(Закінчення. Поч. у №13)
Чернівчанка Ольга СТАДНИЧУК разом із чоловіком Максимом автостопом об’їздила пів-Європи. Далі подружжя відвідало Грузію, а потім пішки піднялося на понад 5 тис. метрів у Гімалаї.
Мандрівниця розповідає далі про дивовижні мандри країнами світу. Цього разу читачі «Версій» «підуть» із нею до Непалу.
Для економії ми вирішили не користуватися послугами туристичних фірм. За бажання все можна організувати самотужки. Ми пошукали інформацію в Інтернеті. Найголовніше – отримати дозвіл на перебування в гірській зоні, тобто документ, у якому ти зазначаєш свій маршрут. На кожному посту рятувальників ти мусиш відмітитися. Спершу я дивувалася: для чого ці формальності? Та коли нам показали фотографії зниклих у Гімалаях туристів, яких і досі не можуть знайти, зрозуміла – це не прогулянка Карпатами, все набагато серйозніше.
У Катманду ми потрапили до… майбутнього. До столиці Непалу ми ледь не спізнилися, бо саме того дня непальці зустрічали новий 2071 рік за їхнім літочисленням. Так незвично, ніби нас перенесли у часі.
Непал – неймовірно дешева, та водночас бідна країна. Там багато своєрідного і незрозумілого для нас, але неможливо не помітити, як цивілізація наступає на них «залізною п’ятою». У них активно розвиваються торгівля і туризм. Усі перші поверхи будинків зайняті торговими «точками». Причому, торгівля орієнтована суто на туристів. Самі непальці здебільшого вегетаріанці, але готують бургери, піцу, різноманітний фаст-фуд. Дивно так: ми куштуємо місцеву їжу, а поруч дитина «наминає» чіпси і запиває кока-колою. І не розуміє, від чого ж ми кайфуємо: «Тю, який там рис з овочами, нам подавай снікерси і колу». Місцеві дітлахи, як ті циганчата, бігали за нами по п’ятах. Ми з чоловіком роздавали їм різноманітні сувенірики, ручки, блокнотики. Не дай Боже, дати їм солодкого, ніколи в житті не відчепляться: «Дай цукейку, дай цукейку».
Кілька днів ми пробули в Катманду, а далі розпочали пішу подорож навколо гори Аннапурна – одного з найвищих восьмитисячників Гімалаїв. Ми спланували чіткий маршрут і час, за який мали його пройти. Загалом подорож зайняла в нас два тижні. Щодень ми пішки проходили по 10-15 кілометрів – від одного гірського селища до іншого. Прокидалися о 5-ій ранку і першими виходили на трек. Навколо ні душі – тільки ми й Непал. Милуєшся рожево-помаранчевими відблисками сонця на снігових шапках. Таке враження, ніби картини Реріха оживають у тебе на очах.
Кожне село має так звані гест-хаузи – місцеві готелі. Це маленька фанерна кімнатка з двома ліжками і лампочкою. Щоправда, в деяких гест–хаузах уже з’явився вай-фай. У середньому ніч проживання в такому готелі коштує, у перерахунку на українську валюту, 10-20 гривень з людини. Крім того, в гест-хаузах ти можеш і похарчуватися, однак що вище ви підіймаєтеся в гори, то дорожчою стає їжа. А вартість проживання навпаки зменшується. Приміром, коли перейшли перевал на висоті 5 000 метрів, склянка простої кип’яченої води обійшлася нам у 18 гривень.
На висоті три з половиною тисяч метрів треба рухатися повільніше. Чим вище ти підіймаєшся, тим більше не вистачає кисню. У деяких туристів виникають нудота, запаморочення і навіть галюцинації.
Там практично немає дерев. Місцеві жителі опалюють свої хижі або екскрементами яків, або дерев’яними балками, які вони приносять знизу на головах. Коли ти бачиш цю довжелезну вервечку людей, то думаєш, що вона ніколи не закінчиться.
Одна з цілей мого перебування в Непалі – знайти духовне просвітлення. І спершу я дуже розчарувалася – усі два тижні наша мандрівка проходила в руслі першочергових потреб: прокинешся зранку – треба поїсти й рухатися вперед. Увечері повертаєшся до гест-хауза, приймаєш душ і… вирубаєшся. День у день повторюється те саме. І крок від кроку маршрут стає все важчим.
Ми чи не єдині серед туристів, хто не користувався послугами портерів. Це непальці, яких туристи наймають за 10 доларів у день носити замість них речі. Інколи буває так смішно: дивишся – йде здоровенний хлопака, а позаду нього з важелезним рюкзаком плететься худенький портер у в’єтнамках. Непальці дуже дивні люди: харчуються лише долбатом – рисом з овочами і ходять горами в самих лише в’єтнамках. 10 доларів для них – величезні гроші. Вони зголошуються на цю важку роботу здебільшого для того, щоби прогодувати сім’ю чи заробити грошей на те, щоби створити сім’ю. Такі в них пріоритети.
Нарешті через два тижні підйому дісталися перевалу – на висоті 5400 метрів над рівнем моря. Там було дуже холодно: 2 градуси морозу і пронизливий вітер. Вершини гір устеляв сніг. Перевал треба перейти до 9 ранку, бо потім вітер стає настільки сильним, що встояти просто неможливо. Коли ми дісталися перевалу, я просто впала на коліна і розплакалася. Не вірилося, що я змогла це зробити!
І вже коли ми відпочивали на вершині на терасі гест-хауза й пили чай, до мене прийшло просвітлення: як насправді мало нам треба для щастя! Через суєту й буденні справи ми не помічаємо, стільки прекрасного довкола. Треба любити й цінувати кожну мить. Як кажуть буддійські монахи: є тільки тут і зараз – іншого виміру немає.
Мене часто запитували: ти була в Непалі, то чому не відвідала жоден з буддійських монастирів? Знаєте, я відчула таку повагу до цих людей, що боялася порушити їх спокій. Буддисти люблять весь світ – і цією любов’ю оповитий весь Тибет. Спускаєшся вниз – а там величезний людський мурашник: усі кудись поспішають, метушаться. А Гімалаї такі величні. У перші дні перебування там я навіть жалкувала, що ми туди приїхали. Та, спустившись униз, зрозуміла: ми ще повернемося сюди, обов’язково!
Руслан КОЗЛОВ, «Версії»
