Як зазначає автор романа «Останній бандерівець» Петро Воробей, історія Івана Гончарука тісно переплітається в романі з історією злету й падіння  (травень–листопад 1943 року)  Колківської повстанської республіки і долею дев’ятнадцяти Іванових земляків, засуджених у грудні 44-го року Військовим трибуналом за  участь у створенні української повстанської «держави».

Держави, яка простягалася на 2 тисячі квадратних кілометрів теперішніх Рівненської й Волинської областей.

Яка мала державні символи: герб – тризуб і синьо-жовте знамено.

Провела земельну й освітню реформу.

Друкувала підручники і книжки.

Карбувала гроші – бофони.

Мала власне військо – УПА,  якому  присягнув Іван із ровесниками – учасниками т.зв. «Справи дев’ятнадцяти». Шістьох із яких, у тому числі й 18-річну вчительку Галину Рейкіну – розстріляли.  Тринадцятьох же інших – у тому числі вісьмох дівчат, яким на момент інкримінованої їм радянською владою «зради Батьківщини» було по 17-18 років, прирекли до багатолітніх тюремних поневірянь…

Кілька слів про повстанську республіку.

Від 15 травня до 7 листопада 1943 року на території  нинішньої Волинської й Рівненської областей існувала повстанська  «республіка свободи», а маленьке містечко Колки було проголошено повстанцями «тимчасовою (до звільнення Києва) столицею України».

Тут діяла українська влада, судочинство, школи. Працювали лікарні, видавалися книжки. Саме про ці події нам нагадує пісня, що дійшла до сьогодні:

Десь там далеко – на Волині

Створилась армія УПА…

 У центрі роману – реальна людина Іван Гончарук на псевдо «Джанко». Звичайний хлопчина 1926 року народження. Із традиційною біографією для волиняка чи поліщука тих часів.  У 18 років вступає в УПА. У 1946 році отримує «четвертак» – 25 років тюрми. У 1976 році повертається в Україну – Харківську область.  На рідну Волинь навідується раз у три роки. Частіше – не дозволяли.

А тут – перебудова. Гласність. «Народний рух», куди масово «рухнулись» колишні повстанці й дисиденти. Радянська влада захиталась. Треба було  когось показово покарати «із бувших», щоб іншим – «нє повадно било!»

Вибір упав на Івана, хоча він давно відійшов від «політики». Навіть говорив   по-російськи: тридцять років у Магадані та життя на Харківщині далися взнаки. Та для показової «порки», вирішили в КДБ, і такий згодиться! Отож  Волинський обласний суд… скасовує винесений йому 40 років тому вирок Військового трибуналу і 19 жовтня 1987 року новий  суд під головуванням  Бориса Плахтія  виносять 61-річному «Джанку»… смертний вирок.

Як наслідок, 12 липня 1989 року «останнього бандерівця» України було розстріляно й похоронено, точніше – закопано невідомо де. Не врятувало Івана й звернення до «головної леді» тогочасної України – Голови Верховної Ради УРСР Валентини Шевченко.

«Нагадаю, – пише автор Петро Воробей, – це відбулось за рік до того дня, коли Верховна рада прийме  Декларацію про державний суверенітет України!

• Шок! – скажете ви.

Так, але воно не йде ні в яке порівняння з тим потрясінням, яке пережив автор під час підготовки роману – у 2021 році, коли завітав у той самий суд, який виніс Іванові «вишку», позбавивши майна, в тому числі  й житла, його дружину й двійко діточок. Як виявилось, у суді в цей день – у сусідніх залах,  слухались дві справи: про реабілітацію Івана Гончарука і про… підвищення пенсії людині, яка  винесла «Джанку» смертний вирок – Борису Плахтію!

Як і очікувалось,  Івана Савовича реабілітували . 

Не залишили  судді поза увагою і клопотання свого колишнього колеги  –  Бориса Плахтія. Одностайним рішенням суду йому збільшили пенсію визначивши її у сумі… 202217 гривень! Напишу словами, щоб читач не подумав, що трапилася  «описка»: двісті дві тисячі двісті сімнадцять гривень!

Тоді ж як ні майна, ні моральної компенсації сім’ї невинноубієнного Джанка ніхто й не подумав учинити.

Тож запитаймо у себе: яку державу ми збудували?

І для кого?

24 серпня 1991 року Україна отримала свій Прапор, Герб, Гімн. Столицею держави обрано Київ, як і мріяли Джанко із друзями, написавши на щиті при в’їзді в рідне село «Колки — тимчасова столиця української повстанської республіки (до переїзду в Київ)».

Думаю: де вони тепер — творці й захисники Колківської повстанської республіки?

Де їхні могили?

Де вулиці, названі на їхню честь?

 Немає!

Є двохсоттисячна пенсія судді Бориса Плахтія, отримана ним від незалежної України. України, над якою він насміхався всю свою суддівську кар’єру, життя героїв і творців якої цинічно відбирав, із посмішкою відправляючи  у розстрільні камери, як відправив Івана Гончарука.

…Згадуються слова Героя України Левка Лук’яненка: «Немає майбутнього у тої країни, у якій вбивці її героїв живуть, як звитяжці — ситі, вгодовані, а справжні лицарі гибіють на копійчану подачку від держави, за майбутнє якої вони “душу й тіло положили”».

Причому не в переносному, а в прямому значенні цього слова…»

Роман члена НСПУ Петра Воробея «Останній бандерівець», виданий у вересні 2025 року в Чернівецькому видавництві «Букрек», призначений  для широкого кола читачів і складається з двох частин: «Джанко» та «Жертвоприношення».

Запис «Останній бандерівець» – нова книга чернівецького видавництва до Дня створення УПА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Монолатій – український історик, політолог, публіцист і журналіст, член Національної спілки письменників України, доктор політичних наук. Він є професором Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктором філософії Українського вільного університету в Мюнхені, дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка.

Книжка «Макогін псевдо Розумовський» Івана Монолатія — 8 місце в номінації «Минувшина. Біографії/мемуари» Книжка року 2023. Також  «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» була номінована на Національну премію України імені Тараса Шевченка 2024 року.

«Козацьке мітотворення здатне на диво. Козацькі полковник Іван Богун, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Мазепа, Павло Полуботок і Кирило Розумовський ніколи б не здогадалися, як можна використати їхні прізвища у міжнародній політиці ХХ сторіччя. Це історія спершу закоренілого бурлаки, шахрая, воєнного авіатора і морського піхотинця, коханця заміжньої жінки, а відтак – авантюриста-бонвівана, вправного спекулянта національною ідеєю, а ще – пристрасного автомобіліста. І все було б чудово, якби не його народження на Підавстрійській Галичині, еміґрація до США, військова кар’єра як чужинця і громадянина, удаваний лобізм українського питання, бажання стати новим володарем України. Він досі фігурує у таємних досьє ФБР, ЦРУ, МІ5 та МІ6, а ще – НКВД, Сиґуранци і ґестапо. Це історія американця українського походження Якова Макогона (1880–1956), яка ще не дочекалася ані фільму, ані роману, а біографії – й поготів».

Презентована книга «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» Івана Монолатія – ретельна за хронологією різних документів, з різних джерел, захоплююча розповідь про життя і пригоди американського розвідника українського походження Якова Макогона.  Це інтригуюча розповідь про приватного шпигуна, сержанта, що був на службі Корпусу морської піхоти США, який разом із не менш авантюрною дружиною ймовірно працював на декілька розвідувальних інституцій Заходу… Авантюрист, містифікатор…

«У книжці «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» представлено галерею видатних українців першої половини XX ст. (Олена Кисілевська, Євген Коновалець, Арнольд Марґолін, Василь Мудрий, Євген Онацький, Мілена Рудницька, Павло Скоропадський, Андрей Шептицький та ін.) та іноземців (Василь Вишиваний, Ґарет Джонс, Енріко Інсабато, Роял Коупленд, Ріхард Ярий та ін.), що стали творцями непересічних історичних подій. Розкриває діалектику еволюції картини світу людини під тиском зовнішніх факторів (воєн, зміни політичних режимів), увиразнює здатність особистості містифікувати власне життя й опинятися у полі зору спецслужб, правоохоронних і зовнішньополітичних відомств, аналізує український авантюризм як спільну ментальну характеристику політичних еліт», – з подання ГО «Івано-Франківський осередок Наукового товариства ім.Шевченка» – Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Зустріч із автором була  цікавою, жвавою, дискусійною, насиченою подробицями з життя не тільки героя самої книги Якова Макогона, але й цікавими деталями співпраці з різними архівами, бібліотеками, службами. Зацікавив присутніх і етап життя Макогона, що пов’язаний із Чернівцями. Естетика самої книги, як і всі книги Івана Монолатія, також посідає особливе місце.

І на останок: автограф- сесія із Іваном Монолатієм.

Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, присутнім науковцям, читачам, колегам за  зустріч з автором сорока книг – Іваном Монолатієм.

Дякуємо Івану Монолатію за унікальну книгу, за інтелектуальну працю. Нових творчих успіхів, нових книг, зустрічей. Миру Україні і перемоги!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Іван Монолатій презентував у Чернівцях книгу «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Почну з двох речей, які можуть розчарувати певну кількість читачів-початківців: Ні, вас не навчатимуть правильно й зі смаком вибирати собі одяг і створювати ансамблі-луки. Ні, це не легеньке, так зване «дамське чтиво». Насправді текст нового роману Оксани Драчковської дуже суворий, жорсткий, часом навіть жорстокий. Авторка не шкодує свого читача – але й себе так само. Та в усьому цьому простежується беззаперечність: усе тут правда.

Не автобіографія, але переплавлений в літературний текст власний досвід. Читач може просто сприймати твір як літературу, а може шукати у ньому, як у квесті, відповіді на власні запитання чи відгомін власному досвіду й власним враженням. І радіти цим знахідкам або сумувати з приводу таких збігів. Але ці зауваження для тих, мабуть, хто уперше зустрічається з твором переможниці Коронації слова, адже давнім читачам Оксани такі застереження не потрібні.

Не переказуватиму зміст, адже а) читачам не буде цікаво читати самим і б) я можу переказувати лише власне враження від змісту твору, тобто власне його тлумачення.

Книга Оксани Драчковської номінується як роман в оповіданнях. Кожне таке оповідання – а їх одинадцять – має назву певного предмету гардеробу – і оголошена вдяганка подається як певна предметна домінанта цього оповідання. Вона може бути поштовхом для подій, може бути забутою на певний проміжок часу – а в одному з оповідань головною «героїнею» узагалі стає щойно куплена новорічна ялинка – і знову випірнути в потоці оповіді. і, як це буває в музичних композиціях, завершити композицію оповідання. Недаремно ж предмети одягу на обкладинці зібрані у формі тієї ялинки…

І з персонажами оповідань відбуваються так само дивні речі. По-перше, це доволі пересічні особи, без особливих успіхів чи особливих провалів, такі зустрічаються нам мало не щодня, може, за винятком одного видатного спортсмена і одного мільярдера. Герої та героїні можуть фігурувати в певному оповіданні, так би мовити, до кінця, а можуть кудись зникнути, не довівши до пуття власну сюжетну лінію – щоби за деякий час знову ж таки випірнути в іншому сюжеті. Адже так буває, що ми втрачаємо зв’язок із дорогими нам людьми, ми можемо далі нічого про них не знати – але ж, поки живі, вони десь існують, живуть якесь своє життя… Не поспішайте прочитати цю книгу. Розтягуйте задоволення, робіть паузи хоча б між окремими оповіданнями. Недаремно ж у книгу вклеєно стрічечку-закладку: вона прямим текстом каже нам: не поспішайте.

Довго думала, з чим я можу порівняти композицію цієї книги. Мабуть, доречніше згадати макраме – сплетіння мотузок і вузликів, але це макраме без геометричної основи, без орнаментальної обов’язковості розташування елементів. Власне, це і є справжнє життя: у кожного воно має власний взір. І дай Боже кожному брати участь у його створенні.

Я навіть не впевнена, що Оксанина книга навчає мене Основам гардеробу чи показує, що є його основами для самої Оксани. Але одна фраза таки «бабахнула» мені як не по голові, то по серцю, Ось вона: «У злих випирають з очей сірі сутінки». Мало того, що це правда. Треба таке спостерігати часто, щоби помітити й сформулювати.

І, коли дозволите, замість коди – власний висновок. У кошику моєї пам’яті дуже багато «гардеробних історій». І прочитавши Основи гардеробу до кінця, я не боятимусь, що мене хтось звинуватить у мавпуванні, якщо я їх занотую: це ж мої власні історії.

Лариса Хомич, «Версії», усі фото – з фейсбук-сторінки письменниці Оксани Драчковської

Запис Як осягати «Основи гардеробу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Щиро кажучи, я ніколи не ставилася до творчості, як до роботи. Але і не як до розваги, звісно, – написала Оксана на своїй сторінці у фейсбук. – Для мене це щось на кшталт духовної практики, котра мусить приносити радість і задоволення. Бо якщо не приносить – то просто не пиши. Ніхто ж не змушує. Ну, мене точно ніхто

Однак все це – гарна теорія. На практиці все складніше. І, так, часом буває важко. І вислів “творча криза” – такий заяложений, тисячі разів висміяний (зокрема і мною ) – таки грунтується на реальності.

Я почала писати “Основи гардеробу” одразу ж після того, як вийшов мій перший роман “Зілля”. Почала, написала перші три чи чотири розділи – і все. Робота застопорилася. Я звично сідала ночами за комп’ютер, але не могла витиснути з себе жодного речення. Такого в мене ще ніколи не було. Звичайно, можна було просто покинути – до кращих часів або назавжди. Але не хотілося. Це було вже після перемоги в “Коронації”, я повірила в себе як у письменницю. Та і вроджена затятість не дозволяла здатися.

Саме тоді надибала десь в інтернеті оголошення про письменницьку резиденцію в Карпатах. Мені здалося, що це знак і шанс. Подала заявку. Щоправда, не згадувала там про роман, бо організатори пропонували тільки малі форми, які можна було б повністю написати за час резиденції. Ну нехай – думала я. Ідей маю багато, а що вже я там писатиму – справа моя. Отож, запропонувала дві ідеї малих форм: казку про зайчика на візку і сатиричну п’єсу про труп потерпілого. Ні те, ні друге не зацікавило журі. Мене не взяли. Марина Горбатюк , зараз пишу спеціально для тебе. Обидва ці твори я таки написала згодом без жодних резиденцій. І обидва здобули успіх.

А тоді, в 2017му, я все ще мучилася зі своєю кризою. Здавалося, що виїзд кудись – суто для писання в самотності та спокої, – це справді вихід. І тоді я вирішила сама влаштувати собі карпатську резиденцію. Знайшла не дуже дорогий, але гарний готель. Бракувало тільки грошей на нього. Фінансова ситуація в нашій родині була вкрай печальна. І знаєте що я вигадала? Вирішила розпродати частину свого гардеробу. Так. Я люблю всілякі іронії й каламбури, тому заповзялася продати одяг, щоб писати про одяг))

Мені було ніяково оголошувати таке публічно, і я надіслала пропозицію в приват своїм подругам, приятелькам і знайомим. Надія Селезньова , я не забула, що саме ти підтримала мене тоді найбільше. Дякую, дорога!

А потім сталося те, про що розповідають в ютубі всілякі там коучі зі здійснення бажань) Одна з моїх приятельок просто дала мені гроші на готель. Олена Танасійчук , тобі завдячую тим, що все ж написала цей роман. Там, в абсолютній тиші (то був травень, низький сезон у Карпатах), я за чотири дні наклепала стільки ж сторінок тексту, скільки за попередніх два роки. Дякую тобі всім серцем. Сподіваюся, хтось і для тебе став таким чарівником, як ти тоді для мене. Усім нам потрібні чарівники».

Нову книгу Оксани Драчковської можна придбати на сайті видавництва або в чернівецькій книгарні «Букініст» (вул. Головна, 31).

Фото і мем – з фейсбук-сторінки Оксани Драчковської

Запис «Усім нам потрібні чарівники», – Оксана Драчковська про свій новий роман спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це переважно друковані твори – книги, газетні публікації, а також два радіотвори, що вийшли в ефір Українського радіо, та один документальний фільм.

У переліку номінантів – Юрій Чорней, історик, журналіст, засновник і редактор Інтернет-порталу «BukNews: Всі новини Буковини», член НМПУ та НСЖУ.  На розгляд членів комітету з премії  подано книгу «Вернон Кресс. Життя під прикриттям» («Наші книги», м. Чернівці, 2020).

Книга не є науковим дослідженням, а дещо незвичним за обсягом, але безумовно журналістським розслідуванням за жанром, предметом якого є не якісь окремі події, а ціле людське життя, – вказано у рекомендаційному листі номінанта від Чернівецької  обласної організації      НСЖУ. – І це той випадок, коли життєпис однієї людини несподівано стає узагальненою моделлю, на яку накладаються інші життєві історії (переважно чернівчан, але не тільки) цілого покоління, що робить універсальним зміст книги. Дослідження сприяє збереженню історичної пам’яті про багатонаціональне минуле Чернівців, складні і трагічні події історії міста й країни. Це цілком вписується в контекст культурних ініціатив зі збереження і відновлення національної пам’яті, очищеної від нашарувань імперської, класової чи комуністичної ідеології.

Загалом на престижну нагороду у галузі журналістики цього року номіновано 15 творчих робіт.  За премію змагатимуться журналісти, письменники, науковці з Києва, Львова, Одеси, Чернівців, Сумщини, Запоріжжя. Переважна більшість творів присвячена темі визвольних змагань українського народу, боротьбі за державну незалежність. Автори у своїх творах висвітлюють та осмислюють події далекої давнини та сучасної історії України, розповідають про легендарні постаті українських героїв.

Усі роботи, що надійшли на здобуття премії, передані на розгляд членів комітету з премії імені В. Чорновола. З повним переліком висунутих на здобуття премії робіт можна ознайомитись на сайті Держкомтелерадіо за посиланням: http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=184515&cat_id=88994

ДОВІДКОВО:

Премія імені В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики присуджується щороку, починаючи з 2004 року, за твори, що сприяють утвердженню історичної пам’яті народу, його національній свідомості та самобутності. Першим її лауреатом став буковинець Василь Кривий за публікацію «Пуста хата», видану в газеті «Буковина».  Премія присуджується до дня народження В’ячеслава Чорновола – 24 грудня у розмірі 20 тисяч гривень.

Запис Чернівчанина номіновано на здобуття премії ім. В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики   спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На сторінках книги авторка Світлана Кирилюк розкриває читачам цікаві факти з біографії письменниці – про дитинство, родину, мандри, друзів та товаришок, епоху й традиції, у яких виростала та проходила шлях становлення відома українка. Художнє оформлення книжки-картинки «Кобилянська від А до Я» виконав Іван Шкоропад.

Головна «фішка» Кобилянської — в її глибині, в зазиранні в «нутро», у внутрішній світ людини. У цьому й криється революційність її творів. Виросла в оточенні п’ятьох братів, мала тихий голос і дуже комплексувала, коли доводилося виступати перед широкою публікою, навіть у дорослому віці. Але мріяла про акторську кар’єру, хотіла бути побаченою і почутою, у письмо вкладала душу… Згодом її назвуть феміністкою, а жінок у її творах – неординарними і суперечливими. Та якою насправді була Ольга Кобилянська, яка порівнювала себе з ніжною квіткою «мімозою сором’язливою», але не боялася першою виказати свої почуття чоловікові? Книжка розповідає про тонку творчу особистість, мрійницю, сміливу і ніжну жінку, яка вміла любити по-справжньому, писати емоційно про сильних духом жінок і любов до рідної землі.

Робота над книжкою «Кобилянська від А до Я» стала для мене своєрідним викликом і водночас випробуванням. Досі писала й говорила про життя і твори моєї улюбленої Ольги Кобилянської як дослідниця її творчості, а тут важило інше – наблизити зовсім юного і навіть дорослого читача до Авторки як неповторної особистості, розкриваючи світи маленької дівчинки, яка багато мріє і фантазує, зачудована рухом пера, і жінки, що вповні спізнала мистецтво творення людських характерів, – розповідає про роботу над книгою Світлана Кирилюк.

У книзі кожна літера абетки знайомить читача з яскравими фрагментами життя Ольги Кобилянської: «Е» – з «емансипацією», яку відстоювала письменниця, та «едельвейсами», що збирала власноруч в горах; «Ї» – з ставленням до їжі та, навіть, рецептом улюблених пампушок Ольги; «П» – переносить читача до Праги, яку колись вдалося відвідати авторці та парфумами, що подобались героїні книги.

«Дуже складно було опиратися спокусі охопити якнайбільше імен, фактів, подій. Бо як умістити життя мистця в певну кількість гасел?.. Над ними я почала думати з моменту виникнення ідеї книжки (грудень 2017-го). Спочатку треба було матеріалізувати її в уяві, відчути, як переплітаються між собою гасла й міні-тексти. В окремому зошиті відвела сторінки на кожну літеру алфавіту. Попередньо заявлені позиції викреслювалися, зʼявлялися нові, знову щось з(а)мінювалося, бо інше виявлялося важливішим… Це було складання великого пазла, тривалі припасовування, де багато важить найменший штрих, незначна деталь, адже головне – цілісніть картини. У якийсь момент згадалася самохарактеристика Ольги Кобилянської як «загадки». Тож написання книжки перетворилося для мене в ще одне «розгадування» світу письменниці – в неймовірну подорож у чудовому товаристві художника Івана Шкоропада та літературної редакторки Оксани Антонів», – продовжує авторка книги Світлана Кирилюк.

Текстова частина історії «Кобилянська від А до Я» доповнена майстерними ілюстраціями у виконанні Івана Шкоропада, які відіграють таку ж важливу роль. В основі оформлення лежать буковинська орнаменталістика, елементи характерного художнього різьблення з дерева на приватних будинках Буковини та місць, де жила і працювала Ольга Кобилянська. Стилізовані портрети перегукуються з графічними елементами оформлення. Також хотілось зробити книжку яскравою з використанням обмеженої кількості відкритих, чистих кольорів. Більшість вихідних фотографій, які потрапили в книжку, були чорно-білими, тож я вирішив колоризувати їх аби в контексті яскравих кольорів вони не сильно контрастували, а навпаки краще вписувались в загальну картину. Особливу атмосферу книжці додає шрифт Дмитра Растворцева «KyivType». Він ніби підкреслює сильний, вільний, український характер Ольги», – поділився історією роботи над художнім оформленням Іван Шкоропад.

Світлана Кирилюк – доцентка, викладачка Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Народилась 5 липня 1969 року. У 1991 році закінчила із дипломом з відзнакою Чернівецький державний університет ім. Ю.Федьковича. З 1993 року працювала на кафедрі української мови, а з 1994 – на кафедрі української літератури названого університету. Тематика наукових досліджень: проблема літературної традиції в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.; мотиви та образи світової літератури у творчості Ольги Кобилянської; психоаналітичний вимір особистості в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.; проблема марґінальності як складова сучасного літературного процесу.

ВСЛ

Запис Побачила світ ілюстрована книжка-абетка про Ольгу Кобилянську – «Кобилянська від А до Я» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

21 лютого у Чернівцях поет Віталій Бирчак презентує книгу «Тобі», що недавно побачила світ у «Видавництві 21». Презентація відбудеться у Літературному целанівському центрі (вул. О. Кобилянської, 51). Модеруватиме письменник, культурний менеджер Андрій Тужиков. Ліричну атмосферу вечора доповнить музика лідера гурту «Monopolia» Льоші Маркеса, який також візьме участь у презентації. Початок о 18:00.

Книга поезій «Тобі» вийшла на початку лютого. Наразі триває презентаційний тур Віталія Бирчака українськими містами.

«Тобі» – це чуттєва, відверта, емоційно вразлива та емоційно сильна поезія, естетичний вимір якої продовжують ілюстрації художниці Ірини Лоїк, водночас сприяючи творенню довершеного зразка поетичної книги як синтезу мистецтв.

«Емоційно, чуттєво, образно і максимально щиро – як оголений нерв. Тільки невиправний романтик може так творити!» – відгукнулася про вірші Віталія Бирчака поетеса Таїсія Наконечна. Уже 21 лютого чернівчани матимуть можливість у цьому переконатися, почувши автора, який обіцяє на презентації «атмоcферу романтики, лірики і тепла».

Довідка про Віталія Бирчака:

Віталій Бирчак (30 січня 1995) – журналіст, благодійник, поет. Мешкає у Коломиї. Закінчив магістратуру при Чернівецькому національному університеті Імені Юрія Федьковича (у сфері менеджменту організації та адміністрування). Журналіст у «Дзеркало медіа». Заступник директора благодійної організації «Konyk Help».

Запис Поезія, музика, тепло спілкування: Віталій Бирчак презентує чернівчанам книгу «Тобі» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Читаємо ПЕРЕДНЄ СЛОВО:
…Міста, подібно до людей, народжуються і помирають, дорослішають, а старіючи – дитиніють, впадають в ейфорію і амнезію (часто одночасно), зникають в пущах історії, розпадаються на порох і відроджуються з руїн пам’яти. Не кожне місто має відвагу повернутися до своєї пам’яти, однак кожне місто має обов’язок пам’ятати. Особливо в нашу добу – вік забуття, кризу цінностей, глобалізації, космополізму і збетежених ідентичностей. Бо ж міста, пам’ятаючи, забувають, звинувачують і бувають звинувачені, дають життя, його калічать і відбирають. Кожне місто має своїх славних доньок і синів, однак не кожне місто хвалитиметься своїми невдячними дітьми…

«Про деякі перемоги і поразки українського письменства. Тим паче, сучасної української літератури»…

Далі читаємо  ПЕРЕДНЄ слово:
«Переконаний, що ви, як і я, любите місто, цей важливий винахід людства. Історія міст – завжди різнобарвна, незважаючи на її, за замовчуванням, чорно-білі тони…»
Так, я дуже люблю МІСТО… Адже  в книзі є і про Чернівці!

На другій (внутрішній) сторінці палітурки – пам’ятева мапа сучасної української літератури. Перегортаємо і вивчаємо мапу…
«… вже нині можу твердити, що мнемотопоси міст, що їх я розглядатиме в цій розвідці, точно вписуються в топографію пам’яті європейських регіонів, чільне місце і роль в історії і політиці яких належить саме сучасній Україні та її громадянам. Адже, як стверджував свого часу уродженець Бродів, майбутній класик австрійської літератури, Йозеф Рот, «міста мають безліч облич, силу примх, тисячу напрямків, розмаїття цілей, страшні таємниці, кумедні секрети…» »

Найцініше для мене у книгах Івана Монолатія – мелодія і конструкція його розповідей, умовності, але домінуючий документалізм і багато викликів сенсові.
І завжди дуже багато посилань. Це мене теж завжди бентежить і захоплює. Не втрималась, перегорнула всі посилання… 8 сторінок…
Отже, попереду чекає не просто читання, а своєрідний захоплюючий сюжет інтегрованих історій з відповідними позначками «Втечі, Карнавалу, Війни, Еміграції, Музики, Антиутопії, Природи, Брутальності, Степу, Міфів, Голокосту, Взаємодії»…

Попереду – не один вечір читань… Не тільки Івана Монолатія, але і 13 авторів – « …вибір творів української літератури 2000-х років у цій книжці особистий, а не репрезентативний… »

Дякуємо Івану Монолатію за унікальну книгу, за  інтелектуальну працю.

Чекаємо на нові книги, літературні відкриття і зустрічі!

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Презентація книжки Івана Монолатія «Від Донецька до Перемишля: як сучасна література «пам’ятає» українські міста» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Програма Чернівецької міськради з підтримки книговидання імені Антона Кохановського пропонує (а комусь повертає) книгу спогадів відомого австрійського письменника, журналіста, уродженця Чернівців Ґеорґа Дроздовського (1899–1987) «Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця». Переклав з німецької Петро Рихло, він же автор післямови «Я все ще вірю, що Орфей співає» та глосарію, себто словника до тексту, що пояснюють маловідомі або застарілі слова.. На обкладинці використана картина Оскара Ласке «Площа Возз’єднання та ратуша» (1934). До видання долучилося й Товариство Ґеорґа Дроздовського (Клаґенфурт, Австрія). Прикметно, що до 10 листопада на сайті «Видавництва 21» можна буде придбати «Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця»  за передпродажною ціною.

Серед численних видань про Чернівці  «Спогади старого австрійця» виділяються як своєрідний портрет Чернівців і панорама Буковини початку ХХ століття та періоду між двома світовими війнами. Цікаво й дотепно, з непідробним гумором, а часто і з сумом за втраченим переповідає автор пам’ятні події, веселі бувальщини, неординарні міські історії, відтворює звичаї та обряди народностей, що проживали тут, змальовує стиль їхнього життя, їхні традиції та побут.

На сайті видавництва книгу знайдете за посиланням http://www.books-xxi.com.ua/products/todi-v-chernivtsyah-i-dovkola-spogadi-starogo-avstrijtsya.

Інформація про Ґеорґа Дроздовського: http://www.books-xxi.com.ua/brands/drozdovskijgeorg

Інга КЕЙВАН, PR-менеджер «Видавництва 21»

Запис Чернівці та Буковина «очима серця» старого австрійця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У чернівецькій гімназії №4 презентували книгу Мирона Кордуби «Ілюстрована історія Буковини». Це перевидання роботи, яка вийшла друком 1906 року і стала чи не першою спробою систематизувати головні історичні події, що відбувались на теренах нашого краю. Науковець, на честь якого названа одна із чернівецьких вулиць, доступно пов’язує історію Буковини з минулим інших українських земель. Праця українського історика, публіциста, громадського й політичного діяча Мирона Кордуби (1876–1947), що вийшла друком 1906 року, присвячена історії Буковини. Свого часу книга була рекомендована як підручник для українських шкіл. Автор знайомить читачів із географічними особливостями Буковини, популярно висвітлює хронологію головних історичних подій у Буковинському краї. Текст доповнено портретами й малюнками.Тож  не дивно, що місцем презентації обрана гімназія. Але захід зовсім не дитячий: презентацію модерував серйозний історик, політолог, викладач ЧНУ ім. Юрія Федьковича Сергій Добжанський.

Упорядник книги – Сергій Нежурбіда. Перевидання здійснене за кошти програми підтримки книговидання Чернівецької ОДА.

Запис У Чернівцях презентували перевидання «Ілюстрованої історії Буковини» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Автор книги «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму» журналіст Юрій Луканов на презентації книги у приміщенні обласного товариства «Знання» у Чернівцях закликав повернути кримського журналіста Миколу Семену до інформаційного простору. Микола Семена є героєм книги «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму». Як розповіві Юрій Луканов, кримського журналіста вистежувала ціла група ФСБешників і засудили його лише за співпрацю з проектом «Крим. Реалії» Радіо «Свобода». Після цього прокуратура АР Крим, яка перебуває на материковій частині України, висунула підозру судді підконтрольного Кремлю Желєзнодорожного суду Криму, яка засудила Миколу Семену.

Під час презентації ще один герой книги, ведучий проекту «Крим. Реалії» Радіо «Свобода» Сергій Мокрушин підкреслив, що за рік після виходу книжки ситуація зі свободою слова в Криму погіршилася. 2019-го заарештовано журналістів Ремзі Бекірова і Османа Аріфмеметова, оголошено в міжнародний розшук журналістку кримськотатарського телеканалу АТR Гульсум  Халілову. Фіксуються численні адміністративні штрафи за журналістську діяльність, випадки заборони журналістам в’їзду на окупований півострів.

«Семена має далі фігурувати у свідомості людей як політв’язень Кремля, ­– сказав Юрій  Луканов. –  Він незаслужено зник з інформаційного простору. Така ситуація унеможливлює його включення до можливих списків на обмін із Російською Федерацією». Микола Семена засуджений на два з половиною роки умовно і ще два роки йому заборонено займатися публічною діяльністю. Він не може виїхати з Криму. Навіть на лікування, якого він конче потребує, його не випустили. Тож де-факто він перебуває у неволі.

Сергій Мокрушин розповів, що правозахисні організації за останні 5 років зафіксували в Криму понад 300 випадків тиску на незалежних журналістів – викрадення, побиття, погрози, обшуки, залякування, затримання тощо, і щонайменше 10 кримінальних справ проти журналістів за «екстремістськими» та «терористичними» статтями.

«Півострів, зачищений від незалежних засобів масової інформації, накрито інформаційним куполом російської пропаганди та інформаційних операцій російських спецслужб. В Криму людей переслідують не тільки за публічну позицію: для того, щоб у тебе з’явились проблеми, достатньо дати інтерв’ю «не тому» ЗМІ», ­– підсумовує Мокрушин.

Відтак збереження каналів комунікації з кримчанами та підтримка тих, хто намагається говорити правду в умовах тотальної несвободи, – важливе завдання для українських журналістів.

Вл.інф.

Запис У Чернівцях Презентували книгу про утиски журналістів у Криму і закликали боротися за звільнення Семени спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нинішнього вівторка у Чернівецькій гімназії №5 презентували незвичайну книжку. «У пошуках екомонстриків». Це збірка з понад двох десятків екологічних казок, які вчать дітей берегти довкілля, сортувати сміття, прибирати за собою на природі тощо. Ініціаторка проекту – постійна авторка «Версій», можна сказати, лицар екології, кандидат хімічних наук Алла Чобан. Реалізували його за підтримки Благодійного Фонду «Кращим бути». І найбільша родзинка презентованої книжки те, що пані Алла виступила у збірці на рівних із юними авторами.

Загалом до проекту долучилися 50 учнів. Деякі ілюстрації підготували учні художньої школи.

«Ідея створити екоказки у мене була давно. Коли я дізналася про БФ «Кращим бути», подумала, що можна було б надрукувати такі казки за підтримки благодійників. Та найбільш трепетною для мене стала співпраця з дітьми. Спочатку я їм розповіла свою казку, далі вони, з допомогою батьків почали створювати власні тексти, доповнювали їх цікавими ілюстраціями. У цих казках дуже яскраві герої, дуже добрі погляди. Приємно, що дітям болить доля якоїсь пташечки, їжачка чи сови…», – розповіла «Версіям» Алла Чобан.

Учні 2 класу гімназії №5 ілюстрували книжку театралізованим виступом: вони зіграли уривок з казки. Автор, Їжачок, Сова та інші персонажі казки ненав’язливо показали юним глядачам, чому та як треба берегти природу.

Ось так гімназія №5 разом з учителями й ентузіасткою Аллою Чобан організувалася в осередок екологічної просвіти та виховання. Саме тут збирають використані батарейки, щоби вони не розкладалися в довкіллі. А ще проведуть експериментальний День без поліетилену.  

Запис Чернівецькі школярі вирушили на пошуки екомонстриків спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Володимир КИЛИНИЧ презентував тут книгу «Чернівці для своїх». За словами автора, він із певною ностальгійною нотою розповів про місто, в якому зростав, і його мешканців, що стали, кожний по-своєму, «своїми» для п. Володимира.  

«Текст написаний чернівецькою мовою, яку неможливо не впізнати, де б ти не був – у Нью-Йорку, в Тель-Авіві чи в Москві. Бо такою мовою розмовляють лише справжні чернівчани», – зазначив під час презентації автор.

Книжка Володимира Килинича – це особисті історії та діалоги чернівчан, це неповторний колорит, своєрідна автентика міста й комунікації його мешканців. І з цих «образків» та «шкіців» вибудовується цілісний образ Чернівців. Серед персонажів Володимира Килинича зустрічаються і відверто збірні образи, і цілком реальні люди, – з якими автор дружить роками і які найбільше відповідають його уявленню про чернівчан.

Вл. інф.

Запис Екскурсія в прозі «для своїх» – не виходячи з залу «Belle Vue» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У STEINBARG Gallery & CAFE за сприяння обласного товариства «Знання України» (керівник – Ярослав Курко) відбулася презентація книги знаного буковинського письменника Анатолія Томківа «На перелазі». Це вже третя книга в творчому доробку талановитого новеліста. 2011-го з-під його пера вийшла перша книга «Хто пацив, той знає», 2013-го – друга збірка новел «В Євросоюз через Кінашку». Нове оригінальне видання автора «На перелазі» містить 25 нових новел, художньо-мемуарні та автобіографічні твори. 
На презентацію книги прийшли поціновувачі творчості Анатолія Миколайовича, друзі й знайомі, журналісти, представники влади, громадські діячі. У авторському виконанні прозвучала однойменна з назвою книги новела «На перелазі», а також вибрані місця із улюбленого оповідання митця «Хто пацив, той знає». 
«Загалом я намагаюся донести до читача те, що ми є дуже унікальною, мега-культурною та поліетнічною країною, сила і єдність якої ґрунтується якраз у різноманітті культур. Саме на прикладі опису життєвої філософії гуцулів, їх побуту, доношу до читача думку про те, що не лише гаслами потрібно тягнутись до Європи, а самим бачити внутрішню красу рідного краю, визнавати й любити її, плекати свою народну творчість, культурну ідентичність й мову, творити краще життя перш за все у своїй домівці, тоді й у країні запанує порядок, – поділився з присутніми Анатолій Миколайович.

Вл. Інф.

Запис «На перелазі» злетіти просто в небо: Анатолій Томків презентував свою третю книгу   спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Коли слухаєш історика Сергія Пивоварова уперше, докорінно змінюєш своє ставлення до цієї науки, навіть якщо й до цього мав до неї неабияку цікавість і певну обізнаність. А коли зустрічаєшся з доктором історичних наук, який багато років працював у Чернівецькому університеті, а нині служить музі Історії у Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику, Сергієм Володимировичем Пивоваровим вдруге, втретє… –  від перших хвилин занурюєшся в творчу атмосферу наукового пошуку, яка у виконанні оповідача набуває обрисів містики, пригод і навіть детективу. І все це без найменшої втрати історичної та наукової достовірності.

А приводів зустрічатися з цією неймовірно цікавою людиною не бракує: видавши чергову наукову монографію, Сергій Володимирович обов’язково презентує її в рідних Чернівцях. І навіть одне з місць зустрічей стало вже традиційним: муніципальна бібліотека ім. А.Добрянського на вул. Українська, 22.

Нинішнього грудня Сергій Пивоваров привіз своє чергове захопливе дітище – книгу «Садогурський  монетний двір (1771-1774)».

Зауважимо, означені на обкладинці дати – це чотири роки напередодні переходу Буковини під владу Австрії (1775). Османської влади ніби вже немає, російська адміністрація до своєї держави, може, й хотіла б приєднати, але високі перемовини Росії та Австрії вирішили долю Буковини на користь останньої. Можна тільки пофантазувати, яка тоді була  тут вольність для гендлярів, гешефтярів і контрабандистів!

І на цій хвилі під Чернівцями, які навіть у центрі мали всі ознаки просто села, в крайньому разі містечка, на лівому березі Пруту виникає втілення спільного, як нині сказали б, проекту російського фельдмаршала Рум’янцева-Задунайського і барона Гартенберга фон Садогурського – вони починають випускати гроші, яких у воєнний і міжвладний період гостро не вистачало. До речі, маленька деталь, своєрідний збіг:  фельдмаршала звали Петром, а Гартенберг був Петер Ніколаус…

Саксонський барон Гартенберг уже встиг послужити двом польським королям, став таємним радником Станіслава-Августа, неодноразово бував під слідством за «розвал грошової системи держави», бо вже мав досвід… налагодження випуску грошей у польському Кракові й Гродно (нині Білорусь). І от такий авантюрник, який «тягне» на роман Дюма, отримує концесію на випуск монети в Чернівцях. Відтак прибуває у Чернівці з власним устаткуванням і власною командою фахівців.

Дослідник Пивоваров встановив, що місце монетного двору і маєтку барона – нинішній центр Садгори, яка за свою історію пройшла так би мовити шлях від поселення навколо монетарні, що офіційно значилася власністю барона, до містечка. У перші радянські часи  Садгора була центром одного з районів Чернівецької області,а потім вона  злилася з Чернівцями в якості одного з трьох міських районів.

Рум’янцев-Задунайський, відомий своїм бажанням і вмінням поживитися за рахунок казни, і Гартенберг чудово порозумілися на монетній ниві. Вони «вичавили» зі свого «дітища» все, що могли: від применшення кількості випущених монет у звітах перед казною – і до зменшення ваги самих монет без зменшення номіналу. А посередині – та обставина, що гартенбергівською монетою розраховувалися лише з населенням – за фураж, продовольство та інші товари на постачання російському війську. А от купити щось за ці монети місцеве населення не могло, бо їм усе відпускали тільки за золото й срібло, що спричиняло навіть заворушення.  Садогурська ж монетарня випускала монету бронзову, сировиною слугували розбиті в битвах гармати, здебільшого турецькі.

І ост тут Сергій Володимирович плавно підійшов до водолазів, заявлених у заголовку: частину гармат військо Османів, відступаючи, втопило в Пруті, тож барон налагодив потім пошук тих гармат і їх піднімання з ріки… Тож можна припустити, що мистецтво водолазів в Україні зародилося саме в Садогурі… Ну, а те, що Садогура мала в ті роки більше значення, ніж Чернівці, ми вже казали.

І насамкінець про оформлення книги. Формат її великий, це книга не для кишенькового читання, її треба перелистувати в тиші та спокої, насолоджуючись історичними розвідками. А на світлій обкладинці – малюнок зі штампу монетарні, трохи розтушований, ніби затьмарений часом…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Садогурська монетарня – осередок масонів, монетних шахраїв, а може, й шпигунів і… місце народження професії водолазів на Буковині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ця подія відбулся у Чернівецькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Михайла Івасюка.

Роман відомої буковинської письменниці Віри Китайгородської «Обличчям до стіни» створений на подіях життя авторки, її родини, оточення, власне, її народу – у межах кількох суспільних формацій – уламках імперії, перебудови, незалежності, революцій, майданів, війни внутрішньої і зовнішньої.

Це, за власним визначенням авторки, роман-епопея, роман-епоха, роман-фреска із мереживом сотень доль, об’єднаних однією сюжетною лінією – виживанням в умовах нескінченного полювання на українців.

Твір «Обличчям до стіни» 2018 року став переможцем Всеукраїнського конкурсу «Краща книга України», заснованого Держкомтелерадіо, в номінації «Проза».

Запис Віра КИТАЙГОРОДСЬКА презентувала «Обличчям до стіни» – найкращу прозову книжку 2018-го в Україні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Протягом 142-х днів вояки ЗСУ обороняли Луганський аеропорт, який опинився в тилу ворога. Свої – в містечку Щастя – були за 60 км. Тому туди не потрапив жодний репортер, тож історія його оборони залишилася для українців практично не відомою. Книга-хроніка «У вогняному кільці: оборона Луганського аеропорту» не тільки увічнює пам’ять про героїв – 196 чоловіків полягли там смертю хоробрих, – а й відновлює історичну правду.   

«Це в мене не перша війна, та я вперше бачив такий патріотизм»

Презентація книги відбулася минулої неділі у Буковинському медіа-центрі  «Belle Vue». Я прибігла під самий початок, зал був повен людей у камуфляжах. Було серед них і чимало літніх людей. Знайшла місце біля симпатичної жіночки, перепросила й сіла. Протягом цілого заходу очі сусідки були на мокрому місці, ніс почервонів. Вона стримувала сльози, та це їй вдавалося погано. Я збагнула, що в неї хтось загинув під час оборони Луганського літовища. Та не тільки журналістська цікавість з’їдала мене. Хотілося її втішити, чимсь заспокоїти… Та бракувало сміливості запитати. Розуміла – чому, бо згадала журналістський тренінг в Інтерньюзі, який проводив один із провідних спеціалістів Бі-Бі-Сі (вже не пригадую його прізвища). Він розповів, як будучи молодим і амбітним, готувався поставити незручне запитання комусь із королівської фамілії. Та коли та людина з‘явилася, його ніби заклинило – і він так і не озвучив запитання. Я ж мусила познайомитися з цією жінкою, бо розуміла, що це важливо для читачів. А також для тих, хто брав участь у бойових діях і особливо для рідних полеглих. Аксіома ж бо: людина живе доти, доки її пам’ятають.

Пересилити себе вдалося. Наталя Василівна Альошина виявилася відкритою,  симпатичною у спілкуванні жінкою. До слова, про те, як загинув її син 13 липня 2014 року, розповів один із захисників аеропорту. 36-річний Андрій Альошин, старший сержант, командир гармати з 80-ї окремої аеромобільної бригади, яка формувалася і дислокується нині в Чернівцях, разом із буковинцями Іваном Діяконюком та Олександром Колотилом із Банилова полягли у бою під Луганськом. Діяконюк та Колотило потрапили на машинах у засідку. Їх поховали лише 2015-го, визначивши останки за ДНК. Того ж страшного 13 липня віддав своє життя за Україну 30-літній Павло Конопльов, якого поховали наступного року на Алеї Слави у Чернівцях. Через тиждень, 20 липня, загинув його ровесник з Дорошівців, спецпризначенець, майстер спорту із самбо Андрій Василишин. А трохи пізніше загинули 21-річні Андрій Галай, випускник Чернівецького транспортного коледжу, та Олександр Чигрин із Усть-Путили, який пробивав кільце оточення з аеропорту, завдяки чому вдалося вивезти 50 поранених десантників.

Найстрашнішими були перші дні боїв за аеропорт. Не цитуватиму очевидця, учасника, бо не кожен спроможеться це прочитати. Передам своїми словами. Йдеться  про те, як хлопці шукали ящики, щоби зібрати останки побратимів, а з підбитих танків і БТР-ів стікала кров…     

Хочу згадати ще виступи захисників аеропорту чернівчан Сергія Аршавіна, Ярослава Верхоляка й Сергія Гріндея. Один із них якось так між іншим зауважив: «Це в мене не перша війна. Але я вперше бачив такий патріотизм». Складність захисту саме Луганського аеропорту, за їхніми розповідями, полягала в тому, що там не було підземних ходів, як у Донецькому. Воювати доводилося на відкритій місцевості. А харчі та воду скидали їм гелікоптерами. Щоби отримати боєприпаси, доводилося пробиватися крізь російські війська з обох боків.              

З історії проекту

Напередодні до мене зателефонувала подруга студентських років, переселенка з Луганська Валя Кушніренко і повідомила, що саме на День козацтва та Захисника України, у день Покрова Пресвятої Богородиці у Чернівцях відбудеться презентація книги «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту» і там будуть її донька та зять. Із Сергієм Глотовим і Настею була знайома заочно, бо ми з подачі доньки Валентини друкували окремі її новели про наших буковинців – учасників захисту Луганського аеропоту. Приємно, що серед тих, кому автори книги висловили подяки, є і наша газета «Версії». А серед тих, хто ділився спогадами, бо книга – це збірник розповідей про захист Луганського аеропорту його учасників –  120 інтерв’ю й 5000 сторінок спогадів. Їх записали та розшифрували волонтери, потім цей матеріал було стиснуто до 450 сторінок правдивої історії. Є також 140 знімків із місця подій. Унікальне документальне видання! Тому його зразу ж і оцінили. Книга буквально розлетілася і до Чернівців потрапило вже її третє, як не четверте видання. Хроніка летовища презентована не тільки у Львові на Форумі видавців, а на книжковій виставці у Франкфурті–на-Майні.  

Автор ідеї цього проекту Сергій Глотов. Він є також керівником благодійного фонду «Народна підтримка воїнів АТО». Анастасія – координатор інформаційно-просвітницьких проектів фонду. До слова – і по секрету нашим читачам: хоча  Анастасія та Сергій до війни жили в Луганську й обоє були активістами Луганського Євромайдану, та познайомила їх волонтерська робота вже у Львові. Тепер вони щасливе подружжя.

На презентації книги-хроніки батькам полеглих героїв, які боронили Луганський аеропорт, міська рада вручила подарунки і кожному – по примірнику унікального видання, в якому збережена пам’ять про їхніх синів, батьків, чоловіків, братів…

Останні слова у книзі такі: «Слава Україні! Героям слава!»

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Оборона Луганського аеропорту: Його захисники зупинили просування ворога Україною, а волонтерський проект розвіяв міф про поразку  спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівецькому художньому музеї презентували книгу чернівчанки, членкині Конгресу українських націоналістів  Марії Гаврилюк-Кисельової «Правда архівних документів та свідчень очевидців подій національно-визвольної боротьби ОУН-УПА за Українську Самостійну Соборну  Державу за книгами Нестора Мизака «За тебе, Свята Україно».

Видання це унікальне не лише за тематикою. Річ у тім, що серія праць чернівецького історика, професора ЧНУ Нестора Степановича МИЗАКА «За тебе, Свята Україно» – це близько десятка величезних томів та ще й з додатками… Професор, доктор історичних наук, вчений-дослідник національно-визвольної боротьби воістину присвятив своє життя Україні. Нестор Степанович має багато нагород. А 2017-го він отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня. У його книгах немає жодного вигаданого прізвища. Всі мають дату народження та місце проживання. В історію введено понад 20 тисяч вояків. Матеріали збиралися по Чернівецькій, Тернопільській та Хмельницькій областях. Подані конкретні списки людей, яких винищували.

На презентації книги була представлена велика виставка книг Н. Мизака – загалом 24. І всі вони сповнені правди тих страшних років. У такому обсязі ці матеріали доступні хіба що фахівцям-історикам, хоча тематика зачіпає практично кожного свідомого українця.

А Марія Гаврилюк-Кисельова спромоглася все це прочитати і висвітлити в одному томику, зробивши своєрідний путівник працями Нестора Мизака, або, по сучасному – дайджест. І таким чином праці Нестора Степановича стали доступними для читання. А вже від кожного читача залежатиме, які томи з серії «За тебе, Свята Україно» він захоче вивчити ретельніше.

Презентацію роботи Марії Гаврилюк-Кисельової поєднали із вшануванням героїв УПА з нагоди 78 річниці її створення та початку збройного виступу українців-патріотів «за тебе, Свята Україно»… Відтак свято книги стало і святом української борні за незалежність.

У залі Художнього музею зібралися друзі авторки презентованої книги, парафіяни церкви Успіння Пресвятої Богородиці УНКЦ, до яких належить Марія Гаврилюк-Кисельова. Презентацію вела сама авторка-упорядниця презентованого видання. А розпочалася імпреза скорботно-урочистим співом чоловічої капели «Дзвін» ЧНУ: «За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ». Жіночий гурт «Козацька Берегиня» Центрального палацу культури міста Чернівців також прикрасив кількома піснями символічне дійство.

В оформленні видання заслужений художник України Іван Балан зробив наголос на червоно-чорному орнаменті – кольорах любові й журби,  кольорах національно-визвольного руху українців. Калина й тризуб на обкладинці – теж зрозумілі всім символи. Так само, як образ Матінки Божої і свічечки запалені перед нею. Як і зал музею, прикрашений стародавніми вишитими сорочками, горботками, рушниками, за що авторка щиро подякувала керівниці гурту «Козацька берегиня» Тамарі Миколаївні Коваль.

На презентації видання говорилося не лише про бої… Адже на всіх етапах з українцями була пісня. Йшлося також про подальшу долю героїв, з тих, кому вдалося вижити. Говорилося про депортацію українців, про тяжкі поневіряння людей. Про їхню непосильну працю в каменоломнях, шахтах-рудниках, на лісосплавах. «Ой у лузі червона калина похилилась» – заспівала капела «Дзвін»… Розділ «Наші за кордоном» – розповідь про ту гірку тугу за рідною домівкою. І  «Дзвін» проілюстрував це піснею «Чуєш, брате мій…».

І цілком органічним у такому дійстві став молебень за загиблими вояками ОУН, УПА, невинно убієнними під час голодомору, виселення в Соловки та інші місця, за героями Небесної Сотні, воїнами, які загинули на полі бою з ворогом Росією на Сході України.

Правда про шлях ОУН-УПА розсекречена, розкрита. І її повинні знати – особливо, молоді люди, щоби виховувалися патріотами.

Кожний народ має свою історію. Нині ми теж маємо історію свого народу правдиву і невигадану.

Марія КЕРЕР-ЛАСТІВКА, спеціально для «Версій»

Запис Презентовано книгу Марії Гаврилюк-Кисельової «Правда архівних документів та свідчень очевидців подій національно-визвольної боротьби ОУН-УПА за Українську Самостійну Соборну Державу за книгами Нестора Мизака «За тебе, Свята Україно». спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ліля ШУТЯК, прес-секретар видавництва

Запис Пошукаймо Папужку разом? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Презентації книг у Чернівцях зазвичай проходять дуже жваво й доброзичливо: люблять чернівчани читати й спілкуватися з авторами. Але суботня зустріч у музеї Івасюка, що на розі Шевченка й Маяковського, вийшла не просто літературним – людським спілкуванням. На зустріч прийшли давні друзі й колеги нині сивочолого, а колись чорнявого, та й тепер не менш активного Романа Тарасовича Кракалії. Він привіз до міста своєї юності, свого журналістського та письменницького становлення, яке залишив майже 4 десятиліття тому, нову книжку: роман «Три барви Дунаю». Книга вийшла у чернівецькому видавництві «ХХІ» під редакцією дуже вправного і чесного редактора Людмили Добровольської.

 Уривки з роману, як сказав модератор зустрічі, директор Музею Івасюка і головний редактор «Буковинського журналу», вже друкувалися у згаданому журналі. Та навіть для тих, хто читав ті уривки, Роман Кракалія відкрився несподіваними сторінками власної душі й біографії. Чому в молоді роки Роман Тарасович не надто розкривався навіть перед друзями й колегами, цілком зрозуміло, коли прочитаєте його роман і дізнаєтеся, які історії з життя свого діда, відомого українського громадського діяча, засновника й редактора національної преси у передвоєнні роки він подає зараз, аби ми прожили їх разом з його героями. Та й самому Романові Кракалії свого часу довелося залишити рідні Чернівці, улюблену роботу й переїхати до дуже мало україномовної Одеси. Це ж як квітку пересадити з доброго ґрунту в каміння. Та він вижив, вкоренився, створив 6 книжок і оце привіз нинішню до нас… А ми чекатимемо нових книжок і нових зустрічей.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Не пройшло й… 40 років: запрошує Роман КРАКАЛІЯ спершу з'явиться на Медіа-Версії.