Заслужений майстер народної творчості, відомий краєзнавець Іван Назарович Снігур веде далі розповідь про Чернівці сторічної давнини.
– Іване Назаровичу, минулого разу Ви розповіли про те, як одягалося чернівецьке панство 1913 року, звернули увагу на панські манери. Розкажіть, будь ласка, які традиції гостинності існували тоді у представників чернівецького «вищого світу»?
– На Буковині до Першої світової війни мешкали відомі австрійські аристократичні родини – графи, барони. Крім вищої титулованої знаті, до верхівки чернівецького панства належали й ті, в кого до прізвища додавалося «лицар фон»: за статусом вони відповідали шляхті. В одній родині могли бути і барони, і лицарі – як у сім’ї відомих Васильків, нащадків бояр Галицько-Волинського та Молдавського князівств. Знатні люди мали власні палаци, вілли. Вони приймали там гостей і самі відвідували родини рівних собі за соціальним статусом.
Мені доводилося багато спілкуватися з пані Ксенією Геровською, яка походила зі шляхетної родини, досить відомої в Австро-Угорській імперії. Це була прекрасно освічена людина, яка досконало володіла п’ятьма іноземними мовами, чернівецьке панство запрошувало її, щоби їхні діти удосконалювали знання мов. Вона відвідувала панів різного етнічного походження – німців, українців, євреїв, вірмен… Її запрошували на свята, побувала вон і в аристократичній родині Васильків.
У подробицях пані Геровська розповідала про святкування Нового року в родині Володимира-Сергія Залозецького-Саса. Доктор філософії Віденського університету, керівник державної служби охорони історико-мистецьких пам’яток Австро-Угорщини, він народився в сім’ї знаного хірурга Володимира Залозецького, на будинку якого в Чернівцях на вул. Руській, неподалік греко-католицької церкви, є меморіальна дошка. Дід Володимира-Сергія по матері, Михайло Пітей, був президентом Буковинського крайового суду і депутатом австрійського парламенту.
Крім кам’яниці в центрі міста, Залозецькі мали ще два просторі дерев’яні будинки в районі гори Цецино. На жаль, ці споруди не збереглися до нашого часу: 1940 року їх хтось спалив. Там був гарний сад, великий двір – у маєтку власники проводили час з весни до пізньої осені. У тому ж маєтку приймали знатних гостей, запрошували і своїх знайомих різного соціального походження. А взимку відзначали різдвяні та новорічні свята разом із гостями. Існував звичай: коли запрошені не мали власного екіпажу, за ними посилали транспорт ті, хто їх запрошував у гості – у візитці це було зазначене.
Пані Геровській подали запряжені двома конями панські сани зі зручним кузовом, які на Буковині називаються «залубиці». Гостю вже чекали господарі, й насамперед ознайомили її з власним музеєм народного приладного мистецтва. Володимир Залозецький був знаним меценатом, він фінансово підтримував народних майстрів, закуповуючи їхні вироби. Найкращі твори учнів Вижницької школи різьбярства опинялися в цьому музеї: вироби з дерева, металу, вовни, народні вишивки. А гроші мецената допомагали майстрам виживати.
Після оглядин музейної експозиції гостей запрошували до столу. Він був накритий в українському народному стилі. Страви подавалися в садгірській (або, як казали тоді, – садагурській) кераміці. Її вирізняв чудовий розпис. За столом панувала тепла атмосфера. Гості проводили в маєтку Залозецьких кілька днів.
Пані Геровська запам’ятала й те, як її приймали на свята в садибі відомого буковинського педагога, редактора й видавця Іларія Карбулицького. Новорічні свята він відзначав у славних Мамаївцях, неподалік Чернівців. Гостям не лише пропонували напої та наїдки, їх знайомили також із зібраними господарем витворами народних майстрів. Окрасою зібрання були чудові зразки буковинської вишивки й ткацтва. Еліта буковинських українців пишалася здобутками свого народу, вивчала їх, намагалася ознайомити з цією красою якомога більше людей.
– А які розваги найчастіше пропонували тоді гостям?
– По-різному чернівчани розважали своїх гостей. Одні – бесідою чи грою у власному помешканні, інші – прогулянкою садом. Власники рідкісних на той час автомобілів влаштовували поїздки вулицями міста та заміські прогулянки. А багато хто з чернівецьких панів везли своїх гостей на полювання. Буковинські ліси напередодні Великої війни кишіли дичиною, тож мисливцям було там справжнє привілля.
Біля Чернівців є село Бурдей, у нинішньому Кіцманському районі. В австрійські часи для мисливців там були влаштовані бурдеї – примітивне житло на зразок землянки. У них можна було обігрітися та відпочити після виснажливого ходіння з рушницею лісами та полями. Приїжджали туди аристократи та великі чиновники з Відня, інших австрійських міст. Велике панство найчастіше полювало на велику звірину. Поступово вистріляли всіх турів, які колись були символом Буковини. Серед мисливців цінувалися також оленячі роги, смакувало їм й м’ясо цієї благородної тварини.
Почесним трофеєм вважалася ведмежа шкура – полювання на цього звіра вимагало певних навичок й було досить небезпечним. Чималу небезпеку являв собою і дикий вепр, надто поранений. Вполювати його було непросто.
Гості зі столиці Австро-Угорщини та інших міст імперії приїжджали на Буковину полювати зазвичай на декілька днів, а то й тижнів. Їм дуже подобався такий відпочинок, до того ж серед панства він вважався престижним.
Відтак запрошення столичних гостей на полювання серед чернівецького панства набуло певного розповсюдження і сприяло кар’єрі тих чернівчан, які подібним чином здобували прихильність могутніх віденських покровителів.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
