Довгі 18 років правління Л.І.Брежнєва для одних людей – «епоха застою», для інших – «період стабільності». Зміни все ж відбувалися і в 1964-1982 рр., проте влада намагалася не робити «різких рухів», тож із часом замість руху вперед почалося тупцювання на місці. Але починалася епоха спробою реформування економіки, яка мала певні позитивні наслідки.
Косигінська реформа або «реформа Лібермана»
1965-го. в СРСР розпочалася економічна реформа, яку радянські люди назвали «косигінською», а на Заході вона відома як «реформа Лібермана»: західні фахівці знали твори харківського економіста Лібермана, ідеї якого були покладені в основу реформування радянської економіки.
Більшовики, взявши владу в Росії, ліквідували приватну власність, яку вважали коренем усіх соціальних бід і несправедливостей. Проте одержавлена економіка виявилася неефективною, вона не встигала задовільняти попит на популярні товари, натомість масово виробляла продукцію нікому не потрібну. Був відсутній зв’язок між кінцевим результатом виробництва і оплатою праці виробників продукції. Відтак вони не були зацікавлені у підвищенні продуктивності праці, покращенні якості випущеної продукції. Згори спускався план, який передбачав випуск певної кількості продукції, і підприємство мало його виконувати. В СРСР дуже любили «перевиконання плану», незалежно від того, чи знаходила продукція свого споживача, чи осідала мертвим вантажем на складах.
Відсутність матеріального заохочення намагалися підмінити заохоченням моральним: найкращих працівників нагороджували почесними грамотами, значками, навіть орденами і медалями. Портрети передовиків виробництва вміщували на так звані «Дошки Пошани», які встановлювали в центрі населених пунктів. Про передовиків писали в газетах і журналах, їх показували по телебаченню, знімали про них документальні фільми. Та життя вимагало гідного заохочення високопродуктивної праці, щоби працівник був зацікавлений у збільшенні зробленого на робочому місці. Для цього й запроваджувалася нова економічна реформа. Головною ідеєю був перехід на метод господарського розрахунку. Госпрозрахунок дозволяв за рахунок доходів, отриманих від реалізації виробленої продукції, не лише покривати всі витрати на виробництво, але і створювати фонди для підвищення зарплати і розвитку підприємства. Державі відходила частина створеної вартості, а інша, розмір якої визначався планом, залишалася підприємству. А воно вже визначало розмір винагороди за працю, залежно від її кількості та якості. Ці кошти використовувалися також для покращення житлово-побутових та соціально-культурних умов робітників, йшли на розширення і удосконалення виробництва.
Так виглядала мета реформи в ідеалі. Запроваджувалися зміни в умовах реалій, а ті дуже різнилися від записаних на папері. Хоча й було досягнуто зростання життєвого рівня значної частини громадян СРСР. Саме це запам’ятали ті, у кого молодість припала на період косигінської реформи, щоправда, пов’язуючи це покращення не з діяльністю Косигіна, а з особою Брежнєва. А дарма: один одного ці державні діячі не любили, Косигін у приватних розмовах з найближчими людьми називав Леоніда Ілліча з його командою «троглодитами». Та й Брежнєв у боргу не залишався…
Покращення виявилося нетривалим і нестійким. Держава невдовзі почала у підприємств забирати кошти, які призначалися для використання тими, хто їх заробив. А Москва пояснювала, що дуже багато грошей треба для освоєння нафтових і газових родовищ Сибіру: радянське керівництво «освоїло» експорт енергоносіїв за кордон, щоби отримувати валюту, необхідну для закупівлі товарів, які в СРСР не вироблялися. Так велика країна поступово сідала на «нафтогазову голку», з якої не може зіскочити і спадкоємиця Радянського Союзу – сучасна Російська Федерація.
Реформу завершити не вдалося через ряд обставин. Одержавлена економіка реформуванню не піддається, лише відмова від марксистсько-ленінських догм в економіці може дати поштовх для її розвитку. Це підтвердив сучасний Китай, який дозволив приватну власність і в короткі терміни вийшов на друге місце в світі за обсягами виробництва. В СРСР же на такий крок принципово не пішли, чим тільки прискорили його розпад. Але до того країна пройшла ще через багато інших випробувань.
Реалії життя проти комуністичних фантазій
Косигінські реформи не змогли подолати товарного дефіциту й забезпечити споживача товарами «широкого вжитку». Модні речі надходили з-за кордону, але у відкритому продажу вони були недоступними: їх продавали «з-під поли», зі значною переплатою. Або ж відпускали «по блату потрібним людям». Існував величезний попит на високоякісні речі й саме життя породило форму їх виробництва, яка зовсім не вписувалася у прокрустове ложе «соціалістичної планової економіки».
Ще у 50-х підприємливі люди почали нелегальне виробництво популярних товарів на державних підприємствах, оминаючи бюрократичні рогатки й не ділячись із державою прибутком: з’явилися так звані «цеховики» – ті, хто організовував виробництво необлікованої продукції з необлікованої сировини в окремих цехах підприємств, як правило, місцевої промисловості. Методів шахрайства було безліч. Наприклад, звичайний пластиковий пакет продавався за 10 копійок. А цеховики вклеювали в нього ще один пакет, а між ними вміщували, скажімо, портрет популярної співачки. Вартість такого «витвору мистецтва» сягала вже трьох рублів. За документами ж продукція проходила як звичайні кульки по 10 коп., а різницю в ціні цеховики клали у власну кишеню.
Пропаганда твердила про «комуністичне ставлення до праці», насправді ж під іміджем «передового соціалістичного підприємства» діяла приватновласницька «шарашкіна контора». Нелегально вироблену продукцію продавали або на «чорному ринку», або за допомоги різнних оборудок збували в державних магазинах. Система будувалася на хабарях, окозамилюванні, брехні. Корупція зростала швидкими темпами, гроші цеховиків забезпечували підкуп державних і партійних чиновників, ревізорів, правоохоронців. Ними ділилися й з криміналітетом, який намагався відкраяти ласий шматок і собі. Для функціонування такої системи потрібні були «штовхачі»: так називали представників підприємств, які вибивали у центрі потрібні обсяги сировини, забезпечували швидкий збут продукції тощо. Ці люди знали, кому і скільки треба дати «на лапу», щоби забезпечити безперебійну роботу нелегальних цехів.
Серед цеховиків було чимало начальства різного калібру. А прості робітники і колгоспники так само «вирішували» особисті проблеми за рахунок державної або колгоспної власності. На виробництві вони могли виконувати й перевиконувати планові завдання, отримуючи звання «ударників комуністичної праці». Але самі й знущалися з цього звання, переінакшуючи слова «коммуністічєского труда» на «кому нєсті чего куда». Існувала думка, що держава недоплачує працівникам, тож з роботи можна тягнути додому все, що погано лежить. Пропаганда намагалася переконати робітників, що вони є справжніми «власниками» заводів і фабрик, на яких працюють. У відповідь почули знущальницьке: «Нєсі с работи каждий гвоздь, ти тут хозяін, а не гость!». І несли, за що отримали прізвисько «несуни».
З м’ясокомбінатів виносили м’ясо, ковбаси й сосиски, обмотавши їх навколо тіла й прикривши одягом. Так само виносили тканини з текстильного виробництва, і навіть листи нержавіючої сталі з військових заводів. З нержавійки у домашній майстерні робили на продаж каструлі. З винзаводу виносили вино у гумових грілках, ховаючи їх під одягом. А щоби виносити коньяк, замовляли іншим несунам спеціальні фляги з нержавійки, вигнуті за формою людського тіла…
Колгоспники тягнули з колгоспного поля все, що там росло. На збирання врожаю до села привозили з міста студентів, науковців, дрібних державних службовців. Їхню працю не оплачували, а називали «комуністичною». А містяни на такій примусовій роботі запасалися сільгосппродукцією самотужки. Відомий випадок, коли людина нашила на куфайці внутрішні кишені, де поміщалося до 10 кг сортових яблук. Ті, хто жили в «епоху брежнєвської стабільності», можуть розповісти безліч подібних історій. Навіть сам Брежнєв в одній з книг спогадів розповідав про такий досвід у свої студентські роки.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
