі «фотосушки». Самі такого не сподівалися, але прийшло 18 тис. людей!!! І міська влада пішла нам назустріч, надавши частину коштів, був художник, який реставрував казкові фігури в сквері, решту мешканці робили власними силами – садили дерева, встановлювали лавочки.

– Громадянсько активні, розумні, освічені люди. Як до них достукатися і зупинити те, що відбувається?

– Владі, політикам – їхати і розмовляти. Причому, їхати не Ляшкові…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Донеччанка на Бандерівщині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– На «Ізоляції» доводилося спілкуватися зі справді культурними та інтелігентними мешканцями, саме тому я залишилась у Донецьку ще на три дні, щоби зрозуміти настрої всіх, – розповідає чернівчанка. – Спілкувалася з простими людьми на вулицях, із друзями знайомих, із таксистами, відвідала зустрічі з відомими російськими діячами Юлією Латиніною та Михайлом Ходорковським, де також було ще й інше середовище. Майже не зустрічала тих людей, які бажали б бути частиною Росії. Звісно, я знаю, що вони є, я бачила їх на мітингу за приєднання до Росії, але то здебільшого люди старшого покоління, яким не довго залишилося будувати нову країну. Не хочу обмежувати Господню волю, але це дуже старі люди. Вони, певне, сподіваються, що вертаються до СРСР…

– «Ізоляція» стала часом взаємного розвінчування стереотипів?

– Щодня у лекціях я намагалася розвіяти міф про бандерівців і говорила про те, що інтеграція Заходу та Сходу зараз – це чи не найважливіше. Особисто в мене не було жодних стереотипів стосовно донеччан, сподіваюся, що й вони після нашої зустрічі зрозуміли, що на Заході живуть люди з такими ж живими серцями.

– У ці дні було тамстрашно?

– Звісно, страшно, коли містом ходять люди в чорних масках і з кийками, коли знайомі просять біля ДОДА не розмовляти навіть російською мовою, бо в мене відчутний західноукраїнський акцент, коли знаєш, що за сто кілометрів відбувається справжня війна… Але я переконана, що зараз в Донецьку повинен бути кожен, хто може хоч на 1% допомогти хоча б одній людині.

– Побутує думка, що «ми Донецьк «не чули» і певною мірою перед Сходом України винні». Ти як вважаєш?

– Певна, що влада чула Схід навіть більше ніж Захід, це можна помітити бодай за тим, як виглядає Донецьк та Луганськ і наскільки вони оновлені та «вичухані». Захід має провину в тому, що дав шанс програти інформаційну війну на Сході. Треба було раніше говорити з ними, треба було раніше простягати руки, навіть коли вони відверталися. Якось я відчула цю загрозу ще на початку осені і почала свій презентаційний тур нових книг саме зі Сходу (а в рідному місті досі не зробила презентації) бо вважаю, що зараз треба вести безперервний діалог зі Сходом!

– Які твої враження від Донецька?

– Дуже чисте і затишне місто, лише мала там сильну алергію, очевидно, від викидів металу в повітря. Донецьк нагадує мені Нове місто Варшави. Настрої людей сумні та тривожні, вони не такі активні, якими мали би бути, бо кажуть, що бояться. Не можна зараз боятися – не час, але так є.

– Чи бувала ти в «гарячих точках» Донецька? Як там ставляться до журналістів?

– Була біля ДОДА, була на мітингу за від’єднання Донецька до РФ, щоби побачити, що там відбувається; мала ефір на обласному державному телебаченні, яке наступного дня стало гарячого точкою, бо його захопили сепаратисти щоби вимкнути українські канали та увімкнути російські. Саме на телебаченні я відчула, що на журналістів є тиск, бо переддень ми домовились говорити про те, що політики й Росія спекулюють питаннями мови на Заході та Сході для того, щоб роздерти країну, а коли приїхала на ефір, то молоді журналісти були дуже налякані і всю нашу розмову перевели в русло моєї творчості. Маю здогадки, що редакційна політика не дозволила вільно говорити про те, що я бажала.

– Це ж не перший твій візит у Донецьк? 

– Другий, вперше була там з презентацією книг 2013 року. Мала там подругу, з якою рік прожила в одній кімнаті в краківському гуртожитку, знайомих письменників Олега Соловея, Олексія Чупу, Віктора Семерніна. Тепер маю значно більше однодумців та товаришів, з якими ми стали дуже близькими у щирих розмовах, які були і на лекціях, і на вулицях міста, коли підходила до незнайомців і просто говорила з ними. Може, це було дивно з мого боку, але ніхто не відповів мені грубістю і не сатанів від української мови. Гострота між Сходом і Заходом дуже перебільшена, повірте.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Христя Венгринюк. З «Ізоляції» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– 13, 5 мільйона громадян України проігнорували попередні президентські вибори і 15 мільйонів – парламентські, – наголосила гостя. І зауважила, що саме цим людям вона хоче  повернути віру в порядність і чесність політиків. Оскільки ж за нею не стоять олігархічні гроші, її виборчі штаби – і київський, і в областях – працюють виключно на волонтерських засадах. Отже й розраховувати їй доводиться тільки на «сарафанне радіо».

Відповідаючи на численні запитання, пані Ольга зауважила, що рід Богомольців 600 років служив людям. Тепер прийшов її час. Вона презентувала деталізовану передвиборну програму, яка протягом року призведе до незворотних змін у країні та відновить справедливість у ній, а через п’ять – поверне народу заможне життя.

Програму разом із кандидатом розробляли три групи українських і міжнародних експертів.

– Я вже доволі тривалий час працюю з кількома групами фахівців, – розповіла Ольга Богомолець. – Це й молоді професіонали-ентузіасти зі свіжим поглядом і сміливими ідеями, багато з яких має міжнародну освіту, і відомі експерти з величезним досвідом і розумінням українських реалій. Крім того, до програми долучилися представники української діаспори та міжнародні експерти з економічних питань, державного менеджменту. Мої вимоги до людей – це професіоналізм і висока моральність. Інтереси держави повині стояти вище особистих амбіцій, – наголосила кандидат. А в президенти йде, пояснила, тому, що хоче змінити систему в цілому. Люди мають нарешті отримати Закон про відповідальність посадових осіб і можливість відкликати чиновників, правоохоронців, суддів і політиків. І першим кроком Ольги Богомолець як президента України буде розпуск чинної  Верховної Ради.  Вона глибоко переконана, що  саме ці люди, в більшості своїй, винуваті в нинішній кризі, оскільки поставили особисті амбіції вище за інтереси країни. На них і відповідальність за те,  що на Майдані пролилася кров.

Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»

З біографії Ольги Богомолець

Заслужений лікар України, доктор медичних наук, директор і головний лікар Інституту дерматології та косметології, автор понад 70 наукових робіт і 12 патентів, співавтор державних підручників для студентів-медиків.

Автор і виконавець українських романсів, засновник історико-культурного комплексу «Замок-музей Радомисль», співорганізатор і координатор медичної служби Майдану. Неодноразово відзначена державними й церковними нагородами.

Народилася в родині лікарів. Батьки – Катерина Олегівна й Вадим Акимович – підтримували культ освіченості, наполегливої праці, любові до батьківщини. У професорській сім’ї завжди багато працювали, щиро раділи гостям, співали, сміялися, вітали життя.

Відомий прадід Ольги – славнозвісний учений-медик, організатор української науки, громадянський діяч, президент Академії Наук УРСР у 1930-46 рр. та віце-президент Академії Наук СРСР у 1942-45 рр. – академік Олександр Олександрович Богомолець був автором відомої сироватки, яка врятувала життя тисячам солдатів під час Великої Вітчизняної війни.

За 4 роки замість 6-ти Ольга закінчила з відзнакою медичний інститут, який уже тоді носив ім’я її прадіда О.О.Богомольця. Екстерном захистила кандидатську дисертацію:  навчатися в аспірантурі часу не було, бо працювала.

На початку 90-х брала участь у студентському русі «Революція на граніті» та їздила лікарем-волонтером у складі медслужби «Регістр» Управління охорони здоров’я МВС України до зони Чорнобильської АЕС.

Від 1991-го до 1993-го – консультант-дерматолог МВС з роботи в зоні Чорнобильської АЕС, водночас – старший науковий співробітник лабораторії радіаційної патології МОЗ України, керівник досліджень за своєю профільною освітою.

1993 року на свій страх і ризик Ольга подала тези на наукову конференцію Всесвітнього конгресу дерматологів. Закінчила курси у Пенсильванському Медичному Університеті, а 1994 – Інститут дерматопатології Бернарда Аккермана при Університеті Томаса Джефферсона у Філадельфії (США). Відтоді Богомолець бере участь практично в усіх світових програмах і курсах з дерматології. 2003-го захистила докторську в рідному Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця, але не залишила медичної практики.

1998-го  доктор Богомолець втілила свою давню мрію, створивши унікальний заклад лазерної медицини – Інститут дерматології та косметології, де й сьогодні працює головним лікарем. Запровадження лазерної медицини в Україні – результат роботи Ольги Богомолець та її команди. Свою місію вбачає у боротьбі зі страшним онкологічними захворюванням – меланомою.

Як автор-виконавець українських романсів Ольга дала понад 100 благодійних концертів. Співала й у Лук’янівській тюрмі, де народився її прадід Олександр Богомолець. Ольга об’їздила з благодійними концертами усі жіночі тюрми та підліткові колонії України з метою знизити темпи зростання епідемії туберкульозу. В її сім’ї було чимало політичних в’язнів: Софія Присецька, мати академіка Богомольця, та й сам він, померли від туберкульозу, отже ця боротьба має й особисту зацікавленість.

Пані Ольга та її родина створили єдиний у світі музей української домашньої ікони та найбільший у Східній Європі музей ікон і предметів християнського мистецтва –  історико-культурний комплекс «Замок-музей Радомисль» у Житомирській області.

В Ольги Богомолець немає корупційного шлейфу, вона нова людина в політиці і в неї достатньо сил, аби подолати всі перешкоди.

Журналісти і виборці часто запитують  Ольгу Вадимівну:

Що забув у великій політиці медик-практик, який не має у ній особливого досвіду? Навіщо матері чотирьох дітей без будь-яких фінансових інтересів у парламенті, балотуватися на пост глави держави? І, нарешті, навіщо чесній людині з незіпсованою репутацією лізти в бруд, який зветься українською політикою?

Відповідаючи на такі запитання Ольга Богомолець каже: «У моєму житті був переломний момент, коли я зрозуміла,  що більше не можу працювати лікарем у країні, де віддають накази стріляти в людей і в якій прості хлопці з дерев’яними щитами виходять під кулі для захисту держави від корупції та криміналітету.  Це був  момент, коли  я зрозуміла: це наш останній шанс! Якщо ми не змінимо країну зараз, ми не змінимо її вже ніколи. Не можна вічно скиглити, що українська політика повна брехні і бруду.  Все  так і залишатиметься, поки чесні люди самі не змінять цього».

Запис Ольга Богомолець: «Президент – моральний камертон суспільства» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Отже, правління обласної організації Національної спілки журналістів та комітет міжредакційної первинної організації Незалежної медіа-профспілки України провели спільне розширене засідання за участі головних редакторів обласних ЗМІ. Результатом бурхливого обговорення стала спільна заява, в якій журналісти закликали колег «проявити максимальну згуртованість і солідарність у зв’язку з подіями останнього часу» і скористатися шансом, даним історією, «для очищення ЗМІ від тиску, «джинси», халтури». Журналісти вважають, що «головне завдання ЗМІ – інформувати: об’єктивно, неупереджено, збалансовано, дотримуючись конституційних норм». Сьогодні вони бачать небезпеку в тому, що «прикриваючись Майданом та Українською Революцією, дехто намагається використати демократичні зміни, які відбуваються в нашій державі, на догоду своїм інтересам» і заявляють «про неприпустимість втручання у редакційну політику та  процес підготовки журналістських матеріалів, погроз за професійну діяльність».

Працівники ЗМІ запропонували громадськості «адекватно і цивілізовано реагувати на дії журналістів, які працюють в рамках чинного законодавства»:  «При цьому наголошуємо, – йдеться в заяві – що робота деяких представників професії вимагає правової оцінки. Громадськість може ініціювати такі процеси, але кадрові питання мають вирішуватися цивілізовано, у законодавчому полі. Нагадуємо, що будь-які дії стосовно ЗМІ та журналістів, у тому числі примусові кадрові зміни, чинне законодавство трактує як тиск на ЗМІ, особливо у виборчий період. Закиди щодо змісту публікацій розцінюємо як прямі спроби запровадження цензури».

Відповідного реагування на факти перешкоджання журналістській діяльності журналістські спілки вимагають від правоохоронних органів, а до НСЖУ та Комітету з питань свободи слова та інформації ВР вони звертаються із закликом пришвидшити процес роздержавлення друкованих ЗМІ в Україні та створення суспільного телебачення і радіомовлення.

Свою позицію стосовно подій у Кіцмані оприлюднили і представники ГО «Майдан» з Кіцманщини. Вони звернулися до журналістської спільноти із проханням «зрозуміти та допомогти у дуже важкій справі – зміні системи державної влади»: «Ми не проти конструктивної критики на нашу адресу, але за замовні матеріали, поливання людей брудом і перекручування фактів журналісти мають нести відповідальність», – заявляють «майданівці».

Ситуацію, яка виникла минулого тижня в Кіцмані і журналістами названа тиском на головного редактора районної газети, «майданівці» назвали «ганебною» і звинуватили в ній журналістку. Водночас заявили про бажання «вибачитися за емоційну поведінку, яка була реакцією на викладені в газеті матеріали», але наголосили, що «право на отримання об’єктивної, повної і точної інформації прописане у Законі України про інформацію», тому кіцманській газеті «варто переглянути однобоку редакційну політику», – йдеться в заяві «майданівців». Активісти закликають «згуртуватися навколо збереження цілісності нашої Держави, бути однодумцями й допомагати один одному».

Вл.інф.

Запис Журналісти й майданівці обмінялися заявами – з надією на порозуміння спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Усе частіше в районах області трапляються конфлікти між редакційними колективами та владою, що, зрештою, нікого не дивує. Бо мета й інтереси цих двох структур не просто різні, а кардинально протилежні. Залишається тільки сподіватися на те, що це явище тимчасове. І невдовзі нова місцева влада перейматиметься нарешті виключно проблемами своїх мешканців, а не власними кишенями. Однак у нинішній ситуації непокоїть те, що нові, маловідомі «революційні» елементи вже теж пробують диктувати журналістам, забуваючи, – а, може, й не знаючи, – що представники комунальних засобів масової інформації служать, найперше громаді, а вже потім тим, хто займає ті чи інші крісла й посади.

Кіцманський бєспрєдєл

або Куди заведуть лаври Бєлого кіцманських «революціонерів»

Кіцмань нині утримує лідерські позиції з постачання скандалів. Боротьба за крісло голови райдержадміністрації переросла на справжню епопею. Та, оскільки світла в кінці тунелю не видно, а винних знайти хочеться, взялися за журналістів. Зрештою, нічого дивного: коли не можуть упоратися з чимсь серйозним, завжди обирають ціль слабшу.

Усе почалося з того, що один із найдосвідченіших журналістів кіцманської районної газети «Вільне життя» Мирослав Куєк опублікував репортаж з чергового районного Віча. Але висвітлення кореспондентом побаченого не сподобалося організаторам заходу. На адресу журналіста й редактора газети Ольги Кулько посипалися погрози. Редакторці взагалі сказали, що коли не звільнить посаду, їй спалять хату! І це при тому, що «Вільне життя» – одна з найбільш професійних районних газет краю.

Невже це і є здобутками Революції Гідності??? Так і хочеться сказати: «Хлопці, не робіть дурниць і займайтеся тим, що вмієте. А не подобаються публікації – пишіть, заносьте до редакції – і газета надрукує».

Дивним є й те, що вчорашні вороги у боротьбі за кандидатуру на голову РДА, знайшовши спільного ворога – редактора газети, об’єдналися. Хоча саме цей факт і  свідчить про професійність журналіста: якщо його не люблять обидві сторони недавнього конфлікту, значить, інформація подається об’єктивно й неупереджено.

Іван ВОЙТОВИЧ з Кіцманя

Заява щодо тиску на журналістів

Чернівецької міжредакційної первинної організації

Незалежної медіа-профспілки України

Певні деструктивні елементи, прикриваючись Майданом та Українською Революцією, намагаються використати демократичні зміни, які відбуваються у нашій державі, на догоду своїм меркантильним інтересам.

Так, до Медіа-профспілки звернулася головна редакторка Кіцманської районної газети «Вільне життя» Ольга Кулько. За її словами, представники ГО «Майдан» грубо втручаються в редакційну політику та у процес підготовки журналістських матеріалів.

8 квітня 2014 року дванадцятеро осіб, які назвалися «активістами Майдану», викликали журналістку до кабінету голови райради, висловлювали претензії до тону висвітлення в очолюваній нею газеті районних подій, вимагали заяви на звільнення з роботи, погрожували викинути її з вікна і спалити її хату, провести її разом з автором неугодної публікації «коридором ганьби».

Висловлюємо категоричне обурення протизаконними діями, спрямованими проти нашої колеги. Вважаємо неприпустимими особисті погрози журналістам за їхню професійну діяльність. Вимагаємо від громадськості адекватного й цивілізованого реагування на дії журналістів, які працюють в рамках чинного законодавства, навіть якщо комусь їхня діяльність не до вподоби.

Звісно, система державних засобів масової інформації потребує реформування, а дії деяких представників професії – правової оцінки. Але ініціювати ці процеси мають інститути громадянського суспільства, а не представники структур з невизначеним статусом, які здобуту демократію подекуди розуміють як уседозволеність.

Закликаємо активістів спрямувати свій громадянський запал на боротьбу зі справжніми ворогами демократії, а не з журналістами. Надто – з представниками районних комунальних ЗМІ, які з останніх сил намагаються бути вірними професії й використати всі можливості, аби не подавати інформацію однобоко і на догоду співзасновникам.

Нагадуємо, що зараз будь-які подібні дії стосовно журналістів, у тому числі примусові кадрові зміни, чинне законодавство трактує як тиск на ЗМІ у передвиборний період. А закиди щодо змісту публікацій розцінюємо як прямі спроби запровадження цензури.

Вимагаємо від правоохоронних органів та структур самооборони відповідного реагування на факти перешкоджання журналістській діяльності будь-якими особами, незалежно від їхньої партійної приналежності.

Зрештою, вимагаємо від районної влади зупинити тиск на редакцію і головного редактора, а найкраще – вийти зі співзасновників комунального ЗМІ і надалі співпрацювати з цією чи будь-якими іншими газетами на комерційних умовах. Тоді газета служитиме тому, кому й має, – читачеві, а не владі чи вулиці – і впливати на неї зможе кожний – своєю гривнею, купивши чи не купивши газету в кіоску, передплативши чи не передплативши її через пошту.

Запевняємо, що медіа-профспілка жорстко реагуватиме на всі факти перешкоджання журналістській діяльності, надаватиме членам НМПУ правову підтримку та поширюватиме інформацію про противників свободи слова серед широких кіл громадськості.

Вадим ПЕЛЕХ, голова Чернівецької первинної міжредакційної організації НМПУ                         

Кіцманська газета роздержавлюється 

Учора ввечері, коли верстався номер, стало відомо, що редакція «Вільного життя» готує пакет документів для виходу районної ради і райдержадміністрації зі співзасновництва. Бо, як наголосила редактор газети Ольга Кулько, «державна і комунальна преса не може бути повністю об’єктивною, бо залежна від влади». Рішення про роздержавлення прийме сесія районної ради після засіданні комісії з питань бюджету і комунальної власності.

Мабуть, Кіцманська райгазета – лише перша ластівка…

Запис Газети – для людей, а не для обслуговування влади спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У війнах новітнього типу боротьба починається і закінчується не на полях битв, а на медіамайданчиках, які формують свідомість мільйонів учасників баталій. Солдатами в ній є всі споживачі інформації, які далі коментують і поширюють факти через соціальні мережі. А генералами – блогери й журналісти, які задають рамки інтерпретацій.

Кримську інформаційну війну ми програли, зате переконалися, що модернізації потребують не тільки Збройні сили, але й мислення політичних еліт, більшість яких досі не усвідомила свого місця на карті України. А з тим – і цілей та методів українського позиціонування.

Наголошуючи на необхідності своєчасної фільтрації теле- та радіоефіру, обмеження ретрансляції російських телеканалів, ми забуваємо, що програли не тільки ці високі матерії. Як би банально це не звучало, та Україна втратила свої шанси навіть у тих сферах, які могли б обійтися їй найдешевше. Утримуючи кілька армій платних коментаторів для внутрішньополітичних розборок, СБУ в координації з олігархами та медіакомпаніями в короткі терміни не здогадалася мобілізувати «ботів» для роботи на східноукраїнських та російських новинарних сайтах, у блогах та соціальних мережах.

Ми бездарно здали «Twitter» (twitter.com), який за ключовими хештегами могли хоча би вивести з ладу, засмітивши канали поширення новин супротивника. Не здобули переваги в «LiveJournal» (livejournal.com), «проморгали» цілі сегменти «ВКонтакте» (vk.com) і «Facebook» (facebook.com). Не були ініційовані масові кампанії вірусної реклами в «YouTube» (youtube.com). Українські спецслужби й політичні еліти навіть не створили координаційних центрів для інформаційної протидії і формування коректних меседжів для російських і проросійських Інтернет-користувачів. Не кажучи вже про такий грубий інструмент, як DDoS-атаки на супротивні мережеві ЗМІ.

Протягом перших тижнів окупації Криму з багатьох сторін лунали слушні поради швидкого подолання інформаційного вакууму, як-то створення цілодобового англо- та російськомовного центру для подачі даних напряму флагманам світової медіа-сфери. Натомість, все це потужно діє з російського боку. Не навчившись оперативно спростовувати чужі відомості, ми так і не усвідомили необхідності поширювати власні – зрештою, творити асиметричні посили для цільових аудиторій в Україні, на Заході і в глибокому російському тилу, а також працювати з правильним медіа-словником («російська армія» замість «самооборони», «окупанти» замість «зелених чоловічків» та ін.).

Ми, нарешті, із запізненням, усвідомили межі залежності і вразливості УАнету від російських сервісів: тепер уже навіть «чайникам» стало зрозуміло, що в Україні відсутня національна блогосфера (аналог російського «LiveJournal»), бо не тільки молодь, а й громадяни середього віку існують у російських соціальних мережах («ВКонтакте» та «Одноклассники» (odnoklassniki.ru)), значна частина користувачів досі працює в  російській електронній пошті («Rambler» (rambler.ru), «Яндекс» (yandex.ua), Mail.ru), довіряючи їй, серед іншого, всі свої реєстраційні дані.

Україна значною мірою залежить від російських комунікаційних систем – від МТС (mts.com.ua) до «WebMoney» (webmoney.ua).

Утім, вихід завжди є – це розробка власних аналогів або форсована реінтеграція у глобальні сервіси (навіть у примусовому порядку). Але найважливіше завдання найближчого часу – робота на інформаційний експорт, серед іншого – на тимчасово втрачені медіа-території.

Найперше, Україна потребує свого цілодобового англо- і російськомовного супутникового та Інтернет-каналу, який представлятиме український погляд на світ та внутрішню обстановку. Враховуючи вартість, такий проект, за аналогом «Russia Today» (rt.com), Україна могла б реалізувати разом із Польщею для лобіювання спільних медіа-інтересів на европейському та евразійському просторі.

По-друге, Україні необхідні якісні та цікаві англо- і російськомовні Інтернет-ЗМІ – в т.ч. на внутрішньоросійському ринку. Загалом їх може бути два або три – і цього достатньо за умов фінансування і роботи на рівні «Lenta» (lenta.ru).

І, по-третє, ніхто не скасував потреби збору та аналізу великих масивів інформації для публічної та непублічної роботи. Українська «Стрічка» (strichka.com) повинна зайняти нішу тематичного пошуку й моніторингу як внутрішніх, так і цільових інформаційних систем дійсного і ймовірного супротивника.

Святослав ВИШИНСЬКИЙ, медіа-експерт, блогер VKursi.com

Запис ХХІ століття: війни нового типу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Свято проголошене ЮНЕСКО в листопаді 2011 року з ініціативи Іспанії. Саме цього дня 1946 року вперше вийшло в ефір “Радіо ООН”, станція якого розташовувалася у штаб-квартирі Організації Об’єднаних націй.

Вадим Пелех:  Свобода і знання

Власний кореспондент Національного радіо, серйозний радіожурналіст із 17-річним стажем, Вадим Пелех у своїй передачі «Пелехата хата» вже років п’ять дозволяє собі дуркувати на повну катушку. Ця програма – віддушина, в якій  треба дбати, аби стандарти не врівноважували популярність, а прагнення об’єктивності не вихолощувало і не перетворювало на скукотінь. Тому кількість креативу в радіопросторі концентрується в якість і вибудовує «радіохату» – «пелехату».  

– Свобода і знання – ті два чинники, які дозволили мені «розважатися» у цій програмі. Такий собі вихлоп того, що я не можу подати у повсякденній радіожурналістиці. «Несерйозна передача», в якій багато серйозної, несподіваної музики, яку рідко де почуєш, якісь історії моїх знайомств із музикантами, якісь враження від почутого-побаченого… Це таке собі конфетті-мішура, маючи яке в долонях, я не змушений перейматися, чи матиме усе це рейтинги і широку аудиторію.

Класичний типаж на радіо – диктор. Радіоведучий – це «сучасніший варіант» диктора, якщо можна так сказати. У нього є право й шанси інтерпретувати інформацію, яку він дає в ефір, вести розмову з гостями й кореспондентами.

Радіожурналіст – тема трохи інша. Він може бути і ведучим, і репортером, і аналітиком. Журналісту на радіо і важче – бо нема картинки для ілюстрації сказанного, – і легше водночас – адже словами, інтонацією і навіть паузою можна зробити потрібні акценти, неможливі, приміром, у газеті. Арсенал радіожурналіста широкий, і майстерно ним володіти – власне, те, чого я прагну.

Не може журналіст стояти осторонь подій, які переживає його держава. І до речі, активна принципова позиція власкора – те, що завжди віталося на Національному радіо. От і зараз – не можна просто відсторонено розповідати про злочини, які кояться проти твоїх співгромадян. Зараз дискусія про те, чи має право журналіст на громадянську позицію, активно закидається у фахову тусовку – від людей, які мають певний дотик до професії, але не є журналістами. Не думаю, що вона доречна. Ми ж не вчимо хірургів, як тримати скальпель. Є універсальний показник довіри до журналіста – його популярність. Якщо ти «спалишся» на тому, що брешеш, слухач, читач зреагує на це миттєво: перемикаючи хвилю чи не купуючи твою газету. Журналістика – в тому числі й радіожурналістика – готова до правил гри, які українці відстоюють на Майдані.

Тетяна СМОЛДИРЕВА: Неупередженість і ерудиція

Директор ТО «Радіо Буковина»ЧОДТРК, керівник Чернівецького прес-клубу,  журналістка із досвідом роботи понад 30 років переконана, що фахівець ЗМІ, не тільки радійник, повинен бути ерудованим і неупередженим.

– Коли я починала журналістську діяльність, не було окремого поняття «радіоведучий». Існувало лише державне радіо, а у штатному розкладі стояв тільки «диктор». «Радіоведучий» з’явився , коли виникли приватні радіостанції. Об’єдналися функції журналіста й диктора – і з’явився радіоведучий.

До незалежності України в системі офіційного радіо теж існували авторські передачі, але тоді їх начитували та записували диктори-професіонали. Тому що дуже важливе значення приділяли мові, грамотності, артистизму.

До журналістів же, за моєї молодої пам’яті, не було таких вимог, як тепер. Сьогодні радіожурналіст є й ведучим своїх передач. Відтак першим і головним на радіо і нині є знання мови та дикція.

Особисті якості та досвід, безумовно, допомагають журналісту створювати передачі. Я переконана, що людина, яка присвячує себе журналістиці, повинна мати глибоку ерудицію та бути висококультурною особою. Людина, яка виходить в ефір, має дуже багато знати, щоби виглядати на рівні зі своїми співрозмовниками, має бути вихованою й стриманою. Навіть, якщо я знаю більше, аніж  мої співрозмовники – я запросила їх до розмови, тож повинна бути тактовною. Радіо – це не допит, це розмова.

Якщо в нас ідуть передачі аналітичні, то журналіст – а він у цьому випадку модератор – має право і на власне бачення, і на власний коментар.

Принципів журналістики – об’єктивності, неупередженості, збалансованості –  ніхто не скасовував.

Слід обов’язково враховувати різні точки зору. У кожного з нас є своє бачення, свої уподобання. Та ми не маємо права нав’язувати їх радіослухачам, натомість маємо бути дипломатами, щоби подавати свою точку зору ненав’язливо і не як домінуючу. Народ у нас розумний, сам зробить висновки.

Свою передачу мені важко оцінювати. Бо я не той радіоведучий, який щодня в ефірі. Коли 19 років тому народилася радіостанція «Буковина», я створила майже всі передачі і була їхньою ведучою. Багато з них живе й досі. Змінилися вони, чи ні, мені важко судити, але передачі були різними. До прикладу, досі в нас виходить «Ранковий експрес» – щоденна ранкова інформаційна програма. Веде її молодь, а засновницею була я, відповідно, й вела її теж. Свого часу створила жіночу передачу «Люстерко». Це така мила передача, на кшталт жіночих журналів, де можна знайти цікаві поради, рецепти, якісь етичні та психологічні речі… Уже кілька років на радіо існує щоденна інформаційно-аналітична передача «Точка дотику» – про реалії життя в оцінках сьогодення. Теж з моєї ініціативи, тож і вела її, а нині – усі по черзі.

Переконана, що інформаційні передачі повинен вести професіонал із певною підготовкою. Ведучий аналітичних програм має право аналізувати ситуацію, мати власну точку зору. Якщо виступає як політичний оглядач, то й аналізує подіі, залучає до ефіру експертів. Але обговорювати  з експертами, а не висловлювати будь-що.

Не може журналіст, який би він не був розумний, давати нам поради про лікування без консультації лікаря – залучаємо до просвітницьких передач фахівців.

Безумовно, я – за євроінтеграцію. Сказати, правильно чи не правильно, що люди вийшли на Майдан, може тільки Господь Бог. Люди вийшли тому, що їм набридли брехня і стагнація. Люди хочуть змін – і змін цивілізаційних. Я бачу цивілізаційний вибір України там, де є цивілізаційні цінності. Там, де є увага та повага до людини; там, де  пріоритет – Людина – вищий за гроші та владу; там, де верховенство права; там, де міліція служить народу; там, де ніхто нікому не прислужує. Я особисто хотіла би жити в державі, де є право. Тому люди скористалися своїм правом на протест проти, на їхню думку, неправомірної політики керівництва держави. На це здатні сильні люди, на це здатні фанатики та ідеалісти…

Оксана ДЕНИСЮК: Чесність і щирість

За 8 років роботи спробувавши себе і на радіо і на телебаченні, наразі Оксана веде на «Радіостанції» інформаційно-аналітичну програму «Суть речей» і вміло поєднує це із роботою державного службовця у Чернівецькій облдержадміністрації. Цю програму вона створювала сама, підточувала її під себе, навіть назву її програма носить «Суть речей з Оксаною Денисюк».

– Радіопередача «Суть речей» започаткована ще 2008 року. Переросла в таку з програми «Народний контроль»: це був виграний грант від  фонду «Відродження», де планувалося 90 програм на 30 хвилин із одним гостем кожна. Рано чи пізно усі проекти закінчуються. Та оскільки цей виявися дуже популярним, ми зрозуміли, що його не можна просто так відпускати, і з’явилася «Суть речей з Оксаною Денисюк». Хронометраж програми ми збільшили та почали запрошувати на неї двох людей з протилежними поглядами.

Досвіду радіоведучого набуваю й досі з кожним прямим ефіром. Щоби програма була цікавою, окрім запрошення цікавих людей, багато працюю над собою. Для цього інколи і психологічну літературу читала. Одна з таких книжок, книга Ларі Кінга, дуже відомого американського ведучого, мені дуже допомогла, так само як і досвід знаменитої Опри Вінфрі, яку можна наслідувати.

Гостей я завжди запрошую прийти за 15 хвилин до ефіру, щоби мати можливість попередньо поспілкуватися із ними за чашкою кави. Та найголовніше для мене – чесність і щирість у спілкуванні з людьми.

В ефірі періодично виникають проблеми – і це нормально, бо коли програма існує стільки років, то ти розумієш, що того чи іншого моменту ти запрошуєш інколи одних і тих же гостей. Наприклад, на літо ми взагалі закриваємося на два місяці.

Я вважаю, що радіоведучий має більшу свободу, аніж радіожурналіст, який виступає рупором. Радіожурналіст робить новину. Він зобов’язаний дотримуватися головних журналістських стандартів: збалансованість, чесність, достовірність, актуальність, оперативність…. У мене ж – година ефіру, коли я можу робити все, що завгодно.

Є ще одна річ, щодо якої можна сперечатися, та я собі це дозволяю, я висловлюю свою думку – і почала я це робити відносно недавно.

Коли я йшла працювати в ОДА, всім було цікаво, як зміниться передача «Суть речей». Але з Папієвим було погоджено, що програма «Суть речей» залишається, принаймні, ми спробуємо її залишити. Голова ОДА сказав, що він не бачить проблем у тому, щоби я продовжувала свою журналістську, творчу діяльність. Якщо програма втратить об’єктивність через те, що я займаю відповідну посаду державного службовця, тоді ми її закриємо.

Щодо останніх подій, які відбуваються у державі, моя позиція така: очевидно, що всі ці протестні акції, які відбуваються у нас у державі, – це оцінка діяльності влади. І водночас дуже шкода, що є трагічні та смертельні  випадки, мені дуже важко це сприйняти, бо це неправильно, так не повинно бути. Головне, щоби люди не розчарувалися. Я мрію, аби ці питання вирішилися у конструктивній бесіді. Я не хочу, щоби брат ішов на брата. У мене є друзі, які пережили громадянську війну у Грузії, і вони розповідали такі жахливі речі… Це залишиться на все життя. І мені здається, що кожний українець прагне завтра жити трішечки краще, ніж сьогодні, але… не ціною крові. От і все…

Маріанна АНТОНЮК, Лідія КИРИЛЮК, “Версії”

Запис День Радіо спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У прихильників узаконення зброї аргументація зазвичай емоційно стриманiша.

«От уряд Молдови дозволив населенню купувати стрілецьку зброю – і рівень злочинності там знизився вдвічі, – переконують вони. – При цьому придбана легально вогнепальна зброя майже не використовується в кримінальних цілях! В Естонії дозвіл на придбання короткоствольної вогнепальної зброї було узаконено 1992 року. Як результат, за сім наступних років рівень злочинності знизився на 80%. І таких прикладів – безліч!»

«Українцям зброя не потрібна» – переконана влада та правоохоронці. «А може, ця влада просто боїться громадян?» – іронізують українці. Соціологія стверджує, що ми, громадяни, не довіряємо власній державі: ні політичним інституціям, ні органам влади, ні правоохоронцям… Звичайний українець в усьому воліє покладатися лише на себе. І питання безпеки – не виняток.

Оксана ДРАЧКОВСЬКА, журналістка:

Чехівські драматургійні закони на сцені та в житті: Якщо в першому акті на стіні висить рушниця, то в останньому – вона вистрілить; якщо хтось показує вам зброю, невдовзі ви знову з нею зустрінетесь. 

Сучасну людину важко здивувати чи вразити новинами. Щодня на нас виливається бурхливий потік інформації з різних джерел і, переважно, аж ніяк не позитивної. Тож ми загартовані, готові до всього. Проте зрідка в монотонній низці подій трапляються якісь особливо яскраві «перли». Як-от нещодавня новина з Дніпропетровська: дитячий день народження закінчився стріляниною. Звучить ніби чорний гумор.

Стріляли, Богу дякувати, не діти. Та й скільки їх там, тих дітей, на таких святах? Ну, ви знаєте про що я: не для того дорослі дяді й тьоті приводять на світ синів і дочок, щоби потім на їхніх днях народження скромно в кутику сидіти. Як святкувати уродини рідного чада – то вже з розмахом. Рідних, друзів покликати, посидіти в теплій компанії осіб на сто-двісті…

Утім, я трохи відволіклася. Отож, стрілянина… Десь під кінець веселощів одну з присутніх на святі пань законний чоловік вирішив забрати додому. Хто його зна: може, домашнього борщу захотів після ресторанних делікатесів, а може побачив, що дружина трішки переборщила з делікатесами… То, як кажуть, справа сімейна. Але жінка чоловіка слухатися не схотіла (не ті тепер часи, патріархат скінчився): не піду, мовляв, дочекаюся торта. І почали вони голосно сперечатися. Тоді один із присутніх джентльменів (як же про нього ще скажеш, коли він за жінку заступився?) вирішив наполегливого чоловіка трішки вгамувати. Чого, мовляв, тиснеш на жінку? Ану поважай її вибір, тут тобі не патріархат! І почалося… Слово за слово… Й ось уже один виймає з кишені травматичний пістолет, а другий біжить до машини за рушницею. Добре, хоч стріляти почали на вулиці, а не у приміщенні. Тут, мабуть, варто подякувати рушниці, яка в кишеню піджака не влазить.

Знаю, знаю, про що ви зараз думаєте. Що нічого надзвичайного в цій новині немає. У нас тепер стрілянина може виникнути будь-де і будь-коли, бо сяка-така зброя мало не в кожного першого є. Саме це мене, друзі, і лякає. Не, власне, наявність зброї у кожного першого, а те, що подібні новини стали для нас буденністю. Цілий день я міркувала над питанням, чим керувалися люди, беручи із собою на день народження дитини зброю? І врешті-решт збагнула: та нічим! Просто вони завжди беруть її із собою, про всяк випадок – як я беру контейнер для контактних лінз.

Моє різко негативне ставлення до зброї зумовлене не лише природним жіночим пацифізмом, а й певним особистим досвідом. Охоче ним поділюся. Багато років тому, ще в буремні дев’яності, я працювала на телебаченні. Одного гарного літнього дня ми з оператором під’їхали до ринку на вул. Червоноармійській. Власне, робота там була тільки в оператора: йому треба було зробити так звані підзйомки до сюжету про ціни на ринках. Звісно, ми знали, що знімати на базарі важко: продавці реагують здебільшого агресивно. Але досвід уже був чималий, тож я спокійно залишила свого напарника біля ринку, а сама вирушила в тоді ще працюючий і навіть процвітаючий універмаг «Рязань»: безсоромно витрачати робочий час на особистий шопінг. Коли ж через сорок хвилин поверталася до базару, вже на переході тьохнуло серце: якраз там, де була припаркована наша машина, зібрався величезний натовп. Напівпритомна, я побігла туди і, розштовхавши людей, побачила цілком кінематографічну картину: мого оператора скрутили одразу четверо міліціонерів і вже надягають йому кайданки. Я дістала посвідчення, відрекомендувалась і отримала пояснення, що мій співробітник оце зараз погрожував людям зброєю в громадському місці…

Про газовий пістолет у бардачку машини я знала. І все вийшло точнісінько за законом, описаним Чеховим, який спрацьовує не лише на сцені, а й у житті. І хоч Антон Павлович мав на думці дещо алегоричне, знайте: якщо хтось показує вам зброю, невдовзі ви знову з нею зустрінетеся. Пістолет, яким місяць тому хвалився мій оператор, лежав тепер на столі в слідчого, що складав протокол. Затриманий розповідав тим часом, що на ринку, під час зйомки, його зненацька вдарив у потилицю валютний міняйло і намагався відібрати камеру. Захищаючи майно телеканалу, він і дістав газовий пістолет, щоби відігнати нападника. Сам нападник не свідчив нічого, бо його до відділку просто не привезли. Зате привезли мене, бо я дуже просилася. Відтак сказали, що я можу собі йти, бо правопорушень не здійснювала і свідком події не була. Я слухняно вийшла на вулицю і почала телефонувати начальникові міської міліції. Не минуло й півгодини, як ми з оператором уже сиділи в своїй машині, в цілковитому післястресовому мовчанні. Не знаю, про що саме думав він, а мені не йшла з голови частина телефонної розмови з головним міліціонером. Коли я почала жалісно підвивати, що, мовляв, отримав мій напарник пару раз по нирках, отримала відповідь, що насправді все дуже-дуже добре закінчилось. Адже хлопці могли й не вникнути, який там у нього пістолет – газовий чи ні. Хтось із них дістав би свій і… Того ж дня я поставила своєму операторові умову: або я, або пістолет. Він, звісно, вибрав мене, проте підозрюю, що насправді лише переклав пістолет із бардачка в якесь більш потаємне місце.

Багато змінилося відтоді. Як не парадоксально, та народ наразі озброєний значно потужніше й масовіше, ніж у кримінальні дев’яності. Зростають і статки людей, і лояльність правоохоронців до зброї. Сьогодні працівники засобів масової інформації не лише можуть, а мало не зобов’язані мати і носити зброю. Міліція так активно заохочує їх до цього, що на професійне свято щороку дарує кільком журналістам «безпечні» пістолети для самозахисту і регулярно вивозить на тренування до тиру. І нікому не спадає на думку потрактувати цю турботу як натяк: ми вас захищати не будемо, подбайте про себе самі! Крім того, задаровані пістолетами журналісти просто не можуть формувати в суспільства ставлення до зброї як до чогось ворожого, небезпечного і в побуті неприйнятного. Саме тому перестрілка на дитячому святі вже не здається нам надзвичайною подією (до речі, подібне трапилось і в Чернівцях кілька років тому).

Тим часом банальна сварка між водіями на дорозі обертається стріляниною, сусідський конфлікт через межу чи домашню тварину закінчується «вогнестрілом», у перехожих серед білого дня влучає дріб, призначений безпритульним собакам… Усе це дедалі більше нагадує пародійний вестерн, де навіть старенька бабця дістає кольт з-під спідниці. Проте в житті чомусь не так смішно, як у кіно. І закон Чехова спрацьовує неодмінно.

Василь НЕМІЖ, комерційний директор магазину «Легіон», колишній військовий, полковник запасу:  

– Я вважаю, що зброя – явище позитивне. Та лише в тому випадку, коли її правильно використовують. Скажу так: якщо зброя потрапляє до свідомої, нормальної людини, вона корисна, Може статися так, що за все життя ця людина ніколи не застосує зброю. Та не дай Бог, щоби зброя була потрібна, коли її немає.

У мене особисто є травматична зброя, та за призначенням ніколи її не використовував. Вона зберігається в мене за всіма правилами – в сейфі. Та, коли щось трапиться непередбачене, то я впевнений, що зможу захистити себе й свою сім’ю.

У нашому магазині продається три види зброї – для полювання, самозахисту і тренування, тобто спортивна зброя.

Певні категорії осіб можуть придбати зброю для самозахисту: представники силових структур (прокуратури, суду, міліції), державні службовці та члени їх сімей, журналісти.

Якщо ж людина не потрапляє до цього списку, то, за чинним законодавством, вона не може отримати зброю. Працівники магазину будь-кому зброю не продають, бо за це встановлена кримінальна відповідальність. Я не сказав би, що на зброю є шалений попит: буває, що придбають за місяць один пістолет, а буває, що й три місяці ніхто не купує. Зброя в нас, переважно, для полювання. Але й полювання нині – дороге задоволення, починаючи від придбання зброї до ліцензії на організацію полювання. Скажімо, ліцензія на відстріл кабана коштує орієнтовно 1300 – 1400 грн…

На думку полковника запасу, великим недоліком є те, що в нашій державі немає закону про зброю. Якби його прийняли, працівникам подібних закладів працювалося б легше. Втім, такий законопроект є, але він у Верховній Раді «лежить» неприйнятим уже 5 років.

Віктор БАЧИНСЬКИЙ, начальник бюро судмедекспертизи, професор, заслужений лікар України:

– Майже 45 років я займаюся полюванням. Це для мене більше ніж хобі. Щойно починається сезон, весь вільний час я намагаюся проводити «на ловах».

Мисливство – дуже старовинний вид мистецтва. Хоча для кожного – це своє: одному – привід зустрітися за чаркою з друзями, для інших – екстрим і насолода, а дехто полює  заради природи.

Для мене полювання – це спорт і традиція. Не обов’язково вполювати звіра. Мені подобається походити по лісу, подихати чистим, корисним повітрям, насолодитися лісами, полями…

Наша мисливська компанія завжди має ліцензію: ми не займаємося браконьєрством.

У мене є багато стволів, я колекціоную зброю, причому деякі примірники – раритетні, їм щонайменше шістдесят років.

Зброя для самозахисту – однозначно потрібна. Я гадаю, що її слід видавали лише тим, кому дозволено законодавством, і тим, хто свідомий того, що таке зброя і чого від неї чекати. Тобто, людям свідомим і здоровим.

Можемо звернутися до статистики. В нашій області убивств з вогнепальної зброї більше, ніж п’ять випадків на рік, не буває, сім – максимум за всі роки, що я працюю начальником бюро судмедекспертизи. Причому, здебільшого, – це випадки необережного поводження зі зброєю. Щодо насильницької смерті, то це ще більш рідкісні випадки – один, два на рік.

Ігор БУРКУТ, історик, кандидат історичних наук, політолог:

– Наявність зброї в населення призводить не до погіршення кримінальної ситуації, а навпаки. Тому що бандити завжди озброєні. Та у випадку озброєного суспільства вони бояться наштовхнутися на адекватний опір.

У сусідній Молдові прийняли відповідний закон, і населення почало озброюватися для самозахисту. Після того, як цей процес розпочався, значно зменшилася кількість найважчих злочинів: убивств, зґвалтувань тощо.

Але тут обов’язково слід підкреслити: перш, ніж озброювати населення, його треба до цього підготувати.

Є таке поняття: культура володіння зброєю. Можна купити пістолет і патрони. Але, якщо постійно не тренуватися, цей пістолет опиниться в руках бандита, який на тебе нападе.

По-перше, люди, які, навіть після прийняття цього закону, купують зброю, повинні записуватися у стрілецькі клуби, асоціації й постійно тренуватися. По-друге, зброя дуже дисциплінує того, хто її має, це не іграшка, це дуже серйозна річ. І той, хто нею володіє, ставиться до життя значно відповідальніше, ніж ті, хто сподіваються на те, що хтось десь буде їх захищати. Крім того, це ж не просто один закон, а цілий комплект законів, необхідних для того, щоби зрозуміти, в якому випадку можна застосовувати зброю, в якому не можна.

От у США лише частина штатів дозволяє пістолети, револьвери, в тому числі й носити їх. Ці закони дуже різні: в одному штаті можна тримати зброю вдома, в інших з нею можна виходити на вулицю, в деяких штатах її можна відкрито носити. Приміром, в штаті Нью-Йорк, заборонено вільне володіння зброєю, – і кількість убивств на душу населення там значно більша, ніж у тих штатах, де воно дозволене.

І насамкінець: зброя –задоволення дороге. Не стільки сам пістолет, револьвер, рушниця, чи карабін, як патрони. Їх же треба купувати постійно, щоби тренуватися не втрачати навички.

А якщо відверто, я за те, щоби закон у нас прийняли. Наведу приклад: у царській Росії зброя була у вільному продажу для нормальних людей, окрім злочинців, алкоголіків, наркоманів, психічнохворих, і нормальні люди могли її купувати. Заможні селяни купували, як правило мисливські рушниці, якими й захищалися в разі потреби. У місті надавали перевагу револьверам, причому ціни були різні. Армійський револьвер «Наган» за бельгійською ліцензією випускався в Тулі, його вартість була 12 рублів із копійками (це перед Першою світовою війною). А «Маузер» вартував 54 рублі, більше ніж середня місячна зарплата робітника. І ця зброя лякала правлячий режим.

До слова, злочини вчиняють,  здебільшого, за допомоги не зареєстрованої зброї, а  краденої.

Лідія КИРИЛЮК, журналіст газети «Версії»:

Відвідала нещодавно навчання зі стрільби, яке проводили для журналістів. Поїхала з цікавості. Якщо чесно, мені дуже не сподобалися запах пороху, який стояв у тирі, голосна стрілянина й вага пістолета. Коли згадую про те навчання, робиться якось моторошно і коліна знову починають тремтіти. Одне знаю точно: стріляти й володіти зброєю я не хочу!

Отож, на запитання, як я ставлюся до зброї, відповіла б: – А ніяк!

Тобто, я воліла би, щоби її взагалі не було, тоді не було би вбивств і різних нещасних випадків. Якщо вже сталося так, що вона є й нею дехто користується, то щоби користувалися нею, розуміючи, що зброя – це не іграшка і поводитися з нею слід обережно, використовуючи тільки в разі потреби. Та найкраще – взагалі її не застосовувати!

Запис Чи потрібна українцям зброя? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

25.12.2013

Журналісти Буковини провели акцію протесту у зв’язку з жорстоким побиттям Тетяни Чорновол. Чернівчани та випадкові перехожі також підтримали протест журналістів.

24.12.2013

Ввечері традиційно проходить молитва чернівчан за людей, які стоять на євромайданах та за майбутнє України.

…Моліться, люди, всі до Бога,
Моліться за своїх дітей!
За Церкву, Волю, Україну,
За твердість віри всіх людей!

В нас перша мати є Марія,
Другая — Церквиця Свята,
А третя мати — Україна,
Четверта — ненька дорога.

Моліться, діти, всі до Бога,
Моліться, рідні, за своїх батьків!
Щоб білий голуб миру й волі
Над нами все життя летів!…

Далі буде…

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора

Запис Євромайдан у Чернівцях. 24.12.2013 — 25.12.2013 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Чернівецькі журналісти сьогоднішнім спецвипуском закликають усіх небайдужих вийти завтра на майдан (о 12.00, центральна площа) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нас залюбки слухають міліція, СБУ, податкова інспекція і просто зацікавлені особи. Вітчизняні оператори мобільного зв’язку мають цілодобовий доступ до баз даних і до розмов, що ведуться абонентами. Щоби прослуховувати чужі розмови, за дозволом в суд державним службам можна і не звертатися…

Продовження читайте у газеті «Версії» №47

Запис КОНСТАТАЦІЇ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У журналістському цеху скандал. Записали та виставили в Інтернет відео, де фігурують два відомих редактори – газети й сайту, – у момент, коли їм замовляють матеріал і платять за це гроші (або ж гонорар!) Інформаційно-роздмухувальні кола дали події гучну назву – Довганичгейт, хоча журналістська спільнота практично її проігнорувала.

Отож участь у засіданні медіа-клубу «Незалежний  сектор» Буковинської партнерської агенції (БПА) з доволі провокативною, але справедливою назвою «Як прогодуватися «вартовим демократії»?», взяв тільки один учасник скандалу – Віктор Довганич, на чиє замовлення й були виконані незаконне стеження, запис його розмови з журналістами та  передача їм грошей. Не думаю, щоби прокурор давав на це дозвіл…

Продовження читайте у газеті «Версії» №47

Запис Реклама – дитя улесливості та обману спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А тепер по суті. Від 1 січня 2014 року «Укрпошта» підвищує тарифи на доставку періодики відразу на 45%. Рішення про це прийняте попри намагання представників ЗМІ, громадських організацій досягти компромісу з державним підприємством зв’язку в цьому питанні. «Журналісти друкованих ЗМІ області вважають, що таке одноосібне рішення про підвищення тарифів є порушенням конституційного права на свободу слова та обмежує право населення на доступ до інформації» – говориться в Заяві правління Чернівецької обласної організації Національної спілки журналістів України, прийнятої одностайно  на останньому засіданні.

«Завжди була відома соціальна значущість передплати на пресу, – говориться у Заяві. – З огляду на це журналістські колективи редакцій газет, що видаються в області, вже кілька передплатних кампаній не піднімають передплатну вартість своїх видань, свідомо обмежуючи себе та розуміючи дуже високу чутливість населення до ціни на пресу, особливо у сільській місцевості, де навіть незначне підвищення вартості є надзвичайно потужним фактором відмови від передплати. На жаль, така тенденція – падіння передплатних тиражів – уже спостерігається впродовж кількох років. І про це в «Укрпошті» добре знають. Однак монопольне становище й проголошений намір підвищити якість послуг і заробітну плату поштарським колективам – очевидно, саме за рахунок «багатих журналістів» – взяли гору над тими партнерськими стосунками, що  вже десятиліття існували між «Укрпоштою» та журналістськими колективами».

Правління Спілки наголошує, що воно «усвідомлює необхідність приведення тарифів «Укрпошти» до економічно обґрунтованого рівня. Однак стрімке підвищення тарифів практично в останній момент напередодні старту передплатної кампанії замість того, щоби працювати над тарифною політикою постійно, зважаючи на рівень інфляції, спричиняють у журналістської спільноти подив.

Тим паче, що державний монополіст, яким є «Укрпошта», так і не розкрив механізм формування тарифів на доставку періодики» (!!!)

З огляду на це, Чернівецька обласна організація НСЖУ наполягає на обмеженні рівня зростання зазначених тарифів не більше ніж на 25%. Та, на жаль, ціни в каталозі на пресу вказані вже нові. Так сталося, мабуть, тому, що направлене раніше відповідне звернення Спілки журналістів України до прем’єр-міністра Миколи Азарова та гаранта Конституції – Президента України Віктора Януковича – залишилося без відповіді. «Невже різке підвищення тарифів державним підприємством зв’язку, що є фактично порушенням конституційного права на свободу слова та обмежує право на доступ населення до інформації, влаштовує нинішню владу?» – риторично запитують автори Заяви.

Вл. інф.

Запис Передплата на газети зросла. Дякуємо «Укрпошті» спершу з'явиться на Медіа-Версії.