У суботу біля київського пам’ятника Тарасові Шевченку опозиція устами Арсенія Яценюка проголосила «народне повстання» просто з понеділка. Українці ще раз здивували світ: повстання зазвичай розпочинають, а не оголошують. Тим більше з конкретною датою – щоб дати владі час приготуватися до його придушення? Соціальна напруга в нашому суспільстві й насправді зросла до критичної межі: мільйони пограбованих людей відчули, що їх загнали у глухий кут, цивілізованого виходу з якого не видно. Україна вагітна вибухом – і він може статися раптово.
Щоправда, в нашому загалі значно більше радикалів на словах, ніж на ділі. Революції творить переважно молодь, а найбільш активна частина молодих українців уже виїхала за кордон. Решта отримала від бездарного Ющенка ефективне щеплення від особистої участі в масових акціях. На зміну розчарованому в лідерах поколінню «Помаранчевої революції» не встигли ще підрости майбутні радикальні руйнівники старого. До того ж, немає ні нових захопливих ідей, ні достатньо популярних політичних лідерів. Більшість українців звикла обирати між поганими і ще гіршими політиками, які вже так забрехалися, що віри їм не йме майже ніхто.
А суспільство радикалізується швидко, і частина політиків прагне очолити народний рух, відколи він спалахне. Поспішають, аби не запізнитися. Недарма нардеп Ляшко приніс під Шевченків монумент свої знамениті вила. Але щось ніхто не долучився до цього персонажа скандальної хронічки: не забула публіка його радикальних попередників на зразок Дмитра Корчинського. Ті виглядали значно войовничіше: роз’їзжали столицею на орендованих у кінематографістів стареньких бронетранспортерах, носили армійську камуфляжну форму і навіть здобували бойовий досвід у Придністров’ї та Кавказі. Куди Ляшковим вилам до БТРу «братчиків» Корчинського! Але епопея того «Братства» закінчилася пшиком, тож і сприймають у народі новітніх псевдо-радикалів зі скепсисом, вбачаючи в них епігонів віджилого і повністю дискредитованого руху.
Соціологічні опитування свідчать, що серед опозиціонерів набуває ваги лідер «УДАРу» Кличко. Але 9-го березня його не було поруч з іншими провідниками парламентської опозиції. Можливо, це тактичний хід: якщо влада почне переслідувати тих, хто закликав до повстання, Кличко залишиться на свободі. А переслідувати нинішні можновладці вміють. Позбавленням депутатського мандату тепер займається підконтрольний суд, і поняття депутатської недоторканості перетворилося на фікцію. До речі, це одна з причин, що підштовхує опозиціонерів до конкретних дій. Відчули, що час балачок завершується, а за свої слова можна й постраждати.
В Україні почалися серйозні тектонічні зрушення, які можуть завершитися справжнім політичним землетрусом. Старі методи влади, спрямовані на відволікання уваги суспільства від справжніх проблем, вже не спрацьовують. Мовне питання втратило свою гостроту, народ не повівся й на руйнацію пам’ятників – Леніну на Сході, а Бандері й Шухевичу – на Заході України. Нині йдеться вже про існування самої України, української нації як такої. Одні проголошують повстання, інші готуються до його придушення, а народ поступово пробуджується від сплячки. Він і вирішить долю держави.
Ігор БУРКУТ
