Вербна неділя, Вербниця – шоста неділя Великого Посту, яка припадає за 7 днів до Великодня. Великий Тиждень, Страсний Тиждень, розпочинається Вербною неділею. Багатьма мовами світу вона називається Пальмовою неділею — з огляду на гілки пальм, що їх стелили на дорогу під час в’їзду Господа Ісуса в Єрусалим. Однак на слов’янських територіях, де пальми не ростуть, а навесні розпускається і зацвітає верба, пальмові гілки люди замінили вербними, які починають зеленіти і цвісти, відповідно змінилася назва свята.

У Вербну неділю християнами відзначається вхід Ісуса Христа у Єрусалим. За описами у Євангеліях, народ зустрічає його як царя і кидає йому під ноги пальмові листки. У середземноморському регіоні пальми вважали знаком життя і перемоги.

Не я б’ю – верба б’є,
За тидень – Великдень,
Недалечко червоне яєчко!

Останній перед Великоднем тиждень, який має кілька народних назв: Чистий, Жилавий, Білий, Цвітний тиждень. Шутковим чи Квітним тижнем його називали в Галичині.

Боже великий, єдиний!
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю
Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі Свої ласки, щедроти
Ти на люд наш зверни!

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світа,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис З Вербною неділею! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме вісім років тому парох парафії о. Василь Стефанко почав облаштовувати при церкві соціальну кухню і годувати потребуючих. Священник сам завзятий кулінар, тож його ароматний і розсипчастий плов не лише став улюбленим смаколиком немічних і голодних, але й процес його приготування у великому казані на церковному подвір’ї уже не раз об’єднав парафіян і їхніх дітей.

Отже, отець Василь годував самотніх, маломобільних, стареньких. Згодом, коли Буковина потерпала від руйнівної повені, а людей, худобу, будівлі цілодобово рятували працівники з надзвичайних служб, отець з активними парафіянами забезпечував гарячі обіди для них – бо боротьба зі стихією не передбачала еменесникам часу на відлучення додому, і добра їжа підтримувала їхню боєздатність.

А коли росія підступно розпочала повномасштабне вторгнення і Вижниця наповнилася людьми, які тікали зі Сходу, Півночі і Півдня від обстрілів і бомбардувань, саме тут, у храмі Свв. Апп. Петра і Павла з перших днів війни. А точніше з 27.02.2022 р. переселенці знаходили і їжу, і дах над головою.

Вночі кидали матраци на підлогу і мали змогу поспати в теплі, а вдень намагалися дати раду і собі, і ближньому. Разом готували, разом заспокоювали дітей, разом шукали житло на довший період, якщо вирішили зупинитися тут, або способи їхати далі.

Щодня вимушені переселенці отримували тут гарячі обіди.  Спочатку приходило 20-25 осіб, потім 80, був період, коли готували на 150 переселенців повноцінний обід: перше, друге, салат, випічка, компот.

Поступово люди оговтувалися, ситуація ставала зрозумілішою, життя впорядкувалося. А парафія УГКЦ у Вижниці залишилася осередком помочі потребуючим і взаємодопомоги. І парафіяни, і новоприбулі долучалися до приготування їжі, до випікання хліба, а згодом, окрім забезпечення фізичного насичення, тут почали реалізовуватися і інші потреби людей: у спілкуванні, у заняттях для дітей, у духовній підтримці…Цоколь храму став місцем зустрічей – вірян, які після Служби Божої обговорюють свої плани соціального служіння; дошкільнят, яких приводять сюди в укриття на час повітряних тривог (найближчий дитсадок власного укриття не має), школярів, яким кортить погратися в настільний футбол та аерохокей; переселенців, яким також є що обговорити…

А віднедавна тут запрацював Центр психологічної і гуманітарної підтримки ВПО. Благодійний фонд, який створений у 2001 році при парафії виграв грант від американського фонду «РАЗОМ». За грантові кошти зробили в цоколі капітальний ремонт: сучасну стелю, кольорові стіни, двері.

За потреби тут влаштовують кінозал, дивляться і християнські кінострічки, і про рідні Карпати (от нещодавно дивилися «Довбуша»), навіть попкорн для охочих готують кожного разу.

Для старших осіб (від 50+), які бажають опанувати сучасні технології, запровадили курси комп’ютерної грамотності, закуплені планшети. Ті, хто потребує підтримки фізичних здібностей організму, тричі на тиждень збираються на фітнес.

Діє кулінарний гурток української кухні для дітей, гурток образотворчого мистецтва – закуплені вже мольберти, фарби, пензлики, і є художниця, яка малює навіть на камені… Також безкоштовні послуги надають психолог і юрист, а під час консультації можна і чаю чи кави попити.

І поки в цоколі події змінюють одна одну, або тривають одночасно – храм також не порожній. Хтось відчуває потребу помолитися в тиші, комусь потрібна порада духівника, щодня відправляється Служба Божа за українських воїнів…

«Не боюся ні працювати, ні своє віддати, якщо треба. Не боюся конкуренції – це приклад для інших, що таке може бути на кожній парафії», – каже отець Василь Стефанко. І справді – не боїться. Бо спочатку не було ні допомоги, ні проєктів – просто брався і робив. Ішов до дітей в місцевий інтернат. Влаштовував невимушене спілкування за готуванням нехитрих страв –  так би мовити, поєднував духовне з раціональним. Згодом домовлявся з місцевими піцеріями і ресторанами, водив цих дітей на кулінарні майстер-класи, де їх навчали і готувати, і сервірувати столи,  – тож діти могли приміряти на себе і роль кухарів, офіціантів, і так само – клієнтів вишуканого закладу. Хтозна, коли їм ще випаде нагода побувати на гастроподіях…

Наразі ж планує з парафіянами та іншими небайдужими, які долучаються до соціального служіння на парафії, влаштувати духовно-гастрономічне дійство на подвір’ї храму: зварити плов у великому казані, разом куштувати його, а далі – спакувати в харчові контейнери і рознести потребуючим. І йти не лише з їжею, а і з душевною розмовою і духовною  підтримкою.

Адже це і є християнство – служити ближньому. Служити з любов’ю. Не боятися ні конкуренції, ні праці. Не боятися віддавати своє, якщо треба.

Маріанна Антонюк,

фото з фейсбук-сторінок “Карітасу Чернівецької Єпархії” та отця Василя Стефанка, а також з його особистого архіву

Запис «Не боюся ні конкуренції, ні праці, ні віддати своє – якщо треба», – священник із Вижниці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У квітні 2022-го громада Вознесенської церкви в с. Лукашівка на Чернігівщині перейшла з московського патріархату до ПЦУ. Це рішення на зборах прийняли абсолютною більшістю голосів: 99-ма. Четверо, які були проти, – священники МП. Після того, що тут трапилося, інакше й бути на могло. Святиню, пам’ятку архітектури, храм, зведений 1913 року, російські окупанти на початку минулого року спершу перетворили на склад боєприпасів, а потім там же і самі знайшли свою смерть.

Тепер сюди привозять міжнародні делегації і групи журналістів, і місцеві намагаються донести до всього світу те, з ким світ має справу. З нелюдами.

Керівник фермерського господарства «Напорівське» Григорій Ткаченко також веде своїх гостей спочатку сюди, до церкви. Показує подзьобані обстрілами стіни, руїни всередині. Розповідає, що саме тут російські окупанти були розбиті вщент у день, коли Лукашівку звільнили наші війська.

Фермер Григорій Ткаченко, керівник фермерського господарства “Напорівське”

Рашисти облюбували будівлю церкви одразу за товсті стіни. Сподівалися за ними сховати і зброю, і себе. Розташувалися в храмі, занесли туди ж боєприпаси, під церквою поставили дві мінометні батареї. Стріляли по людях – щонайменше трьох місцевих селян розстріляли. Різали фермерську худобу, влаштовували сафарі на тварин. Намагалися вбити менших – телят, поросят, бо ж через власні обстріли і бомбардування пошкодили електропостачання і не мали холодильників для зберігання м’яса. Смажили шашлики із «впольованого» просто в храмі.

Вони різали мою худобу, смажили в церкві шашлики – і думали, що їх омине кара, – з болем каже фермер.

Ця церква була складом уже двічі – вперше за радянської влади, і вдруге – за російського повномасштабного вторгнення. Але цього разу покарання на голови богохульників упало дуже швидко. І в буквальному сенсі: впало на голови.

В останній день окупації Лукашівки рашисти ховалися в церкві і відстрілювалися. І наші вдарили по церкві. Стіни витримали. Але дах упав. Кажуть, що боєприпаси детонували упродовж кількох годин,  а крики російських загарбників, які самі себе загнали в пастку, були гучнішими за вибухи. А згодом бродячі собаки розносили по навколишньому лісу останки рашистів.

Єдина вціліла фреска всередині церкви

Для відновлення цієї пам’ятки архітектури знадобляться мільйони – починаючи від проєктно-кошторисної документації. Зрештою, фермер Григорій Ткаченко слушно зауважив, що тепер церкву краще було б законсервувати в тому вигляді, до якого її довели росіяни. Хоча, звісно, це також потребуватиме чималих коштів. Яким би не було рішення щодо подальшої долі храму, наразі фермер розпочав поруч будівництво нового – невеликого, дерев’яного, в стилі козацького бароко. Бо віряни, які регулярно відвідують храм, таки мають десь молитися. Тим паче, після переходу в ПЦУ таких стало більше.

Наприклад, тепер до церкви щодня приходить місцева жителька пані Галя, опікується всіма справами, які тут ведуться, допомагає священникові.

Пані Галя – “берегиня церкви”

Каже, що поки в церкві були московські попи – не ходила туди, а зараз приходить із легким серцем. Її тут напівжартома називають «берегинею церкви».

Якщо не покінчимо з московською церквою – не переможемо ворога навіть після військової перемоги, – каже Григорій Ткаченко.

Він і його односельчани, які тепер є вірянами ПЦУ, бачили зблизька на власні очі «русскій мір».

Відстріляні рашистами гільзи всередині церкви

Цікаво, що ще має статися, аби цей висновок нарешті прийшов у голови буковинським прихожанам УПЦ МП?

Маріанна Антонюк, Чернігів-Чернівці

Фото авторки

Матеріал підготовлений завдяки престуру Харківського пресклубу реформ

Запис Напівзруйнована церква – свідок звірств росіян і ролі УПЦ МП у нинішній війні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Православна церква України нагородила вірних та активних парафіян спершу з'явиться на Медіа-Версії.

2 червня 2019-го у Чернівцях прихильники ПЦУ провели хресну ходу і молебень на підтримку парафій, які переходять до Православної Церкви України.
Участь у заході взяли духовенство, чернецтво, миряни ПЦУ, християни.
Хресна хода розпочалася від храму преподобної Параскеви Сербської.
Чернівецька єпархія ПЦУ налічує 127 парафій.
У кресній ході взяли участь кілька тисяч мирян та понад сотня священиків. Очолили хресний хід Митрополит Чернівецький і Буковинський ПЦУ Данило, Архієпископ Чернівецький і Кіцманський Онуфрій та Архієпископ Чернівецький і Хотинський Герман.
Прихильники переходів до ПЦУ провели молебень біля будівлі Чернівецької ОДА.
Учасники хресного ходу звернулися до влади Чернівецької області не гальмувати процес добровільного переходу парафій, виконувати законодавство, не йти на протиправні вимоги представників Московського патріархату, які останнім часом вдалися до тиску на Чернівецьку ОДА.
Учасники ходи прийняли звернення до голови ОДА, керівників СБУ та поліції, у якому йдеться про неприпустимість допущення правоохорнцями завезених та підставних осіб на території храмів, що спричиняє конфлікти.
Ми маємо спільно будувати майбутнє в єдиній помісній українській православній церкві.

Більше фото з заходу за посиланням – ХРЕСНА ХОДА НА ПІДТРИМКУ ПАРАФІЙ, ЩО ПЕРЕХОДЯТЬ ДО ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ УКРАЇНИ

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Хресна хода у Чернівцях на підтримку парафій, що переходять до Православної Церкви України спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Боже Великий, Єдиний!
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до Краю
Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже Єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки-щедроти
Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світа,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа!

Більше фото з зустрічі на площі Філармонії за посиланням – ВІРЯНИ ЗУСТРІЛИ МИТРОПОЛИТА ЕПІФАНІЯ НА ПЛОЩІ ФІЛАРМОНІЇ В ЧЕРНІВЦЯХ

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Віряни зустріли митрополита Епіфанія у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У протоієрея Миколи Йоника ці шляхи об’єдналися в один. Закінчивши  1996 року Чернівецьку гімназію №1, вступив на філософсько-теологічний факультет ЧНУ – а на 4-му курсі переводиться до Мюнхенського університету ім. Людвіга-Максиміліана, заснованого ще 1492 року. Там здобуває ступінь магістра православного богослов’я.

Ще студентом 2-го курсу знайомиться в церкві з майбутньою матушкою, яка до сьогодні день є йому підтримкою та опорою. На радість батькам ростуть двоє дівчаток: менша навчається у 6-у класі, а старша вже студентка факультету іноземних мов.

Висвятився Микола Йоник у рік свого одруження – 1998-го. Тоді саме виникла потреба у священику в Хотині – і Владика Данило направив нововисвяченого до парафіян.

Від смітника – до парку, а кредиту вистачило тільки на фундамент

Повернувшись до Чернівців дипломованим магістром, отець Йоник узявся до втілення своєї мрії – будівництва церкви. З благословення Владики справа рухалася справно: Чернівецька міськрада виділила ділянку на розі двох вулиць – Січових стрільців (колишня Московсьої олімпіади) та Жванецької, а департамент містобудівного комплексу та земельних відносин, ознайомившись із проектом, надав дозвіл на будівництво.

Щоправда, довелося добряче попотіти, щоби розчистити територію, яка на той час перетворилася на смітник у суцільних хащах. Та невдовзі місцина перетворилася на парк, ставши окрасою двох вулиць.

Отець Микола пригадує:

– Коли вперше зайшов у ті… хащі, промайнула думка: «Що я тут роблю?». Та, слава Богу, пройшло неповних  2 роки – і вже стоїть дерев’яна гарна і доволі не мала – 8 х 15 метрів – капличка. Ми в ній уже й вінчаємо, й хрестимо.  Двічі на тиждень – у суботу та неділю правимо службу.  Зазвичай, дуже хочеться мати церкву, яка була б відкритою щодня. Коли брав у банку кредит на будівництво, розраховував, що мені вистачить його на храм, натомість вистачило тільки на фундамент, бо довелося укріплювати зсувний схил, – зітхає отець Микола.

Та рук він не опускає і впевнено рухається до своєї мрії. А вона в нього, якщо казати світськими словами, вельми амбітна. Адже планує звести не тільки храм, а ще й відкрити при ньому дитячий садок, школу, а відтак і сиротинець.

Духовність – це не хустка  на голові  і не страх перед Інтернетом

– Мрію дати дітям найкращих учителів і такі знання, щоби вони могли вступати до будь-якого найпрестижнішого світового вузу, – каже він. – Але, крім устремління до пізнання, в них має бути моральний стрижень – а духовність, як відомо, закладається від народження. Тож вважаю за потрібне відкриття дитячого садка. У нинішньому світі дуже багато спокус, яким діти мають протистояти. Це не означає ходити в хустці і боятися Інтернету. Але людина повинна володіти собою, мати силу волі й усвідомлювати небезпеку.

У необхідності усього цього священика переконує власний життєвий досвід. Побувавши з гуманітарною допомогою на передовій на свято Миколая, він укотре переконався, наскільки потрібна людині віра, надто ж в екстремальних умовах. І поділився такою історією:

–  Нашу машину зупинили в лісі на блокпосту. Ми не змогли подолати переправу, бо піднялася вода, та вирішили зачекати, доки вона спаде. Вояки побачили, що ми вперті і запросили нас, чотирьох, на ніч до землянки. Нагодували й поступилися своїми ліжками. Мені ж не спалося: я вийшов на вулицю, де зі мною розговорився солдат. Він скаржився, що перечитав усю Біблію, та відповіді на свої запитання так і не має. Тоді я зрозумів, наскільки  потрібні на «передку» капелани. До слова, з «нульовки» люди вертаються зовсім іншими – і не тільки вояки, а й самі капелани. Нині в моєму приході є демобілізовані хлопці, і я радий, що можу їм у чомусь допомогти.

До речі, саме після відвідин отцем Миколою та волонтером Василем Кримського, що на Донеччині, звідти до Чернівців приїжджали в гості старшокласники.

Та нині отець Микола усвідомлює, що без людської допомоги храму йому не збудувати, тож і звертається як до меценатів і підприємців, так і до простих людей. Отож усі ми маємо змогу долучитися до богоугодної справи – будівництва Храму.

Більше дізнатися про спільноту отця Миколая можна на Фейсбуці, де існує група Благодійного православного Фонду духовного центру Івана Богослова (Українська православна церква Київського патріархату, Чернівецько-Буковинська єпархія).

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Реквізити парафії Івана Богослова:       

Картка Приватбанку: 5169 3305 1589 4449

або ж р/р 26005051500817, ЄДРПОУ /ДРФО 25082252,  МФО 356282

Моб. тел.: 096 56 370 56, 066 02 383 19

Запис Микола ЙОНИК: Шлях до Храму – шлях до мрії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівцях у Катедральному соборі Успіння Пресвятої Богородиці розпочався проект під назвою “Я був голодний…”, який передбачає безкоштовні гарячі обіди у парафіяльній їдальні.
Як повідомляє Чернівецька єпархія УГКЦ, кожен мирянин має можливість придбати квиток на безкоштовний обід вартістю 50 гривень та подарувати “запрошення на обід” потребуючому.
“Багато з нас зустрічають щоденно на вулицях міста безпритульних, опущених, загнаних на задвірки суспільства людей. Деколи їх простягнута рука чекає від нас подаяння на хліб насущний, проте ми вагаємось, чи справді ця людина потребує хліба, а чи дармових коштів ? Щоб усунути сумнів та заспокоїти сумління – “голодного нагодуйте”, – повідомив керівник проекту, всечесний отець Любомир Іваночко.
Усіх бажаючих пожертвувати допомогу на реалізацію проекту закликають звертатися до Катедрального Собору Успіння Пресвятої Богородиці (м. Чернівці, вул Руська 28).

Запис Проект греко-католицької церкви в Чернівцях: подаруй обід нужденному спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У 1812-у у Чернівцях була офіційно заснована перша на Буковині греко-католицька парафія. Спершу богослужіння відбувалися у місцевому латинському храмі, а 1821-го було освячено парафіяльну церкву Святих Петра і Павла Апостолів. У 1937 року їй було надано титул Успіння Пресвятої Богородиці…

Більше фото за посиланням – ІНТРОНІЗАЦІЯ ПЕРШОГО ЄПИСКОПА ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ ЙОСАФАТА…

©Тетяна Спориніна.
фото автора

Запис Архиєрейська Літургія та Чин інтронізації першого єпископа Чернівецької єпархії Йосафата… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Більше фото за посиланням – ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ ФІЛАРЕТ У ЧЕРНІВЦЯХ

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ ФІЛАРЕТ ВІДВІДАВ ЧЕРНІВЦІ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Не кожному під силу опанувати та воднораз вміло поєднувати такі суспільно важливі професії. Та на цьому отець Олег не зупиняється. У вільний час він пише книги про духовну історію сіл Путильщини‚ вивчаючи її в архівах та бібліотеках. Достеменно знає минувшину рідної Хмельниччини. На дозвіллі грає на гітарі. Але опорою й музою цілого життя вважає сім’ю.

Родинне коріння

Мала Батьківщина Олега Івановича Корицького, де він прийшов у світ 8 серпня 1972 року, – селище Наркевичі Волочиського району Хмельниччини. Його батьки Іван Йосипович та Леоніда Арсентіївна Корицькі все життя працювали простими робітниками на Наркевицькому цукровому заводі. Подружжя було віруючим.  Свого первістка назвали Олегом. І вже невдовзі у церкві святого Архистратига Михаїла села Бубнівка малюка охрестили.

Наука від бабусь

Олегові дитячі роки пройшли в Бубнівці, де проживали обидві його бабусі. Жінки намагалися передати хлопчикові найкращі вміння та надихнути на життєві мудрості.

Бабуся Антоніна Юліанівна Корицька, татова мама, мала неабиякий співочий дар. Її голос був ніжний, мелодійний і проймав до глибини серця. До війни вона співала в хорі. А в похилому віці її аудиторією та слухняними учнями стали онуки. Олег Іванович і нині пам’ятає пісню з п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка»: «Сонце низенько, вечір близенько…». Певно‚ саме від Антоніни Юліанівни всі Корицькі й навчилися співати та любити народну музику.

У світ духовний хлопця повела бабуся Ганна Іванівна Поплавська – мамина мама:

– В її оселі завжди пахло травами й квітами. Коли відпочивала швейна машинка «Зінгер», у великій хаті бабуся читала акафіст Божій Матері Почаївській‚ що був надрукований на сірому папері друкарською машинкою та обтягнутий палітуркою зі старих шпалер. З ікон на нас дивилися Божа Матір і Христос‚ – пригадує дитинство Олег Іванович.

Саме тоді в дитячій душі запалилася перша іскра духовності. Добра‚ мудра й виважена жінка завжди була прикладом для інших. Анна щиро вірила, ходила хресною ходою до Почаєва. Шлях був непростий: майже сотня кілометрів. У храмі вона постійно молилася до Почаївської ікони Божої Матері.

Окремим епізодом у пам’яті закарбувалося те‚ як бабуся Ганна брала хлопця з собою на похорони‚ де «пєвчі» співали церковні пісні. Олег Іванович пам’ятає їх досі.

Перший знак від Бога

Згодом Олег пішов до школи у Наркевичах. Навчався хлопець добре, наука давалася йому легко. Проте вирізнявся з-поміж ровесників чіткою позицією та вмінням відстоювати власну думку.

Одного тихого осіннього дня семикласник Олег зайшов до розваленої та пограбованої радянською владою церкви в сусідньому селі Юхимівці. Побачивши там безлад, дуже захотів прибрати. У дворі біля зруйнованої святині нарвав гілля клену‚ зібрав у віник і взявся замітати саме там‚ де колись був престол у вівтарі. І раптом хлопця полонило якесь дивне відчуття:

– Здавалося‚ ніби ти стоїш‚ а землі під ногами немає‚ наче перемістився в інший простір. А ще з’явилося відчуття‚ ніби хтось на мене дивиться‚ – пригадує Олег Іванович. – Огледівшись довкола, нікого не побачив. Через якусь мить ізнову підняв голову і побачив на стіні порубану сокирою ікону розп’яття Ісуса Христа. Здавалося, що Христос дивиться мені прямісінько у вічі. Це була моя перша свідома зустріч із Богом.

Родина – моя опора

1989-го Олег успішно закінчив школу і вступив до Чернівецького медичного інституту, який закінчив 1995 року. Навчаючись у виші, любив малювати, займався музикою. Багато знань юнакові передав досвідчений хірург, «маестро» Анатолій Іванович Васілов. Він і благословив молодого лікаря‚ вивівши на самостійну професійну стежину. Разом із Олегом, тільки в паралельній 21-ій групі, навчалася його майбутня дружина – чернівчанка Тетяна, яка здобувала фах лікаря-терапевта.

Вже 14 вересня 1991 року в Свято-Миколаївській церкві у Чернівцях отець Октавіан повінчав молодят. 1997-го молоде подружжя лікарів направили на роботу до Путили. Гірські умови видалися їм нелегкими: 14 років жили в гуртожитку‚ який більше нагадував барак. Бездоріжжя. Круті схили. Безмежні плаї. Численні хутори. Іноді доводилося долати багато кілометрів‚ щоби надати хворому медичну допомогу.

Тетяна все життя поділяє й підтримує життєву позицію чоловіка та є для нього доброю порадницею. Мають три донечки. Анастасія навчається на п’ятому курсі стоматологічного факультету медуніверситету. Антоніна та Анна – школярки. Родина щодня молиться Господу й дякує за те, що Всевишній в усьому їм допомагає.

Шлях до священства

Здобуваючи лікарську освіту, Олег не переставав тягнутися до релігії: часто спілкувався зі священнослужителями, читав християнську літературу. Поступово змінювалися погляди на життя. Одного дня доля звела Олега Корицького з настоятелем Свято-Вознесенського храму села Сергії протоієреєм Василем Фокшеком. Священика вразили знання лікаря про православну віру‚ церкву. Він і запросив Олега прийти до храму й спробувати читати молитви, Апостола. Так отець Василь допоміг опанувати першу духовну освіту та дав багато цінних настанов. Він і навернув Олега на стежину священства.

Згодом чоловік прийняв духовний сан, а далі – навчався в одному з духовних закладів Буковини. Один рік служив у Свято-Георгіївському храмі села Рижа в парі з отцем Анатолієм Слижуком (тепер він трудиться на парафії села Тораки).

2002 року з благословення митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія став настоятелем церкви Первоверховних Апостолів Петра і Павла в селі Плоска. За 9 років залишив по собі добру згадку. Упорядкував деякі матеріали для книги про цю церкву, згодом – буклет про храм. Видавав парафіяльний листок «Православні дзвони Карпат».

Духовну підтримку мав від великих титанів Православної віри схіархімандрита Дмитрія з Почаївської Лаври та схіігумена Михаїла з Дуконії, нині вже покійних. Чималу істину містять книги Митрополита Антонія (Сурожського) та святого архієпископа Луки (Войно-Ясенецького). Саме духовні твори цих отців допомагали вивчати та пізнавати сутність релігії та Бога: всі ці служителі Божі теж були лікарями.

Духовну віру черпав із глибинних джерел православ’я – Свято-Аннинського жіночого монастиря, Свя́то-Успе́нської Поча́ївської лаври, Свято-Іоано-Богословського чоловічого монастиря в селі Хрещатик.

Поворот долі

За велінням Божим 11 жовтня 2010 року митрополит Онуфрій направив отця Олега на служіння до Свято-Троїцького храму села Киселиці на допомогу настоятелю храму Авксентію Вознюку, якому тоді було поважних 94 роки. Вони здавна товаришували та могли довго бесідувати про Бога й насущне. Прослужили разом 2 роки. Отець Авксентій служив Господу та киселицькій пастві від 1947 до 2012 року, здобувши любов і прихильність парафіян. Хай буковинська земля, яку він благословляв своєю молитвою, буде йому пухом. Сьогодні отець Олег трепетно оберігає духовні традиції‚ які залишив Авксентій, і вдячний парафіянам за їхні труди на благо церкви.

Лікар від Бога

Бути лікарем – це дар Господній, а священнослужителем – покликання Всевишнього.

Всі ці роки свята віра допомагає Олегу Івановичу успішно проводити операції. Щоразу перед тим‚ як узяти до рук скальпель‚ отець Олег молиться‚ і Господь завжди допомагає йому та хворому. Він вдячний головному лікарю й медперсоналу за розуміння та підтримку.

– Цілитель Пантелеймон чи Агапіт Києво-Печерський теж були одночасно і лікарями, і священиками, – каже отець Корицький. – Вони вважали, що лікування тіла – тільки половина справи, бо треба лікувати і душу, і тіло разом. – У лікаря своє послушаніє‚ а у священнослужителя – своє. Головне – робити справу добросовісно.

Запитай себе

– Кожний з нас у житті несе свій хрест. Життя дане людині Богом. У житті є все – і скорбота, і радість‚ і печаль‚ і втіха‚ і молитва‚ і безвір’я. Одні несуть свій хрест без нарікань. Інші бідкаються на Бога. Та християни все ж різняться від інших тим‚ що зі смиренням несуть свій хрест. Хоча й зустрічають на вузькій життєвій дорозі каміння‚ бруд‚ скелі‚ терни. Дехто думає‚ що дорога життя має бути широка та застелена квітами. Але Господь сказав: «Дорога до царства небесного вузька, і ворота вузенькі. Тільки смиренні та такі‚ які роблять діла милосердні, увійдуть туди. Господь просто запитає на суді: чи був ти у земному житті людиною?!», – навчає Олег Корицький.

Оксана ПОРОХ, член НСЖУ, Селятин, Путильщина, спеціально для Версій

Запис Священнослужитель Олег КОРИЦЬКИЙ: І дар, і веління Боже… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

27 травня у Чернівецькому обласному художньому музеї  відкрилася виставка вітражів та ескізів робіт польського художника Адама Сталони-Добжанського «Сотворіння світла». Автором проекту й організатором виставки став архітектор і поет Ян Павліцький, онук художника. Виставка триватиме до 22 липня 2013 року

“Вітраж – це картина створена свинцем, мальована суцільним світлом забарвленого скла, замурована у кам’яних рамах архітектури. Мур, метал, скло і… світло. Ці різні матеріали вимагають окремої, властивої тільки вітражу, пластичної форми. Кожен день і година, а навіть мить безперервно змінює картини зі світла у склі й металі – невловимо їх освітлює, запалює і такі розпалені… перелітна хмара беззвучним віддихом гасить, насичує зовсім іншою глибиною… по-іншому – на світанку, по-іншому − ввечері. Вітражі змінюються самі, змінюють настрій оточення, є вихідною точкою інтер’єру. Їх вставляють не лише з метою освітлення інтер’єру, але й для того, щоб закрити вікна, а людині, яка входить до храму – допомогти зосередитися, дати їй можливість заново подивитися на світ і на саму себе”.
Адам Сталони-Добжанський

Адам Сталони-Добжанський (1904–1985), художник, графік, реставратор пам’яток мистецтва, професор Академії мистецтв у Кракові. Народився 19 жовтня в Мені в Чернігівській губернії (нині Україна). Найстарший син Фелікса – судді в Чернігові, поляка, римо-католика, внука засланця Січневого повстання 1853 року (помер 1927 р.) та Анни, дівоче прізвище Коваленко, українки, старообрядниці  (померла 1944 р.).
Твори Адама Сталони-Добжанського — це композиції на сакральну тему, створені для понад 50 католицьких костелів, православних церков і храму євангелістів. Серед них мозаїки та, передусім, більше як 220 вітражів, на яких представлена повну іконографія християнського мистецтва.

Ян Павліцький народився в 1959 р. у Кракові, закінчив Архітектурний факультет Краківського політехнічного інституту. В Україні відомий як керівник (від польської сторони) проекту реставрації срібних Царських воріт головного іконостасу Софії Київської.
Вперше українських глядачів познайомили із цією виставкою 2011 року. Вітражі побували в Софії Київській, у Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі в Одесі, в Домініканському монастирі у Кам’янець-Подільському, у Львівській галереї мистецтв та у Вінницькому костелі Матері Божої Ангельскої.

Перша індивідуальна виставка Адама Сталони-Добжанського відбулася у 1957 року в Палаці мистецтв Товариства любителів мистецтва у Кракові. Друга й водночас остання виставка була організована у 1960 року в Катовицях. З огляду на церковну тематику виставки, вона була закрита цензурою відразу після вернісажу, а її каталог, який цензори назвали “молитовником”, конфіскований. Після цієї виставки було заборонено публікувати твори і організовувати виставки митця. А після отримання запрошення до співпраці від відомої американської фірми-майстерні вітражів “The Willet Staind Glass Windows”, Адаму Сталони-Добжанському заборонили виїжджати і висилати свої твори за кордон. Тільки 1981 року, після постання “Солідарності”, відкрито виставку творів митця в клубі Краківського політехнічного інституту, а 1988 року відбулась посмертна виставка Адама Сталони-Добжанського в Парижі в залах Центру культури монастиря отців паулістів.
Адам Сталони-Добжанський – один з піонерів екуменічного руху в Польщі. Він був світським дорадником Митрополичої ради Польської Автокефальної Православної Церкви, а також членом мистецької ради краківського митрополита кардинала Кароля Войтили (згодом Папи Йоанна-Павла ІІ).

Тетяна СТРІЛЬЧИК, “Версії”,
фото автора

Запис “СОТВОРІННЯ СВІТЛА” – ВІТРАЖІ АДАМА СТAЛОНИ-ДОБЖАНСЬКOГО спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Промовляємо «Христос Воскрес!»  – і подумки линемо до Святої Землі, аби пройти останнім шляхом Ісуса Христа й відчути її ауру. Та буковинцям поталанило як нікому: ми маємо змогу торкнутися історії двотисячолітньої давності, пов’язаної зі славою та останніми земними днями Ісуса Христа, – тут у нас, у Чернівцях. І це не перебільшення, бо резиденція Буковинських митрополитів – зменшена модель святого Єрусалима.

Щоби перевірити цю аналогію, порівняймо генеральний план православного комплексу Резиденції Буковинських митрополитів із генеральним планом міста Єрусалим.

Тут є мури середньовічної фортеці й Золоті ворота, що безпосередньо сполучаються з Храмом Соломона. Через ці ворота Вербної неділі увійшов до Єрусалима Ісус Христос. На місці Храму Соломона нині стоїть мечеть Омара. Направо від воріт розташувалася Преторія – територія римської сторожі, де під вартою перебував останні дні свого земного життя Ісус Христос. Між Преторією та Храмом Соломона пролягає дорога – останній шлях Ісуса Христа на Голгофу, де він був розіп’ятий. Отже, в кінці шляху – Голгофа й найголовніша святиня християнства – Храм Гробу Господнього.

А тепер перенесімося до Чернівців, у Резиденцію Буковинських митрополитів. Усе починається від воріт, за якими прямий шлях. Зліва – семінарський корпус і церква. Це – ніби Храм Соломона. Навпроти будівля колишньої школи псаломщиків (нині геофак). Це – ніби Римська Преторія. Прямо від воріт величіє палац Митрополита. Колись тут функціонували три найважливіші приміщення: митрополича церква (каплиця), Мармуровий зал і особисті покої митрополита. А тепер поглянемо на розташування святинь у Храмі Гробу Господнього. Одразу біля входу до Храму Гробу Господнього стоїть мармуровий Камінь Помазання, зліва – Кувуклія з Гробом Господнім, а справа – Голгофа. Всі три святині накриті одним куполом Храму. Наш Мармуровий зал із мармуровою підлогою, яка була тут колись, – аналогія мармурового Каменя Помазання в Єрусалимі.

Кувуклія складається з двох приміщень: притвору Янгола та безпосередньо Гробу Господнього. Саме так розташовані головні приміщення Резиденції: Червона зала, де нині відбуваються засідання Вченої ради, і Зелена Зала – це ніби уявна аналогія до притвору Янгола та Гробу Господнього. Кольори цих приміщень теж невипадкові: червоний символізує полум’яну любов до Бога, а зелений – єднання з Богом та Воскресіння Христа.

У стінах Мармурової зали заглиблені ніші. Колись у них були картини художника Бучевського на релігійні та історичні теми. Олійними фарбами він написав тут 12 празників. На старих фотографіях їх можна роздивитися. Дехто стверджує, що вони й досі там, лише замальовані.

Маємо ще кілька моментів, які дозволяють зрозуміти, що наша чернівецька святиня – це модель святого міста Єрусалима.

Скажімо, в Старому Заповіті в описі Храму Соломона згадуються дві великі колони, які цар Соломон поставив у притворі Храму. В Резиденції, у дворику семінарської церкви теж є дві башти, які не мають жодного функціонального навантаження. Їхня  роль символічна, але саме вони дають зрозуміти, що семінарія й церква Трьох Святителів – це аналогія Храму Соломона.

Серед цікавих елементів, які дозволяють ототожнювати Римську Преторію й теперішній корпус геофаку, – годинник. Річ у тім, що у християнській церкві немає відліку часу, тобто церква постійна, безкінечна і всюдисуща. А на цьому корпусі є годинник. Це означає плинність, минущість мирської влади.

Таким чином, Резиденція Буковинських митрополитів за структурою розташування  елементів аналогічна до Святої Землі. І назву «Єрусалим на Пруті» після зведення Резиденції Чернівці отримали невипадково.

Тож, якщо хочете відчути дух тих далеких часів, пройдіться ще раз нашою Резиденцією, придивіться уважніше до добре відомих елементів – і побачите в них нові штрихи.

Юлія ЗЕЛИК, Алла ЧОБАН, спеціально для «Версій»

Запис Чому Чернівці називають Єрусалимом на Пруті? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Данія – країна дуже скромних і розумних людей, які поважають себе і свою історію. Можливо, саме тому вони її ніколи не перекреслювали і не перекроювали. Традиції для данців – дуже важливі. Прикметно, що вже понад тисячу років, тобто ще з часів вікінгів, цією нацією править один королівський рід – явище в історії унікальне. За всю історію цієї монархії країною правили 50 королів і 2 королеви.

На Великдень данці таким чином прикрашають могили своїх рідних 

Кущі замість огорожі

Невеличка острівна держава із населенням понад 5 мільйонів людей щороку вирощує 25 млн. свиней. Тож може дозволити собі гуляти на Великдень аж 5 днів, починаючи від Чистого четверга. Страсної п’ятниці, коли Христа розіп’яли, в країні скрізь приспускають державні прапори.

До речі, данці не відпрацьовують потім вихідні, як українці. Але використовують їх для пасхальних поїздок за кордон, для роботи у власному садочку чи квітнику. Будиночки у данців, порівняно з українськими, дуже маленькі, але надзвичайно чепурні. Чистота чи не найбільше вражає у цій країні. Хоча ніхто й ніколи тут не оголошує суботників чи, тим паче, місячників прибирання територій. Щотижня всі вікна в усіх будинках миються ззовні, з вулиці. Цю роботу виконує відповідна приватна служба, з якою власники квартир і будинків укладають угоди.
А ще, поруч зі скромністю данців (демонструвати, приміром, своє багатство тут непристойно і невиховано) та їхньою чистотою, вражає потяг до естетизації довкілля. Вони з неймовірною любов’ю та фантазією прикрашають свої подвір’я квітами – на грядках та в горщиках, які стоять у дворах, а також різними фігурками, декоративними кущами й деревами. Скажімо, магнолія та рододендрон – явище тут звичне. Хоча в нас, у країні зі значно кращим кліматом, їх найчастіше можна бачити в ботанічних садах. А за огорожу навколо будинків данців правлять зелені кущі.

На свято ніхто і ніде не працює

…У вихідні країна ніби завмирає. Відпочивають працівники не лише установ і підприємств, а й магазинів, більшості барів, кав’ярень і ресторанів. У суботу окремі магазини відчиняють свої двері лише на півдня.
Великодні писанки в Данії не в моді. І хоча задовго до Великодня в місцевих магазинах з’являються величезні пасхальні шоколадні яйця в золотистих обгортках, на святкові столи викладають… курок. Якщо ж в оселях у данців і є крашанки чи писанки, то тільки з інших країн, як екзотика.

До свята у вітринах виставляють скрізь фігурки півнів і жовтеньких курчат. Прикрасами Великодня є пофарбоване жовте пір’я та жовті квіти. А оселі данці прикрашають гілочками у вазах, на які розвішують різнокольорове пір’ячко або ж писанки та крашанки.
У неділю – день воскресіння Христа – данці йдуть до церкви, де правиться Великодня служба, а потім сідають до сімейного обіду – фрокасту. На столі обов’язково ставиться кілька видів оселедцю та червона риба. Ці продукти, до речі, там більш ніж удвічі дешевші, ніж в Україні. Обов’язковими є зварені вкруту та розрізані навпіл яйця, прикрашені зеленню та кав’яром (ікрою). На гаряче подають «лам» – м’ясо ягняти, запечене в духовці. А запивають усе це шнапсом і пивом.
У столиці Данії, де мешкає п’ята частина населення країни, тобто мільйон копенгагенців, є одна православна церква, збудована з подачі Олександра ІІІ, який одружився з данською принцесою. Їхній син, Микола ІІ, став, як відомо, останнім царем Російської Імперії і був страчений разом із сім’єю. На Великдень у цій православній церкві правлять велику службу.

В Ісуса нема e-mail
Великодня служба в лютеранській церкві відрізняється від православної. Зрозуміло, що вона проходить під орган і спів високого сопрано. З кошиками до церкви не йдуть. Але під час служби прихожан причащають просвітками (тілом Христовим) і вином (кров’ю Ісуса Христа). Прихожани підходять до вівтаря, стають на коліна і пастор кожного пригощає зі своїх рук.
У Гадструпі  мешкає 2 тисячі осіб. Але селом Гад-струп не назвеш, бо таких доріг немає навіть у Києві. Та й умови для проживання у  помешканнях нічим не гірші від умов у квартирах Копенгагена. Зате тут чисте повітря, співають пташки і дуже зелено й тихо.
Провідним пастором у Гадструпській кірсі є Хельга Мюллер (на фото), дуже цікава 62-річна жінка. Їі чоловік – теж пастор, але він уже на пенсії.
Розповідаючи на ранковій службі про життя й діяння Христа, вона зауважила, що в інтернеті нині можна знайти все, але Христос е-мейлу не має, хоча він завжди поруч з людиною…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Данці на Великдень прикрашають помешкання й вітрини жовтенькими курчатами спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як переможець Наполеона потрапив на південно-східну околицю Чернівців, знає чернівецький екскурсовод Маргарита КУРЛІКОВА.

Невдале рандеву в центрі Європи

Буковина, розташована в центрі Європи, здавна приваблювала до себе увагу як тих країн, що безпосередньо межували з територією краю, так і тих, що географічно віддалені від неї: надто вже зручними були шляхи, що перетинали Буковину – торгові і, на жаль, воєнні, якими можна було доволі швидко проїхати як на Захід, так і на Схід, а також углиб Карпатських гір і влаштуватися там із достатньою для себе вигодою. Тому Буковина стає ареною великих політичних дійств, починаючи з визначальних російсько-турецьких баталій і кінчаючи дипломатичними зустрічами.

А вже відтоді, як Буковина увійшла до складу айстро-угорської монархії, вона взагалі стала своєрідною рекламою ставлення по-європейському розвиненої держави до не надто розвиненої, з точки зору Європи, східної околиці цієї держави.

Можливо, через це 1823 року й обрав австрійський імператор Франц І Чернівці, які на той час і містом було важко назвати, а тим паче, крайовою столицею, місцем зустрічі трьох самодержавців – короля прусського, імператора російського і цісаря австрійського. Вони збиралися обговорити політичну обстановку в Європі, зокрема, події в Неаполі, в Іспанії, де повстанці заарештували короля, у Греції, що боролася проти турків, зрештою, непокоїлися й Карпатами, де лунали відгомони опришківського руху. зазначені володарі Створене зазначеними володарями політичне міждержавне об’єднання «Священний союз», саме й мало на меті боротьбу з національно-визвольними рухами в різних країнах Європи. Та обговорення не сталося. Самодержавці, хоча й можуть «долі всієї землі вирішувати часом», та займатися поточними справами – не царська це справа, тим паче, що король Прусський узагалі на зустріч не з’явився. Поточними питаннями при володарях займалися канцлери, а вони, як на гріх, захворіли, тож їхні величності, не розбираючись у політичних тонкощах, не наважувалися приймати рішення. Відтак візит на Буковину для володарів Європи перетворився на розважальну пізнавально-туристичну поїздку.

Отже, Франц І прибув до Чернівців 1 жовтня, Олександр І – тільки 6 жовтня. Зустрічали його дуже помпезно: на площі, де нині стоїть Будинок-Корабель, спорудили тріумфальну арку, прогримів салют зі 101 залпу 4-х гармат, «генеральський» будинок навпроти костелу гостинно відкрив перед царем свої двері. Оскільки переговори вочевидь «не клеїлися», залишалося знайомитися із місцевими пам’ятками.

На заставі не повірили, що це цар

Тож одного дня Олександр І вирушив у далекий вояж до східної околиці міста. Чого б це він вирішив прогулятися до ближнього, але окремого тоді села Люди-Горече, де стояла монастирська церква? Адже не поїхав цар, скажімо, на гору Цецин оглянути руїни стародавньої фортеці чи помилуватися там-таки прегарним у золотому осінньому одязі, таким екзотичним для росіянина буковим лісом… Так ні, понесло його кудись у глушину оглядати якусь церкву, його, європейського франта, переможця Наполеона, всеросійського самодержця! Хіба ж він церков не бачив?! Бачив, і не якісь, а найкращі європейські храми.

Тут існував ще один нюанс: у зв’язку з конгресом та з огляду на безпеку царствених осіб, виїжджати з міста без особливого дозволу нікому не дозволялося. Тож охороні на виїзді з міста довелося відкрити, хто він такий – і з великою недовірою царя все ж таки випустили…

Давайте й ми навідаємося до північно-східної околиці Чернівців.

Історична назва цього місця – Городище. Вочевидь, стояло колись тут, на березі Пруту, слов’янське укріплення. Таких у давнину багато було: Прут же був кордоном. Укріплення стояли у Снятині, Заболотові, Коломиї.

А на момент візиту російського царя у тодішньому селі Люди-Горече , на самісінькому горбі Горече (одному з тих п’яти, на яких так зручно розташовані нинішні Чернівці, уже майже сто років тягнувся до неба сімома банями кам’яний монастирський храм Різдва Пресвятої Богородиці. Монастир «Гореча» – одна з найдавніших чернечих обителей північної частини Буковини, нараховує 300 років: вважається, що заснований він 1712 року чернецем-відлюдником, що оселився тут у викопаній самотужки печері. А вже перша документальна згадка про монастир міститься у грамоті від 2 грудня 1719 року, у якій йдеться про те, що капітан Маноле Земфір купив у якогось Міхалаке пасовисько в місцевості Горече на межі з монастирем.

Серед перших насельникв (чернеців та послушників) Горечанського скиту був батько ігумена Путнянського монастиря, майбутнього Радовецького єпископа, а згодом – молдовського митрополита Антонія, який народився у Чернівцях. Коли батько помер, Антоній у пам’ять про нього збудував на місці скиту невеличку дерев’яну церкву і декілька келій для чернеців. До того ж, він, разом зі своїм братом Сильвестром подарував майбутньому монастиреві земельну ділянку в Чернівцях.

Першим ігуменом обителі став ієромонах Іоаннікій. 1737-го він прикупив для монастиря сусідній з Горечею луг Заромнівка.

Справжній розквіт Горечанського монастиря припадає на ігуменство Артемона (Киницького), який очолив братію на початку 40-х років XVIII cтоліття. Людина енергійна, він активно розширював територію монастиря і зміцнював його статус, придбаваючи сусідні землі, луги, греблі. Він же ініціював зведення у монастирі кам’яного храму. Кошти на його будівництво дали молдовський митрополіт Яків, великий ворник Йордаки Русет, новий молдовський митрополіт  Гавриїл, воєвода Землі Молдовської Іо Григорій ІІІ Гіка. Та грошей все ж не вистачало…

Петрові воля, Буковині – храм

Саме того часу всеросійська імператриця Катерина ІІ оголосила себе на весь світ покровителькою літератури, держави та релігії. І цим вирішив скористатися ігумен Артемон. Він надіслав імператриці зворушливого листа з описом труднощів, які переживає віддалена від Санкт-Петербурга православна буковинська громада, та проханням наскільки можливо допомогти їй у будівництві кам’яного храму. Катерина ІІ відгукнулася й пожертвувала 30 тис. золотих рублів, але за умови, щоби храм Різдва Богородиці був зведений на вдячність за щасливе визволення з турецького оточення її великого попередника на російському троні імператора Петра І. Сумнівно, що ігумен Артемон звернувся до Катерини ІІ, не знаючи про пригоди з Петром І на буковинській землі.

У червні 1711 року російська армія, надто захопившись погонею за розгромленим у битві під Полтавою 1709 року шведським королем Карлом ХІІ, увійшла на молдовські землі, які перебували під протекторатом султанської Турції. Венценосний швед миттєво зорієнтувався і знайшов собі захист саме в Молдові, у Бендерах. Турецьке військо оточило російське, на чолі якого був головнокомандувач–фельдмаршал граф Б.П. Шереметєв і сам імператор Петро І. Російський монарх, відчуваючи, що полону йому не уникнути, відрядив на перемовини з пашою свого  віце-канцлера, П.П. Шафірова, з наказом погоджуватися на все«що захочуть, окрім полону».

14 липня був підписаний Прутський договір, за яким Росія зобов’язувалася повернути Азов, зрівняти з землею Таганрозьку фортецю, не втручатися у польські справи і не чинити перешкод поверненню Карла ХІІ до Швеції. А вже для себе паша замовив деку, повну коштовних прикрас. Кажуть, що дружина Петра І, Катерина І, зняла з себе усі коштовності, а її фрейліни вчинили так само за її прикладом – вийшло саме на цілу деку. Отримавши викуп, турки розступилися і російська армія безборонно вийшла з оточення з усіма гарматами та розгорнутими прапорами.

Забігаючи наперед, зауважимо, що саме Катерина ІІ помстилася за цей «афронт» Петра, після 8 років Російсько-Турецької війни довівши турків до Кучук-Кайнарджийського миру 1774 року.

Серед багатьох пунктів мирного договору, зокрема, під протекторат Росії потрапили Молдавія й Валахія з їхнім православним населенням.

На користь легенди про російські гроші можна трактувати й той факт, що церква Різдва Пресвятої Богородиці побудована в стилі українського бароко – дуже поширеного в східній частині України (на Київщині, Чернігівщині), але практично не характерного для західної. Вочевидь, Катерина ІІ, надавши такі кошти, висловила і якісь побажання щодо проекту майбутнього храму, а може, й надіслала будівничих. І хоча протягом ХІХ століття на вулицях Чернівців постало багато споруд у цьому вишуканому стилі, але це вже бароко європейське.

Церква на Горечому і нині є окрасою Чернівців. Інколи її іменують ще Георгіївською, хоча Святому Георгію присвячена лише одна каплиця, розташована у лівому крилі храму: на її куполі розташована металева фігура Святого Георгія, що вражає списом змія. Щороку 6 травня, в день Святого Георгія цю каплицю відкривають для прихожан.

Тут починається прихований у стіні бойовий прохід з вузенькими бійницями, призначений на захист храму, який обіймає увесь його периметр. Це відгомін давньоруської традиції: храм, що посідає вигідну у військовому значенні позицію,– він же й фортеця. Недаремно ж за Першої Світової війни на самісінькому краї обриву були побудовані бетоновані доти (за мирних часів діти грали там у «війнушку», а від храму до пілону мосту через Прут прокладений був підземний хід.

Відвідини царственого онука

Вихований великою бабусею, Олександр І міг знати історію про фінансування буковинського храму, тому саме на нього, мабуть, і вирушив подивитися.

Варто згадати, що такий вояж на ті часи був складним і далеким. Це нині можна, навіть враховуючи пробки, доїхати від центра міста до церкви на Горечі за двадцять хвилин, а в ті часи дорога йшла лісом, до того ж значну частину шляху треба було долати пішки. І на цьому відрізку російський імператор відірвався від свого супроводу і до церкви підійшов наодинці. Тут Олександра оточили монастирські сторожові пси. Аби захиститися, цар вирвав з паркана чималу палицю.

Псів, дякувати Богу, прогнала паламариха, що вискочила на гамір, а відтак, вийшов і священик. Оглянувши церкву, Олександр І щедро обдарував і священика, і «рятівницю»-паламариху. А палиця, що нею відбивався він від псів, тривалий час зберігалася у храмі як реліквія.

Перебування російського самодержця в Чернівцях залишило чернівчанам найкращі згадки: від природи красень, цар був ще неймовірно галантним і щедрим. Усім шляхтичам, що супроводжували Франца І, Олександр І подарував значні суми грошей і дорогі каблучки, чергові офіцери також отримали каблучки, а диригенти оркестрів, що вітали прибуття й проводи імператорів, отримали кожний по золотій тютюнниці вартістю 40 злотих кожна.

Маргарита КУРЛІКОВА, екскурсовод, спеціально для «Версій»

Запис Чому Олександр І відвідав церкву на Горечі? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У суботу 7 квітня, в день Благовіщення Пресвятої Богородиці, по завершенні Божественної літургії у кафедральному соборі преподобної Параскеви Сербської будуть освячені церковні дзвони. На найбільшому дзвоні зображена Свята Трійця, на другому – Пресвята Богородиця, на третьому дзвоні зображена ікона святої Параскеви і на найменшому – Чудотворця Миколая.

Церква святої Параскеви Сербської у Чернівцях була освячена 5 (17) лютого 1862 року єпископом Євгеном Гакманом на честь великомучениці Параскеви Сербської.

Її будівництво почалося 1884 року біля старої дерев´яної церкви (на декілька десятків метрів південніше). Зараз на місці маленької церкви, навпроти великого храму, стоїть хрест. Священна споруда будувалася за проектом місцевого архітектора А. Павловського. Особливих зусиль доклав тодішній настоятель храму Андрій Васильович, який пожертвував на богоугодну справу власні кошти. він довів будівлю аж до самого даху, але для продовження робіт йому забракло грошей. Завершити будівництво, яке затягнулося майже на два десятиліття, допоміг Буковинський правіославний релігійний фонд.

Православна громада церкви Св. Параскеви одна з перших у Чернівцях перейшла під омофор патріархата Київського і Всієї України Мстислава. Від 1992 року храм тимчасово набув статусу собору. Відтоді цей храм є кафедральним собором Чернівецької єпархії Української православної церкви Київського патріархату.

( інформація і листівка з Інтернету, вільної енциклопедії)

5.04.2012

Настоятель церкви Преподобної Параскеви Сербської отець Микола Семелюк розказав про те, що нинішній дзвін цього року дав тріщину.
– Дзвін служив церкві і вірянам 150 років і важить півтори тони. Нові замовили в Польщі у спеціальній ливарні. Коштують нові дзвони 150 тисяч гривень. Ще не всі гроші зібрані і можна долучитися до доброчинної пожертви грошей на дзвони. Мелодія дзвонів вселяє у наші душі мир і спокій, у звуках дзвона є щось особливе. Крім того слухати мелодії дзвонів не тільки приємно, а ще й корисно. Церковні дзвони кличуть людину на Богослужіння, нагадують про Бога і важливість молитви. Церковний дзвін утішає людину, спонукає до молитви, також він має цілющі властивості, зцілює душу і тіло, освячує повітря. Також є велике бажання у прихожан церкви зробити дзвіницю перед входом у храм, біля колодязю. Під дзвіницею могли б приходити парафіяни, щоб постояти під дзвоном і послухали його дзвін. Але для цього ще треба багато різних узгоджень.
Нові дзвони будуть встановлювати в правій бані церкви, а у лівій частині поки залишиться старий дзвін. Адже щоби його зняти, необхідно розбирати купол.

І вже на Великдень вірян скликатимуть нові дзвони.

7.04.2012

14.04.2012

16.04.2012

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Освячення церковних дзвонів у храмі преподобної Параскеви Сербської спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тетяна Стрільчик,
фото автора і Сергія С.

Запис Хрестопоклінна неділя у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Людина-енциклопедія з магнетичною привабливістю та дивовижною скромністю, щедро допомагає всім охочим у пошуках істини. Його бесіди про святе Письмо і про зміст життя однаково захоплюють як росіян з Москви, українців з Києва, так і мешканці з Чікаго й Торонто…

Людей дивує й окрилює сучасний погляд священика на науку і релігію, як дві частинки однієї цілосної істини.

Довідка

Віктор Олексійович Веряскін – митрополит Київський та всія України апостольної православної церкви, завідувач кафедри релігієзнавства Сімферопольського економіко-гуманітарного інституту, декан теологічного факультету Кримського інституту ноосфери, доктор богослов’я, професор духовної академії.

Відомий спеціаліст у галузі наукового релігієзнавства і конфесійної теології, висококваліфікований викладач, популярний лектор і проповідник народився 1953 року. За свої переконання у радянські часи відчув на собі залізні лещата системи. Тюрма підірвала здоров’я, але зміцнила дух.

Він автор понад двох десятків книг, численних курсів лекцій, збірників статтей, духовних бесід, публікацій у ЗМІ та виступів по радіо і телебаченню.
Як диригент церковних хорів, Веряскін є лауреатом фестивалів і конкурсів.
Нагороджений орденами Святого Архистратига Михаїла, св. Володимира, Христа-Спасителя тощо.

Ми – не раби, ми – радість Божа, Його діти

Таку ідею проповідує услід за святим чудотворцем Серафимом Саровським, отець-монах Веряскін. Вперше почула про це від нього навесні цього року у Вижниці, де він виступав перед працівниками культури. До речі, вже тричі Віктор Олексійович навідувався до нашої карпатської красуні. Минулого ж тижня горяни передали естафету Чернівцям. Тут, у палаці Академічному він зустрівся зі студентами-медиками та всіма охочими, хто прийшов минулої середи на його лекцію. А ввечері спілкувався з кандидатами і докторами наук, членами науково-практичного семінару «Енергоінформаційні процеси: природа та методи захисту». Так ось вчені мужі теж звернули увагу на цю, я б сказала, сонячну тезу.

Раб Божий, за словами Веряскіна, – це людина без вибору. А всі ми, натомість, володіємо певною свободою. І розумом також.

Релігійність, на його переконання, поділяється на гуманістичну й тоталітарну. У гуманістичній Бог виступає отцем, а люди – його дітьми. Ставлення ж батька до дітей – зрозуміле. Зате тоталітарна, засади якої викладені у Старому завіті, передбачає, що ми, себто люди, – раби, а Господь – наш повелитель.

Оскільки релігійність не є тотожною духовності, то всі довкола намагаються її використати. Нині активно експлуатується політичний аспект релігійності. А ще ж є і соціальна користь. На чому, зокрема, наголошував Вольтер, кажучи, що коли б релігії не було, то її мали б вигадати.

Ще під час весняного візиту Віктора Олексійовича до Вижниці поцікавилася, як він ставиться до приїздів патріарха Кирила в Україну. На це російськомовний Веряскін відповів, що візити мають виключно політичну мету. І наголосив при цьому, що священик, як і релігійність, не є тотожними ні поняттю духовності, ні поняттю моральності. Адже відомо, що перша особа московського патріархату є власником багатьох горілчаних та алмазовидобувних виробництв.

Ваше Боголюбіє, змініть предмет накопичення

З такою порадою звернувся Серафим Саровський до купця Мотовилова, коли той поскаржився йому на те, що має все, крім щастя.

– Ваше Боголюбіє, ви – на правильному шляху. Бо ваша мета – стяжательство. І Вам, Ваше Боголюбіє (вже у ті часи Саровський нікого не називав Рабом Божим, а лише так – Ваше Боголюбіє), залишається тільки змінити предмет накопичення. Стяжайте, накопичуйте в собі благодатну енергію Святого Духа і будете щасливі.
Але виникає запитання – як? Потрібні технології, чи не так?! І тут на допомогу приходить практика. І наука. Бо широкий шлях до гріха, а вузький – до спасіння.

Істину ж, як правило, не люблять і нею не цікавляться. Скільки разів церква накладала анафему, відлучаючи від себе своїх святих. Серед них і Ян Златоуст, і афонський монах Григорій Полома, які дуже багато зробили для розвитку людства, збагативши науку, і релігійну зокрема. Показово у цьому сенсі, що навіть перші ікони Рубльова були визнані церквою неканонічними. Лише пізніше з‘явилася вказівка писати ікони на кшталт Рубльовських.

Але до істини, яка на глибоке переконання Веряскіна, як і краса та добро, є долею виключно героїв та святих подвижників, потрібно постійно рухатися. А цей рух, найперше, вимагає чесності перед собою. Ми, як правило, прикидаємося не тільки на людях, а й у середині себе. І ця нещирість – головна причина людських невдач. Бо будь-яка неправда є гріхом, особливо озвучена перед собою.

Окремо хотілося б сказати про неймовірно душевно-толерантну і щиро-сердечну тональність виступів Веряскіна. Кожне слово – від самого серця. Недарма ж, мабуть, архиєпископ св. Лука, відомий в миру як доктор медичних наук, хірург Валентин Войно-Ясенецький, вважав, що людська душа знаходить свій прихисток у людському серці.

Поради людини духовної

Віктор Веряскін – православний священик з розумом ученого. Він належить до тих, хто допомагає іншим у пошуках істини через роздуми над змістом Святого письма та сучасними філософськими течіями. До речі, з його вуст Вічна книга стає близькою й зрозумілою. І дуже корисною на щодень.

Якщо тезисно назвати за Біблією джерела пізнання істини та її критеріїв, то їх буде шість, але за однієї умови – цілісного, системного та органічного підходу.

Отже, найперше, істина пізнається через Природу, яка є Живою Книгою творіння. А критерій – це природня доцільність.

По-друге, вроджене моральне почуття. Бо совість – це Божий голос в людині. Критерій простий: те, що моральне є правильним. А неморальне не може бути істинним.

Третя позиція є подарунком людині від Бога – це логіка, раціональність, розум. Критерій – порядок і закономірність. Недарма Енштейну належить вислів: «В істині є краса». А в Абсолюті – єдність добра, розуму і краси.

На четвертому місці сама Біблія, на п’ятому – історія християнства, на шостому – містичний досвід і практики святих і подвижників.

З висловів Веряскіна

Держава – і тодішня, і нинішня – виховує лицемірів і фарисеїв. У семінарії вчилися Сталін і чимало його поплічників. Закон Божий вивчав Ульянов-Ленін, маючи з цього предмету відмінно. Але це їм не завадило громити церкви і храми, розстрілювати священиків. І саме семінарист Нечаєв написав 1860 року «Катехизис терориста», яким користувалися народовольці, серед яких були і брат Леніна Олександр Ульянов, Віра Засуліч і Софія Перовська, і Желяб’єв та багато інших, які швидко перейшли від просвіти народної до терору, відправивиши на той світ чимало невинного люду, який випадково опинявся там, де скоювалися напади. Отож, я б сказав, що викладати у школі потрібно не Закон Божий, а, швидше, Благодать Божу, – наголошує Віктор Олексійович.

Цілісність – це повнота інформаційно-енергетичного союзу. Бо знання без сили, тобто Святого Духу, – ніщо. Саме тому апостол і відрікся тричі від Христа, що не мав на той час у собі ще сили, тобто Божественної енергії. …Людина тільки відкриває вуста, а Бог їх наповнює.

Бог виливає з Неба потоки сили, благодаті, енергії. Але тільки на тих, хто відчуває спрагу. Тому одні сприймають ці потоки, а інші – ні: з цього й починається свобода вибору. Але є люди, мов ті горщики, що їх перевернули до гори дном. Через це вони не можуть наповнитися благодаттю. Їм треба повернутся до Бога і відкритися душею, щоби благодатні потоки потрапили в них. Але при цьому «горщик», себто душа, має бути чистим і… порожнім, без нальоту «смальця». Гріхи перешкоджають. А ще потрібно Бога попросити про допомогу. Бо без вашого рішення він нічого не зробить.

Особистість – це людське Я, що користується всіма трьома складовими: тілом-душею-духом. Через тіло забезпечуються потреби. Душа – це психіка та емоції. А дух – високі цінності та ідеали. Саме вони визначають життя душі та тіла. І коли зовнішня людина з часом затухає й гасне (старіє), то внутрішня людина, навпаки, оновлюється і міцніє.

Апокаліпсис – умовний постулат. У перекладі «апокаліпсис» означає одкровення, пророцтва Бібілії. Та наголошу: вони – умовні. Бо є попередженням про те, що від нас вимагається тільки правильний вибір.

Віра без справ – мертва. Щоби зрозуміти, куди треба йти, на що перетворюватися, треба провести ревізію всередині себе і дуже чесно відповісти на запитання: з чого складається моє життя? До якого світу я належу?

Віра – різновид знань. Ми живемо у дивовижний, неймовірно складний і цікавий час, коли людина отримала шанс доторкнутися розумом до ідеї Творця. Як тільки вона наближається до розуміння причин і законів Всесвіту, її життя з хаотичного перетворюється на осмислене.

Сьогодення опирається на минуле і це формує майбутнє. Бо умови проявлення нашого світу – це час і простір. Енергія часу тече з минулого до нинішнього та майбутнього. З яких енергій складається нинішнє, куди спрямовані думки, туди й потече енергія, формуючи завтра. Ми обираємо маршрут і голосуємо тим, хто ми є, по суті, на сьогоднішній день. Які цеглинки минулого ми візьмемо за основу, в такому будинку і будемо жити завтра.

Доведеться впасти на самісіньке дно. Бо тільки звідти можна розпочати поступовий рух угору. – Так відповів Віктор Веряскін на запитання про наслідки морального розкладу українського, та й не тільки, суспільства, в якому споживацтво і бажання тіла отримати насолоду заполонили всіх.

P.S. Вчені з’ясували, що в світі мікроорганізмів по-справжньому шкідливих видів дуже мало. Як, до речі, і корисних. 80% вичікують. Вони не вдаються до жодних дій, доки не побачать, що перемогу починають отримувати добрі чи погані, а потім приєднуються до сильніших. Це дуже схоже на те, що відбувається в людському суспільстві, де зовсім небагато тих, які можуть і хочуть зробити світ кращим. Відчуваючи своє покликання, вони втілюють силу своєї свідомості у діях або ж молитвах.

На чиїй стороні ми?

Запис Нещирість – причина людських невдач. І будь-яка брехня є гріхом, особливо неправда із собою спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перші греко-католицькі священики у Чернівцях відправляли службу Божу в Римо-Католицькому костелі, при вівтарі Успіння Пресвятої Богородиці. Між двома конфесіями існувала домовленість, що русини, тобто українці, користуються храмом вранці – до восьмої години, а пізніше Службу тут відправляють римо-католики. Однак, коли громада католиків візантійського обряду Чернівців почала поступово збільшуватися, їм вже було затісно в костелі, та й такий розподіл часу не підходив.

І тоді чернівчанин Тадей ТУРКУЛ подарував невеличку земельну ділянку й пожертвував власні кошти на будівництво нової церкви для греко-католиків Чернівців. 31 травня 1820 року було освячено наріжний камінь її фундаменту. А 10 червня 1821 року, у неділю Зіслання Святого Духа, новозбудована церква отримала благословення.

Варто зауважити, що першу назву церква отримала на честь святих Петра і Павла. У літописній історії Чернівців зафіксовано, як у зв’язку з цією великою подією буковинці здійснили похід з процесією – від костелу до новозбудованої церкви.

З історії церкви

Теодор Лаврецький був парохом до 1835 року, а потім протягом 46-ти років душпастирював отець Теодор Максимович. І саме в цей період ведеться розбудова церковного господарства. У Відні замовляють іконостас та два бічні вівтарі. У розписі іконостасу та вівтаря брав участь відомий польський іконописець Адам Отеховський. На жаль, не збереглася історія походження чудотворної ікони храму. Однак відомо про замовлення її копій у Краківській друкарні 1879 року.

У тих же роках при церкві засновується перша українська громадська організація на Буковині – братство святого апостола Тадея, яке розгорнуло свою діяльність також і в культурно-просвітницькій царині міста, чим високо піднесло авторитет української Церкви. І саме при цьому храмі було тоді засновано перше жіноче товариство Буковини «Мироносиці».

Серед парафіян Успенського храму були відомі культурно-політичні діячі: професори Чернівецького університету Ігнатій Онишкевич та Степан Смаль-Стоцький, до речі, засновник всесвітнього скаутського руху, видатні буковинські письменники Юрій Федькович, Ольга Кобилянська, Ірина Вільде.

У 30-х роках минулого століття на Буковині проживало вже 18 тис. українських греко-католиків. А на початку 40-х їх було вже на 10 тис. більше! Звісно, новозбудована церква виявилася замалою для вірян. І відомий у краї архітектор Володимир Залозецький розробив проект розбудови (чи добудови) новішої частини храму. Цікава деталь: слухаючи службу у храмі, мало хто нині здогадується, що стоїть або в старій церкві, або в храмі, який збудували пізніше. До слова, архітектор Залозецький виріс неподалік храму – на вулиці Руській, в родині відомого українського громадського діяча.

Боярин, який дбав за людей

Згадуючи основні історичні моменти у житті греко-католиків Чернівців, не можна оминути постаті людини, завдяки якій і постав головний греко-католицький храм – собор Успіння Пресвятої Богородиці. Тадей Туркул, який пожертвував гроші на його будівництво, був одним із найбагатших людей Буковини, в родині якого берегли традиції благодійництва.

Під кінець свого життя цей боярин склав заповіт, за яким все своє майно, у тому числі й чернівецьку корчму, заповів греко-католицькій громаді. Аби вона мала за що побудувати собі церкву – перший на Буковині греко-католицький храм. Величезну на той час суму – 4000 флоринів – отримав за його заповітом також заклад для бідних. Ще частина коштів пішла на побудову дерев’яного греко-католицького храму в Глибоці. І не випадково, а саме із вдячності до цього мецената, храм у Чернівцях протягом кількох десятиліть (до 1937-го) носив ім’я святого Тадея. З того часу і до сьогодні церква носить назву Успіння Пресвятої Богородиці.

Трагічна сторінка від великих безбожників

Нова, трагічна, сторінка в історії церкви відкрилася для буковинських греко-католиків з приходом більшовицької влади. Вже 1946 року на Буковині заборонили богослужіння в українських греко-католицьких церквах. Священики та громада були змушені йти в підпілля. Собор Успіння Пресвятої Богородиці забрали в підпорядкування Православної Церкви (Московського Патріархату). Частина вірних УГКЦ перейшла до римо-католицького костелу, а частина – до сусідньої православної Миколаївської Церкви. Тривалий час вірні збирались у підпіллі, а в соборі Успіння Пресвятої Богородиці хоч і зорганізувалась двадцятка вірних, але ця громада була не дуже велика і навіть не могла платити податки.

У 1961 році собор закрили. Святиню перетворили на промисловий склад. Слава Богу, парафіянам дали змогу перенести церковний іконостас, який є окрасою для всієї Буковини, та вівтарі Пресвятої Діви й Ісуса Христа до церкви Святого Миколая, що знаходилася поруч.

Відродження

Друге життя греко-католицької церкви у Чернівцях розпочалося наприкінці 80-х років ХХ століття, коли, власне, розпочалася реабілітація УГКЦ та її вірних в Україні.
Ініціативний комітет у листопаді 1989 року отримав від Чернівецької міської ради дозвіл на проведення Богослужіння перед зачиненими дверима рідної церкви. Перша така служба Божа відбулася біля дверей собору 8 січня 1990 року. Її провів отець Микола Сімкайло з Івано-Франківська, нині – єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ.

Завдяки організованим діям громади та за допомоги демократичних сил Буковини, собор офіційно відкрили 6 жовтня 1991 року. Протягом 1990-х чернівецька громада УГКЦ входила до складу Івано-Франківської єпархії. 31 жовтня 1993 року в Коломиї відбулась інтронізація владики Павла Василика, єпископа-ординарія Коломийсько-Чернівецької єпархії. І Чернівці стають його другим престольним містом. Єпископ Василик прийняв буковинців як своїх рідних дітей.

Звісно, знівечений храм ще довго показував молільникам свої рани, адже в ньому господарювали безбожники. Але в церкві розпочалася активна реставраційно-відновлювальна робота. Після складних перемовин із братами сусіднього православного Свято-Миколаївського храму та при допомозі народного депутата України Тараса Кияка іконостас і два вівтарі повернулися до свого храму.

2006 року єпископ Микола Сімкайло проголосив створення Буковинського вікаріату Коломийсько-Чернівецької єпархії Української Греко-Католицької Церкви.

У різні часи Буковину і Чернівці відвідували визначні діячі УГКЦ: у 1900 році як єпископ Станіславський до Чернівців прибув Андрей Шептицький (якийсь час греко-католицька церква у Чернівцях належала до Станіславського єпископства), 1991 року Буковину відвідує кардинал Мирослав-Іван Любачівський, у 2006 році у Чернівцях побував тодішній глава УГКЦ, кардинал Любомир Гузар.

Сьогодні у Чернівцях діє три греко-католицькі храми: собор Успіння Пресвятої Богородиці на вул. Руській, церква Різдва Пресвятої Богородиці (вул. Нікітіна, неподалік залізничного вокзалу), церква Покрови Пресвятої Богородиці у Садгорі.

Варто звернути увагу, що всі три святині освячені іменем Богородиці. Також у соборі Успіння Пресвятої Богородиці перебуває Чудотворна ікона Матері Божої Чернівецької «Надія безнадійним». Перед нею моляться в безнадійних життєвих ситуаціях, особливо безплідні жінки. Існує багато свідчень про чудесне народження дітей у сім’ях, які колись були безплідні. Причому, розповідають, що діти народжуються в дні церковних свят…

Запис Чудотворна ікона Матері Божої Чернівецької «Надія безнадійним» дарує безплідним дітей, які народжуються у дні церковних свят спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чудо1:  Вимолив дощ

Того літа, коли отець Іван уперше приїхав до Брусниці, стояла посуха. Люди боялися, що залишаться без урожаю і кликали дощ. Але щоранку небо було ясне, сонце сходило високо і продовжувало нагрівати землю.

Молодий священик свою першу недільну службу провів біля однієї з сільських капличок. А звідти, у супроводі ще двох духівників із сусідніх сіл, хресною ходою пішли на поле. У 30-градусну спеку простонеба відчитали Євангеліє і благали у Господа дощу.

– Небо було таке синє, що аж очі різало, – пригадує о. Іван Лукій. – Ми закінчили молитву і розійшлися по домівках. У цей час несподівано звіявся сильний вітер, небо вмить затягнули чорні хмари і… пішов таки довгоочікуваний дощ! Пам’ятаю, люди навіть повибігали з хат, всі обіймалися і дякували Богові за ласку. Тоді сталося справжнє чудо. Гадаю, саме ця подія підкріпила віру селян. Бо вже за кілька тижнів громада узялася за будівництво церкви.

Чудо 2: Знайомство з владикою

Те, що стане духівником, о.Іван відчув іще в дитинстві. З п’ятого класу він паламарював в одній з церков Вижниці. А після школи, не роздумуючи, вступив до Чернівецького національного університету на теологічний факультет. Там, власне, і зустрів свого духовного наставника – Митрополита Чернівецького і Буковинського Данила. Іван ловив кожне його слово і дуже хотів бути подібним до нього.

– З першого курсу я паламарював у церкві при університеті, – розповідає о. Іван. – А у 22 роки владика Данило рукоположив мене у сан священика. Рік я служив разом із ним у чернівецькій церкві Святої Параскеви. А потім владика направив мене у Брусницю. Мене часто запитують, чи не було страшно йти у незнайоме село, тим паче, після розколу церкви на Київський і Московський патріархати. Але страшно не було. Я живу за принципом: якщо Бог дав мені можливість робити цю справу, значить я повинен зробити так, щоби ця справа стала угодною Господу. Бо те, що ми робимо для Всевишнього, несе добро і повертається добром. В Євангеліє написано: Рабе вірний! Ти був вірний мені у малому, я над великим тебе поставлю.

Чудо 3: Благословіння від патріарха Філарета

За чотири роки молодий священик разом із сільською громадою звів у селі церкву Святого Юрія. З того часу кожної неділі під час служби не забуває подякувати всім, хто доклав сил та роботи до зведення сільського храму.

– Церкву будували люди. Бувало, по 60-70 чоловік виходили на будову і зранку до ночі важко працювали, – пригадує о. Іван Лукій. – Я теж не стояв осторонь. Коли били бетон, разом із старостою заліз у траншею і там товкли каміння. Жінки щодня готували їжу баняками, як на весілля, і приносили нам на будову. І хоча мені було трохи страшнувато, що церква зводиться такими швидкими темпами, мої хвилювання були даремними. Тішуся тим, що за ті роки, що ми служимо у нашій церкві, богослужіння очолював і наш владика Данило, і навіть святійший патріарх Філарет разом з іще чотирма архієпископами Української православної церкви Київського патріархату. Гадаю, зведення церкви і благословіння селян Данилом і Філаретом можна вважати іще одним Брусницьким чудом.

Чудо 4: Молитва за похресника

Убранство церкви створили її парафіяни. Вишиті рушники та ікони, іконостас, придбаний сім’єю Флорескулів у пам’ять про їхнього загиблого сина, – усе просто і, водночас, по-домашньому затишно. Коли запитала в о.Івана, чи є у храмі незвичайні, чудотворні ікони, відповідь мене вразила:

– Будь-яка ікона є сама по собі незвичайною. Завжди треба пам’ятати, що молимося ми не іконам, а первообразам, – пояснив духівник. – Ящо молитимемося власне іконі, це вже буде схоже на ідолопоклонство. Мабуть, усі знають про чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. Стоячи перед нею, ми складаємо свою молитву первообразу, тобто Богородиці. А вона вже, через ікону, перед якою приклоняємося, може виявити свою присутність. Так з’являються плачучі, кровоточиві, мироточиві ікони.

Ікона поставлена для того, щоби людина могла у своїй уяві відійти від земного і переключитися на небесне. Уявивши, що стоїмо навколішки перед Святим, укріплюємо свою молитву.

Так понад рік тому о. Іван молився у Києво-Печерській Лаврі за свого малесенького похресника. Хлопчик народився з вагою… 980 грамів. І вижив! Уже незабаром сільський священик проводив обряд хрещення і, одночасно, був хрещеним дитини.

Чудо 5: Щаслива сім’я

Опісля богослужіння, о.Іван поспішає до Іспасу, де на нього чекають найрідніші – дружина та синочок. Свою сім’ю духівник називає даром Господа, тим паче, що одружився він рівно за місяць до того, як був рукоположений у священики.

– Я дуже люблю свою дружину. Вона терпелива, надійна, дбайлива. Буду щирим: не можу забезпечити свою сім’ю не те, що розкошами, а навіть усім необхідним. Проте дружина жодного разу не дорікнула мені цим, – зізнається священик.

Із задоволенням на батькові богослужіння приходить 5-річний син о.Івана. Він уже добре знає паламарство, має у церкві свого стихарика. Біленький хлопчик із захопленням дивиться на батька, наче намагається запам’ятати кожне мовлене слово.

– Чи обере він мій шлях?… Не знаю. Поки що бачу, що у церкві йому дуже подобається. Проте професію нехай обирає сам, – доволі демократично мислить батько-священик. – Головне, щоби любив свою роботу. Не можна працювати з примусу, бо тоді ти не будеш віддаватися роботі цілком. Я люблю церкву. Служу не заради заробітку чи збагачення. Щоби забезпечити сім’ю, маю додатковий підробіток. А церква – то моя душа, моє серце.

Ольга ТИМОФІЙЧУК, «Версії»

Запис Один з наймолодших священиків Буковини вимолив життя для хлопчика, вагою 980 грамів спершу з'явиться на Медіа-Версії.