На смерть окупованих прирекли 70 років тому червоні та коричневі

Україна в ХХ столітті пережила декілька страшних хвиль голоду, викликаних нелюдською політикою страховлад – червоної та коричневої. Найчастіше згадують голодомор 1932-1933 рр., потім голод 1946-1947 рр., від якого особливо постраждали наша область і сусідня Молдова. На Півдні і Сході України не забули і про голодний 1921 рік. Проте чомусь дуже рідко говориться про страшний голод, який розпочався на окупованій гітлерівцями території України взимку 1941-1942 рр. Його сімдесяті роковини виповнюються нині.

«Матка – курка, яйко, млєко!»

Якщо про цей голод і згадують, то, переважно, комуністи, щоби відволікти увагу української громадськості від організованих більшовиками трьох голодоморів. Ніби визнання спровокованого нацистами голоду в «Райхскомісаріаті Україна» здатне виправдати ще масштабніше знищення українського селянства вождями ВКП(б)!

Але забувати про злочини гітлерівського тоталітарного режиму у жодному випадку не можна. Необхідно ретельно досліджувати злочинну політику окупантів, детально вивчати її причини і наслідки. А вина за голодну смерть тисяч і тисяч невинних людей на окупованій території лежить не лише на гітлерівцях, свою частку відповідальності несе і сталінський режим. Адже саме він, попри хвалькуваті заяви про «непереможність Червоної армії», не зміг у 1941-1942 рр. зупинити наступ ворога. Противник захопив величезні простори, на яких до війни проживало близько 85 млн. людей. Була окупована вся Україна, тотальне пограбування якої планувалося Гітлером заздалегідь.

Відступаючи перед напором вермахту, радянські війська вивозили запаси продовольства, а що не вдавалося евакуювати, знищували на місці. Ніхто з партійних та радянських чиновників не думав тоді про українців, які залишилися на окупованій території, тож їх позбавляли елементарних засобів існування. Селяни намагалися зберегти необхідні запаси їжі, для цього кидалися гасити пшеничні лани, підпалені відступаючими червоноармійцями, хоч за це можна було дістати кулю від «захисників трудового народу».

Червона армія відкотилася, прийшов вермахт. Народна пам’ять зберегла вимогу німецького солдата: «Матка – курка, яйко, млєко!». Кінохроніка, яку знімали для мирного населення Рейху, зафіксувала епізоди грабіжницьких дій вояків вермахту, які ловлять і скубуть курей та гусей, ріжуть свиней, а потім з насолодою жеруть шматки смаженого м’яса. Німці із захопленням дивилися ці кінокадри й дякували фюрерові: Гітлер обіцяв нагодувати представників «вищої раси» досхочу і свою обіцянку виконав. Його солдати отримали право відправляти додому продовольчі посилки, й до фатерлянду пішли ящики з українськими салом, ковбасами, іншою смачною їжею. Кого в Німеччині обходило, що ці продукти виривали з рота українських жінок і дітей, прирікаючи на голодну смерть…

Окупанти використали колгоспно-радгоспну систему

Найстрашніше розпочалося, коли за справу взялися не дилетанти-мародери в армійських одностроях, а фахівці зі створеного у липні 1941 р. за дорученням райхсмаршала Ґеринґа товариства «Централь-Ост». Вони планомірно вилучали продовольство і вивозили його до Німеччини.

Гітлерівці взяли під свій контроль десятки тисяч колгоспів і радгоспів України. Окупанти відразу зрозуміли, що не варто руйнувати створену більшовиками колгоспно-радгоспну систему – цей ідеальний механізм для повного пограбування села. Збережено було навіть весь управлінський апарат колгоспів – з головами і бригадирами, агрономами, зоотехніками та іншими спеціалістами сільського господарства.

Мало того, гітлерівці залишили їм ті ж зарплати, що колгоспному начальству встановила радянська влада. А нещасні рядові колгоспники продовжували отримувати злиденну оплату за «трудодні». На Полтавщині, приміром, за один трудодень селянинові тоді давали по 460 грамів зерна та 54 копійки грошима. Як прожити на цей мізер?

Плани здачі сільськогосподарської продукції радянських часів окупанти також зберегли, проте до останньої зернини вигребли всі запаси збіжжя з господарств, окрім насіннєвого матеріалу.

Розпорядження нацистів грабувати українське село запопадливо виконували місцеві поліцаї та старости. За новими порядками на кожні 100 мирних громадян повинен бути один поліцай з місцевого населення. Як під час Голодомору 1932-1933 рр. село грабували місцеві партійні та комсомольські активісти, так і у 1941-1942 рр. подібним грабунком займалися тутешні прислужники окупантів. Цікаво би дослідити: скільки колишніх радянських активістів під час війни опинилося серед німецьких поліцаїв та інших колаборантів? Для збереження власної шкури вони були здатні прислуговувати будь-якій владі.

До того ж НКВС на окупованій території лишив розгалужену агентуру, одним із завдань якої було проникнення в окупаційні органи влади, щоби постійно сварити окупантів з українським населенням. Для цього агентів спрямовували насамперед у поліцію, аби вони своїми звірствами відштовхували мирних людей від можливої співпраці з нацистами. Та й без чекістських агентів серед колаборантів вистачало всіляких грабіжників і садистів.

Німецька влада стимулювала грабіж селянства, передаючи частину вилученого тим, хто це забирав. До того ж поліцаї були звільнені від сплати податків (досить великих), мали й інші привілеї.

За «стук-стук»– дещицю забраного

Українських селян визискували нещадно. Німецькі наглядачі навіть зазирали у торби тих, хто працював на колгоспному полі. І якщо знаходили там кусень білого хліба чи білі млинці, то били селян батогами – мовляв, найкращу їжу треба віддавати солдатам вермахту, «доблесним визволителям від іудо-більшовицького гніту».

Але їсти хотіли не лише окупанти. Вдень їжу забирали німці й поліцаї, вночі ж до хати стукали голодні радянські партизани. А що їм дати, коли винесено майже все? Й власні діти просять у матері їстоньки, не розуміючи, що в неї вже нічого не залишилося…

Коли ж партизанам давали продовольство, то хтось із сусідів міг «настукати» окупантам на «бандитських посібників». І не безкоштовно: гітлерівці платили зрадникам борошном, сіллю, горілкою – найбільш дефіцитними тоді товарами.

Тих, хто допомагав партизанам, окупанти знищували, їхнє майно забирали, і частку його виділяли також донощикам. Рано чи пізно партизани про це дізнавалися й карали «стукачів» нещадно, причому разом з їхніми близькими родичами – батьками, дітьми, братами і сестрами. Примара смерті нависла над українським селом. Люди вмирали: хто від голоду, а хто гинув від нацистського терору чи партизанської помсти. Звичайно, були ті, хто зумів пристосуватися до нової влади і навіть отримати від неї деякі пільги. Це перш за все колаборанти та їхні родичі, а також «фольксдойчі», тобто люди німецького походження або з якоюсь часткою німецької крові. Вони мали відчутні привілеї у порівнянні з простими українцями, яких окупаційні власті намагалися обідрати, як липку.

Свої знищили 100 тисяч своїх!

І все ж можливостей прогодувати себе селяни мали більше, ніж міські мешканці. Гітлерівці спочатку навіть не збиралися оселятися в окупованих радянських містах. Вони планували колонізувати Україну вихідцями з Рейху або «фольксдойчами» з інших країн, для яких мали збудувати нові міста, куди місцевому населенню вхід був заборонений. А існуючі міста прирікали на занепад і поступове вимирання. Сталін своєю політикою також посприяв нацистським планам знищення українських міст. З відходом Червоної армії на Схід вивозилися заводи і фабрики, а що не вдалося евакуювати, руйнували. Так було підірвано греблю Дніпрогесу, причому тоді, коли по ній ще рухалися колони радянських військ. Величезна хвиля пішла вниз, змиваючи на своєму шляху все. Власті нікого не попередили про майбутній підрив, тому жертви були страшні. За підрахунками сучасних істориків, від цього вибуху загинуло близько ста тисяч радянських людей – мирних мешканців та червоноармійців, які переправлялися через Дніпро.

Зруйновані підприємства та електростанції, затоплені шахти, підірвані портові споруди – це отримали гітлерівці у захоплених українських містах. Роботи у городян майже не залишилося. Й не тільки у робітників та інженерів знищених підприємств. Без засобів до існування опинилося чимало педагогів: окупанти масово зачиняли середні школи, технікуми, вищі навчальні заклади.

Представникам інтелігентних професій для виживання потрібно було іти на службу до окупантів. Але більшість цього не бажала. Як же їм рятуватися від голодної смерті? Переселятися у село, де ще якось можна знайти хоч трохи їжі. Або йти до того ж села і вимінювати там різні речі на продовольство. Багато городян обрало такий шлях. Але за ними полювали поліцаї: окупанти заборонили «спекуляцію», і спійманих «мішечників» могли навіть публічно повісити на острах іншим.

Міське населення почало вимирати від голоду та хвороб, неминучих при виснаженні людського організму. Якщо під час влаштованого більшовиками голодомору 1932-1933 рр. міське населення отримувало продовольчі картки, за якими можна було придбати їжу, то під час організованого нацистами голоду продовольча ситуація в містах виявилася значно гіршою.

Лише відчувши зростаючий спротив з боку городян, окупанти почали видавати їм продовольчі пайки. Втім, мізерні. Не лише страх перед озброєним підпіллям підштовхнув їх до цього кроку: нацисти почали вивозити українських робітників у Німеччину. Там «робітники зі Сходу» заміняли німців біля станків – своїх Гітлер відправляв на фронт. А людські втрати зростали, й «гарматного м’яса» не вистачало. Брали його не лише на фабриках і заводах, але й на полях та фермах. І в господарствах німецьких селян – «бауерів» використовувалася рабська праця «остарбайтерів». З українського села також повезли людей до Німеччини. Всього туди потрапило не менше 2 млн. 400 тис. вихідців з України.

Політика гітлерівських окупантів налаштувала проти них більшість українців. Навіть тих, хто зустрічав вермахт 41-го хлібом й сіллю. З’ясувалося, що нацисти не кращі від більшовиків, а в дечому навіть значно гірші. Вони знищували мільйони людей за їхнє походження, зарахувавши до «унтерменшів» всіх євреїв і ромів (циган). Від голоду та знущань в їхніх таборах померли мільйони радянських військовополонених. Окупанти масово вбивали підпільників, партизан і повстанців, страчували ні в чому не повинних заручників. Не менше 8 млн. мешканців України стало жертвами війни. Чимало з них уморили голодом нацисти, повторивши злочини більшовиків.

Пам’ятаймо!

1 response on На смерть окупованих прирекли 70 років тому червоні та коричневі

  1. Пане Боркут , можна хоч одне сер”йозне посилання по темі оцієї “ахінеї” котру ви тут вивалили ? Я був кращої думки про Вас. Краще б проаналізувли ось це :
    http://www.segodnya.ua/news/14289652.html

    Ps.
    Газету “Правда” за 1943 рік не пропонувати !

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *