З подорожних пригод до Росії…
1911 року в Чернівцях у видавництві політичного товариства «Руска рада» побачила світ збірка статей та оповідань під загальною назвою «Русини а москалі», де висвітлювалось багато аспектів тогочасних стосунків нормальних людей з «русским миром». Вони не втратили своєї актуальності й понині. Пропонуємо одну з таких оповідей, зберігаючи оригінальний стиль та орфографію.
НЕ ВІРИВ – АЖ ЗМІРИВ
(З подорожних пригод в Росію)
(А.Веретельник)
Вимріяний «рай».
Літом 1905 р. вибирав ся я до Києва, де мав попрацювати якийсь час в бібліотеці духовної академії. Про мій намір подорожі за кордон довідався мій сусід і добре знайомий Михайло Н., напів інтелігентний м о с к в о ф і л. Стрінувшись зо мною, заявив про велику охоту поїхати в моїм товаристві до Києва. Казав він, що ся подорож є горячим єго задушевним бажанням, золотою мрією. Начитавшись і наслухавшись від москвофілів нечуваних речей про російський «рай», тягнуло єго там, наче магомеданця до Мекки. Дуже бажав звидіти Росію.
І ми поїхали разом в Київ.
Мій сопутник радів невимовно, що їде в ту вимріяну Росію, почував себе щасливим і був знетерпеливлений. Коли сілисьмо у Львові в поїзд, він мало зі шкіри не вискочив так бажав скоро опинитися в Росії.
На першому кроці.
Опинились ми на першій російській станції Радивилів. Піддались ревізії і віддали до перегляду свої паспорти. Ледве ми опинились в ревізійній залі, а мій сопутник нагло змінив ся. В одну мить ясніюче радістю єго лице – посумніло, зробив ся неначе німий. А коли брусуваті стражники розкинули єго речі і шпурнули єму їх відтак під ноги цілком не пардонуючи, Михайло Н. ще більше посумнів чогось.
-Що се, якійсь воєнний дворець, чи що, що тут куди не повернись, то саме військо? – питав він мене, ждучи на паспорт.
Я пояснив, що це звичайна станція, та що це не військо, а жандарми, поліція і зелізничі урядники.
Вийшов червонопикий, з банькуватими очами, високий, широкоплечий, рудий ротмістр. Я попросив єго о скорший зворот паспортів. Запитавши о наші прізвища, він виніс нам паспорти, а віддаючи один мому сопутникови, запитав єго строгим громовим голосом, куди і за чим їде
На се неборачиско Михайло не відповів нічого, лиш поблід і затремтів цілим тілом. Ротмістр ще дужче вилупив на него свої баньки і повторив питання ще суворішим тоном. Михайло очевидно н е з р о з у м і в про що той питає і ікаючись, відповів дуже несміло ломаною кацапщиною:
-Я – руській…,, православний… в Києв….
Я поратував єго і відповів за него ротмістрові по російськи. Сей усьміхнув ся і відійшов від нас.
-Та то якісь татари, чи дикуни ті всі жандарми з своїм ротмістром – казав Михайло до мене з огірчинням, коли ми сиділи вже в буфеті.
-Ні, се Росіяни, «настоящі» Москалі – відповів я.
А чого-ж вони якісь такі брусоваті, страшні, тай лепечуть Бог зна по якому? – питав далі Михайло.
_Сі ще досить «делікатні» були – кажу я. – Заждіть, пізнаєте їх ліпше. А лепочуть вони не інакше, а тільки по російськи.
-Що ж се таке, що їх не розумію? –питає все ще затурбований Михайло.- Та-ж читаю «Галичин-а» і розумію, а він же писаний по росийськи?
Я сказав, що між читанєм москвофільської газети, а російською мовою є велика ріжниця, а Михайло каже до мене: – Знаєте, що вже на вступі Росия зробила на мене погане вражінь. У мене відійшла охота їхати далі…
Я трохи потішив Михайла, що в Києві буде інакше, і ми поїхали в дальшу дорогу.
Їхали ми III клясою і приходилось подорожувати з ріжними людьми, які по більших стаціях то висідали, то всідали до нашого вагона. Їхалисьмо отже з партією жовнірів, що їхали на далекий Схід на війну, з робітниками, купцями, богомольцями, а все переважно були Росіяни. Українців зустрічали мало. Правда, їхали ще з нами і нижщі чиновники з численними родинами. Подорожні Москалі попадались п’яні, виправляли авантури і взагалі поводились по грубіянськи, брусовато, так що зробили на мого сопутника дуже немиле і відразливе враження. Через цілу дорогу був він пригноблений, без гумору і мовчаливий.
Нарешті по 18 годинах їзди прибули ми одного ранку до Києва.
«Русская» гостинність.
-А знаєте, де ми замешкаємо? – запитав мене Михайло, коли ми спустились з двірця в місто.
А де-ж – кажу –в якому готелю?
-Е, то ви не знаєте, де тут можна танше як в готелю і порядно замешкати? – глузував з мене Михайло.
Де ж се? – питаю, а Михайло каже:
Раз казав мені Мончаловський (відомий русофільський публіцист, прим. авт.), що як коли заїду в Києв, аби ж ішов мешкати в «номера», на кватири до Михайлівського монастиря. Там дуже порядно, має бути, дешево і безпечно.
Пішли ми в той монастир. Мій сопутник був трохи веселіший і охоче ступав по вулицях славного Києва. І справді, в тому монастирі неначе в готелю, було чимало ріжних, більших і менших, чистесеньких кімнат. Чимало стояло порожних, бо є їх не мало. Пішли ми з одним послушником і вибрали собі досить гарну кімнату. Кімнату винаймалось з чаєм. Значить, в ранці і вечером давали пити по самоварови чаю. Мій Михайло незвичайно зрадів, коли почув, що за вибрану кімнату будимо платити за добу лиш по пів рубля. Він мало не скакав з радости. Положили ми в кімнаті свої клунки, а самі пішли в прийомну канцелярію.
Тут за столом сидів товстий, червонопикий, добре вгодований монах. Тип чисто московський з Орловської губернії, з малою рідкою, риженькою борідкою. Мав спітніле блискуче лице, з добродушним, але нещирими виглядом.
Послушник сказав єму, що ми вибрали собі кімнату, най прийшли умовитись і т.д. Монах зажадав у нас оказаня паспортів. Ми подали. Та ледви він повернув їх в руках і заглянув до середини, як підскочив мов ошпарений і ще дужче почервонів.
Ні, не можу вас прийняти на мешканє, – крикнув він до нас, віддаючи назад паспорти. – Ви заграничні, а заграничних нам приймать не вільно.
На таке, я звернув увагу монаха, що нині ми ніякі небезпечні люди, розказав ціль моєї подорожі, показав рекомендацію до київського митрополита Флавіяна. Але того всього було за мало для монаха. Він лепетав: «нєльзя» (не можна)!
І я повернув ся до виходу, а мій сопутник задержав мене і став просити монаха:
Всечесний атьоц – говорив він тутещньою кацапщиною, та прийміть нас, ми-ж свої люди… Ми православніє русскіє, приїхали на «отпуст», помодіт ся Богу в київських храмах.
Який там біс з вас «Русскій» – махнув монах рукою. – Як ви можете бути русскій, коли ви австріяк?
Михайло хотів доводити єму про свою «русскость», але монах відвернув ся від него і коли я був на коритари, зачув, як до Михайла крикнув він здоровим, громовим голосом:
-Кажу, що не вільно, так же не вільно, виносись «Вон!»
Мій Михайло вийшов на коритар з палаючими лицями, лютий і цілком зломаний.
-І де-ж ми поїдемо? – запитав він гірко.
-До готелю – відказав я і пустив ся до виходу. Та в тій хвилі вийшов за нами монах і загремів:
– Я вам ось що пораджу – підіть в городскую поліцію і попросіть, щоби позволили вам у нас замешкати, от тоді і прийдете до мене.
Я не хотів вже дивити ся на монаха, подібного радше на різника, як на ченця. Я хотів утечі далеко відси, щоби не бачити єго більше, був якійсь такий непривітний. Однак мій Михайло прийняв радо єго пропозицію і попросив, щоби позволив лишити в «номері» наші клунки, заки вернемо з поліції. Але монах і на се не згодив ся, і ми мусіли таскати ся з клунками по місті, на поліцію, бо мій сопутник конче бажав замешкати в «свято-михайловських номерах».
(продовження буде).
