Проте те, що відбулося на сцені 31 травня — це зовсім інша історія! Народний драматичний театр ім. Григорія Агєєва під керівництвом Івана Даніліна перетворив класику на динамічний вир подій, діалогів та неймовірних перевтілень. Відірвати очей від сцени було просто неможливо!

Ця вистава підкорює формою та атмосферою. Режисер майстерно поєднав драматургію з неймовірним технічним наповненням. Окремої уваги заслуговує світлове оформлення: динамічні контрасти та точкові акценти створювали відчуття ігрового простору, де кожен крок героя — це хід у небезпечній простір. Музичний супровід не просто доповнював дію, а диктував цей божевільний темп, перетворюючи розмови XVII століття на актуальний, живий перформанс.

Актори буквально тримали енергетичний запал від першої до останньої секунди. Вони видавали живі, гострі, динамічні емоції. Це було сміливо, гучно, часом провокативно, але неймовірно талановито!

Браво, Театре!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Тартюф»: як режисер Іван Данілін та Народний драматичний театр ім. Г. Агєєва переосмислили Мольєра… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Є зустрічі, після яких світ неначе фокусується по-новому. Нехай не надовго, але це відчуття є ще і зараз. 3 грудня відчинилися двері в світ театру – прийшла на зустріч циклу «Брама», яка цього разу була присвячена мистецтву сцени, акторській майстерності та режисурі. Гостем вечора був Іван Данілін, актор і режисер, добре знаний кожному чернівецькому поціновувачу театру. Модератором і автором циклу мистецьких зустрічей традиційно був письменник Максим Дупешко.
Питання про Театр. Про Театр, як шлях, як сенс, що одного дня оформився у просте слово «Пішли…». Так само, як у «Божественній комедії» Вергілій звертається до Данте й веде його крізь темряву до світла, так і в професійному шляху Даніліна з’явилася людина, за якою він пішов без вагань. Це був Григорій Володимирович Агєєв — керівник народного театру, перший учитель, який, почувши в приймальній комісії фразу «Цей хлопчик хоче поступати на режисера», просто сказав: «Пішли». З того моменту почався шлях, що визначив усе подальше життя митця.

П’ять років Данілін добивався, щоб театр носив ім’я Григорія Агєєва, — і добився, адже пам’ять про вчителя для нього не формальність, а внутрішній обов’язок і глибока вдячність. Іншою ключовою постаттю став народний артист України Володимир Адольфович Сніжний у Рівному, людина, яка стала другим дороговказом і знову підтвердила: учителі живуть далі у своїх учнях…

На зустрічі Іван Данілін говорив про народження персонажа, про магію сцени, про режисерські рішення, які іноді здатні повністю змінити постановку. Питання були і від гостей зустрічі:
— як пішов у актори;
— як прийшов до режисури;
— роботу в театрі імені Ольги Кобилянської;
— творчі пошуки й «профнепридатність», яка виявляється не вироком, а точкою зростання;
— роботу в театрах Рівного та Чернівців;
— великий вплив театру ляльок, який, за його словами, вчить точності, пластики і театр ляльок, як більш умовний, часто виступає джерелом сценічної свободи та метафоричності.

Згадали і про фільм «Ти — космос» Павла Острікова, де головну роль виконує непрофесійний актор Володимир Кравчук. Саме у таких акторів переважає відсутність штампів, природність і ефект документальної присутності — коли в кадрі бачиш не гру, а людину.

Іван Данілін закінчив акторську освіту, а також магістратуру з режисури — саме це дозволило йому поєднати дві ролі: актора й постановника. Нині він очолює Народний драматичний театр ім. Г. В. Агеєва при Центральному палаці культури Чернівців і водночас керує дитячою театральною студією «Бу-Бу-Бу». Як актор, Данілін грає Гамлета у постановці Володимира Петріва на сцені Рівненського обласного драматичного театру… Участь у Незалежній театральній лабораторії, вистави  «За годину» за новелами А. Шніцлера, «Пісок з урн» за поезією Пауля Целана режисера Олега Мельничука. Іван Данілін долучався до фестивалю Meridian Czernowitz як режисер і актор театральних перформансів та поетичних читань.  Пригадали і документальний фільм «Виживуть тільки закохані. Траян Попович та інші». Фільм присвячений діяльності мера Чернівців Траяна Поповича, якому 1941 року вдалося врятувати від загибелі близько 20 тисяч чернівчан єврейського походження. Перформанс «Запалювання ліхтаря», міні-вистава «Трояндова легенда»… Водночас — здатність бачити за межами сцени, виховувати, створювати простір, де живе творчість…

Наприкінці зустрічі Іван Данілін презентував фільм «Будучність України», створений за сценарієм загиблого відеооператора Максима Шварцмана. Це фільм-пам’ять, фільм-вшанування сміливості, болю й віри в майбутнє.

Зустріч із Іваном Даніліним — це завжди досвід: людський, творчий, емоційний. Це щирість, якої часто не вистачає в сучасному світі…
І, виходячи з тієї зустрічі, я подумала: добре, коли людина має  своє «пішли». Свою людину, за якою варто йти.
Свій шлях, який відкривається з одного короткого, але вирішального слова.

А такі митці, як Іван Данілін, нагадують:
Театр — це не професія. Це сенс. Це спосіб бути. 

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Вже вдома я переглядала світлини з вистав, де грав Іван, де він  режисер…  шляху, який триває. Дякую Івану Даніліну за позицію, за щирість і за власне кредо: служити Театру, як Богу…

Запис Театр, що стає сенсом: історія одного вирішального слова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 квітня  о 17:00 у Центральному палаці культури (Театральна площа, 5, великий зал) відбудеться прем’єра вистави за цим твором Народного драматичного театру ім. Григорія Агєєва та дитячої театральної студії «Бу-Бу-Бу». Вхід вільний. 

Книжка була створена в рамках українсько-німецького проєкту «Вчимося пам’ятати». Її автори: Анна Ямчук, Микола Кушнір, Наталя Герасим, Анна Тарновецька. У цьому виданні на основі спогадів очевидців, архівних матеріалів та фотографій відтворено історію Голокосту в Чернівцях. Ідея створення книжки у вигляді графічного роману виникла саме через пошук нових способів роботи зі школярами в музейному середовищі. «Піжмурки зі смертю» – це водночас художнє видання і підручник, тому може використовуватися як для самостійного читання, так і для практичної роботи під час уроків. 

Підготовка вистави за мотивами книги – це вже наступний крок у рамках нового проєкту «Стежками пам’яті». «Для нас ця вистава, – говорить його координаторка, керівниця освітніх програм Чернівецького музею історії та культури євреїв Буковини Анна Ямчук, – неймовірно важлива не лише тому, що «оживлює» книгу, а є ще одним дієвим способом роботи зі школярами. Ми ставили собі за мету провести повноцінний освітній захід. Для цього розробили додатковий сайт https://www.pizhmurky.com/ та готуємо міні-виставку». 

Після завершення заходу організатори також запрошують всіх охочих долучитися до обговорення. 

«Таку форму роботи активно використовують за кордоном, – додає Анна Ямчук, – зокрема, в Дюссельдорфі, де 6 квітня також відбудеться прем’єра вистави за цією книжкою».

За словами режисера-постановника Івана Даніліна, «Піжмурки зі смертю» – це розповідь про чотирьох чернівецьких дітей, які пережили Голокост, історія про втрачене дитинство. 

«Коли дорослі «граються» в свої жорстокі ігри, – додає Іван Данілін, – найбільше страждають найнезахищеніші. Ми присвячуємо цю виставу всім маленьким, наївним,  безневинним, радісним та щирим, які загубили свої іграшки, втратили мрії та віру й вимушені виживати у жорстоких реаліях війни. І, що важливо для кожної дитини, – після болючих втрат, жорстокості та поневірянь знайти в собі той промінчик віри, щоби вирости справжньою Людиною».

Проєкт «Tracks of Memory» фінансується коштом Федерального міністерства закордонних справ Німеччини в рамках програми «Розбудова співпраці з громадянським суспільством країн Східного Партнерства» 2024 р. 

Запис Вчимося пам’ятати: у Чернівцях презентують виставу за книжкою про Голокост спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Організатори стверджують, що «одного року ми проведемо Стус-Фест в українських Донецьку та Горлівці, де жив та працював Василь Стус» – і так буде. А тим часом всеукраїнський та міжнародний фестиваль, ініційований театральною спільнотою DSP (dsptheatre.com.ua) – поетичним театром України під керівництвом Алекса Боровенського – охоплює американське Чикаго, польську Варшаву, французький Нант, австралійську Канберру та навіть антарктичний острів Галіндез. І звісно, українські Київ, Дніпро, Черкаси. І Чернівці. Тут цієї суботи відбулися перформативні читання «Василь Стус. «Небезпечновільнілюди».

Вірші, листи до сина, щемливі слова про матір, дружину, дитину – на сцені розкривався глибокий і трагічний світ людини, яка не пішла на компроміс із системою…

Дійство втілили актори Народного драматичного театру ім. Григорія Агеєва на сцені міського Центрального палацу культури. Яким чином чернівчани долучилися до справи, яка охопила 20 країн, 50 подій і 7 континентів, розповідає режисер постановки Іван ДАНІЛІН:

З Алексом Боровенським ми ближче познайомилися, коли разом були на Лабораторії режисерів. Бачилися на фестивалях, перетиналися, співпрацювали. Коли зародився фестиваль Стуса – створили групу у соцмережах, де спілкувалися, і в результаті спілкування в нас виникали ідеї. Більшість подій Стус Фесту відбуваються в Києві, серед них легендарна вистава за віршами Стуса «Стусанина». А для Чернівців вирішили втілити перформативне читання.

“Сама композиція була задумана раніше – щоправда, в іншому рішенні, – продовжує Іван Данілін. – Її готували студенти, тексти виголошували напам’ять, вправляючись у дисципліні «сценічна мова». Тут же ми працювали вже з акторами, готувалися тижні зо два… Втілили на сцені чернівецького ЦПК.
Звісно, хочеться цю першу спробу, перформативні читання перетворити на повноцінну виставу – як уже ми робили з «Граждою» за текстом Олега Михайлова. Але поки готуємо бенефіс до ювілею нашого актора Ігоря Федоровича Дем’янюка – «Дон Кіхота», а ще працюємо над історіями Голокосту за коміксами Миколи Кушніра і Анни Ямчук «Піжмурки зі смертю». Тому зробимо це – а вже після квітня, можливо, знову повернемося до Стуса”.

Зрештою, Стус-Фест – подія щорічна, та й обмежуватися лише січнем (місяцем, коли народився поет) зовсім не обов’язково. Стусові пасуватиме і квітень, і травень, і будь-який інший місяць року. 

Вл. інф.

Запис «Стус-Фест»: від Антарктиди до Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тож під завісу сезону Чернівецький облмуздрам підготував прем’єру. За іншою п’єсою цього автора – монологом-трагікомедією «Справжня історія фрекен Хільдур Бок, ровесниці століття».

Сюжет – невідома історія життя відомого персонажа: «домоправительки» фрекен Бок з трилогії Астрід Ліндгрен про Карлсона.  Історія драматична, місцями навіть трагічна, але розказана дотепно, легко і до певної міри весело.

Тож обраний режисером Дмитром Леончиком спосіб подачі матеріалу – бурлеск – цілком відповідає ідеї поєднати невідповідне, сміятися крізь сльози, виливати біль через регіт. У цьому ключі вдало підібраний і костюм героїні – рожеві лосини, пір’яне боа, спідниця-пачка. Час від часу на цей травестійний «лук» накидався то банний халат, то кумедний плед, то лікарняна уніформа – залежно від повороту оповіді. Монолог фрекен (панни) Бок, чи то пак, уже фру (пані)  Йенсен за півтори години стільки разів змінював структуру і «жанрові різновиди», що не втомив глядача: вона і оповідала усамітнено, і комунікувала з глядачами, і відповідала невидимим співрозмовникам по телефону, і співала зі спеціальної маленької сцени, і мовила з імпровізованого екрана… Загалом було не нудно.

Чи такою хотів би бачити свою героїню автор п’єси? Важко сказати, адже на самому її початку зазначається, що «це дуже стара і огрядна жінка, одягнена просто, по-домашньому. І розмовляє вона просто та спокійно. І нікуди, нікуди не поспішає». Натомість режисер запропонував глядачеві персонажа дуже активного, і до того ж у чудовій (браво, Лариса Попенко!) фізичній формі. Має на це повне право. До речі, у київській постановці Стаса Жиркова «Білка, яка жила сто років» за цією ж п’єсою актриса Віталіна Біблів узагалі, можна сказати, юна дівчина: зіграла «ровесницю століття» у свої неповні 40. І наскільки можна судити з доступних на ютюбі уривків відео з вистави, ця володарка минулорічної нагороди за найкращу жіночу роль також всупереч автору не обрала стиль «розмовляти просто та спокійно і нікуди, нікуди не поспішати».

Читала передпрем’єрні зізнання чернівецької акторки, що ця роль стала для неї експериментом, на який непросто було наважитися. Якщо геть відверто – я не впевнена до кінця, що це справді роль для пані Лариси. Наскільки вона переконлива як драматична актриса, настільки переграними і неприродніми виглядають мені її комедійні прийоми. Та це суб’єктивне відчуття. Зрештою, фрекен Бок зіграна і приязно прийнята публікою.

Не надто вдаються нашому театру (не лише в цій виставі) і моменти живого спілкування з глядачем. Для експромтів потрібні або актори з блискучим почуттям гумору (а це, погодьтеся, таки Божий дар), або  «імпровізації» мають бути дуже ретельно підготовлені.

І про деталі. Адже можна списати з корабля історії Чехова, але забувати його цитату про рушницю, яка, якщо вже є на сцені, то мусить вистрілити, неприпустимо.

Тож попри розгул бурлеску у всіх його проявах, кожна річ, яка з’являється на сцені, має мати сенс. Який глибокий сенс численних іграшкових каченят, окрім крякання невпопад – незрозуміло. Також не дуже ясно, яку роль грала у постановці ванна, яку тягали туди-сюди по сцені і постійно шукали їй застосування. Та і в п’єсі її не було. Але хай, вважатимемо, що це нагадування про оригінальний текст – там, звісно, була не велика ванна, а маленька балійка, в які фрекен Бок мила ноги, та вже гай. Художник так бачить.

На мій особистий превеликий жаль, не обійшлося без похабщини – дрібноепізодичної, та все ж. Коли героїня зазирає на телефон крізь розчепірені ноги. Ну якось то… реально ні до чого. Навіть попри те, що бурлеск – це  «навмисна вульгаризованість». Але чи є сенс обмежувати режисера, якщо він відгукується на запит публіки: адже на цій доволі-таки глибокій і дотепній виставі чернівецький глядач найголосніше сміється зі слова «какати»…

А загалом вечір був доволі милий. Зрештою, завдяки цій прем’єрі захотілося знов пролистати старого-доброго Карлсона, глянути його пригоди, намальовані норвезькими аніматорами і озвучені українською (зокрема, фрекен Бок – Тамарою Яценко), погортати ютюб з фрагментами вистав столичних  театрів. Мистецтво таки спонукає

Маріанна Антонюк, спеціально для «Версій»

Запис Зворотний бік Карлсона спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У повісті «Земля» (1902 р.), яка була написана на основі реального братовбивства, що ста­лося восени 1894 р. в с. Димка, Ольга Кобилянська змалювала широку картину життя буковинського села. Син селянина убив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину батькову землю. Прототипами героїв повісті стали члени родини Костянтина Жижияна — Михайло і Сава (у повісті — Федорчуки). Земля, зароблена батьками, не дістається жодному з синів. Один лежить у ній, інший, братовбивця, позбавлений її батьками. Самі ж батьки більше не мають кому передати все, заради чого страждали.  Основною сюжетною лінією  є переживання батьків – Івоніки й Марії. З цією лінією органічно зв’язані дві інші – кохання Михайла й Анни та Сави і Рахіри…

«Es liegt um uns herum gar mancher Abgrund, den das Schicksal grub, doch hier in unserem Herzen ist der tiefste», – Юнас Лі

«Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях вона найглибша»

«В деяких днях, коли небо прибиралося у синявий шовк, а сонце розходилося самим блискучим золотом, коли тепло все переймало і розпирало, добувалося неначе силоміць із землі наверх,— жилося прегарно! Такі дні були милі для Івоніки. Тоді він сам до себе усміхався та приязно розглядався. Переживав сам стан землі й був із нею одним. Знав все, що було любо і збіжжю, і всьому, що піднімалося з неї, особливо ж по дощі. Неначе чув і бачив, як земля з задоволенням розходилась, розкошувала, як її соки відсвіжувались і як вона, насичена, віддихала важкими пахощами…»

«Жінка призначена чоловікові, як смерть від Бога».

«Він говорив так рішуче й переконуюче, так щиро, що вона не могла не повірити добрим успіхам в будучності. У ній оживилася надія наново, і вона усміхнулася. А однако ж затремтіло в її душі вже в найближчій хвилі болюче, мов заткнене десь в однім закутку серця жало, коли згадала хвилину, як він заявить батькові, що ось він має сватати наймичку Анну».

— Шиєш весільну сорочку? —сказала з легким глумом, також уже подразнена, ніби притакуючи своїм словам, Рахіра. — Може, й весільну! — відповіла Анна коротко.

«Рахіра – або земля!»

— А «сусідній» ліс до чого? — спитав його Сава з глумливим усміхом, вказуючи головою на безлистий ліс, що стояв недвижно, мов вкопаний.— Від чого ліс?..

«Тут проблисло йому мов світлом у душі: «Він буде говорити з татом по дорозі про себе і про Анну, буде говорити, аякже! І так уже за два дні святого Михайла! А на самоті удвох представив би татові все красно, попросив би та й здобув би тата на свою сторону. Відтак мав би лише з мамою упоратися. Урадувався сею думкою, мов здобутком… «Але чи добре прискорювати речі, що мали свій означений день на порішення? — відгомоніло йому десь неясно в глибині душі. — Чекати так довго на Михайла, а тепер два дні перед Михайлом заговорити?… Чи вийде се на добре?… Святий Михайло був його патроном…»

— Ваш Михайло лежить застрілений в “сусіднім” лісі, ідіть та й візьміть собі його!

«Наступила глибока тишина. Здавалося, немов кожний звук у сивій імлі давився… Він глянув…
На возі лежав простягнений білий-біліський його син…
Тяжка, кривава мовчанка…
Добру хвилю витріщався на нього, відтак підняв руку, погладив молоде обличчя, з якого зникла остання крапля крові, а відтак, обернувшися нараз до людей, кликнув: — Він неживий! — Якийсь голос спав молотом на нього: — Неживий!»

«Щось строге, невмолиме стоїть між ними й замикає їм уста. Тому одному він кориться: тій невидимій, залізній силі, хоч і не знає, що се таке.»

«Нехай господь поступить із ним, як він собі на те заслужив…»

«І так тяжать на нім надії — якісь несформовані, прегарні, горді надії, здається, самих терплячих і упокорених — і він їх має сповнити…»

Земля… Вона живе в думках, мріях, прагненнях, у добрих і злих намірах.
Земля- життя і смерть, щастя і недоля, творець і руйнач…
«Нехай господь поступить із ним, як він собі на те заслужив…»

Браво! Дякуємо Коломийському академічному обласному українському драматичному театру ім. І. Озаркевича за виставу. Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Земля» Ольги Кобилянської від Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Після гучного успіху в Києві, до нашого міста завітає з гастролями Дніпровський театр «Віримо», який за свої попередні візити вже встиг закохати у себе багатьох поціновувачів мистецтва.

Цього разу у містян є нагода побачити на сцені Чернівецької обласної філармонії нову прем’єрну виставу цього потужного колективу – «Біла пошесть» за п’єсою чеського драматурга Карела Чапека.

Процитуємо відгуки з соцмереж дніпровських та київських глядачів, які вже мали змогу побачити виставу:

Вражаюча режисура, сценографія (потужно алегорична, метафорична і, одночасно, багатофункціональна центральна декорація), «високовольтна» акторська гра

Це не передати словами… я в захваті, як і завжди. П’єсі майже 100 років, а актуально – ніби написано зараз. Майстерність театру на вищому рівні. Наполегливо рекомендую

В залі вражаюча, напружена тиша. Скільки сатиричних, історичних, літературних, сучасних алюзій, що поглиблюють сприйняття

Мої сльози в кінці були тихі, але гучніші за всі оплески

Це тільки мала частина відгуків, якими глядачі діляться на просторах інтернету, але судячи зі всього – вистава вартує того, щоб бути побаченою.

Крім того, після кожного з показів відбудеться зустріч із постановниками та акторським складом вистави. Так чином театр має змогу отримати «наживо» зворотній зв’язок, відповісти на питання та розповісти про процес створення постановки.

Вхід на подію – безкоштовний, але обов’язковою є попередня реєстрація за посиланням https://forms.gle/sRsVt642GgmFYunx9

Творча команда проєкту буде щиро вдячна за добровільні донати глядачів на користь ЗСУ

Початок вистав о 18.30

Показ вистави та форуми відбуваються в рамках проєкту «Біла пошесть: фантастичний реалізм часів однієї війни», який реалізується ГО «Народна допомога Україна» у партнерстві із Дніпровським драматичним молодіжним театром «Віримо!», та співфінансується програмою ZMINA: Rebuilding, створеною за підтримки Європейського Союзу в рамках спеціального конкурсу заявок на підтримку українських переселенців та українського культурного і креативного секторів, за підтримки МБФ «ІЗОЛЯЦІЯ» , Trans Europe Halles та Malý Berlín

Запис Прем’єра “Білої пошесті” Дніпровського театру “Віримо” – у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Роль Сіді Таль – Валентина Головко, Заслужена артистка України, акторка Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О.Кобилянської; роль Пінхаса Фаліка – Назарій Кавулич, актор Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської, лауреат обласної премії імені Сіді Таль. Фрагментів вистави «Сіді Таль. Аідіше Нешуме», режисер –  Людмила Скрипка, народна артистка України.

Робота стала результатом реалізації спільного проєкту філармонії та Чернівецької обласної ради. Начальник відділу супроводу реформ та аудиту місцевих програм Петро Брижак вручив подяки обласної ради натхненниці проєкту, заступниці директора філармонії Любові Добровольській та авторові роботи Сергієві Кроповинському. Присутніх привітала Юлія Грицку-Андрієш, заступниця начальника Чернівецької ОВА.  Присутні вшанували також пам’ять видатного чернівчанина, музиканта Яна Табачника хвилиною мовчання… На заході прозвучала музика українського композитора Майка Кауфмана-Портнікова, створена спеціально для цієї картини, та послання племінника Сіді Таль Давида Гуттманна. Виступи: Іванна Стеф’юк, українська письменниця, літературознавиця; музиканти  Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської Мар’ян Зубницький та В’ячеслав Єгоров.

Творчість Сіді Таль – яскрава сторінка в історії культури Буковини, України, Румунії, Молдови. Її ім’я занесено на «Алею зірок» в Чернівцях. 2021 засновано Чернівецьку обласну мистецьку премію імені Сіді Таль. 2022 у Чернівцях відбулася прем’єра вистави «Сіді Таль. Аїдише Нешуме» (про життєвий шлях актриси). Її ім’ям названо вулицю у рідному місті.

Картина, актори… У якийсь момент здавалося, що герої картини зійшли з полотна і були разом з нами у залі…

Після урочистої частини відкриття картини Сергія Кроповінського «Повернення у рідну філармонію Сіді і Фаліка. Історія життя та любові», присудні на заході звичайно хотіли сфотографуватися біля цих портретів. Адже пані Любов Добровольська запевнила, що таке фото обов’язково принесе удачу.

Дякую ЗСУ, нашим захисникам за можливість проведення цього заходу. Щиро вдячна всім організаторам і учасникам вшанування пам’яті Сіді Таль і Пінхаса Фаліка. Браво! Дякую художнику Сергію Кроповінському.

Більше фото з заходу за посиланням – ПОВЕРНЕННЯ У РІДНУ ФІЛАРМОНІЮ СІДІ І ФАЛІКА…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис У якийсь момент здавалося, що герої картини зійшли з полотна… – «Повернення у рідну філармонію Сіді і Фаліка. Історія життя та любові» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А кому й Черчилль не авторитет, того запитаю: чому ж тоді російські окупанти, як тільки їм вдавалося захопити щось із наших територій, першим ділом перейменовували міста, вулиці і спалювали українські книжки зі шкіл і бібліотек?

Голова Кіровоградської обласної ради Сергій Шульга належить до тих представників самоврядування, яким не треба пояснювати, за що воює Україна. І попри те, що область має безліч пов’язаних із російською агресією проблем, серед того, чим пишається очільник краю, у розмові з журналістами він назвав місцевий театр.

Голова Кіровоградської облради Сергій Шульга. Фото пресслужби облради

Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького минулоріч відзначив своє 140-річчя. Це ювілей не просто саме цього театру, а історична подія для мистецької України загалом: поважна дата від створення першого українського професійного театру.

Попри воєнний час, ювілей, хоч і скромно, відзначили: урочистими вітаннями від очільників – включно з міністром, піснями-танцями-музичними композиціями, а також – прем’єрою, якій не завадила війна. Актори кіровоградського театру ім. Марка Кропивницького грали у виставі режисера херсонського театру ім. Миколи Куліша…

Херсонець Сергій Павлюк – режисер, що ставив вистави в театрах інших міст, поки Херсон був окупований – не єдиний вимушений переселенець, якого прийняв мистецький Кропивницький. У грудні директором театру був призначений В’ячеслав Вандрашек – також херсонець, який до того майже два десятиліття був адміністратором обласного театру у своєму місті.

Голова облради Сергій Шульга зізнався, що підписав з новим директором контракт відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», оскільки вже понад рік театр був без директора через різноманітні політичні протистояння в раді: кожна політсила намагалася «проштовхнути» свого кандидата. А голові йшлося насамперед про якісну роботу. Ну і от – вольове рішення, і так виглядає, що цілком адекватне.

Зокрема, колега-журналістка із престуру на Кіровоградщину, організованого Харківським пресклубом, зізналася, що напередодні побувала на прем’єрній виставі, ледве вмовивши персонал пропустити її на приставний стільчик – адже всі квитки були продані!

Великий зал театру ім. Кропивницького – дуже нагадує чернівецький облмуздрам. Вистава “Вільні метелики” була в малому залі, тим часом у великому йшла інша вистава. 

Наступного дня і мені вдалося побувати на цій же виставі. Квиток дістався, але вільних місць залишилося буквально лише кілька – попри те, що показ був уже третій день поспіль у місті, за населенням навіть меншому за Чернівці!

Йдеться про «Вільних метеликів» Леонадра Герша, яку готували спеціально до Дня закоханих, а зараз, зважаючи на постійні аншлаги, планують додаткові покази у березні. А також збираються з цією постановкою на гастролі до Миколаєва і на всеукраїнський фестиваль малих форм «Майстерія»…

Щодо вистави – було і весело, і моментами печально: відомий нью-йоркський драматург,  один із сценаріїв якого навіть був номінований на «Оскара», разом із чудовими молодими акторами змусив глядачів не раз і реготати, і пустити сльозу. Навіть прискіпливий Станіславський повірив би!

А ще до 140-річчя першого професійного українського театру Кропивницькому подарували… мурал! І подарунок зробив також переселенець – художник із Харкова Олександр Брітцев.

На стінописі «Корифей Марко» зображений Марко Кропивницький, який є одним із засновників українського театру. Мурал розташований на стіні будинку в центрі Кропивницького. Над ескізом художник  працював понад місяць, зобразив Марка Кропивницького в образі козака, театр і сільську хату. Голова облради зауважив, що бюджетних коштів на це не витрачено жодної копійки. Стіна попередньо була утеплена, і на все інше також кошти давали доброчинці.

Учасники престуру до Кропивницького і мурал до 140-річчя Театру Корифеїв

Нагадаю, це все відбувається у воєнний час: відзначення важливої дати в культурному житті країни, прем’єри, аншлаги, стінописи, призначення керівників комунальних закладів… І це поруч з усією безліччю проблем, яка, звісно, випала на долю влади і місцевого самоврядування області, що розташована не так далеко від фронту і межує з Миколаївщиною.  Більше 95 тисяч зареєстрованих в області ВПО, проблеми аграрної області, якій через війну бракує ринків збуту, шляхів вивозу і можливостей переробки сільгосппродукції, один з найдовших водоканалів країни з усіма наслідками… І при цьому всьому – Театр Корифеїв.

Це все – про правильні пріоритети, вочевидь.

Маріанна АНТОНЮК, Чернівці – Кропивницький – Чернівці

Запис Театр Корифеїв: Станіславський би повірив! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У грудні буковинці зможуть разом з акторами знову поринути у пошуки відповідей на питання «смертельного диспуту» (саме так означений жанр цієї п’єси у постановці режисера і засновника театру Володимира Петренка). А ще – випробувати свої нерви напругою трилера за п’єсою сучасного іспанського драматурга Жорді Гальсерана «Метод Грьонхольма» і посміятися крізь сльози над старою, але нестаріючою трагікомедією Григорія Горіна «Забути Герострата».

«Забути Герострата», Дніпровський драматичний молодіжний театр «Віримо» на фестивалі «Золоті оплески Буковини»-2018. Фото – Євгенія Калюжка

Молодіжний театр, який народився з драмгуртка при Палаці піонерів, а цього року вже відзначив свої перші 30 творчих років, у Чернівцях вперше побував на фестивалі «Золоті оплески Буковини» в 2018-му. Також він став улюбленцем регіонального театрального фесту Дніпропетровщини «Січеславна», а загалом в Україні зібрав звання лауреатів і переможців міжнародних фестивалів «Добрий театр» (м. Енергодар), HOMO LUDENS (м. Миколаїв), МОЛОКО (м. Одеса). За межами України колектив отримав Гран-прі міжнародного фестивалю «Золотой витязь» у Москві та став лауреатом фестивалю «Балтийские встречи» у Санкт-Петербурзі. Звісно, після 2014 року до Росії, незважаючи на запрошення, не їздять.

Чому театр «Віримо!» до Чернівців привезе саме ці названі вистави, чим завойовує любов глядача і чи вважає свою роботу гідною Шевченківської премії – дізнаємося у його засновника і художнього керівника, Заслуженого діяча мистецтв України Володимира Петренка.

Фото 056.ua

Театр «Віримо», як і гурток, з якого він зародився, досі розташовується у приміщенні Палацу дітей та юнацтва у Дніпрі. Але тепер він перебуває у комунальній власності, хоча спочатку 12 років був аматорським і вільним. Чому було прийняте таке рішення і чим воно позитивне?

– Перейшовши у комунальну власність, театр нічого не втратив, а тільки надбав. Нас почали фінансувати, наша праця стала більш професійна і ефективна, а відсутність будь-якої цензури ніяк не обмежила нашу свободу. А головна проблема роботи театру в чужому приміщенні полягає в тому, що  доводиться ділити з господарями велику сцену. В Палаці, згідно з домовленостями, ми граємо на великій сцені лише пʼять разів на місяць. А останні півтора року взагалі не граємо у звʼязку з карантинними обмеженнями… Нас рятує мала сцена, яка повністю належить театру, де і відбуваються останнім часом більшість наших вистав. Пошуки придатного для роботи театру приміщення тривають.

«Авторський театр, який виріс з театральної студії режисера і педагога Володимира Петренка. У трупі театру – його учні, в репертуарі – вистави самого Петренка та молодих режисерів, які виросли в театрі» – цитата з сайту театру «Віримо». Чому досвід залучення інших режисерів не був успішним?

– Театр «Віримо!» ставиться до своїх вистав дуже вибагливо, цей максималізм ускладнює роботу режисерів-початківців. Друга причина полягає в тому, що актори, виховані в певній методиці і звиклі до неї, можуть досягти якісного результату саме в подібній методиці. Зустріти близького по духу режисера ззовні – це велика рідкість. Ми намагалися зробити це чотири рази, всі рази — без результату.

Театр сам себе називає молодіжним, а йому вже виповнилося 30 років. Чи є у вас плинність акторських кадрів, як часто берете на роботу нових-молодих-юних акторів? Чи є з кого вибирати? Це дніпровські «кадри» чи приїжджі? Хто готує сьогодні гарних акторів, які навчальні заклади?

– Будь-який театр у географічній провінції має серйозні проблеми з кадрами. Вже стало нормою, що випускники київських мистецьких вузів залишаються в Києві, тому за межами Київа театри самостійно готують для себе поповнення. Але для театру «Віримо!» це природний шлях, оскільки він виник саме таким способом. Щодо віку акторів, середній вік трупи сьогодні близько 30-ти років, а присутність в назві театру означення «молодіжний» стосується віку цільової аудиторії, на яку розраховує театр.

В одному з інтерв’ю Ви зауважили, що у нас більшість театрів в країні «змагаються з «95-м кварталом». Ще одна Ваша цитата: .«Модних тенденцій ми скоріше уникаємо, у мене немає в кожному спектаклі відео­проєкторів, фізіології, крові, целофану та інших неодмінних атрибутів сучасної сцени». А «Віримо» цього уникає. Наскільки це вдається? Як знаходите ту тонку грань між естетичним і похабним?

Уникати змагання з “95-м кварталом” дуже просто. Треба памʼятати, що гроші пахнуть, треба мати професійну гідність і трохи смаку.  Я хочу спілкуватися з душею і розумом глядача. В мене немає бажання розпалювати людські пристрасті та інстинкти. І в кожній виставі я створюю саме такі стосунки з глядачами.

У вас загалом близько двох десятків вистав, серед яких – і постановки за класиками, і за сучасними авторами. Зокрема, спектакль «Голодна кров» про події Голодомору в Україні, створений разом з драматургами Дніпропетровщини, був номінований на Шевченківську премію. Це висока оцінка. Чи сподіваєтеся, що і «Оргія» матиме таку ж високу оцінку?

– Номінування на Шевченківську премію – це відповідальний крок. Наша “Оргія” живе ще досить мало, щоб я встиг прийняти таке рішення. Якщо успіх вистави буде зростати і розвиватися, ми подумаємо про це.

“Оргія”, фото з сайту http://www.verim.dp.ua/

Набрав чинності мовний закон, і ви знайшли спосіб його дотримуватися – субтитри українською мовою для вистав, які йдуть російською, можна скачати за QR-кодом на квитках. Хто робить переклад? До речі, ваша вистава «Порцеляновий кролик», яку ви якось привозили у Чернівці, йшла пречудовою українською! Це був переклад спеціально до постановки, чи це був уже готовий матеріал українською?

Перекладом займаємося самі. В сучасних пʼєсах це взагалі дається без труднощів. Коли настане час перекладати класичні пʼєси, думаю, буде важче. «Порцеляновий кролик» також перекладався співробітниками театру.

Яка доля перших двох спектаклів театру «Віримо!» – «Дом Бернарди Альби» (Ф. Г. Лорка), який пройшов двічі, і «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, який витримав десяток показів? Вони ще колись будуть на вашій сцені?

– Ці постановки відійшли у минуле і зайняли гідне місце в історії та фундаменті театру «Віримо!» Чи будуть вони ставитися в майбутньому, залежить тільки від співзвучності часу. Якщо ці сюжети і теми знову стануть актуальними, то чому б їх не воскресити.

У вас до кожної вистави після її назви в дужках іде означення жанру, якщо так можна сказати. Ну бо коли написано «трагікомедія», або «чорна комедія», або «філософська драма» – то більш-менш зрозуміло. Але іноді ви пишете «містичний атракціон» або «гра уяви». Це також спосіб зацікавлення глядача? Чи ви фактично засновуєте нові театральні жанри?

– Театральному мистецтву вже тисячі років, воно весь час ускладнюється, тому «чистих» жанрів сьогодні майже не існує. Багато вистав виникає на перетині, на сінергії, на симбіозі  жанрів.  Це не просто бажання здивувати, це моє відчуття часу. Тому чеховська «Чайка» стала для глядачів  «спробою комедії», а сучасна мелодрама отримала жанр «казка, якщо хочете»))

Серед іншого, на вашому сайті зазначається: «Ми віримо, що наші автори – генії». Йдеться ж, мабуть, і про авторів текстів, а не лише про авторів постановок. Хто ваші сучасні автори? Чи відчуваєте брак авторів текстів?

-Автори — це перш за все саме драматурги. Тому що актори та режисер — це виконавці. У всі часи театр мав труднощі з сучасною драматургію. ЇЇ завжди мало і вона завжди здається неякісною, тому що не витримана в часі. Тому відкрити сучасного автора — завжди честь для театру.
Для Чернівців ви обрали на ці гастролі три вистави: «Оргія» («смертельний диспут»), за поетичною драмою Лесі Українки, «Метод Грьонхольма» (трилер), Жорді Гальсеран і «Забути Герострата» (трагікомедія) за Г.Горіним. Чому саме ці?

“Метод Грьонхольма”. Фото надане театром “Віримо!”

Це лише технічні особливості гастролей. З задоволенням привіз би всі чи будь-яку виставу нашого репертуару.

Маріанна Антонюк

Запис Режисер Дніпровського театру «Віримо!» Володимир Петренко: «ТРЕБА ПАМʼЯТАТИ, ЩО ГРОШІ ПАХНУТЬ, ТРЕБА МАТИ ПРОФЕСІЙНУ ГІДНІСТЬ І ТРОХИ СМАКУ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Серебряков Олександр – Дем’янюк Ігор
Олена Андріївна – Даніліна Інна
Софія Олександрівна(Соня) – Драганюк Альона
Войницька Марія Василівна – Ковальська Валентина
Войницький Іван Петрович – Данілін Іван
Астров Михайло Львович – Іліка Руслан
Марина – Гокера Ірина
Робітник – Ковальський Ігор

Браво! Дякуємо за виставу!

Більше фото з вистави за посиланням –  «КОЛИ НЕМАЄ СПРАВЖНЬОГО ЖИТТЯ, ТО ЖИВУТЬ МІРАЖАМИ. ВСЕ-ТАКИ КРАЩЕ, НІЖ НІЧОГО»

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис А.П. Чехов «Дядя Ваня». Вистава Народного драматичного театру ім Г.В. Агєєва у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фото shpalta.media

Після перемоги п’єси Оксани Драчковської «Різдво» в «Коронації слова-2016», авторка зізналася в інтерв’ю інтернет-виданню «Дивись.info»: «В приватній бесіді мені сказали, що «Різдво» має чималі шанси потрапити на професійну сцену. Чекатиму». Упродовж чотирьох наступних років Оксані стало відомо, що академічні театри вважають її «короновану» п’єсу «занадто авангардною», а експериментальні – «занадто традиційною». Як на мене, то режисери просто бояться «не потягнути» цей ніби простий і нехитрий, а насправді дуже глибокий і насичений алюзіями твір. Ну бо тут справді треба ставити і грати геніально, щоб акторською чи режисерською незграбністю не зіпсувати тонкого серпанку емоцій, які огортають від кожної репліки героїв.
Отже, «Різдво». Сюжет п’єси нагадує біблійну історію про народження Ісуса у гнаних людьми батьків, цілком земних Марії і Йосипа. Але це не оповідь про майбутнього мученика (бо мучеником малюк з п’єси уже народився), а розкриття у стислих, я б навіть сказала скупих фразах, доль кількох дійових осіб: батьків малюка, старших людей, які приймають подорожніх у свою домівку в різдвяний вечір, а також тих, хто залишається «за кадром», але з розмов ніби присутній на сцені.

Попри гучні заголовки в місцевих ЗМІ про «перше читання п’єси Оксани Драчковської», насправді у ці святкові вихідні, коли Чернівці відзначали День міста, «Різдво» вголос читали вже вдруге. «Першу читку» 2017-го організували вимушені переселенці Карен та Ірина Гамбаряни – за тиждень до Великодня.  Карен – професійний актор і режисер, учасник АТО, Ірина – журналістка, у Чернівцях організували творчий клуб «Зеленка». До «першої читки» в Будинку естетики та дозвілля (в народі – «Шепетівку») запросили і переселенців, і всіх охочих, ролі розподіляли експромтом. А ефект читання був справді терапевтичним: читці і глядачі переживали катарсис зі справжніми сльозами і духовним оновленням.

Суботні читання-2020 у дворику Палацу школярів уже були не такими камерними і не такими аматорськими. По-перше, ролі читали (хоч ще і не грали, та все ж) справжні актори: Олег Колянківський – актор, заступник директора Чернівецького обласного музею народної архітектури і побуту; Ігор Дем’янюк – художній керівник «Театру на Перехресті» КБУ Будинку культури «Роша»; Тетяна Маслюк – актриса народного театру «Темп»; Софія Досяківська – актриса, учениця школи сценічного мистецтва «Great Stage»; авторські ремарки читала Любов Добровольська.  Одну з жіночих ролей (у якій, вочевидь, багато взято від авторки) читала й сама Оксана Драчковська, а епізодичну роль хлопчика читав її молодший син Назарчик, «Зайка на візку» – відомий у місті юний активіст із захисту прав маломобільних людей. Режисеркою дійства була Марта  Шумілова-Лисякова. По-друге, у цій читці був живий і найпрофесійніший музичний супровід: наживо співали (і також грали ролі колядників) Надія Селезньова – художня керівниця та головна деригентка академічного камерного хору «Чернівці» та соліст, артист  цього ж хору Андрій Монін. По-третє, було багато глядачів, і серед них – багато не випадкових, а справжніх поціновувачів театру. Адже у цій чудовій локації упродовж двох днів тривав театральний марафон «Театр з присмаком кави», де відбувалися перегляди аматорських вистав, дискусії, майстер-класи. Звісно, за кавою.

Читання «Різдва» і на цей раз – уже на відкритому просторі, чималій сцені і для численних глядачів – вийшли дуже затишними і теплими. Тож якщо ця п’єса так пасувала у Чернівцях і до Великодня, і до Дня міста – то мабуть, пасуватиме цілорічно і до репертуару якогось із театрів? Агов, митці! Які там ваші творчі плани? :)

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис У Чернівцях «Різдво» – завжди вчасно спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цими вихідними в обласному академічному музично-драматичному театрі пройшли прем’єрні покази вистави «Зрадь мене» за п’єсою Володимира Винниченка «Закон» у постановці народної артистки України Людмили Скрипки.

У Людмили Іванівни – особливий сентимент до цього драматургічного матеріалу: в давній постановці Анатолія Литвинчука п’єси Винниченка «Закон» (тоді постановка називалася «Розплата», 1990 рік) молода актриса Людмила Скрипка  грала панну Люду. Майже три десятиріччя проминули відтоді…

Що б там не було, ніхто не зобов’язаний недільного вечора бути налаштованим на сприйняття проблем, чужих страждань, на роздуми й висновки… Сама я того вечора прийшла до театру, так би мовити, позапланово, подивитися прем’єрну виставу із другим складом акторів. І не пожалкувала.

Сцена зустрічає глядача вистави «Зрадь мене» розкраяною пересувними рамками – порожніми або затягнутими білою тканиною (художник-постановник – Наталія Тарасенко). Сучасно й з філософським підґрунтям: усі ми обмежені рамками. Не вільні у своїх бажаннях, не ладні виправити скоєне колись… Вистава вирішена зорово у чотирьох-п’яти кольорах: біле-червоне-чорне, трохи морської хвилі… Зосереджує увагу на домінантах й запрошує до роздумів і висновків.

Інший час, інші посили, інші емоції. Але класична, невмируща ситуація: стосунки двох, обтяжені давньою помилкою. З огляду на майже сто років від написання п’єси – це вже класика. Емоція вистави «Зрадь мене» змушує замислитися над природою кохання… Найгірша помилка подружжя Мусташенків, на мій сьогоднішній погляд, психологічна: це намагання «краще за свою половину» знати, що їй потрібне, що для неї добре. І певне маніпулювання такою своєю впевненістю призводить уже до помилок системних. Спершу чоловік підштовхує дружину до «спільного рішення» позбутися дитини – у Винниченка це сором’язливо називається «операція». А тепер, через 8 років, дружина настільки запалюється бажанням все-таки мати дитину, що наполягає на іншому «спільному рішенні»: чоловік має отримати цю дитину від сторонньої жінки й передати її законній дружині. Не чіпаймо тут етичний бік вчинків, але дивно, що професор Панас Мусташенко (Андрій Циганок) – філософ і психолог – абсолютно не передбачає і не пробує передбачити – ані в першому, ані в другому випадку – хоча б частини можливих наслідків від цього. І ключ можна відшукати вже наприкінці вистави, коли професор занурюється у свої книжки, залишаючи жінкам самим давати собі раду. Йому просто байдуже. Кохання, надто фізичний його прояв – просто одна з життєвих зручностей…

Коли дивилася виставу вдруге, згадала класичний балет, хоча б балети Чайковського у постановці геніального Маріуса Петіпа. Розписані до кожного руху й кожного музичного такту, вони щоразу робляться відкриттям, коли танцює інша балерина.

У нашому випадку малюнок ролі Інни вирішений постановницею достеменно, але зі Сніжаною Винарчук чи Ксенією Король у ролі Інни – це різні вистави. Причому, п’єса Винниченка дозволяє таку різницю. Інна Сніжани Винарчук – жінка, що за відсутністю материнства не встигає подорослішати. І коли їй забаглося (нехай дарують мені таку емоцію) все-таки мати дитину, а це не вдається, реакція – саме на нездійснену забаганку. Ксенія Король у цій ролі… доросліша. Більш жорстка. Точніша в мізансценах. І, як наслідок, трагічніша.

У виставу вплетені деталі, які – натяком чи прямим текстом – показують  неприродну «вивернутість» плану Інни. Колискова для дитини, хоча й казкова, але про любовний трикутник – в тему. Далі вихід музикантів у чорних плащах із вивернутими нагору парасольками. А ще одна сцена – на дачі, коли всі в білому, підстрибують і роблять вигляд, що це щаслива родина… Згадується Чехов, коли в його сценах ніби нічого поганого не відбувається, але фальшиве щастя обривається пострілом…

Дуже точна деталь від Циганка-професора: коли вляглися бурі, чоловік нібито миролюбно каже: «Будемо жити, як жили». І тут же заперечує можливість цього – не словами, рухами: може, навіть мимоволі, але відкидає руки Інни, яка пробує обійняти його… Тіло не приймає…

Залишиться Інна чи втече з товаришем Панаса Кругликом світ за очі? Хто зна… Але коли вона намагається сказати про це Кругликові, тут уже Достоєвський і Настасія Пилипівна з Рогожиним… Більше рогожинського чекання у Віктора Барановського, Назар Кавулич нібито спокійніший, але теж чекає…

Класика на те й класика, щоби повторюватися в інших життях і по-іншому…

Не можу не сказати про героїню Діни Анепської. Тама ( від слів –  тітка і мама), яка виховала Інну, – єдина людина з нормальними поглядами на життя. Та саме вона заважає, її відправляють до родички – і коли наприкінці повертається – це вже інша людина, готова на злочин заради своєї Інни. Детектив… Героїня ніби зістарилася за час відсутності на сцені…Як актрисі це вдалося?

І ще про одну режисерську «фішку» Людмили Скрипки – її уміння творити масовку як невід’ємний елемент вистави, причому кожний з цієї масовки запам’ятовується якоюсь власною неповторністю. В нашому випадку – це музичний гурт (хормейстер – Оксана Первова-Рошка), який практично весь час присутній на сцені – щоразу з певним завданням. Навіть якби це був би лише музичний супровід – уже доречно. Але Людмила Іванівна невтомна в пошуках і знахідках. Можна було б побажати акторам в окремих сценах грати трохи динамічніше: пошуки й вагання, затягнувшись, видаються інколи просто механічними рухами…

І на завершення: чи думав про це все Винниченко, коли писав п’єсу, не можу сказати. Але що його тексти відкриті для будь-якого модерного тлумачення – безсумніву…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Фото з архіву театру.

Запис «Зрадь мене» – просила головна героїня вистави спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Данілін – актор і режисер, керівник народного драматичного театру імені Г. В. Агеєва при Центральному палаці культури Чернівців, і там же він очолює дитячу театральну студію «Бу-бу-бу». Щойно повернувся з Рівного і Тернополя, де 9 і 10 листопада був з театром на гастролях.
Наразі в репертуарі театру вистави: М. Гоголь «Одруження», «Записки божевільного», Х. Венгринюк «Про мого старого білого качура», «Діти SOS» – за творами дітей переселенців, А. Чехов «Дядя Ваня», Т. Шевченко «Великий льох», Н. Ворожбит «Голодомор», Ж.Б. Мольєр «Літаючий лікар», Гі Абекасіс «Приїжджий з Рангуна», І. Вирипаєв «Сни».

– Твоя дружина, Інна Даніліна, недавно на ФБ написала: «Осінь у Рівному – це вже традиція!». А в Ірени Боровець, завліта Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру, перед вашою виставою «Про мого білого старого качура» у Рівному 9 листопада, на ФБ прочитала: «Кажуть, у Чернівцях ця вистава наробила шуму. Їхати у Чернівці далеко та й сполучення «не фонтан». Тому це величезне щастя, що театральний колектив під керівництвом Івана Даніліна їде з постановкою до нас! Отже, мала сцена Рівненського драмтеатру вже цієї суботи!».
Знаю, що ти вчився в Рівному. Що для тебе Рівне? Із яким настроєм навідуєшся туди?
– Рівне для мене – це другий дім, приїжджаю туди, як додому. Бо я там учився, там моя альма-матір. Я закінчив Рівненський інститут двічі. Перша освіта – акторська, друга, нинішнього року, – магістратура з режисури.
Мала сцена в Рівненському обласному академічному муз драмі – особлива. Коли я вчився на акторському в народного артиста України Володимира Адольфовича Сніжного, всі наші пари проходили на цій сцені. Мала сцена – це як у кіно «крупний план»: глядач сидить дуже близько до тебе, він чує твоє дихання, ловить твій погляд – і ти вже нікуди не сховаєшся, мусиш бути абсолютно чесним. Ось зараз, через стільки років, повернутися на цю сцену й показати свою режисерську роботу – стало для мене великим щастям. До речі, дружина моя також вчилася у Володимира Адольфовича, тільки на рік пізніше. Для неї, як і для мене, це теж приємна зустріч – з друзями, однокурсниками, колегами.

– Театр – це пристрасть. Навіть для глядача. Сучасний театр – це живий театр. Він синтезує музику, рух, філософію, містерію, дію. Ти, Іване, і актор, і режисер. Чи навпаки: і режисер, і актор? Що для тебе наразі є первинним?
– Я багато років працював актором і вважаю, що як актор я ще не все сказав… За певних обставин почав займатися режисурою, закінчив магістратуру. Як режисер, встиг поставити в Рівненському муздрамтеатрі «Войцека» Георга Бюхнера на великій сцені – це ще під час навчання режисури. Наразі перевагу віддаю режисурі, хоча як актор у деяких своїх виставах теж беру участь.

– Театр – це режисер, актори, художники, декоратори, , бутафори, гримери, костюмери, звукорежисери, освітлювачі, робітники сцени… І водночас – це єдиний, унікальний організм, де все майстерно сплетене воєдино… Театр іноді здається химерою, вигадкою… А що є реальністю у театрі, найвищою реальністю?
– Так, театральне мистецтво – це колективна творчість. Найбільша удача – коли з тобою працює команда однодумців, або, як ми любимо говорити в колективі, – «банда» Коли всі розуміють тебе з пів слова, – тільки тоді приходить відчуття єдності. Реальністю в театрі є щоденні репетиції, репетиційний процес загалом, а потім – прем’єра, народження самої вистави. У будь-якого театру, навіть у того, що вважає себе експериментальним, є власні базові, консервативні, академічні принципи. Та якщо не «порушувати» закони, не шукати свою власну мову, то застигнеш на місці, не рухатимешся вперед. У якій пропорції «змішувати» нове і старе, кожний вирішує для себе сам. У мене один принцип: роби те, що любиш, працюй з тими, кого любиш…

– Сьогодні ти очолюєш відомий на Буковині Народний драматичний театр ім. Г.В. Агеєва Центрального палацу культури м. Чернівців. Чи є у вас свій глядач?
– Народному драматичному театру Центрального палацу культури Чернівців ще не присвоєне ім’я Г.В. Агеєва. Ми з директором Олександром Мадеєм лише працюємо над цим. Дуже хочеться, щоби театр носив ім’я мого вчителя і багаторічного режисера, керівника і натхненника цього театру Григорія Агеєва.
Щодо власного глядача, то він у нас є. Це люди, що ходять на наші вистави. Народний драматичний театр знають не тільки в Чернівцях, але й у Рівному, Тернополі, Львові, Кам’янці-Подільскому, Коломиї, Одесі…

– Два роки тому до Рівного ви привезли виставу за п’єсою Антона Павловича Чехова «Дядя Ваня». І присвятили цей показ пам’яті свого учителя, народного артиста України Володимира Сніжного. Народний драмтеатр у Чернівцях поки й не офіційно, але носить ім’я Григорія Володимировича Агеєва… Відчувається, що ти з великою повагою ставишся до своїх учителів, наставників театральної майстерності. Яку роль відіграє такий майстер, педагог у долі актора, режисера?
– Виставу за Чеховим «Дядя Ваня» я присвятив двом своїм учителям – Агеєву та Сніжному, нею ж захищав магістерську. Мої вчителі посіяли в мені те зерно, з якого я, як митець, виріс, чим і завдячую їм. Що суворіше й вимогливіше учитель, що вищий приклад його життя, то глибше твоя творча совість, чесність, переконаність, то твердіше твої митецькі принципи. А без цього не можна жити в мистецтві.

– Що було найважчим у твоєму становленні як режисера? Режисер, як відомо, допомагає акторам розкрити і творчий задум постановника, і розкритися самим. А як ти сам розкриваєшся, як розвиваєш себе?
– Коли пішов з обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської, як актор почав грати менше, більше займався викладацькою діяльністю й режисурою. Почав ставити вистави – спочатку з дітьми, а далі й з дорослими. Як режисер, я вже поставив чотири вистави у Коломийському Franko-театрі, одну виставу в Рівному, 12 вистав у Народному драматичному театрі.

– Кілька слів про дитячу студію, з якої розпочиналася твоя режисерська кар’єра. Адже робота з дітьми – це ж трохи інше?
– З дітьми працювати важче, але надзвичайно цікаво. Ти бачиш, як вони творчо зростають на твоїх очах – і це тебе тішить. У кожну дитину треба засіяти те зерно, з якого потім щось проросте. До кожної дитини треба знайти свій підхід. Коли працюєш з дітьми, сам починаєш навчатися разом з ними. Актори – теж як діти: впадають у відчай, панікують, якщо відчувають, що під час репетицій заплуталися, зайшли до якогось дивного місця, звідки не можуть рухатися… Обожнюю працювати з такими дітьми, які готові вирушити з тобою у тривалу і небезпечну театральну «подорож».

– Хто твій улюблений письменник чи письменниця? Чи хотів би ти поставити виставу за його чи її твором?
– Я дуже люблю Чехова й Гоголя. Чехов як письменник і як драматург – лікує: «Він ставить людині діагноз, щоби та вижила». А Гоголь мене переконав у тому, що «навряд чи є вища з насолод, ніж насолода творити». Шекспіра теж обожнюю, він писав про вічне. Мрію поставити «Короля Ліра»…

–  Вдячні тобі, Іване, твоїм колегам, театру за творчість і переконливість, за  нові відчуття (кажу це як твоя постійна глядачка), за міф і реальність, за неповторність і мандрівки інтерпретаціями. І, як сказав Лесь Курбас, ідучи до театру, людина шукає загострення свого почуття життя. І ваш народний дарує таки своєму глядачу жагу до життя! Браво!

©Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото SergyiS і з архіву Івана Даніліна

Запис Іван ДАНІЛІН про театральне мистецтво як колективну творчість і про талановиту… «бандочку» однодумців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Зрадь мене»  – таким емоційним посилом означив Чернівецький облмуздрам свою прем’єру  за п’єсою Володимира Винниченка «Закон». Як стверджує режисер-постановник нової вистави Людмила Скрипка, назву змінили, бо таким було нове філософське та  емоційне навантаження вистави, адже п’єсі 100 років, це давно класика… На передпрем’єрній пресконференції і вона, і директор  – художній керівник театру Юрій Марчак, розповідали, що головний акцент постановки зробили на людських стосунках, на їхньому найвищому прояві – коханні. Вистава не надто велелюдна, але проблем людських у ній не менше, ніж у самому житті.

У виставі зайняті Андрій Циганок, Сніжана Винарчук у чергу з Ксенією Король, Діна Анепська, Віктор Барановський/Назар Кавулич, Марія Романова /Люсьєна Надкернична.

Діна Анепська: «Колись я грала у п’єсі Винниченка під автентичною назвою «Закон» у постановці незабутнього Анатолія Литвинчука. Проминули роки, граю тепер іншу роль, і це буде зовсім інша вистава, але знову виходити на сцену – щоразу диво… 

Особлива «фішка» нинішньої постановки – жива музика  цілого гурту (Оксана Рошка, Віктор Барановський, Назар Кавулич, Олександр Дадус, Петро Мегера, Михайло Турик).

А решту дізнаємося підчас вистави. Вже нинішньої суботи-неділі.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Людмила СКРИПКА про свою нову постановку: «Глядач приходить за емоціями» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Очільники театру поділилися творчими планами з журналістами та розповіли про турботи повсякденного життя театру.

Ще у міжсезоння, до Дня Незалежності України в театрі показали безкоштовно  виставу «Трагедія бунту». Власну інсценізацію за мотивами роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» здійснив заслужений діяч мистецтв Петро Колісник.

А новий театральний сезон актори Чернівецького муздрамтеатру ім. Ольги Кобилянської розпочнуть у суботу 7 вересня фарсом на дві дії «Скапен-штукар». 

Перша прем’єра сезону буде для дітей: 15 вересня  це буде «Сніговик, який хотів познайомитися з Сонцем», музична казка на одну дію. Переклад з румунської казки Матея Вишняка здійсник Микола Косташ. 

«Матея Вишняка сьогодні ставлять в усій Європі, –  розповів директор – художній керівник театру Юрій Марчак.  – Казка, яку ми обрали, є філософською. Ми завжди думаємо над тим, що буде цікаво нашому глядачу і замислюємося над тим, щоб кожна наша вистава була не просто для розваги, а щоби після вистави людина вийшла з думками про те, що їй потрібно змінити в самій собі», – додав він.

Важливе для себе привідкрила журналістам і головна режисерка театру – Людмила Скрипка: «Для мене найголовніше, який меседж я можу зі сцени дати людям. Якщо цей меседж торкається мого серця, значить ця п’єса повинна бути в моєму репертуарі. На жаль, потрібно зважати й на те, що глядач не завжди хоче ловити ці меседжі…»

Наразі Людмила Скрипка працює над виставою за п’єсою «Закон»  Володимира Винниченка. Робоча назва чернівецької вистави «Зрадь мене». Це якісна драматургія, що приносить задоволення і режисеру, і акторам, так і глядачеві. 

А XIV фестиваль комедії «Золоті оплески Буковини» стартує 19 жовтня й триватиме до 29 жовтня. Вже отримані підтвердження на участь кількох колективів, як українських так і зарубіжних. Господарі фестивалю подадуть на суд журі фестивалю мольєрівського «Скапена-штукаря» із Дмитром Леончиком у головній ролі.

І, може найцікавіше цього року,що в рамках цьогорічного фестивалю комедії з нагоди Дня історичних театрів Європи у Чернівцях проведуть зустріч Дев’ятої лінії європейських театрів для колективів з Болгарії, Румунії, Грузії та України. Упродовж трьох днів від 23 до 25 жовтня інженер сцени з Німеччини проведе театральний майстер-клас із техніки (механіки) сцени.  Співорганізатором майстер-класу буде Спілка театральних діячів України, яку очолює давній друг чернівецького театру народний артист України Богдан Струтинський.    

Деякі свої роботи чернівчани покажуть глядачам з інших регіонів України під час участі у різноманітних театральних фестивалях. Зокрема, вже заявлено про участь чернівчан у театральних форумах у Коломиї, Хмельницькому та Ніжині, куди повезутьтакі роботи чернівчан як «Трагедія бунту», «Дванадцята ніч» та «Сяй, мій божевільний діаманте!». 

І для майбутнього: упродовж сезону в облмуздрамі працюватиме Театральна студія для дітей і дорослих. Як розповіли журналістам, від першого набору 2013 року через студію пройшли 168 дітей, які зіграли за цей час 21 випускну виставу на великій сцені. Деякі випускники пов’язали своє життя з мистецтвом, вступивши до профільних вузів. 

Лариса ХОМІЧ, театральний оглядач «Версії»

Запис Головні події прийдешнього, 89-го, театрального сезону в облмуздрамтеатрі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На передпрем’єрній пресконференції директор Облмуздраму Юрій Марчак не без гордості поділився тим, що виконані фінансові показники, здійснені заплановані ремонти й намічені  подальші. А на творчий фінал напруженого сезону режисер-постановник Дмитро Гусаков (на фото) ставить Мольєрівського «Скапена-Штукаря». Приблизно рік тому у постановці тоді ще режисера-фрілансера Дмитра Гусакова ми побачили «Дванадцяту ніч» за Шекспіром. Дмитро Гусаков так надихнувся класикою, якої до того не ставив, що пройшов конкурс на головного режисера Хмельницького облдраму, і на запрошення театру Чернівецького узявся за Мольєра. Художник-постановник – добре відома нам Наталя Руденко-Краєвська, балетмейстер – Марія Циба. У виставі задіяна жива оркестрова музика під керуванням Володимира Шнайдера, а спів акторам ставили Оксана Первова-Рошка. І в головній ролі – Дмитро Леончик. І що з того всього вийде, дізнаємося вже через 10 днів, у суботу-неділю 22-23 червня, найкоротшу червневу ніч…

Запис 88-й театральний сезон Чернівецький театр закриє прем’єрою вистави за Мольєром спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Останні дні березня традиційно позначаться в мистецькому житті Чернівців прем’єрою вистави  у Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської. Цього разу це будуть «Чудеса Мері»– нове трактування чудової й чудернацької Мері Поппінс. Англійська канва творів ПамелиТреверс стала основою для творчої «вишивки» авторки інсценізації та режисерки-постановниці вистави, народної артистки України Людмили Скрипки. Як розповідає Людмила Іванівна, вона давно помітила актуальність історії про Мері Поппінс та її вихованців для нашого життя. І не дивно, бо це про родину, про виховання, про стосунки між батьками й дітьмі. Відтак постановниця залишила англійські імена героїв, проте у виставі піднімаються проблеми,  актуальні і загалом в Україні, і у нас в Чернівцях: «Наразі у нас є дещо сумний час, коли ми поглинуті політичними, економічними проблемами. І ці проблеми, на жаль, проявляються у середині сім’ї, в стосунках батьків з дітьми. Захотілося зробити дуже світлу й теплу історію. Щоб на неї із задоволенням ішли до театру дідусь, бабуся, тато, мама, діти. Створити виставу, яка об’єднала б різні вікові категорії, непросто. Здається, книжки Треверс про знайому всім Мері Поппінс є саме тим матеріалом, що може всіх об’єднати», – розповіла Людмила Скрипка.

«Чудеса Мері…» – це наша версія, нас,українців, – моя, й сподіваюсь, бабусі. Тому ця історія буде цікава тут, у Чернівцях…Власне, це паралельна історія», –поділилася режисерка.

У виставі беруть участь вихованці театральної студії Чернівецького драмтеатру, вони виконуватимуть свої ролі на рівні із дорослими акторами. А це велика робота для дитини, кажуть наставники студійців. Проте самі діти зізнаються, що, займаючись у театральній студії, змінилися на краще. Серед дорослих акторів, зайнятих у виставі – улюбленець чернівецької публіки Андрій Циганок. І це своєрідний індикатор того, що нудно не буде.

Вл. інф.

Запис До Чернівців завітає чарівна няня Мері Поппінс спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українці дуже мало читають книг, але дуже хочуть частіше окультурюватися – про це свідчать свіжі дані дослідження, яке проівв Київський міжнародний інститут соціології (КМІС). Для цього протягом вересня 2018 року опитали 2026 осіб з 109 населених пунктів країни. 

Результати дослідження ще раз підтвердили сумну тенденцію – українці як і раніше катастрофічно мало читають. Опитування показало, що 60% респондентів за рік не взяли в руки жодної книги. Серед інших, не дивлячись на популярність електронних книг, кожен четвертий хоча б раз в минулому році бував у бібліотеці або в книжковому магазині.

“Відвідуваність бібліотек і книжкових магазинів має значні відмінності за віком, рівнем освіти та розміром населеного пункту: частіше їх відвідують люди молодших вікових груп, з вищим рівнем освіти та ті, хто проживає у великих населених пунктах”, – зазначають автори дослідження.

Магазини залишаються все ж популярніше, ніж бібліотеки, яких, до речі, за даними Держстату, в 2017-му в країні нарахували 16,8 тисяч і в яких зберігається 236 млн книг.   

Рівно половина українців вважає за краще вести самітницький спосіб життя – 50% опитаних за рік жодного разу не вибралися на який-небудь культурний захід. Будь то концерт, міські гуляння, спектакль, екскурсія, виставка, ярмарок, лекція, гумористичний вечір та інше. При цьому, згідно з офіційною статистикою, піти є куди: в 2017 році Мінкульт нарахував 113 театрів, які за рік відвідали 6,2 млн глядачів. Також працює в країні 76 концертних організацій, які відзвітували про 2,7 млн ​​відвідувачів концертів. Крім того, свої двері відкрили 574 музею, чим скористалися мінімум 16,4 млн осіб. Проте, згідно з соцопитуванням, лише 1% українців можуть собі дозволити ходити на всі події, які побажають. Решта 79% хотіли б наслідувати їхній приклад, але більшості банально не вистачає грошей (50,1%) і часу (44,9%).

Що стосується культурних переваг народу, вибиратися вони вважають за краще найчастіше в кіно (21,5%), на масові святкування (15,4%) і концерти (15,3%). Також деякі відзначилися особливим розумінням визначення “культурні заходи”.

“Серед варіантів відповіді в категорії” інше “шестеро респондентів назвали різні типи спортивних заходів і риболовлю, п’ятеро – культурні заклади (музей, парк, цирк), двоє згадали про духовність (паломництво і поїздка в монастир). Також були згадані ранок в дитячому саду, зустріч з випускниками, дискотеки, бари”, – додають в КМІС.

Зате самі українці вважають себе досить творчими: 17,3% займаються творчістю зараз, 10,5% робили це в минулому, а ще 21,1% хотіли б спробувати свої сили в майбутньому. При цьому жінок серед таких традиційно більше, ніж чоловіків.

Запис Українці все менше відвідують театри і бібліотеки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Добре відомий – і не лише чернівчанам – режисер Петро КОЛІСНИК після тривалої перерви знову дебютував у Чернівецькомуоблмуздрамі. Цього разу не лише як режисер, але й як автор інсценізації роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли як ясла повні?», яку під назвою «Трагедія бунту» Чернівецький академічний обласний музично-драматичний театр представив минулими вихідними, 26-27 січня. Ще один прем’єрний показ відбудеться в неділю 3 лютого.

У виставі на 2 з половиною години Петро Колісник разом зі своєю командою, як упевнено називає він своїх акторів, досліджує головну колізію роману: трагедію вольнолюбної людини, яка не змирилася з неволею, але не знайшла, як вирватися з неї. Трагедію людини, яка ніби й мала певні моральні засади, але переступає через них, шукаючи виходу з безвиході.Варто зауважити одразу, що Петрові Коліснику і як авторові інсценізації, і як постановнику, вдалося впоратися з великим прозовим матеріалом. Вистава вийшла хоча й не надто короткою за сучасними мірками, але водночас компактною й динамічною. 

Відкриття та дослідження для глядача починаються водночас з відкриттям завіси. На сцені – загорожа з жердин з умовною стелею у вигляді клітки з таких же жердин, усе це «приправлене» умовним-таки сіном (художник-постановник – заслужений діяч мистецтв Петро Магратій).І що далі рухається дійство, все більше розумієш: усе це – символ замкненого кола, в якому століттями перебувають українці.

Оригінальна музика, написана диригентом оркестру театру Володимиром Шнайдером, також вдало супроводжує виставу, наголошуючи на особливих моментах дії.

Вистава багатофігурна, але масовки у класичному розумінні немає. Кожний персонаж, починаючи від матері Чіпки (цю роль грають по черзі заслужені артистки Лариса Попенко та Діна Анепська) і до станового пристава (заслужений артист В’ячеслав Стаханов) має у цій сценічній абетці своє призначення, свою роль, яка водночас працює на головного героя, Чіпку.Не втримаюся й назву всіх решту: у 2-х складах грають заслужені артисти України М. Гоменюк, Б. Братко; актори: А. Циганок, А. Топорівський, О. Дадус, П. Мегера, Н. Кавулич, С. Винарчук, К. Юрковська, М. Тимку, К. Король, К. Зборлюкова, В. Барановський, Г. Руденко-Краєвський, Д. Леончик, В. Глазнєв, А. Козир, М. Романова, Л. Надкернична, Н. Губко, Ю. Рижкова, Б. Марко, Н. Гоменюк, М. Дадус, І. Кошман, В. Престаш, В. Приходько, О. Довгань.  

Коротка газетна рецензія не дає простору для аналізу кожного персонажу, зауважу лише, що кожний з них має свої, індивідуальні риси, але працює на загальний задум. Щодо масових сцен, зауважу, що вже на першому показі не помітила ні збоїв, ні «провисань».

Ще одна важлива деталь – реакція глядацького залу на виставу. От є такий вислів «затамувавши подих» – саме так можна схарактеризувати, як сприймалася ця важка в моральному розумінні вистава. Тож марно стверджувати, що нашомуглядачеві подавай лише комедію: нашому глядачеві треба давати високе мистецтво. І особливо приємно було, що в залі сиділо багато молоді.

І нарешті, до найтрагічнішого – головного героя. Особисто мені було надцікаво, яким буде Чіпка у виконанні Олексія Надкерничного, адже не всі з його акторських робіт сприймаються однозначно. Він і сам зауважує,що найбільше боявся повторитися. Але творча робота Олексія з режисером Колісником дозволила нам побачити людину, яка на початку мала звичайні людські прагнення, та найбільше хотіла Правди. Настільки хотіла, що у своєму намаганні добитися тієї Правди непомітила, як переступила межу до Кривди.Олексієві Надкерничному вдалося передати цей рух особистості від свого роду мрійника до розбійника. Він навіть зовнішньо змінюється, набуваючи до фіналу рис ніби хворої, випаленої з середини людини. Апофеоз цієї трагедії – у фінальній сцені, коли через зал і через сцену ведуть зв’язаних товаришів Чіпки і його самого. Ведуть крізь натовп односельців, які мовчки розступаються. Між в’язнями й односельцями тепер – пролита кров…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Прем’єра від облмуздрама: Бунт – це завжди трагедія спершу з'явиться на Медіа-Версії.