Як данці, італійці та канадійці люблять дітей

«Я люблю тільки старих і дітей!» Пам’ятаєте цю фразу Штірліца з культового радянського кінофільму «17 миттєвостей весни»? Так ось у мене склалося враження, що в Європі живуть самі штірліци.

Данія: малюй, пиши, вирізай – держава платить

…Лише переступила поріг школи у Роскіллі, де розташувалися молодші класи, як у ніс вдарив звабливий запах свіжих булочок, а очі ввібрали веселі яскраві кольори. Все довкола сторювало добрий настрій. Зазирнула до класу, а там спочатку невеличка кімната з шафками, де дітки залишають одяг. Окрім речей, у кожній з них ролики, шлеми, і якісь спеціальні пристрої для стрибання.

Рух у данській початковій школі – це основа снов. І навчаються лише граючись. У спеціальному класі для трудового навчання, принаймні, так колись у нас називалися ці уроки, пахло свіжим деревом. Під час перерви та після занять – знову ж таки рухливі ігри. З хлопчиками і дівчатками обов’язково бігає й вихователь, який усе це й організовує.

У молодшій школі, як правило, працюють молоді люди до 30-ти. Кожен клас обов’язково виїжджає на природу – не раз і не два, відвідують музеї тощо. А кожен данський музей має дитячу кімнату. Якщо це, приміром, в Луізіані, тобто музеї сучасного мистецтва на березі моря, де на початку ХХ століття діяла своєрідна комуна художників, то там ви побачите дітей, які, вдягнувши фартушки, із захопленням малюють фарбами. Вихователь же ще й навчить, як правильно ними користуватися.

А ось у замку Кронборг, де, за легендою, відбувалися події, описані Шекспіром у відомій трагедії «Гамлет», маленьким відвідувачам запропонують розмальовки королів і королев, принцес і принців, а також пластилін для ліплення різноманітних історичних споруд і фігурок. Почасти там застряють і дорослі.

Подібні дитячі кімнати є і в бібліліотеках. На столиках без будь-якої охорони лежать олівці, фламастери, папір для малювання та вирізання. Ніхто не боїться, що маленький відвідувач візьме щось із собою.

У Данії та Швеції завжди людно у бібліотеках. Тож і кімнати для дітей там не простоюють. Малюй, вирізай, ліпи, складай. А найцікавіші роботи вивішують на стінах. А ще там можна полежати і пострибати на величезних подушках із піску.

Загалом, маленьких дітей дуже часто можна зустріти на вулицях Данії. Бо вони їздять з батьками скрізь – у справах, і на відпочинок. Для цього спереду до велосипеда як батька, так і матері прикріплені візочки, де зручно розташовується малеча. А трохи підрісши, вони сідають з батьками на велотандем або ж на свою веломашину.

Щоби матері не втратили під час догляду за маленькими дітками кваліфікацію, а, головне, громадсько-суспільну активність, їм пропонують кількагодинну роботу на день, а то й на тиждень. Займається цим спеціальна служба мерії.

Та повернемося до школи. Але вже не в Роскілль, а до Гадструпа – невеличкого селища із 2000 мешканців. Його місцева школа має кілька стадіонів і спортивних залів, баскетбольний і волейбольний майданчики, критий басейн, центр дозвілля.
Та найбільше мене вразило те, з яким задоволенням і гордістю розповідали мені хлопчики і дівчатка про свою школу. Хоча вчителів при цій розмові не було…

Італія: до 3-х років усе безкоштовно

…Моєму внучатому племіннику, який мешкає в Римі, чотири рочки. Протягом цього навчального року він уже ходив до школи. Від 8-ї до 9-ї ранку на нього чекала вчителька у класі, який, зрозуміло, більше подібний на групу дитячого садка: маленькі столики і стільчики, іграшки тощо. Про школу нагадували лише дошка і маленькі портфелики учнів на колесиках.

Після ігор-уроків – обід. А потім за дітками приїжджають батьки. До речі, зайти на подвір’я школи можна тільки набравши відповідний код на хвіртці. Черговий бачить того, хто прийшов, за його сигналом дверцята відчиняються автоматично.

Прикметно, що забрати мого племінника зі школи можуть тільки троє людей – мама, бабуся і дідусь. Однак він завжди неохоче йшов додому, інколи просив, залишити його на ще трошки в класі. З учителями прощався, цілуючись та обнімаючись!..

Однак найбільше мене вразила розповідь моїх родичів про те, що перші три роки життя малюки в Італії обслуговуються лікарями та фармацевтами безоплатно. Саме так! Ліки будь-якої захмарної вартості та всі медичні маніпуляції, в тому числі найскладніші і найдорожчі операції, робляться безкоштовно, тобто за рахунок держави.

Натомість мати мого племінника Ірина розповіла, як у Чернівцях після 3-4-х місячних безперервних криків малюка, на які вона постійно скаржилася дільничому педіатру, остання нарешті порадила здати аналіз на дисбактеріоз. Але зауважила, що він дуже дорого коштує. Коли ж мама хлопчика пішла в санепідемстанцію за результатом, лікар-лаборантка з болем у голосі зауважила: «Бідна дитина, як вона тільки живе з таким дисбактеріозом! Як до такого можна було допустити?!» Юна мама розплакалася – і від жалю до сина, і від образи на свою недосвідченість та байдужість дільничої лікарки.

Але в Італії дбають не тільки про лікування, але й про дозвілля дітлахів. Усі атракціони та навіть аквапарк діти до певного віку, а точніше, доки вони не стануть вищими за 1 метр 10 сантиметрів, відвідують з дорослими без квитка. А в музеї та картинні галереї вхід вільний для усіх, кому ще не виповнилося 18 років. Між іншим, і після 68-ми – теж. А живуть італійці довго: 80-90 років для них не дивина, а закономірність.

Канада: безпека – понад усе

А тепер невеличка, але дуже суттєва деталь про молодшу школу Канади. Про неї мені розповіла та показала знімки моя шкільна подруга, чернівецька вчителька, чий онук вчиться у звичайнісінькій пересічній канадській школі.

…Вранці до школи під’їжджають 10-15 шкільних помаранчевих автобусів, з яких горохом висипає дітлашня. Відтак водночас до класів біжить з півтисячі маленьких рухливих школяриків. І буквально за кілька хвилин дитячий натовп тане. Річ у тім, що до кожного класу там є окремий вхід з вулиці. Так само водночас висипають всі на вулицю під час перерви. І, найголовніше, на спортивних майданчиках на всіх хлопчиків і дівчаток вистачає спортивних снарядів.

Натомість згадаймо наші школи. А що коли, приміром, трапиться, не дай Боже, якась надзвичайна подія. І дітей гімназій №№ 1, 7 чи будь-якої іншої школи треба миттєво вивести на двір для їхньої безпеки. Чи є це можливим? Ні, бо старші діти просто розчавлять менших. Адже через наші шкільні двері можуть водночас вийти хіба що два худеньких першокласники.

Чому у нас не таке ставленя до дітей, як у цивілізованих країнах?

Це запитання не давало мені спокою тривалий час. Відповідь на нього я знайшла. Частково. Спало мені на думку, що найголовніше, напевне, – у повазі до кожної конкретної людини, незалежно від того – доросла вона чи мала, начальник чи підлеглий, бідний чи багатий. А ще народ там самодостатній і плювати собі у кашу не дозволить. Та й уряди тих країн, (на те, вони, мабуть, і цивілізовані!), усвідомлюють: дбаючи про дітей, закладають через них на майбутнє розум і здоров’я нації, яку вони представляють і яка їх годує.

Ось кілька моїх спостережень. У Гадструпі дружина мера цього селища їздить, так би мовити, до райцентру – в Роскілль, автобусом або електричкою. Ми часто там зустрічалися. А коли їхали до Луізіани, чоловік моєї подруги, в якої я гостювала, спеціально повів машину дорогою вздовж моря, щоби показати, як у них живуть найбагатші данці. Ну що вам сказати? Вілли гарні, збудовані зі смаком.

Але за розкішшю вони програють нашим царським селам, де, зрештою, живуть зовсім не олігархи!.. Ну а такий палац, як вибудував собі на березі Прута покійний Ігор Плужніков, міг собі дозволити хіба що найвідоміший данський король Криштіан IV, який жив у 17 столітті і створив найкращі і найкрасивіші палаци, на зразок Фредеріксборгу, де нині розташувався Національний історичний музей, або ж уже згадуваний Кронборг…