9 Травня 1945-го Олександр Коліснек зустрів у Берліні. Було це 68 років тому. Юний сапер не мав і 20-ти…
А сьогодні глухий ветеран Великої Вітчизняної , чи, як тепер називають, Другої світової, доживає віку на хуторі під лісом, куди практично немає дороги, у старенькій хаті без зручностей, без телефонного зв’язку, але із дощечкою, яка повідомляє, що тут мешкає ветеран війни.
Хоча на долю він не скаржиться: сподівається більше на Бога, ніж на людей. І надзвичайно радий гостям…
На фронт Олександр, 18-річний мешканець Тисівців, що на Сторожинеччині, потрапив після звільнення Буковини від німецько-фашистських загарбників. Воював на Першому Білоруському. Має чимало нагород, серед яких – ордени Червоної зірки та Слави, медаль «За відвагу». На жаль, поговорити з Олександром Тодоровичем не вийшло: він нічогісінько не чує. А слухового апарата в нього немає.
Зрештою, він не має не тільки слухового апарату, а й загалом нормальних, себто людських умов життя. Бо мешкає разом із сином – інвалідом-колясочником – на хуторі Горайца, куди взимку навіть машина заїхати не може. Довкола мочара, тож коли дощі – нема ні проїзду, ні проходу.
Тільки від початку нинішнього року сім’ю Коліснеків почала обслуговувати соціальна працівниця: відвідує їх двічі на тиждень. Навіть дрова на зиму батько з сином заготовляють самотужки.
– Втім, нині наше життя стало значно кольоровішим, – каже Олексій Коліснек, який понад десять років не може ходити. – Його не порівняти з тим, що ми мали раніше, до того, як сільські активісти на чолі з депутатом обласної ради Русланом Мельником взяли нас під свою опіку. Власним коштом вони протягли нам до хати воду, купили телевізор, холодильник, пральну машину, мені – квадроцикл. Та спершу «вибили» для мене коляску. Бо був у мене такий жахливий період, коли я весь час проводив на ліжку. А тепер час від часу мене ще й возять до лікарні в Чернівці.
Про екстрім чоловік говорить спокійно, нібито без болю і без пафосу:
– Однієї зими довелося нам з татом тиждень сидіти без світла. Ледь не позамерзали. І повідомити нікому не могли. Бо дороги нема, зрештою, тато і не дійде, і телефону нема, а мобільник розрядився… Після того випадку на хуторі поміняли електричні стовпи, тож так надовго світло вже не пропадає.
Історію життя Коліснека-страшого і Коліснека-молодшого щасливою не назвеш. Утім, крім Олексія, в Олександра Тодоровича є ще семеро дітей. Щоправда, старший син пропав безвісти десь у Росії – не повернувся із заробітків. А доньки, хоч і живуть у Тисівцях, але не навідуються до старого батька і хворого брата.
Олексію не поталанило ще більше. Після падіння з дерева, а це сталося саме на свято, його повезли до Чернівців до лікарні. Там прооперували. Та, як потім сказали київські хірурги, краще було б, аби його зовсім не чіпали, бо щось видалили не те. Одне слово, скільки потім дружина не возила чоловіка по лікарях – все дарма. Інвалід з горя запив. Жінка не витримала: забравши сина, покинула чоловіка.
…І вже майже 3 роки минуло, як під час повені 2010-го втопився син Олексія й онук Олександра Тодоровича. Хлопчина разом із другом пішов саме провідати діда й батька. Тіла хлопців знайшли, коли зійшла вода, аж під Волокою. Так загинула остання надія двох самотніх чоловіків.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
