«Я нічим не відрізніюся від здорових людей», – каже танцівниця, у якої замість однієї ноги – протез

До кав’ярні, в якій ми домовилися зустрітися, Олена СКРИПНИК під’їжджає на власній автівці. Її зустрічає молодий чоловік і проводжає до столика. Із щирою посмішкою вона розповідає про захоплення свого життя – танці. Ще кілька років тому, коли Олена виходила на сцену, зал стоячи аплодував їй. Нині у неї десятки учнів, про яких говорить без упину. Та коли пригадує 2008 рік, голос різко зривається, а очі сповнюються слізьми. Тоді їй довелося заново вчитися танцювати, навіть більше – ходити. Бо у страшній аварії дівчина втратила ногу.

Уперше поріг хореографічного залу чернівчанка Олена Скрипник переступила у чотири роки. Мама привела її до гуртка народних танців. Було цікаво, проте дівчинка, пробігаючи коридором, усе частіше заглядала до сусіднього залу, де тренувалися «бальники». І одного дня по-дорослому серйозно повідомила: «Я хочу танцювати бальні танці».

– Я жила і продовжую жити танцем. Маленькою дівчинкою проводила у хореографічному залі майже щодня по кілька годин, проте жодного разу не поскаржилася на втому, – каже Олена. – Можливо, саме завдяки наполегливості і силі волі ми з партнером не раз ставали фіналістами чемпіонатів України та різноманітних міжнародних змагань. Коли ж мені виповнилося 13 років, мій партнер разом з батьками переїхав жити до Києва. Пара розпалася. Мене запросили танцювати до чернівецького шоу-балету «О-ля-ля». Згодом я стала бажаною гостею усіляких вечірок та концертів. А щоби передати свої знання і поділитися вміннями, почалавикладати танець живота дітям і дорослим.

Життя Олени Скрипник нагадувало граційне танцювальне па: репетиції, концерти, оплески… Важко було уявити, що в один день ця енергійна, талановита дівчина опиниться між життям і смертю, а потім відчайдушно боротиметься за ще один шанс вийти на сцену.

– То був чудовий теплий Пасхальний день. Мій знайомий запропонував прокататися на мотоциклі. І я погодилася. Він мчав на такій швидкості, що я боялася розплющити очі. А коли пригальмував на заправці, попросила його шолом. Наче передчувала, що незабаром він врятує моє життя, – розповідає Олена Скрипник. – Ми знову помчали. Та наступного разу очі я розплющила вже на лікарняному ліжку. Там почула, що два тижні тому потрапила в жахливу аварію. Наш мотоцикл не виїхав – вилетів на смугу зустрічного руху і врізався в автівку. У пам’яті спливали тільки уривки: якісь люди бігали навкруги, кудись дзвонили, про щось питали… Поруч не було лише водія злощасного мотоциклу. Як з’ясувалося пізніше, він нервово телефонував друзям, аби терміново забрали з місця аварії його понівеченого залізного коня. Адже нема мотоциклу – нема й ДТП.

Про те, що відбувалалося далі, Олена дізналася від слідчих та свідків аварії. Поки на місце аварії викликали «швидку» та міліцію, якийсь чоловік міцно перев’язав ременем Оленчину ногу, обережно зняв з голови розбитий навпіл шлем і, як міг, надавав першу медичну допомогу. Нині дівчина називає його своїм янголом-охоронцем, без допомоги якого, можливо, не вижила би. Він їхав у машині якраз за ними і став випадковим свідком аварії.

– Через кілька днів Олександр – так звати мого янгола-охоронця – прийшов до мене у лікарню з великим букетом квітів. Ми потоваришували. Здається, він був посланий мені з небес, – зізнається Олена.

Лікарі констатували невтішний діагноз: у трьох місцях переломаний таз, струс мозку і – найстрашніше – вщент розтрощена ліва нога, яку врятувати не вдалося.

– Я ніколи не забуду, як до палати зайшов батько і сказав, що лікарі ампутували мені ногу. Тоді вперше побачила татові сльози… – і нині зі сльозами на очах пригадує дівчина. – Я лежала у спеціальному «гамаку», 40 кілограмові гирі тиснули мені на таз, з частини ноги, яка залишилася, стирчали якісь трубочки… Сльози текли не від того, що жаліла себе. Знала: все витримаю. Головне, що залишилася живою. Та коли бачила, як через мене страждають мої рідні – серце розривалося. Боролася за життя заради них, заради того, щоби ні тато, ні мама, ні сестрички більше ніколи через мене не плакали.
Понад два місяці Олена Скрипник провела у лікарні. А після цього одразу вилетіла з батьками до Німеччини на протезування.

– …У мене «розумна» нога, – жартома каже Олена. – Мій протез один з найсучасніших винаходів людства. Він комп’ютеризований. Тобто він сам аналізує навантаження: в залежності від того, як сильно я навантажую п’ятку чи носок, він розраховує, з якою швидкістю треба зігнутися чи розігнутися. До того ж, анітрохи не відрізняється від моєї ноги. Навіть педикюр на протезі роблю. І не соромлюся влітку носити відкриті босоніжки. В Україні такі протези не роблять. Коштує він стільки ж, скільки дорога іномарка. Дуже шкода, що більшості українців,які мають подібні травми, це не по кишені. Тому я дуже вдячна моїм батькам за все, що вони для мене зробили.

Коли після встановлення протезу Олена зробила перші кроки, німецький лікар розплакався. Сказав, що це вперше за його 30-літню практику людина так хоче ходити і, незважаючи на біль та дискомфорт, у перші ж хвилини звелася на ноги. Крок за кроком Олена звикала до своєї нової ноги. А повернувшися до Чернівців, прийшла до танцювального залу.

– Мої друзі готувалися до весілля і попросили мене поставити для них перший весільний танець. Хіба я могла відмовити?.. Проводила репетиції на милицях, багато пояснювала, що могла – показувала і, зрештою, танець був готовий, – пригадує дівчина. – Тоді я зрозуміла, що повернулася до нормального життя. Коли нарешті змогла ходити без милиць, набрала нову групу дівчат і разом з ними почала заново вчитися танцювати.
Нині Олені Скрипник 23 роки. Вона має дві вищі освіти за спеціальностями «економічна кібернетика» і «державні фінанси». Зараз здобуває ще третю – юридичну. Швидко пересуватися містом їй допомагає автівка, за кермо якої сіла, як тільки виповнилося 18 років.

Дівчина живе повноцінним життям: працює, зустрічається з друзями, має коханого хлопця і, звісно, танцює.

– Різне трапляється: і протез натирає, і поболює… Але все це – дрібниці порівняно із тим, що я живу! Тому терпіти не можу, коли мене починають жаліти. Я нічим не відрізняюся від здорових людей, – переконана Олена. – Танці навчили мене терпінню і витривалості. До речі, саме завдяки гарній фізичній формі під час тієї аварії у мене не постраждали внутрішні органи. Лікарі дивувалися цьому, адже моє тіло фактично протаранило зустрічну машину. Я гадаю, це подарунок небес – отримати другий шанс на життя.

Коли запитала Олену про заповітну мрію, її голос затремтів:
– У мене мрія одна: щоби були щасливими мої батьки. Вони віддали за мій порятунок усе. Тепер моя черга віддячити їм. І я впевнена, що не підведу.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

2 коментарі “«Я нічим не відрізніюся від здорових людей», – каже танцівниця, у якої замість однієї ноги – протез”