Війна – дуже затратна справа, що вимагає величезних коштів, спрямованих на руйнування. Під час бойових дій знищуються значні матеріальні цінності. Тож для компенсації власних витрат, воюючі сторони намагаються заволодівати трофеями противника. За рахунок відібраного у ворогів нерідко вирішуються транспортні проблеми – трофейні поїзди, вантажівки або навіть вози. Армії ж партизанського типу взагалі постачаються головним чином за рахунок захопленого у противника. Але і для регулярних збройних сил характерна підвищена увага до трофеїв.
Пальне закінчилося – до Відня не доїхали
Особливо тут «відзначився» Вермахт. Нацисти й починали світову війну, щоби захопити «життєвий простір», тому розглядали чужі землі як власні воєнні трофеї. Природні та людські ресурси Німеччини були досить обмеженими, і для їхнього значного збільшення нацистська правляча верхівка розпочинала загарбницькі походи. Ще до формального початку війни гітлерівці у 1938 році оволоділи всіма ресурсами Австрії та Чехословаччини.
А лише в чеських арсеналах гітлерівцям дісталося 1,2 млн. гвинтівок та понад 62 тис. кулеметів, що підвищило силу Вермахту. Так само, як і вдалий чехословацький танк зразка 1938 р., виробництво якого продовжувалося у Празі в роки німецької окупації. Всього німці отримали близько 1400 таких танків. На його шасі випускалися й самохідні гармати – понад 1,5 тис.
Чималі трофеї захопили гітлерівці восени 1939 р., розгромивши Військо Польське. Згодом вони використовували трофейні польські танкетки ТК-3 в антипартизанських операціях, а бронепоїзди – на фронті. Німецькі військові моряки, особовий склад військ СС та поліції отримали на озброєння польські пістолети «ВІС». Багато трофеїв гітлерівцям дісталося у 1940 році, коли вони захопили Францію, Данію, Нідерланди, Бельгію та інші країни Західної Європи. Довго можна перераховувати трофейні системи озброєння, які згодилися гітлерівцям на різних фронтах. Але хотілося б наголосити на іншому. Командування Вермахту особливу увагу приділяло моторизації частин, тому у війська передавалися трофейні автомобілі, тягачі, мотоцикли. Рухомість армії значно зростала, але виникали серйозні проблеми в обслуговуванні різноманітних марок машин, постачання запчастин.
І ще одна проблема заважала німцям швидко механізувати свою армію – нестача пально-мастильних матеріалів. На території Німеччини немає великих покладів нафти, тому палива було обмаль. Для прикладу: у 1938 р. під час приєднання Австрії чимало німецьких автомобілів не змогли доїхати до Відня, бо скінчився бензин. Коли вдавалося захопити стратегічні запаси палива у противника, то Вермахт міг продовжувати бойові дії безперешкодно. До 22 червня 1941 р. вирішувати паливну проблему допомагав Гітлеру Радянський Союз. Він не лише постачав Німеччині власну нафту, але й пропускав через свою територію значну кількість палива, закупленого Берліном в країнах Азії. Морем перевезти його було неможливо, бо британський флот топив танкери, що прямували до німецьких портів.
Радянська техніка «вмирала» від німецького синтетичного бензину
Захоплювали гітлерівці й великі запаси іншої стратегічної сировини, що дозволяло масово виробляти зброю і боєприпаси в період війни. Трофеями вони намагалися розпоряджатися раціонально. Так, окупантам дісталися запаси обмундирування та взуття розбитих армій. У нього одягли і взули підрозділи колабораціоністів, які формувалися на підмогу Вермахту. І озброювали їх часто трофейною зброєю. Чужі людські ресурси, озброєні трофеями й одягнені в чужий одяг, пішли на службу до Гітлера.
Після нападу на СРСР гітлерівці захопили величезні запаси Червоної армії, сконцентровані поблизу державних кордонів. Лише радянських танків їм дісталося 14500. Але на озброєння своїх частин вони взяли всього трохи більше 300 штук, оскільки техніку радянського виробництва було непросто обслуговувати, до того ж у ній не можна було використовувати німецький синтетичний бензин. Доля деяких трофеїв виявилася химерною. До війни в СРСР випустили 61 п’ятибаштовий танк Т-35. Майже всі вони на початку бойових дій опинилися в руках противника. Один екземпляр відвезли на експериментальний полігон під Берліном. Коли весною 1945 р. туди підійшла Червона армія, німці кинули проти радянської піхоти це броньоване чудовисько. Але червоноармійці його тут же зупинили пострілом з трофейного фаустпатрона. Трофей проти трофею…
Гітлерівці широко використовували трофейну радянську артилерію. Дотепер побутує легенда, що їм не вдалося захопити жодної «катюші» – установки реактивної артилерії. Та це не відповідає дійсності. Німці навіть організували виробництво реактивних снарядів типу М-8 на чеському заводі «Шкода». Радянські спеціалісти дійшли висновку, що німецький варіант мав помітні переваги над своїм прототипом через вищу культуру виробництва.
Трофейні команди
Червона армія також використовувала чимало трофеїв, захоплених у противника. Так, цінувалися у військах німецькі пістолети-кулемети, які радянські солдати називали «Шмайсерами», але у Вермахті їх позначали як МП-40. Коли РСЧА перейшла у наступ, серед її трофеїв опинилася велика кількість німецьких танків. На їхній базі в СРСР розгорнули виробництво самохідних гармат: у війська їх передали близько 1200 штук. Широко використовувався й трофейний німецький автотранспорт – мотоцикли, тягачі, трактори. Великої уваги радянські тиловики надавали збиранню металобрухту, в тому числі розбитої ворожої техніки. Його використовували для виробництва своєї зброї, військової техніки та боєприпасів.
Для збирання та збереження трофеїв у Червоній армії створювалися спеціальні трофейні команди. Недостатньо було зібрати трофеї, їх ще треба було відсортувати і розподілити. Цим займалися на збірних пунктах трофейного майна. Там його оглядали спеціалісти, які й приймали рішення щодо подальшої долі захопленого. Адже ворог міг спеціально підкинути отруєні медикаменти, продовольство чи фураж, або пальне, яке при використанні виводило двигуни з ладу. Тому на збірних пунктах діяли лабораторії, в яких ретельно досліджували якість трофеїв.
Якщо майно виявлялося доброякісним, ним постачалися фронтові частини. Те, що не можна було використати на місці, евакуйовувалося у тил. Досить значні запаси трофейної зброї та боєприпасів опинялися на радянських складах. А чимало їх відразу застосовувалося на фронті. Так, німці скопіювали радянські міномети калібру 120-мм, й їхні міни можна було використовувати і у вітчизняних мінометах. Лише необхідно було ознайомити своїх мінометників з особливостями німецького маркування, яке відрізнялося від радянського.
Трофейною зброєю користувалися головним чином при наступі, коли захоплювалися чималі запаси патронів та снарядів до неї. А в обороні боєприпаси швидко кінчалися і нових надходжень не було, тому зброя перетворювалася на звичайне залізяччя. Але й їй знайшли ефективне застосування. Трофейні гвинтівки, автомати і кулемети літаками перекидалися партизанам, а ті у сутичках з противником «розживалися» відповідними боєприпасами. Передавалася ця зброя також тим союзним арміям, де вона застосовувалася раніше. Наприкінці війни союзниками СРСР стали, зокрема, Болгарія та Румунія, які до 1944 р. воювали на боці гітлерівської Німеччини. Чимало трофеїв від СРСР отримала також Югославська Народна Армія. Але у противника захоплювали не лише зброю.
400 тис. вагонів майна, майже 3 тис. заводів, 96 електростанцій…
Трофейні команди повертали на Батьківщину величезну кількість майна, вкраденого гітлерівцями на радянській території. Серед нього було багато музейних цінностей, в тому числі й таких, яким і ціни не скласти. На жаль, частина загинула у полум’ї війни. А скільки осіло на Заході, невідомо: досі остаточно не врегульоване питання реституції культурних цінностей.
Після капітуляції Німеччини з неї почали вивозити майно, щоб компенсувати втрати, спричинені розв’язаною гітлерівцями війною. А вона завдала СРСР колосальних збитків, які оцінюють щонайменше у 128 мільярдів американських доларів. Агресор мав за це платити. З Німеччини насамперед поверталися додому вивезені нацистами матеріальні цінності, які загарбники вважали своїми «трофеями». Але вивозилося і багато німецького майна: Радянський Союз отримав понад 400 тис. вагонів з ним. Було відправлено 2885 німецьких заводів та 96 електростанцій. До середини 1946-го вивезли 123 тис. станків та іншого промислового обладнання. Значною виявилася їхня роль у відродженні зруйнованого війною народного господарства. Широко застосовувалася і праця військовополонених у відбудові знищеного: близько 3 млн. осіб працювали у промисловості, сільському господарстві СРСР та будівництві. Робіт ними було виконано на 50 млрд. руб., що частково компенсувало втрати від руйнувань.
«Москвич – 400» – це «Опель-кадет».
Завдяки трофеям в СРСР почали виробляти балістичні ракети, реактивну авіацію тощо. Відразу після війни у Москві розпочали випускати легковий автомобіль «Москвич – 400» – копію німецької машини «Опель-кадет». Радянський пасажирський і торговий флоти поповнилися німецькими суднами, що отримали нові імена. Дизель-електрохід «Патрія» став «Россией», пасажирський лайнер «Берлін» – «Адмиралом Нахимовым», теплохід «Магдалена» – «Победой» тощо. На Чорному морі з’явився новий учбовий корабель-вітрильник зі старою назвою «Товариш». Чотирищогловий барк з такою назвою затонув під час війни, йому на зміну прийшов трищогловий корабель того ж класу, взятий як трофей у Німеччини. Збудований 1933 року у Гамбурзі, барк «Горх Фок» пробув «Товаришем» з 1949 до 2003 рр., нині він викуплений в України німцями, повернувся додому і знову носить ім’я знаменитого німецького письменника-мариніста.
Багато трофеїв потрапило в СРСР, по-різному склалася їхня доля. Величезні склади німецького обмундирування згодилися, коли військовий одяг вдалося продати Афганістану. Довго ще афганські солдати доношували сірі німецькі мундири. Трофейна зброя різними каналами потрапляла в «гарячі точки» планети, де розгорялося полум’я національно-визвольних воєн. А старі німецькі мотоцикли з коляскою БМВ їздили нашими дорогами ще у 60-70-х рр. У колекціонерів вони перебувають на ходу й досі. Як і деякі автомобілі того часу, що нагадують про події минулого. На істориків же ще чекає точне визначення ролі трофеїв у швидкій відбудові СРСР після війни: за радянських часів подібні дослідження, м’яко кажучи, не віталися.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
