Історія чернівчанки про труднощі, з якими стикаються родини загиблих військовослужбовців
Олександр Попадюк вступив до лав ЗСУ за власним бажанням. Від початку повномасштабного вторгнення воював на Донецькому напрямку. А всього через три місяці після початку служби загинув через поранення, несумісне з життям…
“У нас була ідеальна сім’я. Ми готувалися відсвяткувати 25-ту річницю подружнього життя, але не встигли. Війна забрала у мене чоловіка, мою підтримку та опору, а в дітей — батька. Вже півтора року пройшло, а я досі не можу вилізти з чорного одягу, досі такий тягар. Дуже його не вистачає”, — ділиться Ксенія.
Дружина загиблого військовослужбовця досі намагається досягти справедливості. Але, на жаль, жінці так ніхто і не зміг пояснити, чому її чоловік загинув “на нулі”, а за документами весь час служби числився на другій лінії оборони. Про службу чоловіка в ЗСУ, про його трагічну загибель та складнощі, з якими довелось зіштовхнутись після, Ксенія Попадюк розповіла в інтерв’ю.
“Якщо я не піду зупиняти їх на сході, то вони прийдуть до вас на захід”
“Олександр завжди був дуже правильний, відповідальний та патріотично налаштований. “Хто, як не ми, станемо на захист?”, — ці фрази звучали вдома постійно.
Працював водієм-експедитором. А від початку повномасштабної війни пішов у військкомат за власним бажанням, не маючи спеціальної підготовки. Це був лютий, перші дні війни. Я його вже не могла стримати чи зупинити, він самостійно прийняв таке рішення. Йому дали три дні на збори. Ми в такому шоці збирали йому той рюкзак… Я скуповувала йому їжу на перший час, якісь медикаменти, що могла знайти. Їм сказали, що вони мають їхати під білоруський кордон. А потім розвернули автобуси без попередження і повезли на Донецький напрямок”.
Там пекло
“Він відслужив три місяці і пару днів на Донеччині, у 68-мій окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. Поки не отримав поранення, несумісне з життям. Уламок від міни влучив у скроню і зачепив центральну нервову систему.
Це був вечір. Мені зателефонували побратими чоловіка і сказали молитись усім богам, яких знаємо, бо Олександра забрали у дуже важкому стані. Я всю ніч стояла на колінах, молилась, лиш би лікарі змогли його врятувати.
А вранці мені зателефонували з чужого номера, запитали, ким я приходжусь Попадюку Олександру. Це був анестезіолог з лікарні ім. Мечникова в Дніпрі. Він повідомив, що о 8.30 цього ранку мій чоловік загинув. Лікарі не змогли його врятувати”.
Пошуки справедливості
“Так я дізналась, що його вже немає. Але повідомлення з офіційним підтвердженням смерті ми отримали тільки наприкінці другого дня. У повідомленні було написано, що чоловік загинув від “гострої серцевої недостатності”. Коли я це почула, не могла повірити: як можна було таке написати, у нього пів голови знесено?!
Найближчі дні я не мала часу навіть плакати, бо шукала справедливості. Сказала воєнкомам, що якщо вони мені покажуть офіційне заключення з лікарні (бо вони мені тільки копію показували), і там буде написано те ж саме, — я не дозволю поховати чоловіка, бо це неправда. Просила начальника моргу переписати. Бо не може такого бути, щоб спочатку зупинилось серце, а вже потім знесло частину голови. Серце зупинилось тому, що було поранення голови, а не навпаки. А вони мені доводили, що у них такий протокол. Я дуже довго домагалась правди, та все-таки добилась: написали так, як має бути”.
Це було перше, з чого я почала боротьбу зі страшною бюрократією
“Купа папірців, яких неможливо було просто так отримати. До сьогодні я не бачила військового розслідування загибелі. Цей документ повинен бути, але мені його не видають. Аргументують тим, що не могли провести військове розслідування, бо чоловік загинув “на передку”. Але що він робив “на передку”, якщо в усіх документах вказано, що він весь час був на другій лінії фронту? І заробітна платня нараховувалась йому як по другій лінії фронту. Чому він не рахувався на передовій, якщо по факту знаходився і загинув там? Дотепер мені відповіді на це ніхто не дав, і вже не дасть”.
Він все життя пахав, лиш би нормально жити, та війна забрала
“Ми з чоловіком все життя так багато працювали. І, здавалось би, тільки почали жити. А така біда прийшла. Когось амбіції якісь неправильно зашкалили, приперлися нас “звільняти”. Звільнили. Дітей від батька, мене від чоловіка.
Півтора року пройшло, а я досі не можу вилізти з чорного одягу. Через сильний стрес я довго не могла спати. А скільки діагнозів мені за цей час поставили: я за всі свої 45 років стільки ліків не прийняла, як за цей рік, коли його не стало.
Але у нас залишились діти. Я маю їх поставити на ноги, тож мені треба сили та здоров’я, щоб усе це тягнути”.
Дітям дуже бракує татка
Коли я дізналась ту страшну новину, то одразу зателефонувала синові. Сказала, що знайшла тата, але, на жаль, тато став ангелом. Сину зараз 23 роки, після смерті чоловіка він взяв на себе велику відповідальність і практично всю чоловічу роботу.
Донька Віка завжди була татовою донькою. Вона й досі каже: “Ти не ображайся, але у мене татко завжди на першому місці”. Я не ображаюсь, бо він для всіх нас був на першому місці. Якось я роздрукувала фотографію з татом, і Віка попросила залишити її вдома. Тепер його фото стоїть на видному місці, Вікуся інколи з ним спілкується таким чином.
Вікторії 9-років. Після втрати тата вона стала підопічною благодійного фонду “Діти Героїв”, який допомагає дітям, що втратили батьків через війну. Я вдячна за ту увагу та повагу, яку цей фонд приділяє нашій сім’ї. Ми постійно отримуємо необхідну допомогу та подарунки. Дитина їздила в табір на Закарпатті, і дуже мріє наступного року поїхати знову.
Зараз донечка навчається в Чернівецькому ліцеї. Займається танцями, їздить на конкурси, любить шити і плести з бісеру. А віднедавна ще й із задоволенням відвідує заняття з англійської, це також завдяки фонду “Діти Героїв”. Це єдиний фонд серед тих, з ким я спілкувалась, який справді щось робить для родин загиблих військовослужбовців.
Пережити втрату повністю, мабуть, неможливо. З нею треба навчити жити
“Дуже важливо в такі моменти мати зайнятість: хобі, робота, допомога іншим. Це допомагає змінити картинку, і не так концентруватись на своєму болі. Важливо також пам’ятати, що наші чоловіки, діти, батьки, яких уже немає поруч, — вони не хотіли б бачити нас розбити та з опущеними головами.
Особисто я дякую Богу за дітей, бо тепер вони — моя основна мотивація. Найбільше, про що ми з ними зараз мріємо — це перемога. Бо за що наші люди поклали життя? А поки війна залишається нашою реальністю, ми маємо допомагати хто чим може, і таким чином робити свій вклад у прискорення перемоги”.
Підготовлено за матеріалами фонду “Діти Героїв”,
фото надані родиною Героя
