Чому рішення Зеленського викликало хвилю критики в Україні та за її межами
Українці надто дорого платять за свою свободу, щоб байдуже сприймати рішення влади, які спричиняють сумніви. Саме тому кожне кадрове призначення чи звільнення у воєнний час вони оцінюють не лише через політичну доцільність (рейтинги чи антирейтинги), а й через призму відповідальності перед державою.
І це не ознака недовіри заради недовіри. Це — історичний досвід нації, яка неодноразово переконувалася, що ціну за помилки влади платить, як правило, народ.
Кадрові рішення під час великої війни не можуть не привертати особливу увагу. Та відставка Михайла Федорова з посади міністра оборони стала чи не найбільш обговорюваною політичною подією останніх днів. Якщо всередині країни вона збурила акції протесту й гострі дискусії (у Чернівцях теж відбувся мітинг протесту), то провідні світові медіа назвали це рішення несподіваним і ризикованим для України.
Фото Шпальти
Федоров очолював Міністерство оборони лише пів року, однак за цей час його ім’я почали пов’язувати з антикорупційними рішеннями щодо закупівлі зброї (заощаджені мільярди гривень!), прискоренням технологічних реформ, розвитком оборонних інновацій, цифровізацією війська та просуванням сучасних підходів до забезпечення армії. Саме тому новина про його звільнення стала несподіванкою навіть для багатьох міжнародних оглядачів.
Президент Володимир Зеленський пояснив кадрове рішення необхідністю перезавантажити уряд і заявив, що між керівництвом Міністерства оборони і військовим командуванням існували проблеми взаємодії, які потребували нового управлінського рішення.
Однак значна частина українського суспільства сприйняла такі пояснення без особливого ентузіазму, радше з недовірою. У Києві та багатьох інших містах України (нагадаю, серед яких і Чернівці) відбулися акції протесту. Водночас сам Михайло Федоров наголосив, що люди вийшли не за конкретного міністра, а за принципи, які, на їхню думку, не можна втрачати навіть під час війни.
У соціальних мережах та експертному середовищі дедалі частіше звучать паралелі з відставкою Валерія Залужного. Частина громадян побоюється, що кадрові рішення ухвалюються саме тоді, коли певні державні інституції чи окремі керівники демонструють позитивні результати. На думку таких критиків, подібні зміни можуть послаблювати довіру суспільства та створювати додаткові виклики для країни у воєнний час. Зрозуміло, що це є оцінкою частини громадськості, а не встановленим фактом…
Найвпливовіші світові медіа також звернули увагу на неслушність моменту для таких змін. Оглядачі зазначають, що кадрові перестановки у військово-політичному керівництві держави під час активної фази війни завжди спрчиняють запитання як усередині країни, так і серед міжнародних партнерів України.
Чи було це рішення стратегічно правильним, покаже лише час. Але вже сьогодні очевидно одне: воно стало одним із найбільш резонансних кадрових кроків української влади за останні роки й засвідчило, наскільки уважно суспільство стежить за кожним рішенням, що стосується оборони держави.
Українська історія навчила суспільство однієї простої істини: свобода не існує без постійного громадського контролю над владою. Саме тому українці так гостро реагують на кадрові рішення, які здаються їм незрозумілими або несправедливими. За століття бездержавності, репресій, окупацій та численних зрад вони виробили своєрідний суспільний інстинкт: уважно придивлятися до кожного кроку влади і, дякувати Богу, не мовчати, як це відбувається у раші, коли владні рішення залишають сумніви. Згадаймо лише картковий майдан. Напевно, саме в цьому і полягає одна з найхарактерніших рис і переваг сучасної української політичної нації: не байдужість, а постійне прагнення контролювати тих, кому народ делегував владу. Саме тому сам факт виникнення думки про те, що саме в моменти, коли країна, армія або окремі державні інституції демонструють відчутні успіхи, раптом відбуваються кадрові перестановки, свідчить про глибоку недовіру частини суспільства до непрозорих кадрових рішень.
Фото Шпальти
Українці давно перестали бути нацією мовчазних спостерігачів. Вони навчилися ставити запитання владі незалежно від прізвищ, посад чи політичних симпатій. І, мабуть, саме це є однією з найбільших змін, які принесли Україні війна та Революція Гідності.
Людмила Чередарик, Медіа-Версії
