Чому людей тягне у небо? Мабуть, тому, що всі ми в дитинстві літали уві сні. Та, подорослішавши, втратили цю здатність. Більшість, як правило, переживає цей момент легко, а меншість підсвідомо і далі живе з думкою про політ. І легенда про Ікара –підтвердження того. Тож параплан, мабуть, можна вважати одним із найбільш вражаючих і геніальних винаходів людства, адже саме він дозволив втілити в життя тисячолітню мрію про політ.

От і я минулих вихідних вирішила спробувати небо на смак. Зрештою, відпочинок – це ж вибір смаку, характеру й… гаманця. Та оскільки на колір і смак товариш не всяк, ми й відпочиваємо по-різному. Такі думки навіяла інформація з порталу використання публічних коштів про те, що управління справами Верховної Ради виплатило нардепам і працівникам апарату тільки за І половину липня 16,3 млн грн відпускних. На руки ж отримали готівкою 15 млн грн. Зрозуміло, що народні обранці не проводять вихідні в Україні. Та, врешті-решт, і вдома можна отримати задоволення та неповторні емоції. Варто лише уважно озирнутися довкола.

Неподалік Чернівців, у селі Горбова Герцаївського району, є чудові схили, зручні для планеризму, бо стрибнувши з них, можна зловити крилом потік повітря й політати. Тому туди щонеділі, і не тільки, приїжджають охочі до екстриму.

Довідково:  Параплан – це спортивний надлегкий літальний апарат із м’яким двооболонковим крилом, яке наповнюється через повітрозбірники (вони нагадують своєрідні великі кишені) потоком повітря. Таким чином створюється тиск, завдяки якому зберігаються форма та профіль крила. Рухається параплан під дією сили тяжіння.

НЕБО: одних воно  наснажує, інших лікує та реабілітує, але всіх здіймає догори

Перший політ: земне тяжіння не відпускає… 

Особисто мені допомогли здійснити найдревнішу мрію людства два суперові чернівчани. Обоє – Володимир та Анатолій – займаються висотними роботами, тож піднебесне хобі для них закономірне.

Володимир розповів  про будову параплану і показав усе на мигах. Я ж намагалася запам’ятати, як ним керувати. Пізніше я прочитала в Інтернеті, що перед польотом парапланерист, якщо хоче повернутися на землю живим і неушкодженим, мусить самотужки підготувати крило до польоту. А це означає проконтролювати  стропи –  щоби не заплуталися, а потім пристібнути вільні кінці до підвісної системи, зайняти злітне положення. Та й загалом правильний старт – надзвичайно складна «штука», і за першим разом я його не опанувала. Тож  стартувати мені допомагали: Володя «виставляв» крило за вітром, Анатолій же підштовхував, збільшуючи мою швидкість. Уявляю, як це виглядало кумедно, та свого я таки досягла.  Бо не вся початківці того дня піднялися в небо. Дівчина одразу ж відмовилася від спроб. І я її розумію, бо кілька разів сама перекидалася, «приклавшись» до стерні у кращому випадку руками, а то й обличчям. Наступного дня витягала з долонь занози. Та повернусь до старту. За правилами, пілот має стати у злітну позицію, тобто обличчям до крила, щоби контролювати потік повітря й те, як крило розгортається. Відтак у потрібний момент повернутися спиною до крила і, розвинувши злітну швидкість, (а це значить побігти з такою швидкістю, із якою люди не бігають), піднятися у небо. Перед цим ще треба зробити ривок руками, щоби вивести крило над головою. Сказати, що це важко – це нічого не сказати. Бо щойно крило починає підніматися і набирати повітря, воно гальмує рух і утримати його просто неможливо. Тому треба підбігти під нього, щоби опинитися в центрі. Одне слово, таких синців на руках  від строп, із якими я повернулася додому, у мене ще ніколи в житті не було.

Та все ж, завдяки Володі й Анатолію, мені вдалося-таки злетіти. Коли нарешті відірвалася від землі, нічого довкола не бачила, а тільки чула команди хлопців – ліва рука, права рука… Таким чином я робила повороти. Посадка здалася мені легшою. І тільки на 3-ій та 4-ий раз я змогла в повітрі оглянутися довкола й усвідомити, що лечу… Це почуття передати словами важко. І за нього я вельми вдячна двом справжнім чоловікам – Володимиру й Анатолію.

Небо любить професіоналів

Загалом, щоби вільно почуватися у небі, потрібні роки, чи то пак години тренувань. І навчитися цьому непросто. Треба розумітися в аеродинаміці, відчувати напрямок вітру, знати, як саме заходити на посадку та ще силу-силенну не менш важливих «дрібничок». Бо навіть правильне сидіння та відповідні нахили тулуба й повороти голови мають значення: йдеться ж бо про абетку маневрування. А це ой як складно, бо так не просто втриматися у потоці повітря!

А потім треба ж іще піднятися нагору, тобто з усім спорядженням, правильно зібравши  крило і поклавши його собі на плече, повернутися до місця старту. Тому вищим пілотажем вважається вміння літати вздовж схилу, як це робив місцевий житель Василь, а також підйом на крилі. Бо коли я дерлася нагору у повній амуніції, Василя затягувало туди крило, підхоплене вітром (див. фото). І хоча хлопець літає всього півтора року та нальотів має 100 годин! Легка авіація дуже легко його полонила, перетворивши на професіонала..

Забула наголосити, що повороти здійснюються  тільки назустріч вітру, інакше раптовий  порив може віднести апарат далеко від посадкового майданчика.  Сідати теж можна тільки проти вітру — в цьому випадку швидкість вітру віднімається від швидкості крила відносно повітря і ти стаєш практично нерухомим стосовно землі. Крім того, вітер підтримує крило, і швидкість зниження стає мінімальною. Коли  ж до земли залишається менше метра, пілот затягує клеванти, які керують його польотом, на повний хід униз, і крило плавно опускає його на землю. Але це так у теорії, яку треба ще опанувати, бо точна посадка вимагає і доброго окоміру, і точного розрахунку.

Як я зрозуміла пізніше, старт згори – це серйозне випробування, від  результату якого залежить задоволення від усього польоту і , звичайно ж, безпека самого пілота.  Адже можна просто потрапити у зону турбулентноств чи ще в якісь прикрощі…

Злиття зі стихією

Ось як написала про парапланеризм людина, яка присвятила своє життя небу: «Це  ширяння у висхідних термічних і динамічних потоках, багатогодинні маршрутні польоти. Небо подібне до океану, в якому є численні течії. Деякі з них корисні та дружні, інші підступні й небезпечні, але всі вони невидимі оком. Пілот вчиться передбачати рух повітря за погодою та рельєфом, інтерпретувати поведінку комах і птахів, відчувати вітер, розуміти стихію. Знання ж  аеродинаміки та метеорології  допомагає парапланеристу уникати небезпечних ситуаці та обертати  капризи  неба  собі на користь.

Чому я полетіла

Це запитання поставила найперше собі. Спробувала відповісти і вийшло таке: колись у  дитинсті запланувала стрибнути з парашутом. Оскільки задум не здійснився, вирішила компенсувати парапланеризмом. Та все ж, як людина доросла, захотіла зрозуміти нинішні свої мотиви. Що мною керувало ? Бажання екстриму ? Нібито й ні , бо особисто в мене від нього тільки болить голова. Тоді що ж це було? Закортіло випробувати себе і глибше пізнати свої можливості? Ймовірно. Та наступні розмірковування підказали:  йдеться про звичайнісіньку людську цікавість. Саме ту, що рухає прогрес…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії», фото автора

З висоти пташиного польоту не тільки будинки, машины і люди, але й усі власні життєві труднощі бачиш ніби з боку, ніби вони не стосуються тебе особисто.

Цікаві випадки

Реабілітує висота

Валерій Либюк, учасник АТО, прапорщик добровільного батальйону «Дніпро-1»:

– Після Майдану ми з хлопцями стелефонувалися й пішли в АТО, – каже він. – Хтось же мусів захищати Україну!

Нині Валерій займається парапланеризмом у селі Шипинці, що на Кіцманщині. І також будує літаки. Парапланеризм, на думку чоловіка, реабілітує його після служби в АТО.

Народилася в сорочці: з 9000 метрів повернулася живою

Парапланеристка Єва Вишнєрська (Ewa Wisnierska, тоді їй було 35 років) з Німеччини під час тренувального польоту на параплані в Австралії, за 280 км від Сіднея, була піднята висхідним потоком повітря на висоту понад 9 км за 10 хвилин. Парапланеристка пробула на такій смертельно небезпечній висоті майже годину. Вона знепритомніла й уся заледеніла. Та їй вдалося повернутися на землю живою. Спортсменка обморозила обличчя, вуха і частково шкіру на нозі.

Подія сталася в лютому 2007 р. під час тренувань до чергового чемпіонату світу.  2006 року Єва Вишнєрська стала віце-чемпіонкою Європи і ще раніше була переможницею Кубка світу. Тож досвідчена спортсменка, незважаючи на попередження про несприятливу погоду, продовжила свої тренування і була підхоплена штормовим вітром. Одночасно з нею тренувався і китайський планерист Хе Джонгпін(Zhongpin, 42 роки), який також потрапив у цей шторм і загинув. Його тіло знайшли за 75 км від місця старту. Ймовірно, він загинув від нестачі кисню й екстремально низької температури на висоті.

Єва ж Вишнєрська досягла висоти, на якій зазвичай літають пасажирські літаки і де температура  сягає позначки −50 °C. Пізніше спортсменка розповідала, що навколо було темно і блискали блискавки. «Я нічого не могла зробити». Втім з висоти 4000 метрів вона  по радіо передала повідомлення: «Навколо дощ, град і я піднімаюся все вище і вище — я гину». Після цього вона знепритомніла. Шанси на виживання для планеристки були практично нульовими. Очевидно, захоплена потоками повітря, вона, не отямившись, почала спускатися. На висоті 6900 метрів Єва прийшла до тями й почала поступове повернення. Через 90 хвилин вона приземлилася, приблизно за 500 м від якогось фермерського господарства. Вона не могла зігнути ні руки, ні ноги, а її одяг примерз до тіла.

Запис Експеримент “Версій”: Як я вчилася літати спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Американські науковці здійснили експеримент за участі іспанських школярів. Підлітків попросили записати усі свої погані думки та побоювання. Половина досліджуваних мала зберігати ці записи, а друга половина – спалила.

Дослідження показали, що ті школярі, які спалювали записи негативних переживань, загалом почувалися краще, успішніше долали стрес.

А от зберігання записаного на папері негативу може погіршити ситуацію. Натомість,  науковці радять зберігати записи позитивних думок і гарних настроїв і час від часу переглядати їх.

Запис Як позбутися поганих думок спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ця пригода сталася у Сторожинці. Сміливець із райцентру в пошуках металобрухту зайшов на територію колишнього військового полігону, а нині Чернівецького військового лісгоспу. Там він надибав бочки з невідомою речовиною. Вміст трьох із них вилив на міському сміттєзвалищі, а порожню тару завіз до себе додому.

У понеділок на пульт зв’язку пожежно-рятувальної частини Сторожинецького райвідділу управління МНС в Чернівецькій області надійшло повідомлення про цю подію.

Відділ зв’язків із ЗМІ та роботи з громадськістю УМНС України в Чернівецькій області заспокоює: ємності у «шукача пригод» вилучено. Поки що скарг на здоров’я у чоловіка немає. Але місце, де він знайшов бочки, ретельно оглянули спеціалісти й огородили його. Вони з’ясували, що кілька бочок ще прикопані і перебувають тут, напевне, 15-20 років. Територія охороняється.
Фахівці санітарно-епідеміологічної служби взяли проби речовини з бочок для проведення лабораторних аналізів та визначення місця для їхньої подальшої утилізації.

Загрози життю і здоров’ю місцевих мешканців немає, – стверджують еменесівці. Ситуація контрольована.

А мені з цього приводу пригадався один із перших американських трилерів 70-х років минулого століття. У ньому йшлося про останні години життя на Землі. Що ж стало цьому причиною? Надзвичайна наполегливість безграмотного грецького селянина і його шалене бажання розбагатіти. Коли останньому до рук випадково потрапила супер-зброя, загублена військовиками-експериментаторами, він зробив неможливе – розпиляв кулю, виготовлену із супер-матеріалу. А саме в ній у середині зберігалася смертоносна зброя, яка знищувала водночас усе людство…

Запис Пригода – негода, дурням засторога спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Що ви собі думаєте! Саджайте картоплю, моркву та помідори!

– Ось погляньте – це в мене ясельки, дитячий садок, старша група, – показує своє «зелене царство» пані Лариса. – Спочатку я усе саджала лише для себе. Мені ще люди із-за паркану зауважували (за ним якраз – зупинка маршрутки, авт.): «Що ви собі думаєте, така криза зараз, треба саджати картоплю, моркву та помідори!». А тепер кажуть зовсім інше. Ось бачите, сітчастий паркан потроху заростає листям – то дехто обриває його зі словами: «Що ви ховаєтесь – відкрийте, аби видко було, бо так приємно своє око спинити не на асфальті, а на такій красі…»

З часом до мене люди почали підходити із проханням продати якусь квітку чи рослинку. Дехто каже, що коли купує рослини в магазині – вони не приймаються, а мої – одразу добре ростуть. Мабуть, тому що я віддаю їх з радістю і задоволенням. Люблю «схиблених» на квітах і рослинах! До мене часто забігають студенти, які проживають неподалік у гуртожитках. Приходять самі, батьків приводять, везуть саджанці додому…

Любиш дратувати свого чоловіка вазонами?

Гібіскус маєш? Ні? А хочеш?

Давно не брала до рук сапки? Тобто, взагалі ніколи?

Не будь дурнем – посади кактус!

Зателефонуй пані Ларисі – 050 17 23 343

Вазони в мене набагато дешевші, аніж на базарі чи магазині. Я не беру за них великі гроші. От нещодавно була в Ялті, в Нікітінському ботанічному саду – там лавровий листочок коштує 25 гривень… Я питаю: «Дівчата, у вас же цей лавровий лист як бур’ян росте! Звідкіля такі ціни?»

Або, наприклад, торік у місті виставка відбулася, з Хмельницького приїжджали любителі природи, я в них побачила махрові гібіскуси, різноманітних кольорів – не втрималася, придбала розсади на 500 гривень. Як же ж мені прикро було, коли вони зацвіли, і виявилося що це звичайні однопелюсткові, до того ж одного кольору! Тому, я вважаю, що коли люди приходять сюди – то одразу бачать, що вони купують, знають, що їх не обдурять.

Іноді мені приносять квіти, які гинуть – і я їх реанімую

– Завжди намагаюся зробити так, щоби людина не йшла від мене з порожніми руками. Прийде, наприклад, бабуся – в неї немає грошей, а їй хочеться щось посадити чоловіку на могилку… То я їй пропоную – візьміть цю рослину, чи цю… Люди радіють, а я – ще більше. Адже добро робити приємно.
А ще іноді мені навіть приносять квіти, які гинуть – і я їх реанімую. Мабуть, в мене є якась своя енергетика. Вчу людей, як треба до них правильно ставитися, й обов’язково розмовляти з ними.
Віддаю паростки до дитячого садочка діткам-інвалідам, дитячого відділення Чернівецької обласної лікарні, реабілітаційний центр… І так виходить, що чим більше я паростків віддаю, тим більше в мене їх проростає…

Люди, які серйозно захоплюються квітами – приїжджають, ми обмінюємося рослинами. З’являються і помічники. Зазвичай мені допомагають чоловік та син, а тут нещодавно познайомилася з молодим хлопцем, який захоплюється екзотичними рослинами. Приходить до мене чи не щоранку – саджає, пересаджує, я привезла йому рідкісні кактуси – він їх зараз буде висаджувати. Це для нього – задоволення, адже на п’ятому поверсі таким хобі займатися немає змоги, тому і приходить до мене.

Ось на цій грядці в мене росли ананаси… восени ми їх з’їли

Моє подвір’я насправді – це лише своєрідна вітрина. Точно навіть і не скажу, скільки видів рослин вирощую, мабуть, біля трьохсот. Я вже і підписувати почала їх, щоби людина могла підійти, подивитися і одразу дізнатися – що за рослинку вона собі вподобала.

Куди б не поїхала – обов’язково привезу із собою листочок чи паросток якоїсь незвичайної рослини. Мій чоловік жартує: «Ти гілочку ввіткнеш в землю – і вона цвіте». Знаєте, так воно і виходить. Я куди не поїду – то там щипну, то там… Оце все із гілочок і виростає – рослинки приймаються, цвітуть.

Я із-за кордону (Польща, Німеччина, Голландія, Швеція) привожу рідкісні рослини, усі дивуються – як тобі вдається? Легко і просто – гілочку відламаю, у валізу покладу, а тут вона приймається.
Ось у мене тут кущова полуниця із Московського інституту, вона не пускає вусиків, плодоносить цілий рік, її можна посадити в горщечок, покласти на вікно – і цілий рік ласувати ягодами. Бачите, залишилось її зовсім небагато – забирають усю, це я вже для себе залишила.

А ось тут лимонник китайський – його листя корисно їсти усе літо, на осінь маленькі квіточки з’являються, з них спускаються маленькі кісточки, по кілька ягід червоних. Коли я з батьком жила в уссурійському краї, ми шукали такі ягоди, їх коли запариш в чай, то не спиш по 48 годин – і повен сил та бадьорості. Китайці цим лимонником лікують гепатит С…

Минулого року ось на цій грядці в мене росли ротонда та ананаси. Люди не вірили, підходили фотографували, восени ми їх з’їли. Це був певний експеримент, хочу його повторити і цього року.

Що то таке – ландшафтний дизайн?

Якось до мене з чоловіком прийшла подружня пара: «У вас так гарно, а ми нещодавно особняк придбали, завершили ремонти, проте у дворі – справжнісінький гадючник… Чи не допомогли б ви нам із ландшафтним дизайном? Я тоді одразу і не уявляла до кінця, що то таке – ландшафтний дизайн…

Проте зрозуміла одне – на подвір’ї треба влаштувати красу. Чоловік хотів альпійські гірки, дружина – швейцарські галявини… Ми ж глянули на їх подвір’я – і одразу сказали: «Не сперечайтеся – тут можна зробити і те, й інше». Будівельне сміття пішло в основу альпійської гірки, вирівняли землю, насадили рослин…

Коротше кажучи, якось зробили, інтуїтивно. Вже пізніше, перечитуючи відповідну літературу, я впевнилася – зробили саме так, як треба. Отак і почали професійно займатися ландшафтним дизайном, влаштовуємо дендросади, люди розповідають про нас своїм знайомим, «передають нас» один одному, є навіть такі, що чекають нас по два-три роки, адже справа ця не терпить поспіху.

Не ботанік я – філолог…

– Мені іноді кажуть: ви мабуть біолог чи ботанік… Ні, філолог я – російська мова та література, музика та спів. Проте моє захоплення квітами та рослинами тягнеться ще з дитинства. Справа в тому, що батьки мої – геологи, які об’їздили весь Радянський Союз. І де би ми не жили, я завжди намагалася відшукати щось незвичайне, годинами лазила лісами, скелями, тундрою, щоби принести додому якусь рідкісну, унікальну рослину.

У Чернівцях я спочатку жила із чоловіком в тісній п’ятиповерхівці на проспекті Незалежності, до того ж – на останньому поверсі. Маленький балкончик, кімнатка – 18 кв. метрів… Мені там самій поткнутися було нікуди, бо усюди квіти, квіти… Вікна виходили якраз на проспект, то люди постійно задирали голови догори – надто вже яскраво виділявся мій балкон на фоні інших.

Проте рослини усе накопичувалися, дівати їх не було куди, тож я запропонувала працівникам книжного магазину, який був поблизу, влаштувати поряд з полицями ботанічний сад – на широчезних підвіконниках. Звісно, вони були не проти… Що я там тільки не висаджувала! Лимони, лавровий лист, бананові пальми… Там справді було гарно. Чернівчани досі згадують той книжковий магазин…

Проте я, звісно, мріяла про невеличкий клаптик землі, адже мені постійно не вистачало горщиків та балконів. Моя мрія здійснилася, коли вдалося виміняти квартиру з доплатою на особняк на куті вулиць Чорноморської та Герцена…

Висаджуючи саджанці – не забуваймо про землю

– Щоби виростити гарний газон – не достатньо просто висадити саджанці. Підготовка землі теж вимагає копіткої праці: її потрібно просіяти через дрібну сітку, зібравши геть корінці бур’янів. Потім протягом 1,5-2 місяців поливаємо газон, доглядаємо, видаляємо пророслі бур’яни. І аж тоді починаємо сіяти квіти та інші рослини…

Запис Чим більше паростків віддаю – тим більше в мене їх проростає спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Щороку дошкільні заклади поповнюються 2500-2600 дітьми. А випускаються до школи близько 2200 дітей, – каже Ніна ВІТКОВСЬКА, заступник начальника Чернівецького міського управління освіти. – До того ж, ми формуємо групи відповідно до потреби. Коли не можемо влаштувати дитину до закладу, куди бажають батьки, пропонуємо інший, найближчий до місця проживання чи роботи батьків. У деяких дитсадках плануємо відкривати додаткові групи.

Найбільше проблем із садочками, що розташовані у нових житлових масивах міста, де проживає більшість молодих сімей. Наприклад, у чималенькому Садгірському районі, який нині активно розбудовується, працює тільки п’ять дитячих дошкільних установ. Щоби покращити ситуацію, під дитсадок відвели перший поверх школи №34, що у Садгорі. Переповнений і єдиний у мікрорайоні «Гравітон» дитячий садок №44.

– Щоби трохи розвантажити дитячу дошкільну установу №44, ми відкрили центр «Барвінок» – дошкільний навчальний заклад №19, який раніше був школою №21, – розповідає Василина МАЛИШЕВСЬКА, начальник Чернівецького міського управління освіти. – До нового дитячого садочка влаштували своїх малюків мешканці вулиці Руської.

Від 1 вересня освітяни планують запровадити нову систему запису дітей до дошкільних навчальних закладів. Батькам не доведеться йти до міського управління освіти особисто. Достатньо буде надіслати туди заявку в електронному вигляді. Нині над цією задумкою працюють, тож наступний рік у цьому плані буде експериментальним.

Запис Дитсадки у дефіциті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наші люди з обох боків вклали в цей безглуздий мордобій стільки наснаги, ентузіазму, натхнення, що стало зрозуміло, що історія таки справді – отрута. Так сказав колись Герберт Уелс. Якраз напередодні другої світової війни сказав. Тоді так само всі захоплювалися історією, дуже вболівали за історичну справедливість, були патріотами, а потім почали ховати своїх дітей. Гадаю, гра не була варта таких свічок.

Але так думаю, що історія не тільки отрута, а ще й протиотрутою може бути. Тож я вирішив у першій частині свого Марлезонського журналістського балету пояснити, чому націоналістам було варто піти з пагорбу Слави за пивом. Друга частина буде про те, чому те ж саме треба було зробити комуністам.

Комусь червоні прапори нагадують про репресії, комусь про Перемогу, але насправді цей прапор підняли у Паризькій комуні в 1970 році прихильники комуністичної ідеї. Ідея, про яку в західній Україні нині склалося більше міфів, аніж в соціалістичній Україні про бандерівців. Про ці міфи хотілося б поговорити.

Перший з них, що комунізм є випадковістю у розвитку суспільства. Якоюсь примарою із Москви. Звісно, це побутова думка, абсолютно немає нічого спільного з реальністю. Явище це світове, отже випадковим бути не може.

Цікаво, що навіть наша провінційна Буковина колись, у тридцяті роки, була чимсь на кшталт форпосту комуністичних ідей у Румунії. Тут вони мали шалену популярність. Головними ж носіями ідеї соціальної справедливості, інтернаціоналізму та захисту прав трудящих у нашому краї були українці та євреї. Оскільки вони як раз потерпали і від націоналізму, і від соціальної несправедливості. Чи здавалися тоді комуністи злочинцями і кому? Чи не була комуністична ідея єдиним виходом із ситуації, що склалася у суспільстві?

Не хотілося б наводити якісь статистичні цифри. Нині люди не люблять навіть багато літер, не те що цифр. Просто хотілося б, щоб читач при нагоді зробив два невеличкі експерименти. Доволі приємні. Пропоную відвідати два чернівецькі музеї: архітектурний на Кемпінгу, під відкритим небом, і художній музей на Центральній площі.

В архітектурному він може подивитися на селянські хати, в яких не було комина. Дим з пічки йшов просто хатою. Лише сто років тому таких була переважна більшість на Буковині. Логічно думати, що якщо людина змогла побудувати хату, то комин їй також під силу. І дихати димом задоволення дуже сумнівне. Але виявляється, що наш улюблений цісар, пам’ятник якому крокує у скверику біля СБУ, так полюбляв своїх підданих, що ввів податок на комини. Притому такий, що середній буковинський селянин не міг його заплатити і змушений був душитися у диму в улюбленій імперії. Здавалося б дрібна деталь. Але тут все: і ставлення австрійської імперії, і зневага ситого до бідного (зараз лоха), справжній рівень бідності тодішніх селян.

Враженнями ж від відвідин музею художнього можу поділитися просто зараз: графічний малюнок відомого буковинського художника Копельмана (див. поряд) передає, що відбувалося у наших майже європейських селах.

Деякі гурмани насолоджуються високою культурою колишніх чернівчан. Серед цих гурманів і я. Але не варто забувати, що є й інші спогади про ту Буковину, де п’ятнадцятирічна дівчинка працює одинадцять годин на добу, шість днів на тиждень, укладаючи сірники до коробок, де вісім людей живуть в одній кімнаті тощо.

Невпевнений, що на Буковині широко відомі мемуари, наприклад, буковинки Пріве Фрідюнг, яка прожила сто років і з них вісімдесят була членом Комуністичної партії Румунії, СРСР, Австрії. На жаль, таких книг ніхто не популяризує нині. І це також показово. Ніхто не пише про епідемію туберкульозу, про врожаї сімдесяти центнерів пшениці з гектару, які б зараз навіть не збирали.

Якби у нас музеї колекціонували ще й милиці, які випустили після Першої світової війни для інвалідів, або фото спотворених цією війною хлопців, то чітко б зрозуміли, що у 1918 році мало у кого залишалися сумніви, що злочинним режимом є капіталістичний режим, який призвів до загибелі мільйонів молодих людей. Абсолютно безглуздої загибелі. Гадаю, ті ветерани просто б перевернулися у трунах, якби дізналися про пам’ятник цісарю. А ми – так нічого…

Тому популярність соціалістичних ідей в ті роки у світі і зокрема на Буковині, яка втратила десятки тисяч людей на імперіалістичній війні, щонайменше зрозуміла. Іншого виходу не було. Ніхто не збирався ділитися з найманими працівниками, ніхто не збирався вести себе по-людськи, ніхто не збирався зважати на такий-сякий гуманізм. Доки не припекло.

Цікаво, що коли говорять про злочини соціалізму, якось завжди забувають про злочини капіталізму. Ніби капіталізм щось гарантує в цьому сенсі. А злочинів капіталізму, повірте, захмарна кількість, якщо розпочати від колоніальних війн і закінчити якимсь В’єтнамом чи тим же Іраком.

І мало хто думає, що ще п’ятдесят років тому, вже після другої світової, цивілізовані мирні голландці, бельгійці воювали в Африці і Азії за колонії. Розстрілювали, вбивали, інтригували, організовували заколоти. Але через це ніхто не визнав капіталістичний режим злочинним. Ніхто не забороняє ці злочинні ідеї, за якими правий той, у кого більше грошей, той, хто вміє взяти більший хабар, той, хто вміє домовитися із податковою, пожежними, міліцією і обвести їх всіх навколо пальця.

«Прекрасний» відбір еліти за дуже важливими ознаками. Тої самої еліти, яка ганяється нині з бітами і рушницями за своїм улюбленим народом, про інтереси якого так дбає.

Натомість, зауважте, жодного буковинського депутата неможливо порівняти із Че Геварою. Та що там Че Геварою, якщо навіть ознайомитися із життям та долею буковинських комуністів, то волосся стає дибки від тих поневірянь і катастроф, які їм довелося пережити, при чому багато хто так і не відмовився від своїх ідей.

Наприклад, селянин з Волоки Манфред Штерн став генералом і провоював двадцять років свого життя за цей самий комунізм. В юності він збирався стати лікарем, але австрійці демобілізували його і примусили вбивати людей, які не зробили йому нічого поганого. А супротивники, звісно, в свою чергу спробували вбивати його. Непогану розвагу для молодих людей придумали в цивілізованих країнах! І Штерн так зненавидів капіталізм, що вирішив покінчити з ним. Погодьтеся, у нього були для цього підстави. Можливо, висновки і методи його були дуже невірні, але підстави були. Його так дістало, що він був готовий щоденно ризикувати життям, але щоб цього більше не було. За комунізм він воював у Китаї, Іспанії. Потім його арештували в СРСР за «троцькізм», він відсидів майже п’ятнадцять років і помер за кілька тижнів до кінця терміну. Однак був впевнений, що капіталізм – зло.

Порівняйте його, для прикладу, з нашими партійними діячами різних напрямків, які вітійствують з трибун, але заради ідеї пошкодують й гривню.

Харизма, очарування тодішніх борців за комуністичні ідеї були настільки великі, що мало хто залишався байдужим до них. Скажімо, відомий чернівчанин Пауль Целан зачитувався наприкінці тридцятих творами анархіста Петра Кропоткіна і марив соціалізмом. Але коли соціалізм прийшов на Буковину, то з’ясувалося, що крім красивих ідей, це нашестя Шарикових, апофеоз крадіїв і нездар, які моментально вносять в красиві ідеї свої життєві корективи.

Треба сказати, що це притаманно ленінському соціалізму, який чомусь вважав пролетарів за революційний клас. Хоча у пролетарів, як з’ясувалося, надто багато недоліків, щоб вважати їх авангардом. Але, певно, пересічний читач, здивується, коли усвідомить, що поглядів на соціалізм і втілень цих поглядів було дуже багато.

Був італійський і французький погляд на втілення комуністичних ідей, який не вимагав диктатури підозрілого пролетаріату. Де працювали поступово, в рамках парламентської демократії. І ми сьогодні заздримо Франції та Італії, їхнім найманим працівникам, воліємо їздити туди, щоб виконувати найбруднішу роботу. Чи хтось думає, що ті європейські бізнесмени і олігархи самі вирішили ділитися з найманими працівниками? Чи може їх змусили, переконали? А є ще Китай, де комуніст Ден Сяо Пін оголосив про мирне співіснування двох систем в одній країні. Комунізм, як не дивно, не обмежується Сталіним.

Власне, це якось підштовхує до висновку, що чистий комунізм, схоже, є жахливим, але чистий капіталізм – не менший жах. У нашій країні повно людей, які скаржаться на наглість олігархів, багатіїв, продажність буржуазних політиків і одночасно скандують «комуняку на гілляку». Чи не здається це «трішечки» нелогічним? І, можливо, Україна потребує домішку комунізму, не смішної декорації від товариша Симоненка, а того, що буде боротися за права найманих працівників.

Отже, на що більше підстав? Зрозуміти тих, хто помахує червоним прапором, або дати їм по пиці і розтоптати цей прапорець?

У другій частині свого Марлезонського журналістського балету обіцяв пояснити, чому треба зрозуміти націоналістів. Є ще і третя частина, найцікавіша, – чому вони всі не праві. А їхня простота та щирість, бува, гірша злодійства. Єдине, підозрюю, що усі ці мої пояснення викличуть справедливий гнів обох сторін. Що було б, як на мене, непоганим результатом. Це доводило б, що істина десь поряд.

Запис ДЛЯ СМАКУ – ДОДАТИ КОМУНІЗМУ… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

50 віршиків напам’ять

Щоби дитина любила вчитися, її треба навчати з пелюшок, переконана Олександра Кравчук, вихователь-методист чернівецького дитячого садка №44. Тож, щойно поріг групи, яка так солодко називається «Карамельками», переступає двадцять дворічних пустунів, вона відправляється із ними у незвідану країну знань.

– Дітей ясельної групи неможливо посадити на стільчики і читати лекцію про букви і цифри, – каже Олександра Володимирівна. – Тому з першого дня ми граємося. Але не в «стрілялки» чи гонки, а у розвиваючі ігри. І вже за місяць-два наші дітки з нетерпінням чекають занять-ігор. Головне – щоденна робота.

З перших днів у садочку починаємо вивчати букви. Щоби малюкам було цікаво, показую велику абетку, гарні кольорові картки з літерами, картинками тощо.

Наприклад, показую діткам букву «А», потім ми хором називаємо її, описуємо, пригадуємо слова, які починаються з цієї букви. Потім кожну дитину запитую: «Сашко, де буква «А»?». Він показує пальчиком, а я підкріплюю нові знання похвалою. Розповідаю віршик про букву, яку вивчаємо. Уже через рік наші дітлахи знають близько 50-ти віршів.

Щоби малятам було цікавіше, Галина Гома придумала фізкультурні вправи, пов’язані з буквами. Діткам дуже подобається відображати букви, наприклад, за допомогою пальчиків рук. Такі заняття тривають усього три-п’ять хвилин і протягом дня повторюються кілька разів.

Співають склади

– Якось, готуючись до свята, я помітила, що діти швидше запам’ятовують вірш свого товариша, ніж свій, – пригадує Олександра Володимирівна. – На основі цього я провела експеримент. З кожною літерою зробила шапочку на голову і підписала її іменем дитини: Аня – А, Сашко – С, Олег – О. Всі дітки отримала завдання вивчити віршик про свою літеру. На занятті вони вдягали кожен свою шапочку і розказували свій віршик. Наприкінці другого тижня вся група знала азбуку і один одному вдягали шапочки з потрібною літерою.

Упевнившись, що діти добре розрізняють букви, виховательки беруться за вивчення складів. І в цей період вони перетворюються у співачок. На власному досвіді переконалися, що малята краще засвоюють склади під час їх проспівування.

– Пояснюємо: «Ось буква «М», а коли поруч поставимо «А», то одержимо «МА-А-А-А». Намагаюся дуже довго виспівувати голосний звук, щоби діти його чітко почули. І так з усіма голосними, – каже вихователька. – У садочку навіть жартують: «Якщо «Карамельки» співають, значить уже почали вчити склади».

Дітей треба хвалити

Хвилююча мить – читання одно- і двоскладових слів. Дорогою до садочка трирічні «карамельки» уже читають нескладні вивіски на магазинах, написані великими буквами. Батьки тішаться і підхвалюють маленького всезнайка, а перехожі здивовано озираються: ще не всі звуки чітко вимовляє, а вже читає! При чому читає не по буквах, а одразу по складах!

– Усі дітки хочуть знати все, їм все цікаво. Головне – не роздушити це бажання дорослим тиском і контролем, – переконана Галина Степанівна, вихователька.

– Увага, любов, підтримка – таку атмосферу ми намагаємося створювати у групі. Так діти з задоволенням приходять до садочка, не бояться задавати запитання, творити, мислити. Якщо конструктор не складається, а буква не запам’ятовується, наше завдання – навчити, допомогти. І в жодному разі не кричати і не карати дитину.

Найчастіше у малят труднощі виникають із читанням закритих складів. Їх дітки часто читають навпаки. Щоби виправити цю помилку, виховательки пропонують гру: побудувати зі спеціальних паличок літери і скласти простенькі слова. Тільки після того, як малятам вдається читати трискладові слова і словосполучення, переходять до коротеньких текстів – прислів’їв, скоромовок, лічилок.

Уже в молодшій групі «карамельок» дуже легко відрізнити від інших дітей. Зранку, поспішаючи до садочка, майже усі вони несуть у руках нову книгу казок, а не машинку чи ляльку. Між малятами навіть виникає здорова конкуренція: кожен поспішає розповісти, що нового прочитав. За активність і цікавість під час заняття отримують винагороду: сонечко, намальоване на руці.

– Ми з Галиною Степанівною та помічником вихователів Галиною Олександрівною – команда. Думаю, це відчувають і наші вихованці. День у нашій групі починається, як у сім’ї. Мабуть, ми і є великою сім’єю, – зізнається Олександра Кравчук. – Приємно, що наші зусилля підтримує завідувачка дитсадка Оксана Донець. Коли вдається працювати злагоджено, дружно, тоді й результат є. Мабуть, ні за що не змінила би своєї роботи. Бо щодня тримаю за руку найбільше багатство – дітей.

Ольга ТИМОФІЙЧУК, «Версії»

Запис Виховательки чернівецького дитсадка навчають своїх вихованців читати вже у… три роки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Скільки б не було розмов, що квіти – банальний подарунок і ними вже нікого не здивуєш, зазвичай пишний букет від близької людини викликає сплеск позитивних емоцій. А уявіть, якщо це не просто букет, а ціла валіза квітів, інкрустована перлинами, прикрашена мереживами, до того ж у квітах серед зими метушаться живі метелики? Скажете, що таке не можливе? Героїня нашої розповіді, власниця арт-майстерні «Фан-Фан Тюльпан» Тетяна КШИШ, спеціально до дня Святого Валентина розповість читачам «Версій», як зі звичайного свята зробити подію, що запам’ятається на все життя.

Сміливі жінки шукають себе…

– Розкажіть про створення «Фан-Фан тюльпан»…

– Моїй студії вже три роки. До її відкриття я була власницею магазину мобільного зв’язку. Власне, там з нудьги почала вишивати. Досі моя робота не була пов’язана з декором, але ручну працю я любила з дитинства. Свої вироби дарувала друзям і рідним. Цей період можна умовно назвати тривалою репетицією перед відкриттям студії…

– Жанр, у якому ви працюєте, досить незвичний…

– Напевно, його можна назвати декорованою флористикою. Або ж флористикою різнопланового жанру. Працюю як з живими, так і зі штучними квітами. Важко кількома словами описати весь спектр моєї роботи. Зі своїм колективом виготовляю ексклюзивні букети з живих квітів, квіткові композиції у валізах і чобітках, можу професійно прикрасити квітами все, що завгодно… У такій роботі задіяно багато прикрас, які створюють маленькі, але дуже важливі деталі. Можна дуже вдало поєднати квіти зі склом, намистинками, мереживом…

– Висловлюючись сучасними термінами, вас можна назвати флористкою-іміджмейкеркою?

– За допомоги квітів можна створити оригінальний образ будь-якої жінки. Ексклюзивні віночки, обручі, капелюшки, заколочки, намиста, браслети, персні, сережки, брошки… Часто у моїх виробах прослідковується етнотематика.

– Флористика здавна була популярною, особливо в Україні. Як вам вдається модернізувати цей жанр, а відтак і популяризувати серед сучасних поціновувачок стилю?

– Ми не копіюємо традиційну народну флористику, лише іноді використовуємо її у наших виробах, коли хочемо додати етностиль. Нещодавно в моду ввійшли брошки та обручі, а квітами почали прикрашати одяг і навіть ділового стилю.

– Ваші клієнтки не бояться експериментувати?

– Є багато сміливих жінок, які шукають себе, випробовуючи щось нове. У студії я можу створити вдалий образ для будь-якої жінки. Дехто спершу схиляється до деталей, завдяки яким вони підкреслюють певні особливості своєї зовнішності чи іміджу. Можна спочатку походити з квіткою у волоссі, а потім перейти до більш сміливих прикрас.

– Побутує думка, що штучні квіти – це несмак. Через це багато хто не наважується прикрашати ними свої оселі. Як розвінчати цей міф?

– Гості студії, які приходять сюди вперше, думають, що всі квіти навколо – живі. Дуже цікаво спостерігати за їхньою реакцією: спочатку людина розгублено намагається визначити «справжність» на дотик, але бувають штучні квіти зі специфічної, дуже м’якої матерії. У таких випадках клієнти підносять «рослину» до носа, а потім, остаточно усвідомивши, що це квітка штучна, захоплено посміхаються. Іншими словами, штучні квіти – це не жалюгідна імітація живих, а витвір мистецтва, який в руках умілого дизайнера може додати індивідуальної неповторності будь-якій оселі!

Те, що не марніє

– А в чому, на вашу думку, перевага хенд-мейдових виробів над біжутерією відомих брендів?

– Усе в цьому світі минає, але є речі, які можна залишити навічно, передаючи з покоління в покоління як спадок. Крім того, мої вироби ексклюзивні – це не конвеєр якогось бренду.

– Що саме можете запропонувати в якості коштовного ексклюзивного подарунка?

– Вишиваю бісером сумочки, муфточки, косметички… Це дуже кропітка робота, в яку вкладається багато енергії та сил. Така річ – ексклюзивна і дуже гарна. Її можна зберігати поколіннями, адже з роками бісер не марніє, а якісно виконана робота гарантує довге зберігання виробу…

– Доводилося дарувати свої вироби комусь, окрім друзів чи родичів?

– Рік тому перед 8 Березня уночі працювала в студії зі своїм невеличким колективом дизайнерок. Займаючись роботою, слухали радіо «Люкс FM». Нам так сподобалися ведучі, що ми зробили для них намиста, обручі та брошки і надіслали поштою. Потім лунали вдячні дзвінки, а в Інтернеті ми бачили фото відомих ведучих у наших прикрасах.

Пелюстки троянд – через паркан

– Розкажіть про ще одну грань творчості – декор інтер’єру…

–Саме так: декорування магазинів, ресторанів і просто квартир клієнтів – це ще один спектр нашої роботи. Ми прикрашаємо приміщення, де проводяться свята: весілля, дні народження, корпоративи. А також створюємо особливу атмосферу під час освідчень чи просто романтичних вечерь.

– Цікаво, як ви облаштовуєте простір перед пропозицією руки і серця? Це може стати в пригоді нашим читачам, особливо напередодні Дня св. Валентина…

– Запалюємо свічки, розкладаємо багато квітів, прикрашених різноманітними дрібними деталями. Усе виглядає дуже романтично і незабутньо, адже над подією працює команда професіоналів, яка ретельно готується до прикрашання, продумує все до найменших дрібниць, працює швидко і якісно…

– Як на мене, це дуже інтимна робота, адже ви створюєте індивідуальну атмосферу для кожного клієнта у найважливіші миті його життя. Доводиться часом переходити межу між комерцією та особистим життям замовника?

– Траплялися випадки, коли пари, які розлучалися, влаштовували цілі обряди примирення з нашою допомогою. Скажімо, не раз було таке, що до студії приходили засмучені чоловіки і просили допомогти повернути їхню кохану.

Були навіть пари, за які ми боролися більше, ніж півроку. Працювали для них не лише на календарні свята, а майже щовихідних, виїжджаючи в ресторани і безпосередньо додому. Усе робили непомітно, адже найкращий подарунок – сюрприз…

– Із рестораном зрозуміло. А як можна непомітно прикрасити оселю людини, для якої хтось замовив такий сюрприз?

– Ми виїжджали серед ночі або на світанку, коли винуватець свята дрімає, або його немає вдома. Тихенько розкладали квіти, декорували приміщення. І навшпиньки покидали будинок. Через це наші клієнти назвали нас «ангелами»: ангелів ніхто не бачить, але всі помічають дива, створені ними…

– Робота дуже специфічна, напевно, були курйозні випадки?

– Курйозів, які б впливали на організацію свят, не було, бо працюємо злагоджено і швидко. А ось перекидати через височезний паркан пелюстки троянд доводилося (сміється). Клієнт замовив сюрприз на день народження своєї коханої: на світанку ми розставили квіткові композиції під її парканом і на завершення вирішили засипати подвір’я пелюстками троянд. Тож довелося підстрибувати і перекидувати їх у двір. Вийшовши з дому, жінка побачила своє подвір’я, устелене пелюстками троянд, а відкривши браму, потрапила до… казкової феєрії.

Емма АНТОНЮК, «Версії»

Запис Ангел кохання: між сваркою і примиренням – море квітів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Десятикласників чернівецької ЗОШ №4 Дмитра Плантона, Айлін Казімову, Анастасію Кір’якову – учасників науково-освітніх конференцій учнівської молоді на космічну тематику, переможців шкільних олімпіад з фізики та астрономії, давно вабить освоєння космосу. Безперечно, що вони не могли пройти повз тему життєвого шляху нашого земляка-буковинця, першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка. Відзначити в школі його 60-річчя вирішили на засіданні «круглого столу». Там старшокласники і розповіли шкільному загалу про власні розвідки з життя космічного земляка.

Від Хотинщини до космосу

Анастасія Кір’якова докладно вичала родину космонавта, його дитинство й шкільні роки. Срібний медаліст, 1967-го Каденюк вступив до Чернігівського вищого військового авіаційного училища.

Дмитра ж Плантона зацікавив період від закінчення Каденюком авіаційного училища до польоту в космос. Дмитро дізнався, що 1977 року Леонід Костянтинович отримав диплом і кваліфікацію «льотчика-випробувача», працював пілотом-інструктором, випробувачем реактивних винищувачів. Потім навчався на космонавта-випробувача. І визначальною тут була така риса його характеру, як надзвичайна працездатність і наполегливість у навчанні й тренуваннях. А ще – потяг до нових знань. Український космонавт освоїв понад 50 типів та модифікацій літаків різного призначення, в основному – військової авіатехніки, в тому числі іноземної.

Космічна передполітна підготовка, яку Каденюк проходив у NASA, передбачала, окрім пілотської та навігаційної, дослідницьку кваліфікацію. Тож наш краянин і тут отримав солідний запас знань і навичок: оволодів програмами виконання в умовах космічного польоту наукових досліджень з біології, медицини, метрології, екології, космічної геології, астрономії та геоботаніки. Пройшов підготовку до космічного польоту на американському космічному кораблі багаторазового використання як спеціаліст з корисного навантаження (КН). Цим терміном у космонавтиці визначається кількість, тип або маса корисного устаткування, для якого саме й створюється чи запускається конкретний космічний апарат.

Паросткам співав Гнатюк

Айлін Казімова й розповіла про ті експерименти, які проводив у космічному польоті наш земляк. Їхня головна мета – вивчення «поведінки» рослин у невагомості: як триває процес фотосинтезу, як відбувається запліднення насіння й розвиток зародка…

І не менш важливо, що й у спільному з американськими астронавтами польоті Каденюк залишався українцем. На борту «Шатла» він організував два вечори української пісні: «Черемшина» й «Два кольори» – у виконанні Дмитра Гнатюка, «Мій рідний край» – голосом Софії Ротару, звучали також пісні Назарія Яремчука.

…Герой України Леонід Каденюк нагороджений орденом «Золота Зірка», орденом «За мужність» І ступеня, має відзнаку «Іменна вогнепальна зброя» та інші нагороди. З його портретом випущена поштова марка.

Та головне, що мали збагнути школярі – треба все життя невпинно пізнавати нові явища й використовувати набуті знання для блага людства.

Світлана ВЕРБОВСЬКА, вчитель фізики та астрономії ЗОШ №4

Запис У космос неуків не беруть спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні фраза «дешево й сердито», як ніколи, відповідає ситуації з секондами. Дешево – бо вживаний одяг здебільшого недорогий, а сердито – бо відтепер є загроза його зникнення…

Логіка безсила

Для тих, хто не в курсі: від початку 2011 року українська влада збирається заборонити ввезення до країни секонд-хенду з 2-ох причин:

1. Під видом секонду в країну ввозять контрабанду.
2. Секонд-хенд заважає вітчизняній легкій промисловості.

Тобто, замість того, щоби боротися з контрабандою цивілізованими європейськими методами, простіше поставити хрест на «секондах» і не «заморочуватися» створенням нормальної законодавчої бази для вирішення цієї проблеми.

Але надмірний виклик особисто моїй логіці кинула причина номер 2. Наївності законодавців немає меж, якщо вони гадають, що цільова аудиторія секод-хендів після їхнього закриття стрімголов кинеться скуповувати українське. Та для початку розберімося, хто вони, постійні відвідувачі «гуми».

Універсальний шоппінг: від 15 до 85!

Для якомога реалістичнішого опису ситуації, я взяла 100 гривень і вирішила поєднати корисне з приємним: з людьми поспілкуватися й одяг придбати. У суботу на секондах завжди людно. Біля купи мотлоху помітила молоду маму з малюком:

– Шукаю спортивний костюмчик для сина. Він дуже швидко росте, тож немає сенсу купувати дорогі речі, – розповіла вона.

Бабуся, яка стояла поруч, почувши нашу бесіду, неабияк «пожвавішала»:

– Я на свою пенсію в жодному магазині не можу придбати одяг. А тут купила спідницю, шапку теплу, і три кофтини – лише за 50 гривень! Якщо «барахолку» закриють, гола ходитиму.

Не встигла я дослухати скарги старенької, як через метушливий натовп помітила свою знайому: студентку-модницю, яка привіталася зі мною захопленим вигуком:

– «Марк енд Спенсер» за десять гривень, прикинь! – Юлії пощастило знайти три блузи модних брендів майже за безцінь…

Ціни підіймають «під шумок»

Після вдалого, але виснажливого шопінгу вирішила поспілкуватися з продавчинями секонд-хенду. Ось що повідали вони:

Катерина, 27 років:
– Секонд-хенд і легка промисловість – два зовсім різні напрямки. Сьогодні представники легкої промисловості стверджують, що коли б не секонд, то вони випускали б мільйони одиниць одягу, та, бачте, у них на шляху стоїть ганчір’я і мотлох…

Валентина, 38 років:
– Наша робота чиста, прозора і відкрита, ми точно не маємо жодного стосунку до контрабанди. Ми сплачуємо всі податки, мита і повністю законослухняні. Мене обурили такі заяви можновладців. Їздитиму до Києва на всі акції протесту.

Дмитро, 30 років:
– Ажіотаж навколо секондів йде на користь їхнім власникам, адже ввезення вживаного одягу не заборонять. Це буде надто великий удар по рейтингу нинішньої влади. А от ціни ростуть уже, так би мовити, «під шумок», адже люди налякані і скуповують усе, що бачать!

Висновки

Пригадалася мені Стародавня Греція. Там 80% населення були гімнофілами (це слово аж ніяк не означає те, що багато хто щойно подумав. «Гімнофіли» – поціновувачі голого тіла»). Греки голяка співали національних пісень (звідти і слово «гімн»), роздягалися на відповідальних церемоніях, скульптори «ваяли» оголені тіла…

Коли наші «альтернативно-обдаровані» посадовці таки роздягнуть чи не кожного українця, будемо долучатися до стародавньої мінімалістичної естетики.

А поки що мій гардероб поповнився сукенкою, черевиками, кофтиною і модним шаликом. (див. фото). Такий вийшов експеримент на сто гривень!

Емма АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чи справді заборонять «секонд-хенд»? «Стогривневий» експеримент спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Результати першого тижня показали всім українцям загалом і представникам профспілок зокрема, що, як то кажуть, «нема дурних». Як ви вже здогадалися, дива не трапилося і першого ж тижня стало ясно: грошей не вистачить жодному!

Профспілковий лідер Сергій Чижов за тиждень витратив 316 гривень та через вимушене голодування на їжу грошей майже не витрачав.

Охоронець Іван Місяць спромігся витратити 160 гривень за 7 днів. Але для досягнення таких показників, бідолашному довелося цілком відмовитися від м’яса.

Журналістка Євгенія Суярко витратила 407 гривень. Завантажена газетярськими обов’язками жінка, харчувалася в дешевій їдальні, а левову частку грошей заплатила за комунальні послуги.

Пожертвувавши улюбленим медом, вчителька Ганна Покотило втратила 300 гривень і надію на міцний імунітет.

Наймудрішим виявився студент Сергій Алпатов, який за перший же тиждень на харчування, зв’язок і комунальні послуги «спустив» усі 907 гривень і вибув з горе-експерименту.

Дивний контигент для проекту. Що нового хотіли відкрити профспілки?

Експеримент удався б, коли б у ньому брали участь не звичайні люди, які звикли до маленьких зарплат і нестачі коштів, а, скажімо, нардепи! Можна було б зробити ціле ріеліті-шоу: «Останній герой». Тоді видовище було б неперевершеним…

Емма АНТОНЮК

Запис Земля – крутиться, грошей – не вистачає спершу з'явиться на Медіа-Версії.