Захурделило на Буковині й замело дороги. У снігову пастку потрапили не тільки машини та люди, а й цілі населені пункти. Та не всіх буковинців злякала негода. Скажімо, у Михальчі, що на Сторожинеччині, та трьох сусідніх селах, які належать до цієї сільради, – Спаська, Заволока і Дубова – дороги розчищені й проїхати ними не становить жодних проблем. Сім одиниць техніки щодня відгортають сніг. А біля кожного магазину є розчищена «кишеня», куди заїжджає машина з товаром, щоби не заважати рухові на дорозі.
Чому так? Може, тому, що сільський голова ще у 90-х «намотав» на колеса 1,5 мільйона кілометрів європейських шляхів і знає, якими мають бути дороги? Але ж інші керівники краю теж бачили на власні очі, як живуть європейці. Та їхній досвід чомусь не позначився на житті громад.
Тож у чому секрет Захарія ШЕВЧУКА, який кермує громадою лише 25 місяців, та за цей малий проміжок часу село вже відчуло позитивні зміни, спричинені його менеджерською роботою?
«Усі мусять дотримуватися законів. І моральних – першочергово. Недарма ж михальчанські газди будували вдовам хати. Нині добру традицію відродили»
На думку Захарія Шевчука, недотримання законів – джерело всіх бід українців та України. Тому ця вимога є головною у ставленні до себе, до свого оточення і навіть до начальства – одне слово, до всіх без винятку. Такий підхід дозволяє назвати Шевчука керівником нового європейського зразка. І хоча майже дві третини життя Захарія Івановича припало на минуле ХХ століття, це не заважає чоловікові бути європейцем від голови до ніг. Утім, інфікування демократією відбулося в нього навіть не в 90-ті, коли ганяв машини, щоби утримувати сім’ю, вивчити дітей. Це, швидше, передалося йому у спадок від батьків і дідів, адже Шевчуків у селі завжди поважали та прислухалися до їхньої думки.
– У тому, що мене обрали сільським головою, не стільки моя заслуга, як репутація моєї родини, моїх прадідів, нехай з Богом спочивають, – каже Захарій Іванович. – Бо коли мене обирали, я нічого не обіцяв односельцям. Просто вони знали, як ставляться Шевчуки до людей, як працюють. Часто-густо саме вони були інінціаторами толок. Скажімо, немає вдова хати, тож збираються газди і будують її. Із соломи та глини роблять каракоти – цегла по-нашому. Моя баба при цьому завжди варила їсти і всіх пригощала. Так ось, до речі, цю традицію ми нині повернули. Раз на рік збираємо громаду з 30-40 осіб та розчищаємо захаращений потічок. Завозимо деревину самотнім, а також для школи. Тут співпрацюємо зі спецлісгоспом.
Самодостатній, освічений, енергійний, Шевчук вміє розгледіти за деталями основне та сміливо розставити крапки над «і» незважаючи на чини та посади. І все ж найдивовижніша його риса – неймовірна відданість закону. Він ніколи сам не переступить межу дозволеного і не дозволить зробити цього іншому. Бо тільки в ДОТРИМАННІ ЗАКОНУ вбачає вихід із того глухого кута, в якому нині ми всі опинилися.
Він, приміром, не розуміє, як можна було поставити хрест на в’їзді у Михальчу, не узгодивши з громадою.
– А як завтра захочуть поставити мусульманський півмісяць? – риторично запитує сільський голова. – Це ж самоуправство. Усі мусять дотримуватися законів. А районний чиновник від землі натомість каже мені: «А той хрест вам заважає?» Та ж я до чого веду? У такий спосіб ми вчимо людей жити не за законом. Бо й самі живемо не за законом. Тоді й на порядок годі сподіватися. Всі, приміром, знають, що я прихильник опозиції. Та як законослухняний громадянин виконую чинні закони. А тут під час виборів приїжджає свій, рідний, опозиційний кандидат і розклеює агітацію на стовпах. Я йому кажу, що для цього у нас є спеціально відведені місця. А він мені у відповідь: як це так, мовляв, може бути, щоби в моїй машині був прапорець ОУН-УПА, а я його не підтримую! Але ж, шановні, закони для всіх одні! І це має бути головним. І саме цього мусимо навчати дітей, якщо хочемо бачити свою старість щасливою. Бо ж найкраще навчання, як відомо, – власний приклад.
«Я прийшов у сільраду не керувати, а працювати і змінити життя людей на краще. Бо це моє рідне село, де мешкають мої діти і, сподіваюсь, житимуть правнуки»
– Захарію Івановичу, а що заважає роботі, окрім тотальної неповаги до закону?
– Стара система. Найгірше від неї перейшло нам, у незалежну Україну. Саме вона нас і душить. Зараз усе за гроші – і освіта, і посада. Та почну здалеку. Коли я їхав поступати у сільськогосподарський інститут до Камянця-Подільського, зі мною ні мами, ні тата не було. Я закінчив школу із золотою медаллю. І, як зараз памятаю, на наш механічний факульет було 49 медалістів, а на курс набирали 150 студентів. У підсумку – 6,5 абітурієнтів на місце. Вже під час навчання побачив, що з усіх 150 лише 50 вчилися, бо мали для цього розум. Ще 50 студентів вчилися, бо мали зв’язки, а решта 50 вчилася, бо «стукала» на тих і других. Так ось ми від цієї жахливої системи ще досі потерпаємо. Вихід один: позбуватися її. Тому й прийшов у сільраду не сидіти в кабінеті та писати довідки, а працювати. Бо маю на меті щось змінити. Тут дуже давно нічого не змінювалось, а ставало лише гірше та гірше. А це ж моє село, де живуть мої діти і, сподіваюсь, житимуть онуки та правнуки. Саме тому виконую свої обов’язки без огляду на рідних, наближених чи друзів. Для мене всі однакові – так є і так буде, подобається це комусь чи не подобається.
– Як вирішуєте головні проблеми?
– Поступово, хоча не так швидко, як хотілося б. Класичне питання – земля і люди – залишається на порядку деному. Всім охочим землі вже не вистачає. Землі запасу – а їх мали 37 гектарів – правдами-неправдами розійшлися під забудови. Якщо на сході люди мають 50-100 га землі на пай, то в нас – 55 соток. З цього не розбагатієш. Тепер батько дає сину місце в себе на городі під будівництво. Та життя діалектичне, ситуації змінюються. Скажімо, у законопроекті про приватизацію землі дуже багато мінусів. Але, можливо, ми зможемо викупити назад у комунальну власність землю в людей, які не оброблятимуть її. Одне слово, шукатимемо вихід.
На території сільради маємо 4 фермерских господарства. Щоби отримати допомогу від держави, треба мати не менше 100 га землі. А у наших фермерів – по 5-7 га. Вони обробляють її силами власних сімей.
А от стосовно доріг, то ми майже молодці! Впоралися до негоди, і нині у нас немає жодної глиняної дороги – всі гравійні. Хоча за нинішніх цін ремонтувати чи прокладати шляхи – задоволення, що мало кому «по кишені». Та все ж поволі вирішуємо і цю проблему. Не хочу хвалитися, але скажу, що 80 км наших комунальних доріг почищені краще, ніж чернівецькі. Бо я щодня везу дітей до школи та університету. Старша донька працює в ЧНУ. А ще цього року нам поталанило – отримали півмільйонну дотацію з держбюджету. Як наслідок, заасфальтували центральну дорогу аж до церкви. Своїми ж силами і за підтримки місцевих підприємців – їх у нас зареєстровано 240 осіб – поклали бруківку в центрі села на 1150 кв. метрах. Краса, як на вул. ім. О. Кобилянської!
– Бюджет у вас дотаційний?
– Безперечно. Та маємо чимало підприємців, які займаються автомобільним бізнесом. І за 2 роки ми освоїли від цих надходжень (перша реєстрація авта) 700 тисяч власних коштів. Їх і спрямували на гравіювання глиняних доріг.
– Захарію Івановичу, чи змусила Вас приватизація енергопостачальних компаній, таких як Обленерго, «Чернівцігаз» тощо, по-іншому поглянути на власність громади? Спонукала до певних дій?
– Так, ми вже почали виготовляти документи на все своє нерухоме майно, а це ж і дороги, і будівлі, одне слово, все, чим володіє територіальна громада. Втім, переконаний, нині жодна сільрада не має повного пакету документів на своє не рхоме майно. Доволі дивна ситуація. Адже без цього ми не можемо співпрацювати з приватизованими структурами на кшталт Обленерго, «Чернівцігаз» тощо. Принаймні, ми вже зрозуміли це і почали поволі рухатися. Цими днями отримали державний акт на постійне користування школою-дитсадком. Отже, маємо право власності на будівлю, де розташована одна дитяча дошкільна група та молодші класи.
Свої газові труби, які люди проклали за свій кошт, ми передали «Чернівцігазу» в оренду. Бо хтозна, може невдовзі прийде інший, альтернативний, постачальник, який братиме за свої послуги менші гроші. Тоді перейдемо до нього. Зі своїми трубами.
У стосунках з Обленерго свої нюанси. Скажімо, людина збудувала магазин і разом з ним – підстанцію. Власник магазину передав підстанцію на баланс сільській раді, а сільська рада – Обленерго, але, зрозуміло, без передачі права власності. А тепер дивимося, що відбувається далі. РЕМ, де-юре без дозволу сільради, а де-факто – без дозволу громади, не може нікого підключити до цієї підстанції. Але ж підстанцій у селі не вистачає. І РЕМ робить додаткові підключення, погіршуючи якість обслуговування. Галузь не розвивається, а проблеми перекидаються на людей: хочеш отримати послугу, скажімо, світло, прокладай кабель і став підстанцію… Зрештою, потроху все вирішуємо, але не так, як хотілося б.
– Та не хлібом єдиним? Чи не так Захарію Івановичу? Як у селі з дозвіллям? Молодь не нудьгує? Зрештою, й Ви – колишній спортсмен…
– У командному заліку на районній спартакіаді 2011 року ми посіли 14-місце. А цього року взяли перше! Інструктор Василь Зварич – молодий і завзятий. Організував дитячу футбольну секцію. Щоби вона працювала, потрібно небагато – бажання і трохи підтримки. Ну а Михальчанську трасу з мотокросу знають в усій Україні. Торік ми приймали другий етап Кубка України з мотокросу. Але бізнесу з цього не робимо. Більше переймаємося фізичною культурою, а не професійним спортом.
Завідувачка будинку культури Марина Піта закоханістю у справу не поступається спортінструктору. Цьогорічна Маланка перевершила всі наші сподівання. Захопила і старих, і малих. Не поступалася навіть Вашківецькій, хіба що була меншою за об’ємом.
– Ви об’їздили всю Європу. Де набільше сподобалося?
– В Японії (сміється). Там немає ні сміття, ні мух. Запитав якось у гіда, тримаючи в руках недопалок цигарки, куди викинути? Бо довкола не було жодного смітника. У відповідь:на землю! Як? – дивуюся. «Будемо вертатися, недопалку вже не буде – приберуть», – пояснив. А річ у тім, що урни в них у дворах заховані. З-під ворітні, так би мовити, за чистотою стежать двірники: як тільки хтось десь щось кинув – вони одразу ж замітають. Загалом,
я люблю країни з традиціями. Такі, як Японія, Іспанія – та й Україна теж до них належить. Українцям треба тільки повернутися до цих традицій, напруживши генетичну пам’ять, та згадати, що першу Конституцію написали українські козаки. Тому повага до законів у нас у крові. Просто умови життя трьох попередніх поколінь заретушували це високе почуття… Його треба обновити.
Що призводить до успіху? Точка зору українців і європейців:
високий інтелект: у нас – 30%, у них – 56%;
вміння обійти закон: у нас – 33%, у них – 5% (!);
наявність впливових родичів: у нас – 51%, у них – 12%;
добра освіта: у нас – 25%, у них – 49%;
багаті батьки: у нас – 36%, у них – 15%.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
