«Володимир Івасюк. Правда через 30 років» – виставка із такою назвою відкрилася цими днями у музеї поета і композитора. Свідоцтво про смерть, у якому досі записано «самогубство», виклики до прокуратури, свідчення батьків, які боролися за добре ім’я свого сина, телеграми друзів, спроби журналістських розслідувань, не завжди доречні промови і… указ про присвоєння Володимиру Івасюку звання «Герой України». Країна пройшла від радянських генсеків до формально українських президентів, але нічого не змінюється: щоби стати героєм, треба померти…
– Кажуть, ставленням до талантів вимірюється духовність нації, – зауважила заступник міністра культури і туризму Ольга Бенч. На жаль, від використання високих словес духовність не підвищується. Підвищується рівень маніпулювання мірилами.
Як на мене, Івасюк – не лише «Червона рута» або досі невидане повне зібрання його творів. Івасюк має бути в кожного свій, так само як і Франко, Леся Українка чи Шевченко, з яким чомусь усі намагалися порівняти нашого сучасника…
Таланти не порівнюють і до талантів не прирівнюються. За життя їм або не заважають, або їх не помічають. Після смерті – складають триптихи і співають дифірамби. А талантам визнання потрібне за життя земного. За небесного – не нагороди та ейфорія з приводу круглих дат, а правдива пам’ять і розуміння. Думаю, співпадіння в датах – космічне нагадування не стільки про особистості, скільки про подібне ставлення до українців і українського двісті років, півстоліття тому і, зрештою, тепер-таки…
Відвідайте виставку і знайдіть свого Володимира Івасюка. Знайдіть у тиші, яку не порушують зайві гучні слова і випадкові люди. Іноді побачене вимагає не пояснень, а лише бажання знайти.
Лєра ЯСНИЦЬКА
