Про 700 загиблих під час збройного конфлікту між центральною владою Молдови та самопроголошеною республікою Придністров’я 1992 року, про те, як прості солдати та їхні командири домовлялися про припинення кровопролиття, а також про важку економічну ситуацію та сподівання придністровців на об’єднання з Росією – в розмові з Луізою Дорошенко, директором громадської організації «Медіа-центр» з Тирасполя, яка днями приїжджала до Чернівців на семінар.
– Кажуть, на Донбасі – «друге Придністров’я»… Чи бачите аналогію?
– І там, і тут конфлікт розпочався через мову. Звичайно, він набагато ширший, та, якби вирішили мовні проблеми, можливо, і не виник би. Зараз це розуміють у Молдові. Сподіваюся, зрозуміють і в Україні.
Молдова і Придністров’я 24 роки йдуть різновекторними шляхами розвитку, вже виросли нові покоління, які виховувалися на інших ідеалах. Складно з’єднати тепер ці два сегменти в одне ціле, водночас – важко бачиться самостійне майбутнє Придністров’я, бо якщо 1992 року це був регіон з розвинутим економічним потенціалом і потужним сільським господарством, то нині сільське господарство – у глибокому занепаді, промисловий потенціал – зруйнований.
Говорити зараз про самостійність Придністров’я мені, як людині розсудливій, дуже складно. Далеко не всі поділяють цю думку, багато хто чекає на незалежність, бачать регіон в об’єднанні з Росією. Це, напевно, хороша ідея, надто, коли на це орієнтується більшість населення, але в нас немає спільних кордонів з Росією, і мені складно уявити, як це можна здійснити.
Під час референдуму 98% виборців проголосували за те, щоби Придністров’я об’єдналося з Росією. Люди бояться, що коли Молдова увійде до Румунії, вони стануть людьми другого сорту. Адже на будь-які посади потрібне знання державної мови – молдавської. А Придністров’я – це російськомовний регіон.
– Як ви себе самоідентифікуєте: ви незалежні чи?..
– Придністров’я самоідентифікується як незалежна самостійна держава. З Молдовою у нас кордон. Громадяни Молдови в’їхати до нас без реєстрації не можуть. Для людей це складно, бо регіони тісно пов’язані (родичі, друзі)…
– Якою кров’ю далося вам це?
– За офіційними даними втрати є з обох сторін – приблизно 700 осіб. Але кажуть, що ця цифра набагато більша (понад 1 тис). Нібито молдавська сторона не хоче оприлюднювати дійсні списки загиблих.
Я готувала журналістський матеріал про придністровських хлопців, і вони розповідали про те, як солдати й командири підрозділів з обох сторін домовлялися уникнути кровопролиття. Вони дзвонили один одному: «У мене зовсім молоді хлопці, не стріляйте, пожалійте їх..» І це спрацьовувало.
– Що запам’яталося з тих днів…
– У мене були маленькі діти… Люди виїжджали, проте навіть виїхати було важко, та й куди було виїжджати? Коли живеш і чуєш звуки вибухів, по радіо розповідають, що відбувається… Моторошно. Не знаєш, що буде завтра: сьогодні стріляють з того боку Дністра, завтра чи за годину – прийдуть сюди… Це неприпустимо. Про це повинні думати політики. Не лише про те, щоби сколотити політичний капітал на таких подіях, а, найперше, – про людей. І виборцям слід бути пильними: кого ви приводите до влади.
– Хлопчики, які загинули… Чи не були ті жертви марними?
– Матері пишаються синами, які загинули. У нас виховують почуття гордості у молоді. Але скажу, що це привід для скорботи. Вони – молодці, захищали, але це – невинно загублені життя.
А нещодавно до нашої організації звернулися з приводу одного юнака, якого з Росії направили воювати до Донецька. І нібито він телефонував батькам з Придністров’я та повідомив, що опинився там у якійсь військовій частині. Ми подали запит до Міністерства оборони та до Апарату уповноваженого з прав людини. Буквально вчора мені телефонували з військової комендатури, що юнак у жодному зі списків не проходить. Будемо звертатися ще до МВД і КГБ. Зараз від нього немає звісток…
«До вас по-іншому прийшла Росія»
– Якою була роль Росії в конфлікті?
– Люди по-різному оцінюють присутність російських військ. Я, як людина, яка перебувала всередині конфлікту і території, яка піддалася агресії, вважаю, що російська присутність була потрібною. Бо саме завдяки Росії тоді припинилося кровопролиття.
– На Донбасі присутність Росії українці трактують інакше…
– Присутність миротворчих військ у Придністров’ї теж досі трактується неоднозначно. Мовляв, якби не було Росії, конфлікт був би врегульований. Може, так і є. Але знову ж таки, живучи там… ми просто боїмося, щоби миротворці пішли.
У вас – інша ситуація. Усе неоднозначно. Як аналітик, бачу геополітичні процеси.
Як російськомовна людина – бачу те, що проходили ми: «чемодан, вокзал, Росія». Пригадую: і на роботу не влаштуєшся, і на вулицях мітинги, на яких матюками гнуть на російських людей. Хоча, коли згадати історію, що було на цій території до приходу Росії? Сільське господарство розвивалося екстенсивним шляхом, не було нормальної освіти. Коли Кишинів став столицею, театральна трупа і духовий оркестр приїхали з Тирасполя.
Повинна бути золота середина. Я спостерігала як у Таллінні вирішують такі проблеми: розвивають свою культуру, не тиснучи на чужу. Пропонують національним діаспорам подавати заявки: які вони хочуть програми національною мовою на місцевому радіо і ТБ.
– На Донбасі люди годинами стоять у чергах за гуманітарною допомогою. Та їх підтримує думка, що коли відстоять «незалежність» – життя налагодиться. Чи налагодилося воно у вас?
– Більшість людей отримує зарплату 2 тисячі придністровських рублів. Це приблизно 180 доларів. Ми не відчуваємо стабільності. Але загалом зарплати недостатні, хоча їхній розмір дещо вищий (особливо, коли йдеться про пенсії), ніж у Молдові. Та в цілому економічна ситуація дуже важка. Безробіття. Міграційні процеси. За даними останнього перепису населення, в нас проживає 555 тисяч осіб, але колега-журналістка повідомила, що за даними хлібокомбінатів (споживання хліба на душу населення) у Придністров’ї проживає лише 300 тисяч.
Все частіше люди виїжджають (в основному – до Росії, а ще – до Італії, Ізраїля, Німеччини…). Влаштовуються на різні спеціальності. Аж до того, що в нас у тролейбусному управлінні безкоштовно навчаються, два роки працюють, щоби мати потрібний стаж, а потім їдуть до Москви, Санкт-Петербурга.
Люди не бачать у Придністров’ї перспективи, не бачать, коли і як цей конфлікт буде врегульований. Бо з Молдовою люди не хочуть, із Росією – неможливо. Був варіант – з Україною, в принципі він залишається, та коли в Україні відбуваються такі складні процеси, то про наше приєднання говорити несвоєчасно.
– То чи варто було? Стільки загиблих…
– Не варто. Всі ці питання можна було вирішити: просто не вистачило політичної волі припинити негативні процеси стосовно російськомовного населення. Якби таке сталося, ми й далі жили б єдиною країною – Молдовою. В результаті ми маємо те, що маємо.
– Як у Придністров’ї люди ставляться до подій в Україні?
– Частина підтримує ідею відокремлення тих областей (на Донбасі, – авт.), бо проходили вже сценарій, коли ти у своїй країні є людиною другого сорту. Люди мають право на свободу висловлення думки, щоби їхні діти навчалися на рідній мові, могли розмовляти рідною мовою. Коли хтось цьому перешкоджає, виникають такі негативні ситуації. Слід розвивати державну мову й надавати можливості для розвитку інших культур.
– У вас кровопролиття припинилося швидше…
– Тому що прийшла Росія. У нас була дещо інша ситуація.
– У нас теж прийшла Росія…
– У вас Росія прийшла по-іншому… У Придністров’ї військова присутність Росії поклала кінець конфлікту і дала нам відчуття спокою, стабільності.
– Як вважаєте, що може зупинити кровопролиття в Україні? Росія ж прийшла «по-іншому»…
– Росія, навпаки, сприяє, в даному випадку, розпалюванню конфлікту. Складно сказати… Є вихід, але він, напевно, нездійсненний. Як у Достоєвського: «Вийди на перехрестя, стань на коліна і проси у народу прощення». Політики не підуть на це… Бо для того, щоби таке зробити, це слід відчувати.
Вийти усім разом: і керівництву країни, і представникам сепаратистських сил Донбасу. Про перехрестя – це образно. Вони повинні це збагнути. А вони переслідують свої політичні інтереси. Перспективи дуже недобрі. Ці конфлікти можуть і на 50 років затягнутися.
– Як у вас ставляться до ймовірного плану Путіна створити Новоросію, куди мало увійти і Придністров’я?
– Такий сценарій політтехнологи опрацьовували ще 15 років тому. Наскільки це реально?.. Іноді деякі речі здаються нам нереальними, а відбуваються в житті. Тому складно щось прогнозувати. Я вважаю, це не станеться.
– А ставлення до цієї ідеї – позитивне?
– Так. Як варіант, це розглядається. Причому навіть я, як аналітик, роблячи прогнози багато років тому і, не бажаючи, звичайно, розколу Україні, відстежувала ці тенденції. Я припускала, що таке може втілиться в життя, але мені це бачилося шляхом референдуму. Бо Україна має російськоорієнтовані, російськомовні регіони, яким не дуже комфортно, і якщо їм не давати свободи розвитку, сепаратистські процеси спливатимуть.
Політичне керівництво країни повинно тонко відчувати настрої народу і приймати політичні рішення, щоби кожному громадянину жилося комфортно.
«Слід припинити війну»
– Чому Придністров’я не хоче до Європи?
– Подивіться, куди наше керівництво їздить відпочивати? А де навчаються їхні діти? Тож насправді вони так само хочуть до Європи. Хоча водночас слід зазначити, що велика частина населення має російське коріння, нездоланну симпатію до Росії, і вони бачать себе лише разом з Росією. Тут Європа стає противагою Росії. Оптимальний сценарій – «і-і», та ж не виходить…
– У вас на кожному кроці пам’ятники Леніну… Що з вами, чому?
– Я не бачу в цьому нічого поганого. Бо це невід’ємна частина нашої історії.
Що стосується нових пам’ятників – імператриці Катерині, директору одного з підприємств… Коли в країні важка економічна ситуація, краще на ці гроші купити продуктові пакети й роздати пенсіонерам. Або памперси, які мамочки купують поштучно… Вважаю це надмірним марнотратством, як і феєрверки з приводу святкування Дня республіки.
– Ким себе відчуваєте: росіянами, придністровцями…
– Придністров’я – багатонаціональна держава. Звичайно, не росіяни, бо їх там не так уже й багато – приблизно третина населення. Але… «рускій дух вітаєт над Пріднєстровьєм», скажу так. Є таке відчуття.
– Чи немає відчуття неповноцінності через невизнання у світі?
– Немає, бо практично всі громадяни Придністров’я мають громадянство ще якоїсь із країн, що дозволяє виїжджати.
– Як вам у Чернівцях?
– Чудове місто, дуже привітні мешканці. Гарно реагують на російськомовних: ми фотографувалися, й чернівчанин зупинився, порадив ще гарні місця. На зупинці жінка пояснила привітно, як доїхати до готелю, допомогла…
– Якби була можливість звернутися до мешканців Донбасу…
– Це дуже серйозний месідж… Слід подумати, які знайти слова, щоби зупинити кровопролиття. Вважаю, слід припинити війну, залишитися у складі України та цивілізованими методами добиватися, щоби їм та їхнім дітям жилося комфортно в Україні.
Юлія БОДНАРЮК, «Версії»
