Зовнішній вигляд Володимира Івасюка ніколи не був просто даниною моді — це була свідома культурна позиція та маніфест. В епоху радянської уніфікації, сірості та дефіциту, Івасюк та його однодумці демонстрували бездоганний дендизм. Його фірмові приталені силуети, клубні блейзери, ідеально підібрані сорочки та джинси кльош руйнували нав’язаний радянською пропагандою стереотип про «шароварність» чи провінційність української культури.

Він доводив на власному прикладі: українське — це модерно, престижно та інтелігентно. Співпрацюючи з майстрами старої австрійської кравецької школи в Чернівцях, Івасюк проєктував образ нового українця — інтелектуала із європейським шармом. Цей «європейський лоск» у поєднанні з глибоким знанням народних витоків сформував унікальний візуальний та естетичний стандарт, що випереджав радянські реалії на десятиліття вперед.

Вечір пам’яті швидко переріс формат офіційного заходу та перетворився на тепле коло однодумців. Експозиція об’єднала довкола постаті митця науковців, музикантів та молодь. Зокрема, цікавими акцентами та дослідженнями поділилися фахівці Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка — Олена Логінова та Даня Граф. Про унікальні модні тенденції та світоглядні орієнтири композитора детально розповіла бібліотекарка Вікторія Волощук.

Проте головне — у залі панувала жива творча енергія. Гості заходу спільно співали легендарні шедеври композитора, серед яких — безсмертна «Червона рута» та прониклива «Пісня буде поміж нас». Разом присутні ділилися спогадами про геніального буковинця та дискутували про його феноменальний внесок у культуру. Справжньою окрасою заходу став і вивступ юного музиканта Назарія Татарчука.

Запис Більше ніж музика: європейський всесвіт Володимира Івасюка у фокусі чернівецької виставки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

3 вересня, 1970 року, з Театральної площі, в прямому етері з Чернівців на всю Україну, вперше прозвучали пісні Володимира Івасюка «Червона рута» і «Водограй», їх виконували – автор Володимир Івасюк та вокалістка Олена Кузнецова. І щороку, починаючи  від 2007-го, на Театральній площі Чернівців проходить «Свято української пісні». Цього року – вчотирнадцяте.

Сьогодні, 13 вересня 2024-го,  учасниками концерту були артисти Чернівецької обласної філармонії ім. Д.Гнатюка та вихованці музичних шкіл. Виконавці виконували твори композитора Володимира Івасюка.

На Театральній площі  можна було оглянути фотовиставку «Фоточелендж «Володимир Івасюк на тлі архітектури Чернівців»: повтор стрітфото В. Івасюка в сучасних Чернівцях».

Завершив свято виступ народного артиста України Павла Дворського та його синів – Павла й В’ячеслава. Разом із усіма присутніми на святі вони виконали «Червону руту».

Свято української пісні вперше відбулося 13 вересня 2007 року з нагоди 37-ї річниці від дня першого виконання «Червоної рути» й «Водограю» Володимира Івасюка. Ідейним натхненником його проведення був заслужений діяч мистецтв України, письменник Мирослав Лазарук.

“Червона рута”

“Бачу я тебе в снах,
У дібровах зелених,
По забутих стежках
Ти приходиш до мене.
І не треба нести
Мені квітку надії,
Бо давно уже ти
Увійшла в мої мрії”

Депутати Чернівецької обласної ради на засіданні колегії ухвалили рішення про присвоєння звання «Почесний громадянин Буковини» українському композитору-виконавцю, музиканту, поету Володимирові Івасюку (посмертно) та генеральному директору-художньому керівнику, головному диригенту Національної заслуженої академічної капели «Думка» Євгенові Савчуку.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис 54 роки «Червоній руті» і «Водограю»! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

23 червня 2023-го у Чернівцях завершився третій міжнародний кінофестиваль Миколайчук OPEN.  Всього на фестивалі показали 68 коротких та повних метрів, вперше провели пітчинг та індустрійну секцію. На церемонії закриття фестивалю оголосили чотирьох переможців у національному та міжнародному конкурсах. Призерів обирали глядачі, а один приз, особливу відзнаку,  обрали AMO Pictures. Вони також стали спонсорами та підтримали пітчинг ігрових проєктів в рамках фестивалю.  Переможці отримали грошові винагороди та статуетки фестивалю. На закритті був проведений благодійний аукціон і відбувся  показ  документального фільму «Яремчук: Незрівнянний світ краси» про легендарного буковинця Назарія Яремчука, українського естрадного співака.

Переможець національного короткометражного конкурсу: «Нюанс», режисери Маргарита Воронова, Олег Кібальник.

Спеціальний приз (друге місце глядацького голосування) міжнародного повнометражного конкурсу: «Назавжди-Назавжди», режисер Анна Бурячкова. Фільм створений у спільному виробництві України та Нідерландів.

Переможець міжнародного повнометражного конкурсу: «Кріпачка», режисери ДК (Дорота Кобєла) та Г’ю Велчман. До роботи над фільмом, як пояснили  автори, долучилися митці із Польщі, Литви, Сербії та України.

Всі кошти від благодійного аукціону, який провів фонд Українотворці, будуть направлені на придбання сучасного нейрохірургічного обладнання для дітей та створення безпечного простору в укритті гуртожитку, де діти отримають освітні послуги та психологічну підтримку в Харкові.  Серед шести лотів були прапор та блокноти з підписом Віґґо Мортенсена та інших гостей фестивалю, оберіг, ювілірна прикраса, мистецькі, художні  вироби, «Панно перемоги», «Invite».

Завершився девʼятиденний фестиваль показом українського документального фільму «Яремчук: Незрівнянний світ краси».

Документальна стрічка складається зі спогадів близьких Яремчука та визначних діячів культури, а також з особистих щоденників: від перемоги на конкурсі “Пісня-71” піснею “Червона рута” до політичних переслідувань КДБ, загибелі Володимира Івасюка, виступів у Чорнобилі та Афганістані. Режисером біографічної роботи – Артем Григорян. Ініціаторкою створення фільму стала донька народного артиста, співачка Марія Яремчук. За словами виконавиці, цією ідеєю влітку 2021 року вона поділилася зі студією KNIFE! Films. Відтоді розпочалася робота над дослідженням феномена Назарія Яремчука: команда вивчала архіви, збирала інформацію, шукала героїв, знімала інтерв’ю. Робота над стрічкою тривала два роки й закінчилася наприкінці 2023-го. Українська фестивальна прем’єра фільму «Яремчук: Незрівнянний світ краси» відбулася 23 червня в межах фестивалю глядацького кіно Миколайчук OPEN , а в кінотеатрах роботу можна буде подивитися з 8 серпня.

ДОВІДКА
Назва: Яремчук. Незрівнянний світ краси
Дата виходу в прокат: 8 серпня 2024
Дистрибʼютор в Україні: FILM.UA Дистрибуція
Жанр: документальна драма
Виробництво: KNIFE! Films
Режисер: Артем Григорян

Продюсер: Максим Сердюк

Автор сценарію: Ярослав Коротков

Виконавча продюсерка: Марія Яремчук

Оператор-постановник: Ілля Михайлусь

Композитор: Михайло Клименко

Інформація і фото з сайту: kinowar.com

Фестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN офіційно завершено!  Дякуємо! До зустрічі за рік у Чернівцях!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Третій фестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN офіційно завершено. Оголошено чотирьох переможців у національному та міжнародному конкурсах… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Володимир Михайлович Івасюк (04.03.1949 — 24–27.04.1979) — видатний український композитор і поет, один із основоположників української естрадної музики. Є автором ста семи пісень, п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до двох спектаклів. Був професійним медиком та скрипалем. Чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Мав художній талант, був неординарним живописцем. Також захоплювався фотографією та кінозйомкою. Трагічно загинув, проживши всього 30 років… Музей було відкрито в Чернівцях в 1995 році до 25-річчя пісні «Червона рута» у будинку батьків композитора, де він жив у 1971-1972 роках. Збережено інтер’єри кабінету Володимира Івасюка та його батька – письменника Михайла Івасюка, кімнати батьків.В експозиції представлено рояль композитора, багато його особистих речей, фотографій, документів. Експонати музею розміщені в чотирьох кімнатах і коридорі.Окремо, в цокольному приміщенні, знаходиться виставкова зала музею.

У доробку художника портрети, краєвиди, натюрморти, картини чернівецьких храмів, вулиць, серія робіт «12 величних жінок України». На виставці експонується 65 робіт художника.

На відкриття виставки Йосипа Захандревича завітали шанувальники творчості художника, друзі, земляки, колеги, митці, небайдужі до філософії живопису художника. Любов до мистецтва, любов до життя, патріотизм, оригінальна творча індивідуальність притаманні Йосипу Захандревичу. Прихильники творчості художника говорили про різнобічні таланти майстра, про неповторну філософську манеру, про поетичність його малярства.

Заслужена артистка України Олена Урсуляк та лауреат міжнародних конкурсів, гітарист Стас Нагорний.

Йосип Захандревич у своєму виступі висловив подяку долі, що його персональна виставка вперше відбувається саме у Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка: « …Ліс важкої пам’яті… Для Володимира Івасюка 24 лютого 2022 року настало 44 роки назад. В кожній його тривозі, що ми чуємо, там вже дзвін і по наші душі…Кожний знає, як вмонтовувати себе в Україну... Якщо пригадати німецького філософа Романо Гуардіні /Romano Guardinі/, у нього була така думка: якби взяти все Святе Письмо і відхилити другорядне, потім знову другорядне і так дальше, аж до дна, то там би лишилася молитва «Отче Наш». І я взяв цю формулу, аксіому представити до української писемності, то напевно залишилась би «Червона рута»… ».

Слова подяки і захоплення висловлювали глядачі, однокурсники, колеги, митці…

Після урочистої частини всі поринули у світ творів Йосипа Захандревича, спілкування, захоплення, фото із художником…

Дякуємо організаторам за чудову виставку. Дякуємо художнику Йосипу Захандревичу за талант, щирість, натхнення і прекрасну виставку, яку він подарував чернівчанам і гостям міста. Наступна персональна виставка має бути в художньому музеї! Бажаємо нових творчих успіхів!

Більше фото з відкриття виставки за посиланням – ВИСТАВКА ХУДОЖНІХ ТВОРІВ ЙОСИПА ЗАХАНДРЕВИЧА «НЕ СУМУЙ ЗА ВЕСНОТРАВНЕМ»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Антологію музики і пісні без «Червоної рути» уявити неможливо», – художник Йосип Захандревич спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Гімн України об’єднує людей і робить їх сильнішими. Пісня, музика, мистецтво допомагають підняти наш дух і укріпити віру в перемогу!

Слава Україні! Героям Слава!
Україна понад усе!

Більше фото з площі Філармонії за посиланням – І «ЧЕРВОНА РУТА» ПРОСТО НЕБА У ЧЕРНІВЦЯХ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Червона рута» просто неба у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Спілкування з багаторічним директором чернівецького музею Ольги Кобилянської, поетом і громадським діячем Володимиром Аксентійовичем Вознюком розпочалося з такого збігу обставин, який більше подібний на долю, ніж на випадковість.

Я спізнювалася, тож узяла таксі, назвала водієві адресу: «Раніше це була вулиця Дімітрова, 5 – а зараз її перейменували, але не пам’ятаю, як. Музей Кобилянської там». Таксист поважно кивнув: «Знаю». І додав: «Тепер це вулиця Софії Окуневської». Але моя втіха від такої поінформованості й інтелігентності водія була дрібницею, порівняно з тим, що мене вразило далі. Слово за словом, зав’язалася розмова і таксист поцікавився, хто тепер директорує в тому музеї. «Все ще Володя?» – уточнив. Та й це не дивина: хіба ж дивно, коли в маленькому місті багато людей знайомі між собою? Зовсім ні. Дивно, коли таксист і поет разом дотичні до… зйомок кінофільму! Саме так: коли Володимир Оксентійович консультував знімальну групу «Меланхолійного вальсу», цей водій таксі її (знімальну групу) возив. Це було років зо 30 тому – тоді й познайомилися… Тож на інтерв’ю я прийшла не просто зацікавлена, а натхненна Провидінням.

 «Гуцул-волиняка», який «побачив Резиденцію і злякався»

Володимир Вознюк народився у с. Киселиці на Путильщині, хоча батьки його були з Тернопілля – з тієї частини, що сягає Волині. Тож Володимир Аксентійович жартує, що він «по крові волиняка», а «за духом – таки гуцул». Бо  «той гуцул, що в горах родився». А він там не лише родився, але й учився – в рідному селі, а згодом два завершальні роки на велосипеді їздив до Путили – спочатку на трофейному німецькому, а потім мав харківський велосипед. Вчилися в одному класі разом з молодшою сестрою – коли Володя пішов до школи, вона так за ним сумувала і плакала, що мусили і її віддати до науки. Так і провчилися десять років за однією партою, ідеально доповнюючи одне одного: він був типовим гуманітарієм, а вона навпаки, мала схильність до точних наук. Але мали таку високу успішність, що обидвоє претендували на золоту медаль. І сестра її таки отримала, а Володя – ні. «Не може бути дві медалі в попівську сім’ю», – пояснили неофіційно. А батько-священик усе життя буде тим стрижнем, навколо якого оберталися їхні долі.

Тож, оскільки майбутній екзамен з алгебри снився хлопцеві в нічних жахіттях, то й подальшу долю свою він пов’язував із «лірикою», а не з «фізикою». Йому радили після школи спробувати попрацювати в районній газеті, а вже після цього вчитися на журналіста. Та на черговому зльоті творчої молоді для школярів він зустрівся з молодим поетом, літературознавцем Анатолієм Добрянським і прислухався саме до його настанов, – що журналістом можна стати після будь-якого факультету. Тому після школи Володя подав документи на філологічний. «Побачив Резиденцію і – злякався, – згадує тепер. – Боже, невже я тут буду вчитися?» Вчився, мав підтримку і від Анатолія Миколайовича, і від Богдана Мельничука, Олекси Романця, Степана Дігтяря… «Наша філологічна школа була однією з найсильніших в Україні, особливо кафедра літератури, – стверджує. – І добрі люди всі були…» Ці добрі люди, хоча й і попереджали, що «буде тяжко», хоча й суворо навчали та безжально вносили правки в його перші праці – та допомагали здобувати відмінні оцінки і безцінний досвід. І саме їхній науці Володимир Аксентійович нині вдячний за те, що дали вміння і впевненість у собі написати надалі 10 поетичних, дві літературознавчих книги, посібники, путівники, самому віртуозно оволодіти словом та глибоко досліджувати слово, сказане іншими…

Гуртожитки та блощиці

Одразу на першому курсі навколо новоспечених студентів почали крутитися «хлопці з Шевченка» («кадебісти»). Вознюк привернув їхню увагу тим, що він син священика – у документах на вступ він так і написав. Але «хлопці» працювали ретельно, тож зацікавилися, чи то часом не його сестра вступила того ж року до медичного інституту і за паперами є «донькою пасічника» (Аксентій Миронович справді був ще й пасічником, так донька при вступі і написала). Згодом мусила публічно каятися в тому, що «намагалася обдурити радянську державу»… Відтоді Володимир Вознюк почав курити, та так, що навіть серйозні проблеми зі здоров’ям не можуть змусити його кинути цигарку. Щоправда, одного разу кидав на цілих пів року. Разом з дорослим онуком, коли той приїхав у гості з-за кордону. Та, як разом кинули, так і наступного онукового приїзду знову почали…

Першого року навчання один з приятелів Богдан Хаварівський (який згодом у Тернополі був директором обласного архіву) запропонував винаймати разом квартиру на Толстого. А далі були гуртожитки: на Поштовій, на Сіді Таль, на Стасюка… Згадує, що на Толстого були страшенні блощиці, яких неможливо було позбутися. Страшно кусали… «І що ви робили  з ними?» – питаю з жахом. – «Душили», – сміється… Але туди приходили приятелі – Ігор Померанцев, Лаці (Василь) Орто, із яким разом вивчали чеську мову, Злобін…

У гуртожитку і з майбутньою дружиною познайомилися. «Людмила моя сама з Кременчука, вони до Чернівецького університету вступили удвох з однокласницею, – розповідає Володимир Аксентійович. – Декан факультету Федір Степанович Арват ще жартував, що через наших хлопців сюди й приїхали. А я тоді саме з цілини повернувся, з Казахстану (до речі, зараз уже в трьох десятках країн побував – люблю мандрувати). Волосся довге, вигоріле, шрам під оком… Словом, не дуже інтелігентний мав вигляд. Але – кохання! Вона була на другому курсі, я на 5-му. Закінчила спочатку російську філологію, потім заочно українську, була одним з найкращих філологів області. Одну зі своїх збірок присвятив їй, Людмилі. Уже шість років її немає поруч. Важко хворіла, ми намагалися її врятувати, лікуючи й за кордоном. Там і померла, похована в Нюрнберзі…

Після одруження і закінчення навчання я рік практично не мав де жити – «підночовував» у дружини в гуртожитку. Потім мали квартиру на Руській, недалеко від Фастівської. І ось також збіг: там сусідкою через паркан була тьотя Маруся – мама Лідії Відаш, першої виконавиці нашої з Івасюком пісні «Відлуння моїх кроків»…

«Прийшов Володя Івасюк. Пацан, такий же, як і ми»

У гуртожиток на Сіді Таль до хлопців прийшов Володя Івасюк. «Зі мною в кімнаті тоді жив Микола Коломієць, він писав вірші і був знайомий з Івасюком. І ось якось у жовтні Івасюк прийшов до Миколи й запропонував, щоби той написав слова на його мелодію. Який Володя був? Пацан, такий же, як і ми. Була в нього звичка «старик» звертатися, весь час так казав. Миколі щось не пішло з тими віршами, а я спробував, зробив «рибу». Буквально наступного дня прийшов Володя, показав йому – сподобалося. А потім і пісня вийшла – «Відлуння твоїх кроків». Сам Володя виконував, названа вже мною Лідія Відаш, потім Софія Ротару, Повалій, «Піккардійська терція» також. А недавно чув, що джазовий варіант зробили. Я потім ще вірші йому на замовлення написав – «Казка гір». Але вони мені самому чомусь не подобаються.

А далі вже де я жив – туди Володя й приходив у гуртожиток. Володя був і на весіллі у мене. У нас з Людмилою було просте студентське весілля – то він і співав, і танцював там. Потім пів групи дівчат хвалилися, що після нашого весілля він їх проводжав додому. Хоча насправді ми знаємо, що проводжав він одну…

У рік його смерті, в лютому, він був удома, на канікулах. Майже щодня з ним бачилися. Востаннє – у день його 30-річчя 4 березня. Я йшов на роботу, а він побачив мене – бо я ходив на роботу і з роботи повз їхню хату. Сказав: забіжи прослухати запис, найновіше аранжування тієї пісні. Був, послухав і побіг далі. За якийсь час звернувся до Володиного тата Михайла Григоровича: один знайомий поет з Києва хотів Володі кілька текстів запропонувати… То Михайло Григорович сказав: «Ти що – не можеш із ним сам домовитися, а через мене питаєш?» Я подумав, що й справді сам зателефоную. І за кілька днів подзвонив. У Львові слухавку підняла мама, Софія Іванівна. Дивно якось так – вислухала і спитала, чи не бачив я Володю.  Я ще засміявся: як же ж я його міг бачити, коли я в Чернівцях, а він у Львові. А воно он як сталося… Як обірвалося. Планів у нього було море, збирався працювати в класичному стилі. Кажуть, що якогось року мав гонорар такий, що міг 9 «жигулів» купити. Тож про самогубство й мови не може бути. Були заздрісники. Були ті, що обурювалися, що він «не член спілки музикантів, а такий популярний». Була якась подруга, про яку після тих подій десятиліттями не було чутно – аж недавно десь з’явилася якась інформація. Подейкували, що вона була подругою когось із високопосадовців… Зрештою, батька Володі, який розумівся на медицині, спочатку навіть не пускали на упізнання тіла – бо він би точно зрозумів, що ніяке то не самогубство…»

З «чорного списку» – до музею

«Після 5-го курсу мав працювати в «Радянській Буковині» журналістом, – веде далі Володимир Аксентійович. – Але ми з друзями провели в університеті вечір пам’яті Василя Симоненка –  і через це я потрапив до «чорного списку»: в журналістику мене вже не брали. Один з проректорів тоді дозволив собі кричати: «Хто ваш батько – піп?!» Я не стримався і відповів: «Не піп, а священик! І саме мій батько забезпечив вам мирне життя!» Бо ж насправді мій батько після закінчення духовної семінарії був мобілізований, пройшов війну і вже аж після неї, 1947-го, був рукоположений на священика. Більше того, на нього прийшла похоронка і більше року рідні вважали його загиблим… Пізніше була ще одна історія в моєму житті, пов’язана із батьковим покликанням. Коли була готова до друку моя перша збірка, мені пропонували відмежуватися від нього, заявити в пресі, що я не поділяю його поглядів чи щось таке. Я категорично відмовився. А переднє слово до моєї збірки написав Михайло Григорович Івасюк. І сказав мені тоді: «Якби ти не відмовився те зробити – я би тобі руки не подав»… Та я й сам би себе не поважав. А скількох моїх друзів, приятелів і їхніх родичів батько потім охрестив за православним обрядом! У місті остерігалися це робити: заборонено, «комунізм»… А в гори поїхали – і душу впорядкували, і зайві люди не знатимуть. Таку-от «підпільну християнізацію» мій тато здійснював…

От, значить, не взяли мене в газету – і  пішов я проситися на роботу в краєзнавчий музей. Так сталося, що тодішньому керівництву саме напередодні зателефонували й «замовили слово» за якогось молодого чоловіка. Коли я прийшов, подумали, що йдеться саме про мене – і прийняли мене на роботу. Так через плутанину моїм першим місцем роботи став краєзнавчий музей. Щоправда, ненадовго – лише від липня до жовтня. Починав як екскурсовод: за два тижні вивчив екскурсію – весь другий поверх! За місяць став старшим науковим співробітником, навіть підготував кілька публікацій. А ще за кілька тижнів мені запропонували перейти до філіалу краєзнавчого – в літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської: саме виходив на пенсію зять Ольги Юліанівни Ельпідефор Панчук. Я погодився і відтоді тут працюю. Уже 47-й рік.

«Кобилянська – найпотужніша наша письменниця»

«У дослідження творчості Ольги Кобилянської поринув з головою, а спонукала до цього знахідка у фондах музею. Побачив якось записану від руки латинкою народну пісню «Козак коня напував…». Спочатку всі, хто цей запис бачили, думали, що то чеська чи польська мова – що було б не дивно для Ольги Кобилянської, мати якої походила з родини спольщених німців, а сама Ольга навіть перші свої вірші писала польською і німецькою. Та виявилося, що це абсолютно український текст.

Що далі – то більше відкривав для себе Кобилянську, яка, виявляється, цікавилася і російською літературою (наприклад, гарно відгукувалася про роман Тургєнєва «Батьки і діти» – хоча й прочитала його в німецькому перекладі, та водночас категорично заперечувала, що «російське й українське – то є однакове»). Без сумніву, це найпотужніша наша письменниця!

Так я написав перше дослідження, заніс рукопис у видавництво «Дніпро» й за нього отримав такий гонорар, що зміг купити собі машину «Жигулі». До речі, вона ще й досі десь «бігає» на Сторожинеччині.

А наші фонди насправді багатющі. І відвідувачі кажуть (я з ними погоджуюся), що тут відчутний ще дух Кобилянської – тут стоять її меблі, її речі. Та й розмовляємо ми зараз у кімнаті, де була кухня Кобилянської! А у протилежному кутку розташовувалася ванна. Тепер тут один з кабінетів, де сидить директор і співробітники… Звісно, хотілося б змін. Насамперед – у фінансуванні. Було б непогано також бути менш залежними від Краєзнавчого музею. Звісно, ми гарно співпрацюємо й завжди знаходимо точки дотику – але залишаємося філіалом, хоча взагалі-то цілком окремішні, автономні. Наш музей – літературно-меморіальний, це дещо інше, ніж краєзнавчий. Свого часу була ідея спорудити поруч нове приміщення – для літературної експозиції, кабінетів, кінозалу. Це все так і залишилося у планах. Для таких сміливих дій треба бути трохи аферистом, на жаль…»

«Зніматися в кіно не страшно. Страшно потім озвучувати»

«Я ж член не тільки спілки письменників, – усміхається Володимир Оксентійович, – а й спілки кінематографістів. Працював з трьома кіногрупами – консультував фільми «Меланхолійний вальс»; «Зірка шерифа» і «Для домашнього огнища».  У «Меланхолійному вальсі» ще й епізодичну роль зіграв – священика. Виявилося, що зніматися зовсім не страшно! Там була ситуація, коли треба було молитву читати. Головний режисер Борис Савченко наполіг, щоби «Отченаш» був українською мовою. Я ж памятав старослов’янською – тож перекладав на ходу. І от потім найважче було – озвучити, потрапити голосом точно в ті рухи губами… Здивувало, що, наприклад, у селі під Фастовом, де також проводилися зйомки, місцеві казали, що не знають слів молитви. Мовляв, церкву як закрили, коли «совєти» прийшли – та так і не відкривали більше, і молитви всі позабувалися…

Кіношники – дуже добрі люди, з усього творчого народу кращих за них, мабуть, немає. Хлопці запропонували вступити до їхньої спілки, я подумав – чому б і ні? Рекомендацію в Будинку кіно мало не на коліні писали Борис Савченко, Богдан Ступка (який звав мене «Вофік», часто бував у гостях – і вдома, і в музеї, і сюди мало не всю трупу з собою приводив) – і Федір Стригун.

Я консультував творчий колектив щодо костюмів, з вибору натури. Пам’ятаю, що знімали, звісно, Резиденцію – університет, віллу на Федьковича, інтер’єри в редакції газети «Буковина», медичну бібліотеку в «Зірці шерифа»… Тоді шукали вулиці, які відповідали б часові твору. І частина таких вулиць, із таким духом збереглася досі. Хоча, мушу визнати, Чернівці стали гіршими. Але лишилося те, що Чернівці дуже добрі і теплі для душі. Якщо порівнювати зі Львовом – він мені набагато «холодніший»

Зараз місто змінилося. Та і я, мабуть що, помінявся трохи, – сміється. – Завдяки Карпатам і Івасюку. Михайло Григорович казав, що кращого краю за Карпати – нема. Кажете, цікаві були часи? Та й зараз цікаво. Головне, щоби життя було,  – та й усе»…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Володимира ВОЗНЮКА: велична Резиденція, найсильніша кафедра філології, вервечка гуртожитків, Володимир Івасюк, «пацан, такий самий, як і ми», розкішна кінематографічна натура і «тепле місто для душі» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Коли поїдеш, любий друже,

Із краю гір, шовкових трав,
Візьми з собою мою пісню —
Я в неї щастя наспівав.

                        Володимир Івасюк.

Відомі митці української естради й артисти Чернівецької обласної філармонії запрошують шанувальників української пісні розділити з ними вечір на честь великого Лицаря української музики – Володимира ІВАСЮКА, який відбудеться 4 березня о 17.00 у приміщенні драмтеатру.   

Доля відміряла цьому дивовижному українцю лише 30 років.  Але й таким коротким проміжком часу талановитий композитор скористався сповна. Природа нагородила Володимира величезною кількістю талантів – умінням писати музику та  малювати, віртуозно грати на скрипці, фортепіано, віолончелі, гітарі. Професійний медик Володимир писав пісні та чудово виконував їх. Він устиг створити 107 пісень і 53 інструментальні твори, музичний супровід до кількох вистав. Писав музику до опери про запорозьке козацтво і мріяв писати класичні твори. У його особистому фонді зберігається кількадесят малюнків різних років, переважно шкільних і студентських. Це виконані олівцем або акварельними фарбами натюрморти, пейзажі, портрети видатних людей, автопортрет, шаржі та карикатури. 

Він був надзвичайно скромним – як справжній художник, що працює на майбутнє. Не спекулював своїм ім’ям, яке було тоді на устах у мільйонів людей. Ні зовні, ні внутрішньо ніколи не виділяв себе серед інших, що було дивно як для молодого композитора, на якого раптом звалилося визнання. Володимир не тиражував успіх, як це часто відбувається з багатьма початківцями, які шукають легкого хліба. Жодна нова пісня його не була схожа на вже написані…

Неля МАРКОВСЬКА, музикознавиця

Запис «І не треба нести мені квітку надії…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До 4 березня, коли Україна відзначатиме 70-ту річницю з дня народження автора «Червоної рути», Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка, що на розі вул. Маяковського/Шевченка, відкриється в оновленому вигляді. Музей в родинній оселі Івасюків існує вже 20 років (його відкрили 1999 року до 50 річчя Володимира Івасюка), і відтоді тут жодного разу не робили ремонту. Тим паче, що самій старовинній будівлі – понад 100 років. Нині на ремонт і реставрацію музею витратять майже мільйон гривень.

Директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, заслужений діяч мистецтв України Мирослав ЛАЗАРУК каже: «Час змінюється, і музей мусить іти в ногу з часом і теж змінюватися та оновлюватися». В оновленому вигляді постане все: вікна, двері (яких тут більше двох десятків), стіни, підлога і, звісно, сама експозиція. У виставковій залі, що у підвальній частині будинку, теж зробили ремонт

Головний зберігач фондів музею Івасюка Наталія МОРОЗ розповідає, що заклад налічує майже 14 тисяч експонатів – ті, що виставляються, і ті, що зберігаються у фонді. Понад 5 тисяч – це архівні документи. Понад три тисячі – книги, тобто бібліотека Івасюків. Далі – багато фото, трішки менше – особистих речей. Є також багато бібліографічних матеріалів.

З’ясувалося, наприклад, що в Чернівцях немає дизайнера, який займався б музейними експозиціями. Тож художника-дизайнера Михайла Москаля запросили зі Львова.

За словами директора, приблизно 500 тис. грн музей отримав на ремонт від Чернівецької міської ради. Ще 200 тис. – на реставрацію дверей. Допомогли й облдержадміністрація та обласна рада, виділивши на експозицію  майже 200 тис. грн.

Нагадаємо, нинішнього року відзначаються три важливі дати в житті Володимира Івасюка  – та й у житті всієї країни. 4 березня композитору виповнилося б 70. 22 травня – 40 років від дня його смерті. А у вересні – 30-річчя фестивалю «Червона рута», який уперше відбувся у Чернівцях 1989 року.

Запис Великий ремонт в оселі Івасюків спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Концерт пам’яті Володимира Івасюка – це ексклюзивний проект фестивалю Червона Рута, що відкриває нову сторінку в сучасній українській музичній індустрії.

Співакам акомпанував симфонічний оркестр, хор та джазова ритм-група. Вперше за історію вітчизняної естради найвибагливіші слухачі мали змогу ознайомитись зі справжнім оригінальним і масштабним звучанням пісень українського композитора.

Пісні Володимира Івасюка отримали нове, модерне, симфонічне життя завдяки новаторській обробці культового музиканта Романа Мельника. У концерті взяли участь Симфонічний оркестр та хор Українського радіо, Київський джаз-бенд (диригент – Володимир Шейко).

Солістами співаками концерту пам’яті Володимира Івасюка були лауреати фестивалю Червона Рута різних років. Зокрема, фестивалю, який відбувся у місті Маріуполі, Донецької області, буквально на лінії фронту. Основною метою фестивалю Червона Рута є культурно-просвітницька діяльність, формування єдиного українського, культурного, національного простору.

• Ми поставили перед собою мету: повернути «Червону Руту» в Чернівці. Адже в наступному році – ювілей, 30-річчя. І сьогодні – один із підготовчих заходів для того, щоб через рік Чернівці гідно зустріли «Червону Руту», – каже Чернівецький міський голова Олексій Каспрук. – Я дякую тим, хто сьогодні прийшов, знайшов час, не злякався погоди, наших транспортних проблем, щоби отримати справжнє задоволення від великої музики нашого земляка. Приємно, що прийшли люди різних поколінь, адже музика нас, українців, єднає.

На концерті була присутня й  родина Володимира Івасюка.

Завершилось дійство виконанням легендарної «Червоної Рути». І про те, що «не треба шукати вечорами», співав уже не один, а кілька сотень голосів. Зал аплодував стоячи.

Уляна Калин, студентка 2-го курсу кафедри журналістики філологічного факультету ЧНУ

Запис Пісні Володимира Івасюка зазвучали по-новому спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про те, які саме діаманти з 2017-го закарбувалися в її душі, – розмова зі співачкою,  лауреаткою І міжнародного конкурсу «Червона рута» ім. Володимира Івасюка, який відбувся у Чернівцях 1989 року, та першою виконавицею пісні «Червона рута» у квітні 1970-го,  Світланою ЮРЧЕНКО.

– Роки збігають за роками, та в кожному є щось таке, що карбується назавжди. Хоча взагалі-то жити минулим не варто. І це усвідомлюють розумні люди. Та мені це не завжди вдається, моя творча пам’ять влаштована трохи по-іншому, – зізнається співачка. – Хоча я навчилася радіти кожному подарованому Богом дневі і вважаю це своїм найбільшим досягненням.  

Нинішнього грудня Світлана відзначила черговий день народження. І в подарунок собі записала у студії кілька нових пісень. Їх уже можна почути на фейсбуці.

– Та, як завше, найяскравішим днем року для мене був день Свята української пісні в річницю першого виконання «Червоної рути», яке проходить саме там, де це сталося багато десятиліть тому – на Театральній площі. А ще цього року я поїхала до Володі в гості – на львівське Личаківське кладовище. Щороку відвідую Івасюка. Бо він – одна з найкращих і духовно найбагатших частин мого життя. 

Та цього року Світлана зустрілася не тільки з Володею. Знайшла свіжу могилу Юри Шаріфова, керівника та гітариста відомого ансамблю «Жива вода» Чернівецької філармонії. Ансамбль створили наприкінці 70-их минулого століття, після того, як до Ялти виїхав ВІА «Червона рута». «Зараз, мабуть, уже ніхто й не знає, що ВІА – це вокально-інструметальний ансамбль, – сміється Світлана. – Шаріфов був ветераном львівського біг-біту (екс-«Електрон»), а його «Жива вода» синтезувала стилі диско та фанк. З ним та Левком Дутківським пов’язана ціла епоха у музичному житті Чернівців».

– На що сподіваюсь у Новому році? – перепитує жінка. – На мир. І на здоров’я. Саме цього бажаю і всім.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії», знімки з власного архіву Світлани Юрченко

Запис Світлана ЮРЧЕНКО: «Новий рік – це черговий діамант у вервечці життя» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ювіляри 2016. З музейних колекцій

Член Національної спілки художників України Іван Онуфреїв (1946-2012) –  митець зі складною історією життя. Його живопис – це розмова про нас, про світ. Розмова щира, відверта й справжня, стримана й подеколи сувора.

Іван Онуфреїв.

Автопортрет. Виставка НСХУ  2014 р. «У вінок Кобзареві».

Приватна власність

Важливо згадати, що творчий почерк художника формувався під благодатним впливом таких відомих педагогів Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, як славнозвісний живописець Любомир Медвідь і улюбленець студентів, портретист і монументаліст Іван Скобало. Тож післяінститутське десятиліття Івана Онуфреїва позначене цікавими творчими здобутками. Він проявив себе як майстер психологічного портрета із внутрішньою динамікою образу та напрочуд виразною стилістикою. Якнайкраще про це свідчать ранні твори художника з музейних колекцій Чернівців і Тернополя:  «Портрет заслуженого майстра народної творчості України Михайла Катеринюка» та твір «Сум».

Іван Онуфреїв. Сум. 1972, картон, темпера. З колекції Тернопільського художнього музею.

Жіночий портрет «Сум» створений через рік після закінчення інституту (1972 ). Але в ньому вже яскраво розкриваються талант митця та його творча індивідуальність. Це особливо помітно в декоративному ефекті композиції, виразно утвореному контрасністю кольорів, дещо сплощеними об’ємами та темною пружною обводкою. Воднораз із декоративністю простежується і властива пензлю Івана Онуфреїва монументальність. Із цим портретом пов’язана драматична історія зі щасливим завершенням. Він протягом кількох років разом з іншими творами був одним з експонатів картинної галереї у палаці графа Бадені на Тернопільщині. Від підвищеної вологості картини почали псуватися. В украй занедбаному стані вони потрапили до реставраторів Тернопільського художнього музею. Таким чином було врятовано  цей чудовий ранній твір Івана Онуфреїва, який отримав нове життя.

Іван Онуфреїв. Портрет заслуженого майстра народної творчості М. Катеринюка. 1977,  ДВП, олія. З колекції Чернівецького художнього музею.

1977 року творчу спадщину митця збагатив портрет Михайла Катеринюка.  Автор яскраво розкриває непересічну індивідуальність і характер творчої особистості уславленого різьбяра. Головний акцент зроблено на висвітленому й немов вихопленому з темного тла обличчі. Лаконічна художня мова твору будується на узагальненій пластиці та декоративному трактуванні об’ємів. Підкресленої виразності та стрункості надає композиції майже скульптурна ліпка форми та чітка контурна лінія. Така стилістика є характерною особливістю творів Івана Онуфреїва 1970-х років.

Іван Онуфреїв. Червоні маки. 1978, картон, олія. З колекції Чернівецького художнього музею.  

Притаманна йому манера виразно відчувається і в іншій роботі з Чернівецького художнього музею: в ошатному натюрморті «Червоні маки» (1978) приваблює енергійна експресія кольору та темпераментний пастозний мазок.

У наступні 80-і та 90-і роки  митець звертається до історичної тематики та релігійних мотивів. Водночас із такими творчими задумами, Іван Онуфреїв перебуває у пошуках відповідних їм засобів художнього вираження. Відтак у художньо-образному ладі композицій та їхній пластичній структурі спостерігаються зміни та поява нової образної символіки.  Письменник Георгій Шевченко характеризує їх як роботи, у яких промовляє «напружена одержимість» («У зблисках дивосвіту й реальності»: газета «Час», 1996, 12 січня). Творів цього часу збереглося вкрай мало. Вони здебільшого розпорошені. Серед них: «Голгофа», «Месія», «1933», «Роксолана», «Плач», «Скеля Довбуша» тощо.

Про цей період творчості митця читаємо у статті Мирослава Лазарука «Не зупинився на півдорозі» (газета «Молодий буковинець», 1995, 16-22 грудня). Автор статті зазначає про художника, що в роки «застійного офіціозу його твори вирізнялися прагненням заглибитися в життєві реалії, які спричиняли внутрішній спротив і біль». Далі автор згадує про картини пізнішого часу – твори філософського забарвлення, які «виразно окреслюють тему національного, духовного відродження. Зокрема, пам’ятна «Капличка» роботи Онуфреїва. У творі «Думи мої» «оригінально вирішено Шевченківську тему». Цінними є відомості про роботи І. Онуфреїва на тему національного відродження: «…його розп’яття символізує шлях України до визволення. Світлі тони, на які, до речі, автор досить скупий, віщують пробудження. Вдале звертання й до історичної теми, зокрема, до постаті гетьмана Сагайдачного».

Іван Онуфреїв. Портрет Володимира Івасюка. 2003, полотно, олія. З колекції Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка.

Одним з небагатьох творів наступних років є живописне зображення Володимира Івасюка 2003 року, створене за мотивами незабутньої поетичної  світлини українського композитора, відзнятої крізь листя дерев. Із портретом можна познайомитися в експозиції Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка. Щемні інтонації композиції передають глибокий біль, тривогу та тривожні передчуття. Видається, що цей образ навіяний пісенними рядками Володимира Івасюка, які стали пророчими:

«Одинокий лист,

гнаний вітром,

пролітає повз мене.

Він більше сюди не повернеться.

Не повернуся і я».

Протягом  2009-2010 років Іван Онуфреїв  працював над створенням ікон для нового іконостасу домової церкви Івана Сучавського в Резиденції митрополитів – нині храму теологічного факультету ЧНУ. Про враження від роботи митця із захватом відгукується отець Микола Щербань: «Зроблено високопрофесійно. Талант! Помножений на працю до сьомого поту…».

Мистецькі здобутки Івана Онуфреїва залишаються в пам’яті сучасників. Адже найкращі твори художника є яскравою та своєрідною частиною творчої спадщини чернівецького станкового малярства нашого часу.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Щира подяка всім, хто сприяв появі цього матеріалу: художникам, родині митця, Олені Банніковій (Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. Івасюка), а також заслуженому художнику України Євгену Удіну (Тернопіль).

Запис У портреті Володимира Івасюка художник передав тривожні передчуття спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Володимир Михайлович Івасюк (04.03.1949 – 22.05.1979) — відомий український поет і композитор. Один із основоположників української і радянської естрадної музики. Автор ста семи пісень, музики до кількох спектаклів, п’ятдесяти трьох інструментальних творів. Був професійним медиком та скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі. Майстерно виконував свої пісні. Був неординарним художником.
Загинув у Брюховицькому лісі під Львовом.
У 2009 році Володимиру Івасюку було присвоєно звання Героя України(посмертно).
12 червня 2014 року Генеральна прокуратура України знову поновила закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка.
«Вбитий «співробітниками» КГБ», – заявив прокурор Львівщини Роман Федик в лютому 2015 року.

4 березня 2015 року у день народження легендарного автора “Червоної рути” Володимира Івасюка меморіальний музей Володимира Івасюка відкрив новий туристичний маршрут у Чернівцях.

Екскурсія розпочалася на Театральній площі біля центрального корпусу Буковинського державного медичного університету.
Екскурсійний план: Театральна площа – центральний корпус ЧНУ – Чернівецька обласна державна телерадіокомпанія – меморіальний музей Володимира Івасюка.

Пісня буде поміж нас

Пролягла дорога від твоїх воріт
До моїх воріт, як струна.
То чому ж згубився твій самотній слід –
Знаєш ти одна, ти одна…

Зимна осінь ще той слід листям не накрила,
Бо до тебе навесні я повернусь, мила
Твої руки я візьму знову в свої руки,
Й не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки.

Не ховай очей блакитний промінь,
Заспівай мені в останній раз.
Пісню ту візьму собі на спомин,
Пісня буде поміж нас.
Бо твій голос, бо твій голос – щедра повінь,
Я мов колос, зелен колос, нею повен.
Жовтий лист спаде і виросте зелений,
А ти в пісні будеш завжди біля мене.

Як зійдуть сніги із гір потоками,
Ой глибокими, навесні.
Забринить дорога та неспокоєм
Вдалині мені, вдалині…

Зимна осінь ще той слід листям не накрила,
Бо до тебе навесні я повернусь, мила.
Твої руки я візьму знову в свої руки,
Й не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки.

Не ховай очей блакитний промінь,
Заспівай мені в останній раз.
Пісню ту візьму собі на спомин,
Пісня буде поміж нас.

Бо твій голос, бо твій голос – щедра повінь,
Я мов колос, зелен колос, нею повен.
Жовтий лист спаде і виросте зелений,
А ти в пісні будеш завжди біля мене.

Володимир Івасюк

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис Володимиру Івасюку 4 березня виповнилося б 66 років. Відкриття у Чернівцях нового туристичного маршруту спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Від самого початку, як зазначив його директор Мирослав Лазарук, музей – це місце, де плекаються культурні традиції Чернівців і формується громадсько-політична думка, де розкривають свої багатства Чернівці – музичні, літературні й тепер фотографічні. Звичайно, як на кожній значній імпрезі, були і гості, і вітання, й нагородження. Але зупинитися хочеться на кількох моментах.

Щемливий скрипковий дует у виконанні Народного артиста України Павла Чеботова й Заслуженої артистки України Людмили Шапко. Дорослий сум, немов передчуття власної долі. Без перебільшення, це – дуже український твір. Подейкують, що Павло Чеботов не надто прагнув братися за вивчення творів Івасюка, написаних у класичній манері: все-таки усі ми були під впливом його естрадної, нехай і революційної, творчості. Але музичний матеріал перегорнув попередні уявлення маестро.

Щира розповідь Олени Горобієвської, наукового співробітника музею: «Те, що ви бачите сьогодні – це лише мала частка від фотографічної спадщини Володимира Івасюка. В музеї зберігається понад 300 його фоторобіт. Мама, тато, сестри, няня Міля. Донька письменника Сильвестра Яричевського Софія. Гостини Ірини Вільде. Софія Ротару на виступі в Сопоті… Це захоплення було тоді доволі трудомістким: кюветки, проявники, спеціальне світло й температурний режим, друк, фотозбільшувач… На жаль, ніхто не здогадався сфотографувати в ці моменти й самого Володю. Нам здається, що ці світлини допоможуть вам більше дізнатися про те, яким він був…».

Сповідальний виступ Галини Івасюк-Криси, старшої сестри Володимира: «У цих стінах у мене завжди подвійне почуття: я прихожу до музею пам’яті моїх дорогих батька й брата, і я приходжу до отчого дому. Мені здається, тут ще живі голоси всієї нашої родини, усіх наших друзів, яких завжди був повен дім…».

… У маленькій виставковій залі музею, на площі в 15-16 кв. метрів зібралося кілька десятків гостей імпрези. Зайвих не було – рідні, друзі, знайомі…

А згадується чомусь, як самотньо було інколи Володі…

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»  

Запис Світ в об’єктиві Володимира Івасюка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Буковинський державний медичний університет, незважаючи на те, що йому лише 65 років, – заклад з унікальною історією. Про це 867-ми першокурсникам та їхнім батькам розповів під час урочистостей професор Юрій Ахтемійчук.

Як не як, а саме в цих стінах вчилися або викладали знані в Україні та за кордоном науковці, серед яких – всесвітньо відомі прізвища невропатолога Сергія Савенка, психіатра Георгія Маліса, який ще у 20-ті роки займався психоаналізом, відкривача феромонів Якова Кіршенблата, офтальмолога Бориса Радзіховського та багатьох інших.

І сьогодні окремі кафедри медуніверситету носять імена цих видатних людей. Водночас саме тут, у тодішньому Чернівецькому медінституті навчалися Михайло Ткач, автор незабутньої «Марічки», та революціонер радянської естради Володимир Івасюк.

Отже, традиціям буковинського вишу можуть позаздрити будь-які столичні. Тим паче, що сьогодні керманичі та викладачі БДМУ докладають усіх зусиль, щоби втримати досягнення попердніх років і примножити їх.

– Не стоїмо на місці, а постійно розвиваємося, – наголошує виконувач обов’язків ректора професор Тарас Бойчук. – До відкритих минулими роками спеціальностей, як-от стоматологія, медична психологія, а ще раніше – сестринська справа від молодшого спеціаліста до магістра, нинішнього навчального року додалася фармація.

Щоправда, держзамовлення на цю спеціальність немає. Та й загалом із 867 першокурсників не платитимуть за навчання лише 181. Із них 146 навчатимуться за спеціальністю «лікувальна справа», 25 стануть педіатрами. На стоматології було 4 безкоштовних місця і, відповідно, одне та п’ять – на сестринській справі (магістр і бакалавр).

Прикметно, що серед першокурсників є чимало іноземців. І не тільки з Азії та Африки, а й навіть із США.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Лікар – вічний учень спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перший досвід

Сьогодні над інструментами, здатними заворожувати чарівними звуками, чаклує кіцманчанин Орест Моргоч. Стати висококласним скрипковим майстром Орест Миколайович марив іще змалку. Прикметно, що босоноге дитинство майбутнього майстра пройшло на тій же малій батьківщині, де згодом народився автор «Червоної рути» Володимир Івасюк, який до речі, у шкільні роки вчився гри на скрипці.

Моргоч-старший мріяв, аби син став музикантом. Тому й найняв для свого Орестика вчителя музики. У 8 років Орест не тільки знав нотну грамоту, а й вправно грав на «великій» скрипці.
Якось в його скрипки відклеїлася частина нижньої деки. Хлопець пішов до сусіда, Михайла Македона, столяра. Вуйко Михайло не став ремонтувати розвалену скрипку сам. А давши хлопцеві клею, розповів як зробити це самому. Це був перший крок на шляху до творення скрипок.

Війна і по війні…

1945-го прийшли вдруге «совєти» й мобілізували юнака до війська. Невдовзі він із земляками-однолітками потрапив на війну з Японією. З боями війська пустелю Гобі і гірський хребет Великий Хінган. Це було великим випробуванням. У бою під маньчжурським селищем Солунин Орест отримав два осколки у ліве передпліччя, але «відпочивати» в госпіталі не став. Медсестра витягнула з руки осколки і перебинтувала рани – хлопець пішов далі зі своїм підрозділом. По закінченню війни служив у Порт-Артурі.

Коли повернувся до рідного Кіцманя, влаштувався на роботу. Дитяча мрія про скрипку знову відійшла на задній план. Треба ж було заробляти на хліб і до хліба. Та коли випадала вільна хвилина, скрипка завжди була поруч.

Скрипка нагадала про себе

Дивним чином інструмент вирішив нагадати йому про дитячу мрію: як колись у дитинстві, у скрипки відклеїлася… нижня дека. Тільки Орест не поспішав приклеювати її, бо вирішив спершу дослідити конструкцію інструмента. Але й цей момент не став початком власноручного створення скрипок. Тільки у 1985-му отримав Орест Миколайович змогу зайнятися цією творчістю.

Деревину Орест Миколайович відшукав доволі швидко, але потрібен був чималий час, аби висушити її за відповідною технологією. Первісток скрипкаря, його перша скрипочка, народилася 1986-го. Всю душу і знання вклав у неї. За оцінкою музикантів, грала вона добре, але її столярне виконання було ще не на належному рівні. Сам майстер зізнається, що тоді він недостатньо володів секретами складу лаку й ґрунту. Той час він називає періодом експериментів: багато працював, сам відбраковував свої вироби. Водночас шукав спеціальну літературу, за нею вчився.

Тоді йому багато допомагали скрипкові майстри: Валентин Стахов з Ленінграда, Андрій Шапран з Києва, Олександр Крилов з Москви. Останній при особистій зустрічі сказав п. Моргочу: «Зачем ты лезешь в такую сложную стихию? Ведь ты работаешь инженером, ну и занимайся своим делом!» У відповідь майбутній майстер показав співрозмовнику «шийку» головки скрипки. Крилов із цікавістю її оглянув і після невеличкої паузи сказав «Ты прав! Из тебя выйдет мастер!»

Інструмент для іспанця

1989-го у Києві Всеукраїнська спілка майстрів музичних інструментів проводила конкурс-огляд. Серед численних відвідувачів підійшов до п. Ореста студент Університету
ім. Патріса Лумумби, іспанець. Ламаною російською пояснив майстрові, що хотів би замовити йому таку скрипку, як він щойно продав, але нижня дека має бути з широкохвилястого явора. Замовник готовий був чекати на скрипку рік.

Зазначеного матеріалу на нижню деку в Ореста Миколайовича не було. І тільки після тривалих пошуків він купив потрібний матеріал аж у Космачі.

Замовлена скрипка народилася за чотири місяці. У процесі роботи прискіпливий майстер поміняв аж три верхніх деки. Сам він, так би мовити, у цілому, був задоволений своєю роботою, але хвилювався, як оцінить її замовник.

Стефано Алказарі (так звали іспанського студента) був дуже подивованим коротким терміном роботи. Він взяв скрипку до рук – і мовчки розрахувався. Вже прощаючись, сказав «В Эспанья я буду рекламировать ваша скрипка».

Кожна скрипка – неповторна

На думку майстра, скрипка – інструмент божественний. Забарвлення її звуку не можна порівняти із жодним музичним інструментом: «Біблійні пророки свідчать, що музика Едему неповторна і передати її звучання в земному світі неможливо. Але це – музика смичкових, а соло веде скрипка», – розповідає Орест Миколайович.

Звучання скрипок великих італійських майстрів він сприймає по-різному: «Скрипки Джузеппе Гварнері – потужні, звучать, наче голос воїна на полі битви, а в Андреа Страдіварі – співають ніжно, наче жінка. Та й сама форма скрипки схожа на жіноче тіло з досконалими формами», – каже майстер.

Він зауважує, що звук скрипки залежить не тільки від матеріалу та форми, але й від товщини верхньої та нижньої дек. Особливо важливі – ґрунтовка й лак. «До речі, – розповідає майстер, секрети лаку й ґрунтовки, якими користувалися великі італійські майстри, втрачені ще наприкінці XVII століття».

Господар виконав на власноруч виготовленій скрипці вальс Ф. Крейслера «Радість кохання» та народну композицію «Верховино, світку ти наш!». До речі, тримати скрипку лівою, колись пораненою рукою, п. Оресту важко, та… пристосувався. Коли ж працює, так само як і грає, забуває і про плин часу, і про фізичний біль.

А під філіжанку кави з медом, якою частувала господиня, п. Орест розповів, що музиканти звертаються до нього не тільки із замовленням на нові скрипки: інколи й старі ремонтує. Та чи не найважче покращити звук «глухої» фабричної скрипки. Однак майстер наділяє їх чарівним і потужним звуком.

Марія ШКРІБЛЯК

Запис «Скрипка грає,серце крає…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

■ Історія краю не знає жодного випадку міжнаціональних сутичок! Здавна і понині на цій землі у мирі і злагоді живуть представники понад 90 національностей.

Герцаївщина: міні аж до книги рекордів Гіннеса

■ Герцаївський район, як і його райцентр, місто Герца (2,1 тис. мешканців) – потенційні кандидати на занесення до української книги рекордів Гіннеса! Сам район – найменший в Україні за територією, а Герца – найменший за населенням райцентр. До того ж, район і місто розташовані в Чернівецькій області, найменшій за територією й населенням в Україні. Ще одна особливість міста й району – румуномовність: румунською тут розмовляє майже 97% населення.

Район має унікальну долю: спочатку, в жовтні 1940-го, його створили в новоприєднаній до радянської імперії Буковині. В грудні 1962-го Герцаївський район ліквідували, приєднавши до Глибоцького. Незалежна Україна відродила цю територіальну одиницю в грудні 1991-го.

■ Одне з найпопулярніших для туристів сіл – Молниця. Розташований тут чоловічий Свято-Вознесенський монастир «Банчень» почали розбудовувати за ініціативи Героя України отця Михайла Жара лише 1994 року. Знайти його можна завдяки височенній, 50-метровій, дзвіниці, яку видно навіть з автомагістралі Житомир – Чернівці!

Вижничина: від борделю до райвідділу

■ Овіяна легендами будівля райвідділу внутрішніх справ на вул. Шухевича у Вижниці за часів румунського панування слугувала борделем, а пізніше – рестораном.

■ З одного з кутів Вашківців – Гнатишиного пішов родовід двох губернаторів Гнатишиних на протилежних точках земної кулі: канадського та буковинського.

■ Берегометський дендропарк, закладений Миколою Васильком 1890-го, незважаючи на захланність, є унікальною пам’яткою садово-паркового мистецтва. На одному гектарі землі росте аж 54 види дерев та чагарників! Перлина парку – 2 дерева псевдомодрини золотистої, яка росте лише в дельті річки Янцзи у Китаї. Це єдине місце в Україні, де ростуть ці екзоти. Інші унікальні природні експонати – 3 японських дерева гінкго дволопатевого, тис ягідний, камфорне дерево, канадська тсуга, тюльпанове дерево.

■ Вижницький національний природний парк – єдине місце в Українських Карпатах, де зростають всі 3 відомі види папороті – шипувата, списоподібна і Брауна.

■ У санаторії матері й дитини «Зелені пагорби» можна знайти стежку, яка веде вниз до річки, на березі якої розташоване плесо, що нагадує невеликий басейн, утворений вимиванням породи водами стрімкої річки Виженки. Це святе для євреїв місце – колишня лазня-міква просто неба, пов’язана з ім’ям духовного наставника іудеїв Баал Шев Това. За легендою, вода у мікві має чудодійні властивості. Проте, щоб отримати благословення, треба скупатися в ній голяка. Якщо тут помити посуд, він стає кошерним. Аналогів мікви Україна не має.

Сторожинеччина: Шевченкові верби й солона криниця

■ Сторожинець може претендувати на звання найзеленішого міста Буковини: на одного мешканця тут припадає більше 40 кв. м зелених насаджень! На розі вул. Хмельницького і Грушевського у Сторожинці від 1905-го стоїть міська ратуша. Вона є другою на Буковині після чернівецької як за висотою, так і за красою.

■ На найвищій точці сторожинецького дендропарку ростуть 3 Шевченкові верби. На засланні у Казахстані поет виростив з простої тички вербу, яка нагадувала йому про батьківщину. 1964-го живці цієї верби були привезені казахськими гостями до Львова, а ще через 4 роки – перевезені до сторожинецького дендропарку.

■ У Красноїльську на південній околиці кута Слатина у витоках річки Солонець є унікальна криниця. Її глибина –12 м, а концентрація солі настільки велика, що у воді не тоне куряче яйце. Рівень води у криниці ніколи не падає! У старі часи за соляною водою приїжджали з усієї Сторожинеччини, і навіть з Південної Буковини (нині – Румунії). Сьогодні криниця належить до території приватного володіння нащадка колишнього власника Віктора Германа.

■ Якщо на роздоріжжі в Гільчу повернути ліворуч, потрапите до заказника «Зубровиця» – єдиного в Україні місця, де мешкають зубри (бізони європейські). Зубри й раніше мешкали на Буковині, проте на початку ХІХ століття вимерли внаслідок господарської діяльності людини. Їхню популяцію відновили в радянські часи.

■ У селі Череш існує донедавна єдиний не лише на Буковині, але й на всій Україні пам’ятник Йосипу Сталіну. У парку, що оточує психоневрологічний пансіонат, поруч із іншими сюрреалістичними скульптурами, стоїть пам’ятник, який вже став легендою. Скульптурну групу «Ленін і Сталін» створено 1945-го скульптором О. Топчієвим і встановлено у центральному міському парку Чернівців. До Череша пам’ятник «переїхав» після демонтажу за часів хрущовської «відлиги». Тут, у вічному «вигнанні», пам’ятник нагадує хворим санаторію та нечисленним туристам про радянську епоху…

■ Давидени (офіційна назва «Давидівка») – ще одне село-рекордсмен. Його унікальність, по-перше, в тому, що населений пункт, у якому живе понад 3 тис. мешканців, займає площу, порівняну з площею невеликого обласного центру. По-друге, у цьому селі розташовано відразу 7 дерев’яних (!) храмів, більшість з яких збуджує неабиякий інтерес дослідників дерев’яної архітектури.

Заставнівщина: у давнину мала порти

■ Долина Дністра біля села Онут на Заставнівщині – найнижча точка Прут-Дністровського міжріччя (121 м над рівнем моря), а село – одне з найстаріших поселень Буковини. Вперше Онут згадується в літописі 1215-го, як місто, що виникло на важливому судноплавному шляху, який проходив по Дністру з Галицької Русі до дельти Дунаю.

■ Село Василів було в середні віки великим портовим містом.

Хотинщина: вулкан і фортеця-фотомодель

■ Хотинська фортеця, на думку спеціалістів, вважається найфотогенічнішою в Україні.

■ На захід від Хотина простягається Хотинська височина. Тут розташована гора Берда (515 м) – найвища відмітка рівнинної частини України.

■Найцікавіший об’єкт Колінківців – грязьовий вулкан, єдиний в Чернівецькій області! У Колінківцях протікає також невелика річка Рокитна – природній кордон між двома географічними та історичними регіонами України – Бессарабією та Буковиною.

Путильщина: рейс «Селятин-Париж»

■ Забутий Богом Селятин на Путильщині має справді європейське минуле: від 1913-го, завдяки прокладеній інженером К.Таубером міжнародній залізниці, Селятин мав регулярне пасажирське сполучення з Віднем, а раз на тиждень від селятинського перону відбував поїзд з причіпним вагоном до Парижа. Залізницю закрили 1939-го… Нині в Селятині жителів майже вдесятеро менше, ніж було в ті часи.

■ За метеорологічною статистикою, Селятин – найбільш грозове місце в Україні. У середньому 45 днів на рік тут з грозами. Селятин прославився й найтривалішою грозою, яка почалася 10 червня 2008-го о 15:30 і закінчилася 12 червня о 4:30, триваючи 37 годин.

■ Перевал Шурдин – найвищий в Україні автомобільний перевал. Його висота – 1173 м над рівнем моря. Крім того, перевал – свідок знаменитого Брусилівського прориву через Карпатські гори під час І Світової війни. Під час воєнних дій у Путилі побував навіть Василь Іванович Чапаєв, герой громадянської війни та радянських анекдотів.

■ Село Розтоки на Путильщині сміливо може претендувати на звання кінематографічного центру Буковини. Тут у 1970 році знімався справжній шедевр українського кінематографу «Білий птах з чорною ознакою» режисерів Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука. Тут же народився хіт №1 української естради 70-х років «Червона рута». Прибувши у липні 1970 року разом з танцювальним ансамблем «Вітерець» на зйомки «Білого птаха», молодий композитор Володимир Івасюк намагався за допомоги місцевих жителів розкрити таємницю червоної рути. Тоді ж був написаний остаточний варіант пісні, який 13 вересня цього ж року вперше пролунав на українському телебаченні в програмі «Камертон доброго настрою».
І, нарешті, 1975-го у Розтоках режисер Віктор Стороженко відзняв музичний фільм «Пісня завжди з нами» за участі Софії Ротару, в якому співачка виконала 6 пісень Володимира Івасюка.

■ Найвища точка Путильщини і Буковинських Карпат – гора Яровиця (1574 м).

Чернівці: цуг до Львова і скансен

■ 1 вересня 1866-го кілька сотень підданих Австро-Угорської імперії здійснили незабутній 12-годинний вояж, ставши першими пасажирами цуга (тоді казали саме так) «Львів – Чернівці». У Києві перший потяг з’явився через 4 роки, у Харкові – через три.

■ За іронією долі, через 144 роки після першого потяга пасажирський поїзд «Львів – Чернівці» так само долає 280 км шляху за довгі 12 годин! Сніданком, як то було 1 вересня 1866-го, пасажирів уже не пригощають.

■ На вул. Московської Олімпіади у Чернівцях розташований один з шістьох існуючих в Україні скансенів – музеїв під відкритим небом. Слово «скансен» походить зі шведської: 1891-го в Стокгольмі етнограф Артур Хацеліус відкрив перший в Європі етнографічний музей на відкритому повітрі. Назва відомого на весь світ Скансену перетворилася з власної на загальну. Популярність ідеї спонукала й чернівчан не відставати від музейної моди. Ще 1906-го на засіданні Наукового товариства в Зальцбурзі Володимир Залозецький, сенатор, директор музею народовідання та меценат, вирішив увіковічнити дерев’яні пам’ятки Букового краю.

Між задумом і реалізацією пролягли кілька десятиліть і світова війна. 1934-го справа зрушила з місця: на гору Цецин з Карпат привезли селянську садибу. На схилах замкової гори, де Залозецький завзято навчав місцевих дітлахів кататися на лижах, дбайливо відтворили хату та господарські споруди, а вела до міні-музею гарна різьблена брама. Лише вона пережила Другу світову війну. Зараз аксакала чернівецького скансену можна побачити недалеко від входу до музею.

Місце для сучасного музею народної архітектури та побуту, створеного 1977-го, вибрали вдало: на схилах великого яру. Зовсім поруч – старовинна (найдавніша з мурованих у місті!) церква на Горечі. Від 60-х до 70-х років ХІХ ст. неподалік стояла ще й міська шибениця.

Глибоччина: 5 тисяч писанок

■ На Глибоччині найбільше на Буковині пам’яток архітектури – культових споруд. Тут налічується понад 40 церков і соборів.

■ У музеї історії с. Старий Вовчинець зібрали незвичайну колекцію із 5000 писанок (!), предметів домашнього вжитку і навіть бивнів мамонта, знайдених на околиці села.

Новоселиччина: вокзал до Росії і лабіринт

■ Найцінніша з точки зору історії споруда Новоселиці – одноповерхова будівля залізничного вокзалу на північній околиці, збудована 1905-го. Саме звідси 1915-го американський письменник-публіцист, один із засновників компартії США, автор книги «10 днів, які приголомшили світ» Джон Рід почав свою знамениту подорож Російської імперією, а свої враження про Новоселицю він описав в книжці «Війна у Східній Європі».

■ Між селами Подвірне та Анадоли розташований один із найбільших лабіринтів світу. Про його справжні розміри можна тільки здогадуватися. Південна частина цих підземних порожнин, сталактитова печера «Попелюшка», за довжиною своїх ходів займає 8-ме місце у світі. «Попелюшка» має 3 поверхи і вражає розмірами галерей, залів, довжина яких сягає 170 м, хитросплетінням переходів, підземними озерами, каньйонами та різнобарвними глинами.

Запис Цікаві факти з історії, географії та природи Буковини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Ми все життя мріяли мати в репертуарі пісню Володимира Івасюка. Але не було можливості. Адже всі пісні поета виконувалися талановитими метрами естради – згадує солістка дуету, Марічка ЛОБУРАК. – А переспівувати їх після Софії Ротару чи Назарія Яремчука ми вважали некоректним.

Якось 2000 року до нас подзвонила тодішня директорка музею В.Івасюка Параска Нечаєва. Виявилося, що сестри Володі, Галя та Оксана, переглядаючи архів у Львові, знайшли там пісню для дуету. Паша запропонувала заспівати її нам. До музею ми не йшли, а летіли! Узгодивши все з сестрами Івасюк, почали працювати.

Пісня написана 1971 року, тогочасна. Партитура не схожа на сьогоднішню музику. Тож нам треба було її «осучаснити», не змінивши при цьому мелодію. Допомогти зголосився наш аранжувальник, Євген Бєляєв, друг Володимира Івасюка. Відтоді у пісні друге життя. І вона – найулюбленіша в нашому репертуарі! Виконували її на сольному концерті в Івано-Франківську минулими вихідними.

Чутки та припущення

Можливо, що «Елегія для Галі» присвячена дівчині, яку Володя колись дуже любив. Мабуть, виливши свій біль у пісні, він її закинув, щоби не ятрити рану. Можливо, тому родина Івасюка мало знала про цю пісню. Ще одна версія – пісня присвячена сестрі…

Торік дует «Скриня» відсвяткував своє 20-річчя. Хотілося б почути «Елегію для Галі» у виконанні «Скрині» і на цьогорічному фестивалі «Червона рута». Адже мелодійна весела пісня з ніжними словами не залишить байдужим жодне серце!

Любов ПЛАХІНА, «Версії»

Запис Історія пісні Володимира Івасюка: «Елегія для Галі» чекала 30 років спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Кажуть, ставленням до талантів вимірюється духовність нації, – зауважила заступник міністра культури і туризму Ольга Бенч. На жаль, від використання високих словес духовність не підвищується. Підвищується рівень маніпулювання мірилами.

Як на мене, Івасюк – не лише «Червона рута» або досі невидане повне зібрання його творів. Івасюк має бути в кожного свій, так само як і Франко, Леся Українка чи Шевченко, з яким чомусь усі намагалися порівняти нашого сучасника…

Таланти не порівнюють і до талантів не прирівнюються. За життя їм або не заважають, або їх не помічають. Після смерті – складають триптихи і співають дифірамби. А талантам визнання потрібне за життя земного. За небесного – не нагороди та ейфорія з приводу круглих дат, а правдива пам’ять і розуміння. Думаю, співпадіння в датах – космічне нагадування не стільки про особистості, скільки про подібне ставлення до українців і українського двісті років, півстоліття тому і, зрештою, тепер-таки…

Відвідайте виставку і знайдіть свого Володимира Івасюка. Знайдіть у тиші, яку не порушують зайві гучні слова і випадкові люди. Іноді побачене вимагає не пояснень, а лише бажання знайти.

Лєра ЯСНИЦЬКА

Запис Правда любить тишу спершу з'явиться на Медіа-Версії.