«Скрипка грає,серце крає…»

Південні слов’яни ще у ІХ столітті грали на музичному інструменті зі струнами й смичком. Навіть на одній з фресок у Софії Київській зображено інструмент, схожий на скрипку. Класичний тип її створили у ХVI-XVII столітті італійські майстри Аматі, Страдіварі, Гварнері. Представники династій Аматі, наприклад, три століття працювали над удосконаленням скрипки.

Перший досвід

Сьогодні над інструментами, здатними заворожувати чарівними звуками, чаклує кіцманчанин Орест Моргоч. Стати висококласним скрипковим майстром Орест Миколайович марив іще змалку. Прикметно, що босоноге дитинство майбутнього майстра пройшло на тій же малій батьківщині, де згодом народився автор «Червоної рути» Володимир Івасюк, який до речі, у шкільні роки вчився гри на скрипці.

Моргоч-старший мріяв, аби син став музикантом. Тому й найняв для свого Орестика вчителя музики. У 8 років Орест не тільки знав нотну грамоту, а й вправно грав на «великій» скрипці.
Якось в його скрипки відклеїлася частина нижньої деки. Хлопець пішов до сусіда, Михайла Македона, столяра. Вуйко Михайло не став ремонтувати розвалену скрипку сам. А давши хлопцеві клею, розповів як зробити це самому. Це був перший крок на шляху до творення скрипок.

Війна і по війні…

1945-го прийшли вдруге «совєти» й мобілізували юнака до війська. Невдовзі він із земляками-однолітками потрапив на війну з Японією. З боями війська пустелю Гобі і гірський хребет Великий Хінган. Це було великим випробуванням. У бою під маньчжурським селищем Солунин Орест отримав два осколки у ліве передпліччя, але «відпочивати» в госпіталі не став. Медсестра витягнула з руки осколки і перебинтувала рани – хлопець пішов далі зі своїм підрозділом. По закінченню війни служив у Порт-Артурі.

Коли повернувся до рідного Кіцманя, влаштувався на роботу. Дитяча мрія про скрипку знову відійшла на задній план. Треба ж було заробляти на хліб і до хліба. Та коли випадала вільна хвилина, скрипка завжди була поруч.

Скрипка нагадала про себе

Дивним чином інструмент вирішив нагадати йому про дитячу мрію: як колись у дитинстві, у скрипки відклеїлася… нижня дека. Тільки Орест не поспішав приклеювати її, бо вирішив спершу дослідити конструкцію інструмента. Але й цей момент не став початком власноручного створення скрипок. Тільки у 1985-му отримав Орест Миколайович змогу зайнятися цією творчістю.

Деревину Орест Миколайович відшукав доволі швидко, але потрібен був чималий час, аби висушити її за відповідною технологією. Первісток скрипкаря, його перша скрипочка, народилася 1986-го. Всю душу і знання вклав у неї. За оцінкою музикантів, грала вона добре, але її столярне виконання було ще не на належному рівні. Сам майстер зізнається, що тоді він недостатньо володів секретами складу лаку й ґрунту. Той час він називає періодом експериментів: багато працював, сам відбраковував свої вироби. Водночас шукав спеціальну літературу, за нею вчився.

Тоді йому багато допомагали скрипкові майстри: Валентин Стахов з Ленінграда, Андрій Шапран з Києва, Олександр Крилов з Москви. Останній при особистій зустрічі сказав п. Моргочу: «Зачем ты лезешь в такую сложную стихию? Ведь ты работаешь инженером, ну и занимайся своим делом!» У відповідь майбутній майстер показав співрозмовнику «шийку» головки скрипки. Крилов із цікавістю її оглянув і після невеличкої паузи сказав «Ты прав! Из тебя выйдет мастер!»

Інструмент для іспанця

1989-го у Києві Всеукраїнська спілка майстрів музичних інструментів проводила конкурс-огляд. Серед численних відвідувачів підійшов до п. Ореста студент Університету
ім. Патріса Лумумби, іспанець. Ламаною російською пояснив майстрові, що хотів би замовити йому таку скрипку, як він щойно продав, але нижня дека має бути з широкохвилястого явора. Замовник готовий був чекати на скрипку рік.

Зазначеного матеріалу на нижню деку в Ореста Миколайовича не було. І тільки після тривалих пошуків він купив потрібний матеріал аж у Космачі.

Замовлена скрипка народилася за чотири місяці. У процесі роботи прискіпливий майстер поміняв аж три верхніх деки. Сам він, так би мовити, у цілому, був задоволений своєю роботою, але хвилювався, як оцінить її замовник.

Стефано Алказарі (так звали іспанського студента) був дуже подивованим коротким терміном роботи. Він взяв скрипку до рук – і мовчки розрахувався. Вже прощаючись, сказав «В Эспанья я буду рекламировать ваша скрипка».

Кожна скрипка – неповторна

На думку майстра, скрипка – інструмент божественний. Забарвлення її звуку не можна порівняти із жодним музичним інструментом: «Біблійні пророки свідчать, що музика Едему неповторна і передати її звучання в земному світі неможливо. Але це – музика смичкових, а соло веде скрипка», – розповідає Орест Миколайович.

Звучання скрипок великих італійських майстрів він сприймає по-різному: «Скрипки Джузеппе Гварнері – потужні, звучать, наче голос воїна на полі битви, а в Андреа Страдіварі – співають ніжно, наче жінка. Та й сама форма скрипки схожа на жіноче тіло з досконалими формами», – каже майстер.

Він зауважує, що звук скрипки залежить не тільки від матеріалу та форми, але й від товщини верхньої та нижньої дек. Особливо важливі – ґрунтовка й лак. «До речі, – розповідає майстер, секрети лаку й ґрунтовки, якими користувалися великі італійські майстри, втрачені ще наприкінці XVII століття».

Господар виконав на власноруч виготовленій скрипці вальс Ф. Крейслера «Радість кохання» та народну композицію «Верховино, світку ти наш!». До речі, тримати скрипку лівою, колись пораненою рукою, п. Оресту важко, та… пристосувався. Коли ж працює, так само як і грає, забуває і про плин часу, і про фізичний біль.

А під філіжанку кави з медом, якою частувала господиня, п. Орест розповів, що музиканти звертаються до нього не тільки із замовленням на нові скрипки: інколи й старі ремонтує. Та чи не найважче покращити звук «глухої» фабричної скрипки. Однак майстер наділяє їх чарівним і потужним звуком.

Марія ШКРІБЛЯК

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.