Прем’єра «Літургії Іоанна Златоустого» Сидора Воробкевича відбулася у Чернівецькій обласній філармонії
Дослідники творчості багатьох українських митців часто нагадують такого собі Шерлока Холмса, який, користуючись хиткими зачіпками та власною інтуїцією, намагається розкрити таємниці майстра і відшукати його «скарб». От і багатовекторна творчість буковинця Сидора Воробкевича – це коштовна мозаїка, сегменти якої розкидані по всьому світу. Один з таких був нещодавно представлений чернівецькій публіці.
Композитор, письменник, поет, педагог, редактор часописів Буковини, художник – Сидір Ворорбкевич був воднораз православним священиком, що позначилося на музичній спадщині митця. «Літургію Іоанна Златоустого» виконав Академічний камерний хор «Чернівці» під орудою Надії Селезньової. Художній керівник і диригент хору поділилася думками про цю знаменну для культури Буковини події.
– Надіє, як виник задум виконати цей твір?
– До мене підійшов отець Микита (Сторожук) з нотами «Літургії» й запропонував виконати цей твір. Саме завдяки йому «Літургія» Воробкевича вперше прозвучала повністю. Тепер плануємо видати запис.
Концерт планувався не заради зовнішнього ефекту. Він пройшов у певному науково-практичному форматі й має перш за все історичну цінність. Відродження свого, національного – це завжди подвижницька справа. І зараз, у такий напружений час, це, як ніколи, актуально.
– Наскільки складний твір?
– Загалом він досить простий, але має свої труднощі. Одразу здивував незвичний виконавський склад: чоловічий хор плюс мецо-сопрано. Вперше я побачила таку п’ятиголосну партитуру. Порадившись із артистами хору, вирішила спробувати. Це бувризик, своєрідний експеримент – і, як показав концерт, вдалий.
– Особисто для вас «Літургія» Воробкевича – це початок відродження духовної спадщини композитора?
– Я ніколи не задавалася такою метою – підіймати пласт духовної музики Воробкевича. В мене є одна його «Літургія» для чоловічого складу румунською мовою. Наразі ми ведемо пошуки в архівах Львова й Відня. Так склалося, що на Буковині спадщиною композитора першим почав займатися Андрій Миколайович Кушніренко. Він натрапив на архіви Воробкевича, проте не заглиблювався в його духовну творчість. Час був такий… Кушніренко опублікував окремі духовні піснеспіви Воробкевича, при цьому інтерпретував їх з точки зору професійного хормейстера, зробив переклад канонічного тексту українською мовою.
– А ви вносили корективи до авторського тексту?
– Не хотілося щось змінювати, намагалася максимально залишити оригінальну авторську версію. Таке «компактне» звучання, як у партитурі Воробкевича, мені дуже імпонує, бо нагадує орган. Уже пізніше, у процесі роботи, я зрозуміла композиторський задум: для чоловічих голосів, які домінують, все написане дуже зручно, а жіночі – у «тьмяному» низькому регістрі звучать м’яко й «матово». У «Літургії» Воробкевич досягнув балансу між художньою красою, прагненням привнести неповторний буковинський колорит і церковним каноном. У своєму жанрі – це геніальний твір, найяскравіший взірець буковинської богослужбової музики.
– Як не парадоксально, але «Літургія» у стінах філармонії прозвучала винятково молитовно. На концерті вам удалося створити в залі особливу атмосферу – не світську, а церковну…
– Це те, чого ми найбільше прагнули. Після концерту в мене було відчуття, що я побувала на церковній службі. Це спільна енергетика, соборність…
– Особливо під час «Отче наш», коли слухачі встали для спільної молитви.
– Так, я «відчула» спиною цей момент. Багато що залежить від самої публіки. В залі було багато духовенства, віруючих людей…
– Що у планах?
– Розпочинаємо загальнонаціональний проект з відродження українського музичного мистецтва. Сама ідея належить диригенту симфонічного оркестру Йосипу Созанському, разом з ним будемо її втілювати. Важливо, що нас підтримала Віра Китайгородська, яка очолила нещодавно обласну культуру. І не тільки підтримала, а й подарувала оригінальну назву цьому проекту – «Жайвір і грім», яка, чесно кажучи, спочатку здивувала мене. Проте п.Віра пояснила її так: жайвір – це митець, який прагне до високих цілей, а грім – це різноманітні перешкоди, які виникають на його шляху. І саме в цьому протистоянні народжується щось нове. До речі, назва «Жайвір і грім» стала символічною для нашого проекту, адже самого Воробкевича називають «буковинським жайвором».
Тетяна КОГУТ, музикознавець
