Свого часу, – а було це дуже давно, – я любила ходити до школи, завжди з нетерпінням і радістю чекала 1 вересня. Цього не розуміли вже мої діти, тим паче – онуки. Для них школа – щось на кшталт галер… Щоправда, ситуація змінилася для тих із них, що потрапили до Штатів.
Коли мої діти пішли до школи, мені, на жаль, ніколи було вникати у тонкощі їхнього шкільного життя – складні були часи… Та й стереотип про школу в мене зберігався непоганий.
Утім, здивувалась, коли старший син, вступивши з нібито непоганого навчального закладу до щойно відкритого тоді математично-економічного ліцею №1 (вказую стару назву), був неймовірно здивований величезній різниці у підходах як до навчання так й у ставленні до учнів. Він був у захопленні від викладання, спілкування та творчої аури ліцею загалом.
А коли вже пішли до школи онуки – це була катастрофа, яку особливо зауважила під час локдауну, сидячи з ними на уроках онлайн. Окреслила свої почуття двома словами: нудно і несправедливо. Звичайно, траплялися поодинокі винятки, Але лише винятки!!!
Ще до локдауну не могла збагнути, чому одна із п’яти онуків, яка на спортивних змаганнях завойовувала медалі та проявляла зацікавлення математикою від початкової школи, на уроках практично, не відповідала, а шепотіла у відповідь на запитання так тихенько, що ніхто нічого не чув, і вчителька також. Одне слово, мала свої сякі-такі трієчки…
Цю історію згадала, прочитавши розповсюджений у Фейсбуці її прихильниками пост громадської діячки – так вона себе позиціонує, – яка пише на теми виховання, точніше – про любов до дітей:Таня Солодка https://www.facebook.com/solodkatania
Та повернусь до онуки, яка виїхала з батьками до США і почала вчитися там уже в середній школі. Моя кузина, вчителька математики, позаймалася з нею додатково (все ж таки викладання англійською), і невдовзі вона стала кращою ученицею в класі. Нині такі ж найвищі бали демонструє у старшій школі.
Виникає закономірне питання: чого дівчинці бракувало тут, у Чернівцях?
Думаю? відповідь підкаже згаданий пост Тетяни Солодкої:
«Питаю Злату:– Який твій улюблений предмет у школі?
Каже: – Всі!
Отак одразу, без паузи на обдумати.
– Як це – всі?
– Всі, мам.
– А гурток?
– Також всі)
Бачить, що я трохи не зовсім вловила суть такої короткої відповіді – і продовжує :
– Хочеш, поясню?
–Та не те щоб хочу… Треба! Бо я справді не розумію, як це можливо.
Мала сміється, повертається до мене, щоб ми дивилися одна одній в очі, і каже:
– Дивись. Я люблю математику. У нас є вчитель, його звати Сорен. Він спочатку пояснює всім, а потім підходить до мене й питає: «Злата, ти все зрозуміла?»
Я кажу: «Ні».
Тоді він пояснює ще раз – але інакше. І знову питає: «А зараз?»
Я: «Ще не зовсім».
І він знову пояснює. По-іншому. І так – поки я не зрозумію. Тому мені цікаво, бо в такий спосіб я розумію все.
– Мені ще дуже подобається трудове. Там мене завжди хвалять. Кажуть, у мене гарна уява і що я маю талант створювати різні цікаві штуки.
Подобається урок данської – бо наша вчителька дуже мила. Вона уважна. Якось у мене був поганий настрій, і вона запропонувала мені своє яблуко. А потім написала тобі листа, щоб ти мене вдома підбадьорила. Знаєш як я про це дізналася? Бо коли ти прийшла мене забирати, ти вже про все знала. Це було перше, що ти мене спитала.
– Коли я займаюся кінним спортом, наша вчителька каже: «Relax and enjoy». Вона завжди наголошує, що головне – це розслабитися і насолоджуватися процесом! Що треба бути тут і зараз. Бути в моменті! Знаєш?
– Знаю, доця… Але я про це дізналася точно не в 11.
– А ще в нас є класна керівниця. Вона говорить із нами про різне – про наші емоції, про стосунки в класі, про ставлення одне до одного. Каже, що це важливо – відчувати себе частиною команди, а в команді всі одне від одного залежать тому емоції кожного важливі!
– І фізкультура мені подобається. Ми там багато рухаємось, але ще більше – граємо разом.
Звучить так, ніби справді можна полюбити всі предмети.
– Так! Бо предмет – це те, що приходить після вчителя. Якщо вчитель подобається – предмет стає улюбленим!
Вау!! Істина, доця. Істина.
Ця розмова сталася з донькою сьогодні. І вона настільки точно описує те, чим насправді є школа… і чим вона має бути.
Предмет – не першочерговий. Спочатку йде той, хто знайомить дитину з предметом.
Вчитель – провідник. Місточок.
Він може «заразити» любов’ю – або вселити відразу. До себе, до знання, до предмета. І часто – лише своїм ставленням. До дітей. А отже – і до власної роботи.
Те саме стосується і нас, батьків.
Суть не в тому, що саме ми говоримо, а в тому, якими ми є поруч із дітьми щодня – у рутині, у дрібницях.
Як дивимось. Як торкаємось. Як слухаємо.
Бо вже потім за всім цим іде зміст, який вони або будуть сприймати або ігнорувати…
Хоч би як ми старалися.
Знаєте, я теж хотіла б колись любити всі предмети в школі.
Я теж хотіла б, щоб мене хтось так… заразив любовʼю!
Але…
(автор Таня Солодка, взято із FB)
Людмила Чередарик, «Версії»
P.S. …Кілька років тому я ще намагалася керівникам освіти області під час чергової пресконференції поставити запитання, які мене хвилювали. Та вони мене і не зрозуміли, і не почули.
Совок незнищенний?
