Спадщина ГУЛАГУ – презирство до простої людини

Близько 90 років тому в радянській державі були створені перші концентраційні табори для політичних противників більшовицького режиму. Згодом ракова пухлина дала численні метастази і в СРСР виник цілий «Архіпелаг ГУЛАГ», як назвав цю величезну систему її колишній в’язень Солженіцин. Виправно-трудові табори були підпорядковані органу НКВС, який російською мовою називався «Главное управление лагерей» (скорочено – ГУЛАГ). Мільйони людей пройшли через жахи цих таборів. За деякими підрахунками, майже кожен шостий громадянин СРСР потрапляв за колючий дріт. Точну кількість ув’язнених навряд чи колись дізнаються історики: значну кількість документів утрачено, а в тих, що збереглися, є разючі невідповідності. Адже одним із родових гріхів радянської звітності була її постійна підтасовка.

Політичні в’язні не складали більшості в тих таборах, до двох третин зеків сиділи за кримінальними статтями. Але серед них було багато людей, яких система покарала фактично ні за що. Хтось із голоду підняв на колгоспному полі кілька колосків – і відправився у табір за «розкрадання колгоспної власності», хтось запізнився на роботу – і отримав жорстокий вирок. Інший загримів на нари за «порушення паспортного режиму»: спробував без санкції властей змінити місце проживання. Як тоді говорили, «була б людина, а стаття знайдеться». Всіх ув’язнених перетворювали на рабів і  використовували їхню працю для «освоєння Крайньої Півночі» або неозорих степів Казахстану, для роботи на лісоповалі, будівництві доріг, на шахтах і уранових рудниках. Нещадно вичавлюючи останні сили з людей, їх врешті-решт перетворювали на «табірний пил».

Для охоронців-«вертухаїв» життя зека не вартувало нічого. З людською гідністю вони не рахувалися, жодних людських прав за ув’язненими не визнавали. Недарма у суспільстві панував страх перед таборами, і на ньому трималася вся система. ГУЛАГ формально припинив своє існування після смерті Сталіна, під час хрущовської «відлиги». Але його спадщина донині живе й останнім часом навіть зміцнюється. Насамперед, це страх рядових громадян перед репресіями влади. Жертвами покарання у сталінські часи міг стати будь-хто, адже діяв принцип «бий своїх, щоби чужі боялися». Безконтрольна влада любить удаватися до таких методів, бо заснована вона на масовому страхові. Гарантією від масових репресій є суд, незалежний від виконавчої влади. Нині такого в Україні немає. ипотечный калькулятор, відсутнє в нас і розвинуте громадянське суспільство, яке не давало б владі остаточно розперезатися.

ГУЛАГ залишив у спадок глибоке презирство до простої людини. «Вертухаї» мали над ув’язненими необмежену владу, якою впивалися до нестями. Нащадки цих садистів нині пишаються «подвигами» своїх дідів. Була б нагода, обов’язково продовжили би «славні традиції», що зберігаються в деяких родинах. Звірства сталінських часів по-справжньому не засуджені ні в СРСР, ні в сучасних Україні та Росії. Навпаки, останнім часом зростає кількість відкритих прибічників Сталіна, йому ставлять пам’ятники в Україні й карають хлопців, які намагаються зруйнувати сталінського ідола. Але ж там, де Сталін, там і ГУЛАГ. Якщо суспільство забуде цю просту істину, то знову повторить страдницький шлях, який коштував життя мільйонам людей.

Ігор БУРКУТ

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.