Буковина 1913 року була прикордонним краєм Австро-Угорщини. Дністер відділяв буковинські повіти від Хотинщини, що входила до складу Бессарабської губернії, і від Подільської губернії Російської імперії. А Прут – від Румунського королівства. У мирний час таке географічне розташування надавало чималий зиск мешканцям краю, через який ішла інтенсивна торгівля Австро-Угорщини з Росією та балканськими країнами.
Контрабандисти сто років тому – це шпигуни
Крім легальної торгівлі, тут процвітала ще контрабанда, на якій заробляли чималі гроші. Але й небезпека була великою. Карали контрабандистів суворо, і, щоб уникнути кари, дехто з них погоджувався співпрацювати зі спецслужбами – австрійськими чи російськими. Шпигунів у прикордонній смузі завжди вистачало, та напередодні війни їхня кількість значно зросла. Точилася справжня таємна війна, в якій виразно вигравала Росія. Саме її розвідувальні служби завербували блискучого австрійського офіцера Альфреда Редля, який очолював військову контррозвідку Австро-Угорщини і навіть став кандидатом на посаду начальника Генерального штабу всієї цісарсько-королівської армії.
Запис розмов, прихована камера, світло електричної лампи в очі – ідеї Редля
Уродженець Львова, він здобув чудову військову освіту і проявив надзвичайні професійні здібності. Першим у світі серед контррозвідників запровадив таємний запис підозрілих розмов (магнітофонів тоді не було, а звук записували на покриті воском валики фонографа). Саме полковник Редль впровадив до практики спецслужб зйомки прихованою кінокамерою. Велику увагу приділяв такій новинці, як отримання відбитків пальців підозрюваних осіб. Йому належить також ідея спрямовувати під час допитів яскраве світло електричної лампи прямо в очі допитуваного. Результати отримував надзвичайні. Йому безмежно довіряли і генерали, і навіть сам імператор. А дарма…
Керівник військової контррозвідки Австро-Угорщини працював на Росію
За великі гроші цей офіцер передав росіянам списки австрійських агентів, що дозволило їм знешкодити майже всю розвідувальну мережу противника напередодні війни. А своєму начальству клав на стіл дезінформацію, підготовлену російською розвідкою. Тому австрійці проґавили розгортання цілих корпусів противника на своєму кордоні. Натомість російські генштабісти, завдяки Редлю, знали мобілізаційні плани своїх ворогів і те, які операції запланував австрійський Генштаб на випадок війни з Росією та Сербією. Згодом ці відомості використали росіяни й серби, забезпечивши собі успіх у битвах 1914 року.
Досі навколо фігури Альфреда Редля залишається багато таємничого, починаючи з його походження та завершуючи мотивами зради. Досконало володіючи кількома мовами, він стверджував, що рідною для нього була «русинська». Втім, чимало дослідників вважає, що походив він не з русинської (тобто української) родини, а із сім’ї євреїв-вихрестів. На його русинському походженні акцентують лише російські історики, які вважають, що співпрацю з царською розвідкою Редль розпочав з ідейних міркувань – мовляв, стояв на позиціях москвофільства. Значно більше фахівців, спираючись на документи, стверджують: австрійського офіцера російські контррозвідники спіймали на гомосексуальних зв’язках під час його відрядження до Росії. До того ж Редль дуже любив гроші й звик до розкішного життя. Йому після вербування відразу виплатили суму, що дорівнювала грошовому утриманню офіцера австрійського Генштабу за десять років.
Російське консульство й австрійські чиновники, москвофіли та українські націоналісти
Але навіть такий цінний агент не міг замінити цілої розвідувальної мережі, яку послідовно сплітали у прикордонних районах російські спецслужби. У Чернівцях такою роботою, зокрема, займалося російське консульство, що перед світовою війною було розташоване на вулиці Панській (сучасна вулиця О. Кобилянської). Чимало уваги воно приділяло і пропагандистській діяльності, матеріально й морально підтримуючи місцевих москвофілів. А державні чиновники Австрії, на противагу росіянам, підтримували діячів українського національно-визвольного руху, які часто відвідували Чернівці, де друкували свої твори, заборонені в Росії.
Полковник Альфред Редль
Кордон: сто років тому, як ніби нині…
Чимало й простих людей у різних справах перетинало кордон – наприклад, торгівці худобою. А ще більше через кордон проходило заробітчан. Під час збирання врожаю російським поміщикам не вистачало робочих рук, тому вони широко залучали до роботи галичан і буковинців. Селяни не хотіли втратити заробіток і масово відправлялися у сусідню державу – хто легально, а хто і скрито, під покровом нічної темноти. До того ж росіяни самі допомагали їм: козаки-прикордонники віхами позначали броди на прикордонних річках. Але робили це не з мотивів доброчинності. На зворотному шляху ті ж козаки обдирали заробітчан як липку, вимагаючи хабара за повернення в Австро-Угорщину. Продажності вистачало й тоді…
Буковинці, які часто бували у сусідній Російській імперії, мали чітку уяву про цю країну, й серед них небагато залишалося справжніх москвофілів, до нестями закоханих у царські порядки. Українці бачили, що наскрізь корумпована російська адміністрація не лише вимагала постійних «подарунків». Вона майже відкрито підтримувала зухвалі дії чорносотенців, які намагалися викорінювати все українське. Крім цього, чиновники разом з чорносотенцями час від часу організовували єврейські погроми. Повсюдно в імперії домінувала російська мова, а «малороссійскоє нарєчіє» відверто зневажалося і висміювалося шовіністами. Звичайно, симпатій свідомих українців така політика викликати не могла. Натомість буковинські українці співчували своїм наддніпрянським братам і намагалися допомагати їм у збереженні рідної мови та культури.
Обидві імперії тягнули кожуха на себе
Кожна з імперій прагнула скористатися настроями громадськості у власних інтересах. На Буковині поширювалися російські видання, що ідеалізували стан речей у Росії. Ще більше тут виходило друкованої продукції москвофілів, яка переконувала місцевих українців, що ті є «частиною триєдиного російського народу – великоросів, малоросів і білорусів». Але вплив цієї примітивної пропаганди зменшувався, оскільки на початку ХХ ст. зростали освітній рівень буковинських українців та їхня національна свідомість. А з іншого боку державного кордону в українському середовищі теж поширювалося невдоволення шовіністичною політикою царизму. Цим намагалися скористатися австрійські спецслужби.
Таємна боротьба загострювалася. Що більше зростала напруга у міждержавних відносинах, то активніше працювала австрійська агентура в російському прикордонні і російська – в австрійському. Тимчасом сюди стягувалися війська, ремонтувалася і розширювалася мережа шляхів сполучення. Ще від 1907 р. у російській Бессарабії активно будувалися нові дороги для перекидання військ і накопичувалися запаси снарядів для артилерії на випадок війни. Тут концентрувалися значні сили. Австрійські ж сили на Буковині були відносно невеликими: 41-й піхотний, 22-й ландверний піхотний, 8-й уланський полки та частини 33-го полку польової артилерії. Ландверними в Австрії називали військові частини другого розряду, які тільки перед війною були переведені у війська першої черги. Уланські ж полки формувалися в Галичині: улани вважалися польською національною кіннотою, вони носили шапки, що нагадували чотирикутні польські конфедератки. Служили в уланах не лише поляки, але й галицькі українці.
Готуючись до війни, росіяни планували швидко розгромити й оточити австрійські війська в Галичині й на Буковині. Маючи передані полковником Редлем плани цісарсько-королівської армії, вони почувалися впевнено. Проте російський Генштаб не знав, що австрійське командування після виявлення зрадника перенесло розгортання своїх частин на 100-200 кілометрів західніше, ніж планувалося раніше. Щоправда, згодом це не вплинуло кардинально на нещасливий для австро-угорських військ початок бойових дій. До початку війни ще залишався час, і обидві сторони намагалися максимально його використати для зміцнення своїх позицій.
Долю народів вирішували у столицях, а населення прикордонних країв навіть не могло уявити, які випробування чекають на нього.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
