Довгий час вітчизняна історична наука замовчувала справжні масштаби співпраці з окупантами населення захоплених гітлерівцями республік СРСР. Нині ж табу зняте, виходять дослідження цієї теми, друкуються документи. І все ж недослідженого залишилося чимало. Ми навіть не знаємо точної кількості населення окупованих гітлерівцями радянських територій. Цифри називаються різні – 73, 78, 80 млн. чол. та інші. А за кожною з них стоять людські долі, коли від зробленого вибору залежало життя цілої родини.
Головне в окупації – вижити?
Головне питання, що поставало перед людьми – як вижити в нових умовах? Хтось відразу взяв зброю до рук і пішов до лісу, аби боротися з ворогом. Інші долучилися до підпілля. Але переважна більшість намагалася знайти якесь джерело існування, щоби прогодувати себе й власну сім’ю. Для селян це була праця на землі, городянам же часто доводилося іти на роботу до окупантів. Дехто подався до села, інші залишалися у місті. Гітлерівці створювали у населених пунктах адміністративний апарат, у якому низові посади займали місцеві мешканці. Одна річ – робота в комунальному господарстві, зовсім інша – у службах обліку громадян. В останньому випадку працівник міг або вірно служити окупантам, постачаючи їм детальну інформацію для репресування земляків чи вивозу їх на роботи в Німеччину, або ж допомагати підпіллю, передаючи йому необхідні німецькі документи і коригуючи за його підказкою дані для окупантів. Підпільна діяльність була смертельно небезпечною: гітлерівці карали за неї нещадно.
Формуючи адміністративний апарат, окупанти шукали для роботи в ньому грамотних спеціалістів. Радянська пропаганда довгий час стверджувала, що нацисти знищували всіх комуністів. Насправді ж – лише тих, хто відмовлявся співпрацювати з ними. За неповними даними, на території УРСР гітлерівці вбили понад 46 500 комуністів, серед них партизанів і підпільників. А вижило більше. Окупанти вимагали від членів та кандидатів у члени ВКП(б) обов’язкової реєстрації в гестапо. Таку процедуру пройшли, за архівними даними, 21 872 комуністи. Їх попереджали: в разі якоїсь акції саботажу в місцевості, де живуть зареєстровані, вони негайно будуть страчені. Злякавшись подібної перспективи, 6756 комуністів рішуче відмовилося від своєї партійної приналежності. А ще 34 291 член партії знищив свої партійні квитки.
Серед заляканих німецькі спецслужби успішно вербували агентуру, яку засилали для виявлення підпільних організацій і партизанських загонів. Завдяки зрадникам-комуністам було знищено майже всю підпільну мережу в Дніпропетровській області, а у Сталінській (нині Донецька) області служити окупантам подалися 377 членів ВКП(б). Нацисти використовували мерзенних зрадників для створення псевдопартизанських загонів і підпільних організацій, затягаючи туди чесних людей і знищуючи їх.
На початку війни при відступі Червоної армії далеко не завжди вдавалося вивезти або знищити архіви радянських спецслужб. У руки гітлерівців нерідко потрапляли списки інформаторів НКВС та НКДБ. Тих викликали у гестапо чи СД і перевербовували, після чого «стукачі» постачали інформацію новим господарям. Дехто з них установив зв’язки з радянським підпіллям, якому повідомляв про німецькі плани, тобто провадив подвійну гру. Після повернення радянської влади їх до відповідальності не притягали, а надавали можливість «стукати» чекістам і надалі.
Усіх звали «колаборантами»
По-різному служили окупантам ті, кого назвали «колаборантами». Одні намагалися не завдавати особливої шкоди своїм співгромадянам, навіть допомагали їм. Інші ж задля особистого збагачення, бажання помститися або садистської насолоди нелюдськи знущалися з невинних. До створеної гітлерівцями допоміжної поліції в Україні записувалися десятки тисяч людей. До 2-3 тис. українців потрапили у допоміжну охорону концтаборів СС, зловісних «травників». Формували окупанти й фронтові частини під назвою «Українське Визвольне Військо», які брали участь у боях проти Червоної армії або в антипартизанських акціях. Загалом зі зброєю в руках гітлерівцям служило близько 250 тис. українців. А етнічних росіян – до 600 тис. Всього ж громадян СРСР, емігрантів, а також прибалтів та мешканців Західної України і Білорусії у збройних формуваннях ворога служило до 1,2 млн. чол. Цифра ця відносна: фюрер забороняв масово озброювати «расово неповноцінних», а його генерали, навпаки, намагалися залучити до участі у бойових діях якомога більше радянських громадян, щоб зберегти життя німців. Тож у документах вони свідомо занижували число «східних добровольців», аби зайвий раз не дратувати Гітлера. Частина західних дослідників вважає, що в німецькій армії, поліції та військах СС служило близько 2 млн. громадян СРСР. Документально це число не підтверджене.
Точно відомо лише, що гітлерівцям служило 155 генералів – етнічних росіян (більшість з них – білоемігранти), 10 генералів-українців (з них п’ятеро – емігранти), а також представники інших народів СРСР. Не завжди їхню національність удавалося визначити, особливо для вихідців з етнозмішаних родин або «вихрестів». Разом – близько 200, з них радянських громадян майже 50. Першочергово це вождь зрадників, радянський генерал-лейтенант, член ВКП(б) А.А. Власов, за прізвищем якого російських військових колаборантів називали «власівцями». Його заступник – генерал-лейтенант Г.М. Жиленков, колишній член Московського міськкому ВКП(б) і секретар Ростокінського райкому партії, який у РСЧА мав звання бригадного комісара. Начальником штабу власівської армії був колишній начальник штабу Північно-Західного фронту, безпартійний, радянській генерал-майор Ф.І. Трухін.
Окупанти формували військові з’єднання та частини на етнонаціональній основі, що підкреслювалося в їхніх назвах: Російська Визвольна Армія, Естонський легіон СС, штурмова бригада СС «Білорусь», Калмицький кавалерійський корпус тощо. Щоправда, бували виключення: Особливе з’єднання «Бергманн» з кавказців; Східно-тюркське з’єднання СС з мусульман; Добровольча дивізія СС «Галичина» з українців.
У німецьких військових частинах перші добровольці з числа радянських громадян з’явилися на самому початку війни й отримали назву «гіві» – скорочення від німецького «hilfswillige»(добровільні помічники). Їх спрямовували до тилових служб: допомагати на кухні, розвантажувати вагони та автомашини, працювати їздовими чи шоферами. «Добровільні помічники» посідали посади кравців, шевців, лимарів, ковалів, навіть зброярів. На передньому краї їм довіряли підносити боєприпаси або розміновувати підходи до бойових позицій і виконувати інші функції саперів. Згодом дали зброю й ті брали участь у боях поруч з німецькими солдатами. За штатним розкладом німецької піхотної дивізії від 2 жовтня 1943 р. до 15 % її особового складу формувалося з «гіві». Від Норвегії до Тунісу у складі Вермахту воювали вчорашні радянські громадяни. Що ж підштовхнуло колишніх червоноармійців до такої ганебної служби?
Насамперед, нелюдські умови існування в німецьких таборах для військовополонених. Психологи стверджують, що чимало людей від голоду втрачають здатність адекватно сприймати дійсність і задля їжі здатні на такі дії, які за нормальних умов спричиняють у них огиду. Частина полонених, погоджуючись служити ворогові, збиралася за першої можливості перейти на бік Червоної армії або партизанів. Але було чимало й таких, які одягали форму противника і брали зброю до рук з ідейних міркувань. Більшість з них складали ображені радянською владою – це репресовані нею або близькі родичі чи друзі репресованих, а також позбавлені власності чи життєвих перспектив через своє класове походження. Дехто так ненавидів сталінський режим, що бажав боротися проти нього хоч би й у лавах ворожої армії. Ці «ідейні борці» невдовзі зрозуміли фатальну хибність свого вибору, але шлях назад був закритий. Лишалося або самогубство, або відчайдушна спроба опору гітлерівцям. Тут їхні інтереси збігалися з інтересами тих, хто погодився служити окупантам, аби перейти на бік Червоної армії чи партизанів.
Влітку 1943 р. окупанти сформували з військовополонених і мобілізованого населення 1-у Російську національну бригаду СС під командуванням колишнього радянського підполковника В.В. Гіль-Родіонова. Її кинули проти білоруських партизанів, але партизанське командування встановило контакти з російськими есесівцями і запропонувало їм перейти на свій бік. Гіль-Родіонов погодився і, знищивши німецьких офіцерів та свій ненадійний елемент, бригада повернула зброю проти окупантів. Її перейменували на 1-у Антифашистську партизанську бригаду, а командиру присвоїли звання полковника і нагородили орденом Червоної Зірки. Невдовзі він загинув у бою, його долю розділила й більшість колишніх есесівців.
У німецькому полоні опинився й кореспондент військової газети Волховського фронту Муса Джаліль, відомий татарський поет. Щоби вирватися з табору, він погодився на співпрацю з окупантами і став військовим пропагандистом. Але створив підпільну організацію і почав готувати повстання полонених. Заарештований гітлерівцями, у берлінській тюрмі Моабіт писав антинацистські вірші. Після його страти «моабітські зошити» потрапили на Батьківщину і завдяки письменнику Костянтину Симонову були оприлюднені. А 1956 року Муса Джаліль посмертно став Героєм Радянського Союзу, ще через рік – лауреатом Ленінської премії.
За “моабітські зошити” Муса Джаліль посмертно став лауреатом Ленінської премії
Отже були зрадники, були й герої. Кожен випадок потребує детального розслідування всіх обставин. Далеко не завжди співробітники НКВС або військової контррозвідки «СМЕРШ» мали час його проводити. Не виключено, що тавро зрадника дотепер носить дехто із загиблих радянських підпільників, які вдаваною співпрацею з ворогом маскували свою боротьбу з ним. Відомі й протилежні випадки. У березні 1943 р. карателі з 118-го батальйону допоміжної поліції знищили білоруське село Хатинь із його мешканцями, причому живцем згоріло 75 дітей. Серед поліцаїв був колишній лейтенант РСЧА, уродженець Черкащини Григорій Васюра. Після війни видавав себе за учасника Руху Опору, став членом КПРС і потрапив на керівну посаду. Але його упізнали і у 1986 р. військовий трибунал у Мінську виніс карателю справедливий вирок. Подібних випадків відомо багато.
Потрапляючи у нелюдські умови, далеко не всі спромоглися зберегти в собі людське начало. Хтось сподівався, що «війна все спише». Дарма. Адже є ще суд історії. А головне – Суд Божий, на якому кожний відповість сам за себе.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
