Мені подобаються жінки. Мені подобаються жінки, які виходять з кола «три К» та змінюють суспільство. Хочу познайомити вас з жінками, які підкорили моє серце і стали моїми героїнями. Одразу попереджаю: мої героїні – наркозалежні.
Ірина Ємельянова
З нею я познайомилася на ІІІ Національному форумі жінок, які живуть з наркозалежністю. Спокійна і виважена, задавала такий же тон спілкуванню, не зважаючи на моє майже щеняче захоплення. Воно виникло, коли моя тезка озвучила свій «стаж» життя з наркозалежністю. А при більш тісному спілкуванні щеняче захоплення переросло в глибоку повагу. З відповідей Ірини ви, як і я, отримаєте своєрідний лікнеп з питань становища жінок, які живуть з наркозалежністю, в Україні.
Розкажи трошки про себе
І.Є.: Мені 62 роки, з міста Луцьк. Працюю регіональною представницею Всеукраїнського об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА», параюристка організації, соціальна працівниця в Рівненському БФ «Наше Майбутнє», громадська радниця в Асоціації громадських радників України (АГРУ). Заміжня, мати двох дітей – синові 38 років і доньці 22. Маю вищу освіту. 43 роки живу з наркозалежністю – 30 років вживала вуличні наркотики і 13 років є пацієнткою програми замісної підтримувальної терапії (ЗПТ).
Чому вирішила займатися громадською діяльністю? Як це відбувалося?
І.Є.: Все життя дуже гостро і болісно сприймала несправедливість як до себе, так і до навколишніх. Приймаючи вуличні наркотики, ти є порушником Кримінального Кодексу. Тебе не сприймають як людину, твої права постійно порушують. Але відстоювати і боротися за свої права наркозалежним людям – марна справа. Вже коли я стала пацієнткою програми ЗПТ, зрозуміла, що маю права і можу їх відстоювати. Мене запросили працювати в БФ «Шанс». Почала навчатися і проходити тренінги для лідерів спільноти від МБФ «Альянс громадського здоров’я». В 2018 році наркозалежні жінки об’єдналися у Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА». Наша ціль – захист і відстоювання своїх прав і свобод заради гідного життя в суспільстві з гуманною наркополітикою. Пройшла навчання з базових прав людини, навчилася надавати первинну юридичну допомогу, стала працювати параюристкою. З цього року працюю регіональною представницею «ВОНА» у Волинській області. Як громадська радниця в АГРУ, займаюсь проблемою гендерно-зумовленого насильства.
Які, на твою думку, найбільші проблеми/бар’єри/перешкоди? Які ти бачиш можливі шляхи вирішення/подолання?
І.Є.: Тема наркозалежності в Україні – не дуже зручна для обговорення. Вона порушується на вузько-спеціалізованих площадках. Нас ніби не існує, і проблем наших ніби нема. Ми невидимі. Але майже 75% наркозалежних жінок стикалися зі стигмою, дискримінацією та порушенням прав. З проблемами спільноти як параюристка та регіональна представниця ВОНЖ «ВОНА» стикаюся постійно.
Звичним явищем є ненадання медичної допомоги наркозалежним жінкам. Замість виконання своїх професійних обов’язків, медперсонал починає ображати та стигматизувати жінок. В результаті чи жінка йде з лікарні, не отримуючи допомоги, чи їй відмовляють у медпослугах. Деякі випадки закінчилися трагічно. У випадках гендерно-зумовленного насильства наркозалежна жінка не отримує належної допомоги. Поліцейські, коли приїздять до неї на виклик, часто пропонують «розбиратися зі своїми наркотичними ділами самим», або навіть звинувачують саму жінку в провокуванні дій чоловіка. Ще один головний біль для спільноти – це стаття 164 Сімейного кодексу, де зазначається, що батьки, які мають алкогольну чи наркотичну залежність, можуть бути позбавлені батьківських прав. Це стримує жінок ставати пацієнтками програми ЗПТ. Між отримуванням лікування і дітьми вони вибирають дітей. Наркозалежним жінкам складніше отримати роботу, вони менш фінансово забезпечені. Наша організація має мережу параюристок, які надають допомогу та консультації наркозалежним жінкам, навчають, як відстоювати свої права, допомагають писати скарги, заяви, запити. Мені здається, що вирішення цих проблем, з однієї сторони, залежатиме від того, наскільки кожна з нас зможе мобілізувати спільноту наркозалежних жінок у себе в регіоні, наскільки активними вони будуть в боротьбі за свої права.
З іншого боку – наскільки буде вдалою робота регіональних представниць як представниць спільноти в адвокатуванні її інтересів у дорадчих органах, у зустрічах з представниками ЗМІ, в об’єднанні з жіночими та пацієнтськими організаціями регіону. Мета нашої роботи в організації – щоб наш голос був почутий, щоб були почуті наші проблеми.
Що допомагає в роботі та просто по життю?
І.Є.: Оптимізм і віра в те, що вода камінь точить, і наших силах змінити наркополітику України на більш гуманну, досягти рівних прав для кожної людини, незалежно від соціального статусу, статі та діагнозу. Ми вже пройшли довгий шлях і досягли того, про що не могли навіть мріяти десять років тому. Усвідомлюєш це на щорічних Форумах, коли підбиваються підсумки.
Звичайно багато значить підтримка сім’ї та дітей. Діти – це наша втіха. Їх досягнення – гордість. Син займається власною справою. Донька закінчує магістратуру, займається греблею на каное. Вона 5-кратна срібна призерка чемпіонату світу і 3-кратна чемпіонка Європи з веслування на човнах «драконах».
Люблю читати. Читаю від першої до останньої сторінки. Не знаю, для чого мені ці знання потрібні, але обов’язково прочитаю тираж, формат, розмір друку, адресу видавництва. Люблю природу, квіти, свою сіамську кішку.
Наостанок прошу тебе сформулювати якесь послання, заклик до суспільства – щось таке, що обов’язково має прозвучати, те, що важливо донести до читачів та читачок.
І.Є: Хочу щоб наше суспільство стало більш толерантним. Мені здається, що нам усім бракує доброти і небайдужісті одне до одного. Хочу, щоб кожна людина в країні почувалася захищеною, щоб життя, права і свободи кожної людини становили найвищу соціальну цінність держави.
Визнання прав і свобод людини означає право кожного заявити: я маю права, що б ви там не думали і не говорили. І ми, наркозалежні жінки, є і хочемо, щоб наш голос був почутий.
Питання ставила Ірина Гамбарян
Фото: Ірина Гамбарян, Анастасія Ємельянова
