про ополченців-проплаченців і тих, хто чекав на «визволителів» та їхні високі пенсії й зарплати, але опинився у «Східному Придністров’ї»;
про те, як Путін окупував Донбас інформаційними військами ще задовго до війни, а зброю перевезли з церкви до Центру руської культури;
на жаль, і про те, як беруться хабарі на блок-постах.
Одне слово, – про територію війни.
Слов’янськ – місто обласного значення в Донецькій області. Засноване 1645 року як прикордонний острог проти кримських набігів. Спочатку фортеця називалася Тор, а нинішнє ім’я місто отримало 1794-го. Слов’янськ – транспортний вузол Донбасу, а також один із найстаріших грязелікувальних курортних центрів України. Від квітня 2011 року Слов’янськ став курортом державного значення.
Для людей на Сході немає «гібридної війни», а є просто війна зі страхом смерті – від куль і «Градів», голоду й холоду, від принижень і знущань.
На околиці Слов’янська, що має назву Семенівка, в розкішному саду розташувалася – чи то пак, уже колись була розташована психіатрична лікарня з численними корпусами – старовинними будівлями. Коли почалися обстріли Слов’янська, хворі розбіглися. Та з часом повернулися назад: така вже особливість душевнохворих. Їх удалося евакуювати без втрат. А що залишилося від психлікарні, можна побачити на фотографіях.
Але на війні, як на війні, – трапляються досить дивні речі. У Слов’янському районі є село Селезньовка. У ньому не вцілів жоден будинок – але й не постраждав жоден мешканець.
«Ми щодня слухали Путіна і Медвєдєва. І так на Донбасі тривало роками»
Ірина КОВАЛЬ – директор творчого видавничого об’єднання радіомовлення «Філія МТКЦ «Луганська регіональна дирекція». Сьогодні вона переселенка, наймає квартиру і працює у Сєвєродонецьку, куди переїхало їхнє творче об’єднання. А зустрілися ми з нею у Слов’янську. Як з’ясувалося, вона працювала із моєю подругою студентських років Валюшею Кушніренко-Казенновою, яка теж залишила квартиру в Луганську і мешкає нині у Львівській області. Торік «Версії» публікували її розповідь про події 2014-го.
Ірина чимало розмірковувала над трагічними подіями, тож поділилася зі мною квінтесенцією свого розуміння їх. Нині, за її словами, ніхто не хоче говорити про це, а варто було б, оскільки йдеться про підвалини трагедії Донбасу.
– Ще задовго до 2009 року радіо «Ера» та «Голос Росії» започаткували спільний проект, завдяки якому Донбас щодня отримував інформацію про Путіна і Медвєдєва, – розповіла Іра. – Складалося враження, що ми живемо у Росії і в нас немає ні свого Президента, ні свого прем’єра. За це отримувалися добрі гроші, які йшли через ЗАО «Лот». Дехто з моїх колег обурювався такою політикою, та їх ніхто не чув. Пізніше я зрозуміла, чому: в СБУ сиділи люди з ФСБ. Одне слово, Путін ввів інформаційні війська на Донбас ще задовго до початку війни. Він вважав, що Україна у нього в кишені.
Я думаю, що керівництво області усвідомлювало, що відбувається довкола, – розповідає жінка. – Тим паче, в тій ситуації люди відкривалися зовсім по-новому. Приміром, наш тодішній директор ОДТРК Андрій Мановалов не побоявся виступити на сесії облради і відверто запитати присутніх: «Що ви робите?!».
Я маю запис нашої розмови з Іриною, де вона каже, що бойовики стріляли з одного двору по іншому. Вона це бачила вживу, бо мешкала у висотці й з вікна її власної квартири все це було добре видно. На моє наївне запитання: «А навіщо вони це робили», обурено відповіла: «А щоби мати привід звернутися до Путіна з проханням про порятунок!»
– Гради стояли у сусідньому дворі й вели прицільний вогонь по багатоповерхівках. Мені доводилося постійно клеїти скотчем вікна, щоби не вилітало скло, – ділилася деталями жінка. – На власні очі бачила також, як містом йшли ополченці-проплаченці та стріляли з автоматів по вікнах будинків, імітуючи напад укропів. Населення спеціально залякували та сіяли серед нього паніку. Приміром, їдеш у маршрутці, а її раптом зупиняють і озброєні люди кажуть, що їхати далі, мовляв, небезпечно, бо там десь попереду диверсійна група укропів. Хоча попереду нікого не було. І все це робилося на очах у людей. Та одні це бачили, а інші, засліплені пропагандою, – ні.
…Ірина з чоловіком виїхали з Луганська машиною практично останніми. Сталося це після того, як вона побачила російську машину із написом «десантно-штурмова бригада» і солдатами у смугастих тільниках, за якою рухалися «Гради».
– Дивом пощастило вибратися, – ділиться вона. Та в неї там залишилися старенькі батьки, тож доводиться усіма правдами і неправдами передавати їм туди харчі. Так от, хабарництво українських «вояків» на блокпостах – вони беруть дань із тих, хто везе рідним продукти – її не те що обурює, а просто… втомлює. Однак ті, що там залишился, здається, нарешті зрозуміли, що їхнім дітям доведеться жити в «українському Придністров’ї», – і це їх нині, каже Ірина, дуже лякає.
«Пару місяців Слов’янськ був під бандитами, але цього часу людям вистачило, аби все зрозуміти»
Денис БІГУНОВ до війни працював клерком у Слов’янській держадміністрації. Нині він – координатор руху «Сильна громада».
– Війна стала каталізатором громадської та громадянської активності, – переконаний Денис. Якщо до захоплення Слов’янська у нас 40% населення становили інертні громадяни, яким було байдуже, в якій державі жити, то нині кількість таких суттєво скоротилася. Прихильників же України та Росії порівну: 30% на 30%.
Денис розповів, як залякували містян тим, що прийде «Правий сектор» і всіх російськомовних переріже. Підливали масла у вогонь і комуністи: вони збирали агресивні проросійські мітинги. До них приєднувалися й попи з червоними прапорами, інколи останні влаштовували мітинги самостійно – осіб на 300.
Але й зараз, скаржиться Денис, охоплення українським мовленням незначне, зате ретранслятор з Донецька працює справно.
Міський відділок міліції, за словами Дениса, захоплювало осіб 50 – а райвідділ нараховував 300 працівників! Та міліціянти були деморалізовані і теж залякані «Правим сектором».
До слова, Денис розповідав також про те, як бойовики обстрілювали центр міста із самохідних артилерійських гармат. А люди були переконані, що це стріляють по них з АТО.
Показав Бігунов і місце артилерійського бою, внаслідок якого була повністю знищена психлікарня.
Денис не міг не розповісти ще й жахливу історію про те, як група Ігоря Безлера, на прізвисько «Біс», викрала в Горлівці майбутнього Героя України Володимира Рибака одразу після мітингу, який був організований ним на підтримку Євгена Клепа, міського голови. У ході акції Володимир Рибак зняв прапор самопроголошеної ДНР. А 22 квітня його тіло знайшли в місцевій річці Казенний Торець. Поруч із ним було знайдене тіло Юрія Поправки, місцевого студента. За повідомленням прес-служби МВС, причиною смерті обох чоловіків стали політравми тіла, отримані в результаті тортур із подальшим утопленням ще живими.
За наявними у слідства даними, до тортур і вбивства причетні представники терористичного угруповання, яке захопило будівлю Служби безпеки України в Слов’янську. Головний редактор порталу «Цензор.нет» Юрій Бутусов тоді повідомляв:
«Катували жахливо. Краще ці фото нікому не бачити. Це робили не люди, а звірі. Палили вогнем, різали ножами… Експерти відзначають чисто кавказький почерк. Кавказ у Донецькій області! Є два свідки, які бачили, як катували цих людей у будівлі, яку контролювали «зелені чоловічки», і стверджують, що саме «зелені» бандити з автоматами АК-100 охороняли кімнату тортур».
Потім ще був розстріл 6-ти протестантських пасторів…
«Лише пару місяців Слов’янськ був під бандитами, але цього часу людям вистачило, аби все зрозуміти», – завершив свою розповідь Бігунов.
«Влада не має права бути недалекоглядною, тим паче, закривати очі на зброю»
Олександр КУЛЬБАКА має за спиною консерваторську освіту, та все своє життя присвятив газетярській справі. Він – редактор міськрайонної газети Слов’янська «Вісті».
– Напередодні квітневих продій у Слов‘янську, коли місто захопили бойовики, із церкви московського патріархату, де служив отець Віталій, – нині він утік до Росії, зброю перевезли до Центру руської культури. І про це знали всі, – наголошує журналіст, – СБУ, міліція, навіть голова Донецької облдержадміністрації! Та владники думали, що це наші східняки-олігархи хочуть пошантажувати Київ, тож ніхто цьому не збирався заважати. А воно он що з цього вийшло… Влада не має права бути недалекоглядною, тим паче, закривати очі на зброю.
Гібридна війна – нове поняття у політичному житті планети
Уперше з’явилося у військових документах США й Великої Британії на початку ХХI століття. Означає підпорядкування певної території за допомоги інформаційних, електронних, кібернетичних операцій у поєднанні з діями збройних сил, спеціальних служб та інтенсивним економічним тиском. Найбільш повно визначення «гібридна війна» подане у передмові «Military Balance 2015» – щорічного видання Лондонського Міжнародного інституту стратегічних досліджень: «Використання військових і невійськових інструментів в інтегрованій кампанії, спрямованій на досягнення раптовості, захоплення ініціативи та отримання психологічних переваг, використовуваних в дипломатичних діях; масштабні та стрімкі інформаційні, електронні та кібероперації; прикриття і приховування військових і розвідувальних дій у поєднанні з економічним тиском».
Специфіка гібридної війни полягає в тому, що обиватель не розуміє суті того, що відбувається: звідки, від кого виходить загроза, як вона проявляється, чим і як їй протистояти. Адже гібридні війни починаються організацією масованих інформаційних вкидань у соціальні мережі, в яких дискредитуються органи влади тієї країни, проти якої ведеться війна, їхній зовнішньополітичний і економічний курси, соціальна політика, далі розгойдується соціально-політична ситуація. Економічні інститути держави піддаються тиску, вводяться економічні санкції, закриваються можливості для нормальної зовнішньоекономічної діяльності. Активізуються опозиційні сили в середині країни, організації, засоби масової інформації, що утримуються на іноземні гранти, проводять в життя ідеї агресора і тим самим виступають у ролі «п’ятої колони».
Прикладом успішно проведеної «гібридної операції» стратеги НАТО вважають організацію Росією повернення під свою юрисдикцію Криму. Зазначається, що в ході кримської операції в лютому-березні 2014 року російські сили «продемонстрували поєднання використання швидкого розгортання, електронної війни, інформаційних операцій, можливостей морської піхоти, десантно-штурмових сил і спецназу, як і масштабне використання кіберпростору й стратегічного зв’язку для багатовекторної та ефективної інформаційної кампанії як для внутрішньої, так і для зовнішньої аудиторії».
З цього випливає ще одне визначення «гібридної війни»: «Гібридна війна – це комбінація відкритих і таємних військових дій, провокацій і диверсій у поєднанні із запереченням власної причетності, що значно ускладнює повноцінну відповідь на них». (Джерело: http://moyaosvita.com.ua)
Людмила ЧЕРЕДАРИК, фото автора
