Зі спогадів чернівчанина Трояна Влайка про післявоєнний голод на Буковині

Троян Влайко: «Голод на Буковині у 46-47 роках був спланований. Тобто повторилася ситуація, яка була в Україні 32-33 років… Ніби радянська влада мстилася нам за те, що ми тоді не голодували»

Ми жили в Малому Кучурові Заставнівського району. Наш батько воював на фронті.

А в нас все одно забрали все: корову, коні, вівці. Не залишили жодного зернятка! І мама (їй було тоді 32 роки) померла від голоду, залишивши шестеро малесеньких дітей.

Мені тоді було 3 рочки – я вижив. А найменший мій братик, якому було 1,5 рочки, помер від голоду. Коли тато повернувся з фронту, – в тяжкому стані, багато разів поранений, – нас розкидали по різних дитячих будинках, тож ми виростали окремо.

Пригадую, у дитячому будинку №3, що у Малому Кучурові, вихователька нас водила збирати колоски після жнив: діти йшли босі по стерні, кололися, плакали… І наша вихователька теж плакала, але змушувала нас збирати колоски і здавати, щоби ніхто жодного колоска собі не взяв, – бо за нами стежили.

Коли я трохи підріс, то з іншими такими ж сиротами виховувався в 17-му дитячому будинку в селі Карапчів Глибоцького ройону. Зараз там інтернат для сліпих дітей. Боже, краще і ми були б сліпими, щоби не бачити, як нам привозили продукти, але вони потім одразу і зникали, а ми мусили порпатися по смітниках, їсти те, що знайдемо. Отак і виживали…

Кожаная мебель– это не только модно и престижно, но и практично!

Розповідали старші люди, що у Банилові колись були крохмальні заводи. Після переробки на крохмаль відходи від картоплі виливали у яму, і вони роками там гнили. Люди з усієї Буковини та Бесарабії йшли туди, щоби наїстися тих відходів досхочу і – вмерти… Міліція намагалася зупиняти голодних людей, але вони залазили в ту яму, їли відходи, і тут же – в муках помирали…

А ще згадую чудових людей з родини Кінашів, які допомогли мені в житті. Франц Карлович – це мій учитель, який мене виховав, вивів у люди. Його брат, Степан Карлович, та їхній родич Ілля Раллян, – усі вони були активістами Українського народного дому, – організували у 1933 році збір харчів з усієї Буковини, і відправили через Одесу на велику Україну. Але харчі, як вони потім дізналися, не потрапили до голодних. А під час війни родина Кінашів переховувала євреїв, після неї – священика греко-католицької церкви. За це мого вчителя з родиною запроторили у табори до Сибіру.