Меморіальний музей Володимира Івасюка, якому на днях виповнилося 15 років, ніколи не був тільки сховищем реліквій родини Івасюків. Цілком у власних традиціях музей відзначив і свої півтора десятка років: представив ще одну грань особистості нашого великого земляка, без перебільшення реформатора української естради й пісенної поезії. На цей раз – виставка світлин «Володимир Івасюк – фотомайстер».
Від самого початку, як зазначив його директор Мирослав Лазарук, музей – це місце, де плекаються культурні традиції Чернівців і формується громадсько-політична думка, де розкривають свої багатства Чернівці – музичні, літературні й тепер фотографічні. Звичайно, як на кожній значній імпрезі, були і гості, і вітання, й нагородження. Але зупинитися хочеться на кількох моментах.
Щемливий скрипковий дует у виконанні Народного артиста України Павла Чеботова й Заслуженої артистки України Людмили Шапко. Дорослий сум, немов передчуття власної долі. Без перебільшення, це – дуже український твір. Подейкують, що Павло Чеботов не надто прагнув братися за вивчення творів Івасюка, написаних у класичній манері: все-таки усі ми були під впливом його естрадної, нехай і революційної, творчості. Але музичний матеріал перегорнув попередні уявлення маестро.
Щира розповідь Олени Горобієвської, наукового співробітника музею: «Те, що ви бачите сьогодні – це лише мала частка від фотографічної спадщини Володимира Івасюка. В музеї зберігається понад 300 його фоторобіт. Мама, тато, сестри, няня Міля. Донька письменника Сильвестра Яричевського Софія. Гостини Ірини Вільде. Софія Ротару на виступі в Сопоті… Це захоплення було тоді доволі трудомістким: кюветки, проявники, спеціальне світло й температурний режим, друк, фотозбільшувач… На жаль, ніхто не здогадався сфотографувати в ці моменти й самого Володю. Нам здається, що ці світлини допоможуть вам більше дізнатися про те, яким він був…».
Сповідальний виступ Галини Івасюк-Криси, старшої сестри Володимира: «У цих стінах у мене завжди подвійне почуття: я прихожу до музею пам’яті моїх дорогих батька й брата, і я приходжу до отчого дому. Мені здається, тут ще живі голоси всієї нашої родини, усіх наших друзів, яких завжди був повен дім…».
… У маленькій виставковій залі музею, на площі в 15-16 кв. метрів зібралося кілька десятків гостей імпрези. Зайвих не було – рідні, друзі, знайомі…
А згадується чомусь, як самотньо було інколи Володі…
Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»
