або Несвяткові роздуми
З твоїм Днем Незалежності, Найдорожча! Насамперед – усіх причетних. Хто боронить свободу Батьківщини зі зброєю в руках, та їхні родини. І тих, хто зараз в окупації бережуть жовтосині прапори як найдорожчу святиню. Ризикуючи власною безпекою щодня і так само сподіваючись, що Велика Україна повернеться.
Але це свято унікальне ще й тим, що завжди спонукає до роздумів, у т.ч. й несвяткових.
Як-от, що на 34-му році життя молодої держави доводиться констатувати: для більшості світу вона все ще незнайомка, екзотична й химерна. Навіть після пекла останніх трьох років. Хоч і спонукали навіть дуже лінивих погуглити “Ukraine, history”, але не більше.
До речі, про history – чому недоук Такер свого часу настільки охоче розвісив вуха на пуйловську “лекцію”, маячню сивої кобили? Чому як не Трамп, то Віткоф періодично виголосять щось таке, від чого в українців вуха в’януть? А пресслужба Білого дому потім мусить викручуватися “не те, мовляв, малося на увазі”. Це коли фрази штибу “на Сході України історично були російські землі”.
Чому? Клясти американські (заодно британські, німецькі, китайські, індійські чи бразильські) невігластво й пофігізм можна, скільки завгодно, але вони – всього лише дзеркало. Дзеркало пофігізму українського, бо за весь час Незалежності ніхто – ніхто! – не займався на державному рівні промоцією українства.
Її справжньої, не кремлівської версії, величної минувшини, культури, мистецтва тощо. Нема й не було в нас цієї державної політики! З належними інституціями, фахівцями, фінансуванням, мережею симпатиків за кордоном, які би “хворіли” українським не менше, як рідним польським чи французьким. І палко доводили землякам: Мазепа дасть 100 очків уперед Де Голлеві, Сковорода крутіший від Вольтера, а Мері Шеллі поруч з Марко Вовчок нервово курить! Наприклад.
Ба, все це речі дуже пов’язані – наскільки добре тебе знають, настільки й поважають. І настільки ж вважають за потрібне допомагати тобі, чи ні, коли скрута. Якщо тобі самому байдуже до того, щоби про тебе дізнавалися більше, і за всі роки нічого в тому напрямку не робилося, то з якого дива сподіватися, що не буде байдуже комусь? І до твоєї багатющої культурно-історичної спадщини, і до твого болю – як не прикро й гірко.
Бо неможливо хотіти допомагати тому, про кого чув дзвін, та не знаєш, де він. Коли вся впізнаваність українського за кордоном зводиться до зовнішньої етноатрибутики. Це розкручують уперто й агресивно, бо на вишиваних варениках можна затовкти копійку, yes. Маркарова не дасть збрехати. A Пантелеймон Куліш, Хвильовий, композитор Березовський? – “What?!”.
За весь період з 1991-го й до сьогодні не знайшлося українського президента чи бодай дипмісії, які вперлися би рогом і наполегливо, роками, вливали до американських чи європейських вух свою історичну правду. Про первинність України-Русі й болотяну вторинну ніякість, про санскритську спадковість мови. А “язика” – як всього однієї з її говірок, північної недолугої. (Сама лише недавно дізналася, що Володимир Даль колись складав словник зовсім не російської мови, а “нарєчія” тієї, що на території західного сусіда – відчуйте різницю).
Та ще багато інших “про”, з яких на глобальному рівні формується імідж держави. Сучасну же шанують тільки тоді, коли вчасно подбала застовбити нішу знань про себе. Таких, як сама хоче. І не хоче інших, коли за неї хтось.
Замість того пожинаємо плоди повної відсутності вміння плекати своє – як очільників країни, так і дипкорпусу. Вже згадувана рестораторка-посолка Оксана “майстерно” поєднує історичне просвітництво з гастрономією – по стінах її закладу “Рута” у Вашингтоні розвішані портрети наших князів та гетьманів. Звести українство до рівня шлунка – це треба вміти.
Допіру за В. Ющенка відмовилися від дебільно блюзнірської традиції вручати в якості державного презента високим гостям гетьманську булаву. Сувенірчик на згадку про Київ! Символ влади країною, між іншим, яку так само зловісно символічно передавали чужинцям. Своїми булавами за Кравчука-Кучми могли похвалитися і Клінтон, і чи не всі російські посли. Промовистий показник розуміння власної історїї нашими державними мужами.
А потім дивуємося, що мужі закордонні з легкістю вирішують за нас, які території таки українські, а які, можливо, й не дуже… Нарікати треба, але в першу чергу на себе.
Втім, учитися теж ніколи не пізно, а ділитися знаннями про себе з іншими – поготів. Тим більше, що слово “незалежність” можна читати і як спонукання до дії, “не залежуватися”. З наполегливим тлумаченням свого, й не лише на рівні ентузіастів, бо навіть цілою їх армією державного підходу не заміниш. Діла не буде, конче треба, щоб у державі відбулася держава.
Людмила Пустельник, ФБ
Довідково: Людмила Пустельник – американська журналістка, яка колись працювала в Чернівцях кореспонденткою «Молодого буковинця»
