Анатолій ГРИЦЕНКО – єдиний український політик, якого запрошують читати лекції у Гарварді, і який на дух не переносить несправедливість

Але не тільки цим знаний голова Комітету ВР України з питань національної безпеки й оборони. Людина непересічна й дивовижна, з блискучою освітою, він, прийшовши у політику, зумів зберегти порядність і чесність та залишитися особистістю з моральними засадами. Сьогодні Анатолій Степанович Гриценко – гість читачів газети «Версії».

Хто кого: гнучкий розум чи гнучкий хребет

– Отже, «Громадянська позиція» готується до парламентських виборів. Але Вам, як партійному лідеру, принаймні так висловився мій знайомий політолог і я поділяю його думку, дуже заважає одна риса – порядність. До прикладу: 2005-го Ви – полковник, стали міністром оборони, а 2007-го залишили міністерство не генералом, а тим же полковником!..

– …Про це мені постійно повторює моя дружина (головний редактор газети «Дзеркало тижня» Юлія Мостова – ред.), яка дуже не хоче, щоб я пов’язував своє життя з політикою. Вона каже, що жоден гнучкий розум не витримає конкуренції з гнучкими хребтами. Але ж я впертий, поконкуруємо.

Тим паче, що у чиновницькому світі все доволі просто – низи орієнтуються на верхи. І, до речі, коли реформи йдуть з найвищого кабінету, вони знаходять дорогу значно легше.

Щоправда, за однієї умови. Коли той, що на вершині, живе і діє за принципом: «Роби так, як я», а не «Роби так, як я сказав». Бо це різні речі. Ну не може наш Президент боротися з хабарництвом, володіючи сорока гектарами Межигір’я!

Будучи міністром, я, приміром, не користувався міністерською дачею й урядовою лікарнею у Феофанії. Першим серед міністрів почав оплачувати використання службового автомобіля і перельоти членів родини. Квитанції зберігаю досі.

І, до слова, коли перевірив, чи користуються мої підлеглі генерали службовим транспортом, то зауважив, що за мого керівництва вони стали це робити на рази менше. А ще мої батьки і родичі самі сплачували за лікування у військовому шпиталі. Жоден з моїх кумів не отримав посади у Міністерстві.

Так, я прийшов у Міністерство полковником – полковником і пішов, бо головне для мене – справа. Єдине, про що шкодую – не встиг зробити реформи в армії незворотними. Але це виправимо. Навести лад можна і в армії, і в державі. Для цього потрібно років зо п’ять. Зрештою, наведення ладу в Україні, хоч як пафосно це звучить, — мета нашої партії.

– Досвід у Вас, без сумніву, є. Спеціалісти стверджують, що на тих змінах, які відбулися у Збройних Силах України за вашого керівництва, армія й досі тримається.

– Після роботи у військовому відомстві і нині, на посаді голови парламентського Комітету з питань національної безпеки та оборони, я чітко розумію, що в масштабах держави результату можна досягти лише командною грою.

Прірва замість прориву! А рятуватимуть лідери

Формування команди ефективних державних менеджерів і є одним із основних завдань Всеукраїнської громадської організації «Громадянська позиція», яку ми утворили в грудні 2008 року. Бо сьогодні в державі ніхто і ні за що не відповідає. Ключові рішення або не приймаються, або не виконуються. Всюди не прорив, а прірва.

Загалом нинішньому світу, а не тільки Україні, катастрофічно бракує лідерів – таких, які дбали б не про свій шкурний інтерес, а про свою країну. Про це, до речі, ми сьогодні говорили зі студентами вашого університету.

Світ наблизився у своєму розвитку до моменту, який вчені називають точкою біфуркації. Простими словами – до межі незворотності. Довкола – тероризм. Природні катаклізми.

Шукаємо шляхи, як протидіяти. Але маємо визнати, що поряд із «золотим мільярдом» у світі мінімум 2,5 мільярди людей, які не мають елементарного – електроенергії, нормального водопостачання, їжі, взагалі нічого. І такий поділ завжди провокуватиме прояви тероризму або інші агресивні дії. Навіть війни. І не має значення, під якими прапорами буде ця агресія – національними, релігійними чи іншими. Бо в основі – кричуща несправедливість. Проблема існує, ми не спромоглися її вирішити. Однак повинні це зробити.

Тим не менше, ситуація не безнадійна. Згадаймо події початку 80-х років ХХ століття. Тривала рецесія у Європі. Енергетична криза. Десятки локальних війн у різних куточках світу. Протистояння у Європі щодо розміщення ядерних ракет середньої дальності. Армійський корпус Фіделя Кастро «подорожує» Африкою, створюючи проблеми в різних країнах континенту. Жорстке протистояння між Західним блоком і Радянським Союзом: гонка озброєнь виснажує обидві сторони, відволікаючи величезні ресурси, які можна було б спрямувати на інше…

І саме тоді виникла потреба в лідерах, адекватних і відповідальних. І вони з’явилися: Маргарет Тетчер, Рональд Рейган, Михайло Горбачов, Гельмут Коль. Вони приймали дуже непрості рішення, діяли рішуче, менше дбаючи про свою власну політичну долю. І вони врятували світ, який був дуже близьким до реальної війни, справжньої катастрофи.

Соціальні ліфти – для розумних і моральних профі

Вірю, що і ми зможемо впоратися зі складною, кризовою ситуацією. Нагальна потреба в лідерах має підняти догори людей, які є справжніми лідерами.

– Анатоліє Степановичу, саме цьому, здається, і був присвячений Ваш виступ, до слова, англійською, на цьогорічній жовтневій Ялтинській конференції YES? Там Ви ще сперечалися з лауреатом Нобелівської премії з економіки Кругманом, не погодившись із його твердженням, що пік економічної кризи минув…

– Так, я доводив, що криза ще й не починалася. Вона ще попереду, на жаль. Бо занадто довго, десятиліттями, країни всього світу, починаючи з найбільш розвинутих економік, жили за рахунок майбутніх поколінь. А світ виявився набагато меншим, ніж ми собі його уявляли. Та й великі держави, потужні економіки, як з’ясувалося, не такі вже й великі та потужні.

Наразі, в Європі вже є рух до справжнього лідерства. У Греції уряд професіоналів, в якому немає жодного парійного квитка, намагається оцінити масштаби проблеми і дати чесну відповідь, не дбаючи про рейтинги та про вибори.

Ще на згаданій конференції я сказав, що світові та регіональні організації виявилися неспроможними адекватно і відповідально контролювати ситуацію. Ні ООН, ні МВФ, ні Світовий Банк, ні Євросоюз, жодна. І це дуже серйозна проблема.

І тут ми виходимо на межу чи, швидше, обмеження демократії. Бо демократичні вибори у багатьох випадках – і не тільки в Україні, а й у всьому світі – піднімають догори не завжди найбільш здібних і відповідальних людей. Отож і нині нами в Україні керують люди з вищою освітою, але без середньої.

Тоді як для порятунку людства мають запрацювати соціальні ліфти, що піднімуть знизу не «мішки з грішми», а відповідальних, чесних, рішучих… самогубців, які захищатимуть Вітчизну у мирний час. А це значно складніше. Адже в повсякденному житті дуже важко демонструвати сміливість. Та час формування нової еліти надалі відкладати вже не можна. Інакше ми зникнемо як держава.

– Що Ви вкладаєте у поняття – еліта?

– Основні ознаки елітарності – це моральність, відповідальність і професійність. «Роби так, як я» – ось основна засада, що визначає моральність керівника.

– Отож він, себто керівник, повинен бути кращим серед рівних і…

– … брати на себе відповідальність і бути стратегом, щоби миттєво приймати правильні рішення.

Слухав лекцію «батька» водневої бомби

– Розкажіть, будь ласка, про своє навчання в Університеті військово-повітряних сил США. Бо, як відомо, саме там формувалися ваші менеджерські погляди та здібності.

– То було унікальне навчання, за своєю філософією воно принципово відрізняється від навчання у відомих мені закладах. Разом на одному курсі навчалися 200 американців і по одному представникові з 41 країни світу. З України я був там першим. Навчалися і військові офіцери – представники усіх видів збройних сил, у званні від підполковника до бригадного генерала, і цивільні фахівці відповідного рангу – дипломати з Держдепартаменту, керівники підрозділів з різних міністерств і розвідувальних служб – РУМО, ЦРУ, АНБ. Біографій не приховували.

Кожну лекцію приїздив читати супер-фахівець, світило у своїй галузі. Запрошували професорів з провідних американських університетів, а крім того, з Канади, Ізраїлю, Британії, Німеччини… Вони летіли через океан лише для того, щоби прочитати по одній авторській лекції. 2008 року, на запрошення Гарвардського університету, вже я так само літав до Бостона, щоби виступити з авторською лекцією перед професурою і студентами Гарварду. А тоді, 1993-го, це видавалося дивом. Згадав, як мені після ад’юнктури доручили читати 150-годинний лекційний курс, з якого лише дві лекції могли вважатися авторськими, решта – компіляція з підручників.

Нам викладали унікальні люди – міністр оборони, чотиризіркові генерали – командувачі видів збройних сил і регіональних командувань США, визнані у світі дипломати, топ-менеджери транснаціональних корпорацій, провідних оборонних підприємств і цивільних компаній, провідні журналісти, астронавти, навіть людина-легенда – батько водневої бомби Едвард Теллер.

Ми на рівних дискутували з цими людьми щодо стратегії, економіки, державного будівництва, світової і регіональної безпеки, науки й екології, оборонного планування і військових операцій. Могли ставити під сумнів будь-яке твердження і сперечатись без жодних обмежень – такими є правила військового університету. Такого в Союзі не було, і в Україні теж. Нема досі. На жаль.

Ми облітали практично всі ключові американські командування, штаби і полігони, були на навчаннях, навіть на підземному і повітряному командних пунктах Президента США на випадок війни. Спускалися на підземні командні пункти, бачили бойові кнопки пуску ядерних ракет, побували на американських крейсерах і підводних човнах, виходили в океан на авіаносцях, злітали і сідали на палубу, відвідували командні пункти системи протиповітряної і супутникової оборони, США і Канади. Після закритості Радянського Союзу це було просто нечувано!

І ще одна цікава річ: навчаючи основам оборонного і військового менеджменту, керівництво Університету влаштовувало нам відвідування потужних цивільних корпорацій, причому різного профілю: General Motors, Delta Airlines, CNN, McDonalds, Martin&Marietta, Lockheed та ін., семінари з їхніми керівниками і топ-менеджерами. І це було цілком виправдано, оскільки підготовка, прийняття й реалізація менеджерських рішень у багатотисячних структурах, з багатомільярдними бюджетами мають свою специфіку, однак за логікою та законами – однакові.

Тепер, оцінюючи різних міністрів з різних урядів, як наших, так і зарубіжних, з ким довелося працювати, я розумію, що для міністра бути справжнім менеджером – це навіть важливіше, ніж знати тонкощі професії медика, енергетика чи промисловця. Нашій владі, серед іншого, критично бракує менеджерського досвіду та логіки, які дають можливість приймати швидкі й актуальні рішення, відстежуючи їх втілення по всій вертикалі – до отримання кінцевого результату

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *