У цій тезі немає перебільшення. Всі ми, без винятку, – надзвичайно виняткові. І якби хтось із нас – зовсім простих і зовсім пересічних – просто раптом зник, то життя на Землі розвивалося б за іншим сценарієм. А те, що Чернівці та Буковина без Олени Улянівни КОБЛЯНСЬКОЇ були б не такі, як зараз, немає щонайменшого сумніву. Бо саме через її руки, голову та серце пройшли всі зміни, що стосувалися нашого краю за останні півстоліття.
Саме ця тендітна підтягнута жінка із вишукано-низьким голосом проектувала забудову сільських населених пунктів і рекультивацію земель. А ще вона займалася відведенням земельних ділянок під Дністровське водоймище та водоохоронні зони навколо нього, під водогін «Дністер-Чернівці» та об’їзну дорогу навколо обласного центру, під Банченський монастир і дороги на Порубне, Герцу та Путилу, під газопроводи, нафтопроводи, газорозподільні станції, електропідстанції та електроопори тощо. Річ у тім, що Олена Коблянська вміла зробити такі точні та красиві креслення, що вони виглядали як мистецьке полотно.
А почалося все 70 років тому, коли в сім’ї робітників з Новоград-Волинська, що на Житомирщині, народилася дівчинка, яку назвали Оленкою. 18-ти років, після закінчення Житомирського технікуму землевпорядкування, вона приїхала за направленням до Чернівецької землевпорядної експедиції, яка 1969 року реорганізувалася у філію інституту «Укрземпроект», а 2003 року стала називатися Чернівецьким науково-дослідним проектним інститутом землеустрою.
Спочатку Олена думала, що затримається на Буковині ненадовго: відпрацює належних 3 роки і вступить до вишу на стаціонар. Але зустріла свою долю, свого чоловіка Івана, вийшла заміж, народила сина і на все життя прикипіла серцем до Букового краю. І навряд чи хтось краще за неї знає Чернівецьку область – вона об’їздила її вздовж і впоперек. А вищу освіту таки здобула, тільки вчилася вже заочно.
– А 2000-го року, коли розпочалася земельна реформа, ми були настільки завантажені, що робочий день закінчували після 8-ї, а то й після 10-ї вечора, – пригадує п. Олена. – Далі була приватизація присадибних ділянок, видача державних актів на земельні ділянки школам, сільським радам на різні об’єкти власності тощо. Від 2000 до 2005-го ніхто з нас не ходив у відпустку, бо якщо її й оплачували, ми все одно щодня приходили на роботу. Я ж постійно їздила у відрядження на зйомки земельних ділянок. Бо без цього неможливо добре запроектувати: ділянку треба бачити в натурі, її рельєф… Тільки тоді вона правильно ляже на папір.
І перенапруження далося взнаки: що не кажи, а вік уже був пенсійний і в Олени Улянівни стався ішемічний мікроінсульт. Отже, 2010 року довелося залишити улюблену роботу. І хоча це було важко, та активна натура жінки допомогла їй швидко впоратися із наслідками недуги.
– Я ніколи не займалася спортом, – ділилася жінка, – та завжди любила ходити. Тому, мабуть, і зрозуміла, що відновлюватися треба тільки через фізичні зусилля. Почала щодня ходити до парку, у швидкому темпі долала його з одного кінця в інший. Потім придбала дихальний апарат «Самоздрав». Це такий собі тренажер – фізкультурний імітатор, ТФІ. Тобто ти дихаєш ним протягом 30 хвилин, а на організм здійснюється такий вплив, нібито ти півгодини швидко бігав. Апарат регулює тиск, поліпшує мозковий кровообіг, одне слово, сприяє одужанню від багатьох захворювань: серцево-судинних недуг, хвороб дихальної системи й опорно-рухового апарату, травного тракту – тобто тих, що виникли через порушення кровопостачання тканин органів і спазми гладкої мускулатури. Одразу ж зауважу: перші позитивні наслідки такого лікування з’являються тільки після 3-х місяців постійних занять на ТФІ.
А згодом я дізналася про групу оздоровчої ходьби за Шимком, яка збирається о восьмій ранку тричі на тиждень – у понеділок, середу і суботу – на стадіоні «Буковина», – розповідає далі п. Олена. – Тепер із задоволенням займаюся цим видом фізкультури. Тим паче, ходьба об’єднала та зібрала у компанію дуже різних, але дуже цікавих людей. Уявляєте, ми навіть у найбільші морози не пропускали занять.
Пані Олена багато читає, зацікавилася нетрадиційною медициною, опановує медитацію. А ще вона полюбляє в’язати – спицями та гачком. «Ось тільки на все не вистачає часу, – скаржиться. – А довкола ж стільки ще цікавого і непізнаного».
…На Свят-вечір вся родина Коблянських збирається у затишній оселі за святковим столом із 12-ма пісними стравами, що їх Олена Улянівна завжди готує разом зі свахою та невісткою. «Вона у мене, як і син, фізик, викладає у школі, – з теплотою у голосі каже п. Олена. – Та й онук майже дорослий – у восьмому класі. І чоловік буде з нами за столом, хоча після перенесеного інфаркту йому важко пересуватися навіть в оселі. Востаннє вийшов мій Іван на вулицю ранньої осені вже минулого тепер року…»
Та, попри все, життя триває. І воно найкраще, що є в людей. Тож помолімося, щоб у ці магічні різдвяні дні, коли, як кажуть, земля і небо із зірками перемовляються, Господь дав миру, щастя й злагоди всім українським родинам, усім родинам на Землі, аби Гармонія оповила душі людські…
Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»
