Він обізвав мене «дурепою». Образив мене посеред площі, несподівано й несправедливо виливши на мене відро помиїв. За що? Його брутальні слова, написані чорним по білому, як чорна стріла в моїй душі. Він ще посміхається мені смайликом. Я ж хочу дати йому ляпаса, реально помститися віртуальному ніку. Мій екран світиться енергією гніву, вже не пальці, а серце стукає по клавішах.
Стоп! Треба заспокоїтися, вирівняти подих, переключитися, відійти від комп’ютера. Навіщо мені віртуальний Кіт, коли вдома є реальний, пухнастий, завжди готовий залізти мені на коліна й ласкаво потертися. Спокійно, думай про хороше! Візьми себе в руки – а краще в ноги – та надай їм наказ тікати подалі від цього інтернетного спілкування. Скільки часу витрачено в суперечках про добро й зло без реального вчинку!
Віртуальний та реальний світ. Сьогодні обидва складають наше життя, невід’ємні, як свідомість і підсвідомість. Яким з них володіємо? В обох ми народжуємося, навчаємося перших кроків, знаходимо друзів, помиляємося, дорослішаємо у бажаннях, шукаємо задоволення, потрапляємо в залежність, помираємо, натискаючи кнопку «вихід».
Коли людина каже: «Я залежу від реального світу», ви розумієте, що вона залежна від обставин життя. Коли ж говорить: «Я віртуально залежна», ви усвідомлюєте, що її залежність ґрунтується на задоволенні. Їх виділили чотири: гра, спілкування, інформація, секс. Комусь удається контролювати обидва світи, не потрапляючи в залежність, а хтось провалюється у світ віртуалу, як у воронку, що, ніби у казковому сні Аліси, пропускає тебе до Країни Чудес. Натиснув кнопку «вхід» – і полетів у чорну діру безмірного простору. Ні, віртуальний світ – це не чорна діра, це бермудський квадрат задоволення. І я не помічаю, як стаю духом комп’ютерної гри, де немає нічого реально твердого, відчутного – все умовне. У великій гамі реальних почуттів я обмежена «входом» і «виходом». Та буду чесною: щедро віддаючи душу віртуалу, я одержала багато гарних друзів, навіть коханих, і ворогів. Та доки я у бермудському квадраті віртуальних слів, світ реалу живе без мене.
В ньому немає подій, мною створених, немає картин, написаних мною, немає слів, що звучать моїм голосом. Немає результату спілкування з життям у Сонячній системі. Я навіть усвідомлюю, що віртуальний світ байдужий до мене, просто мені подобається в оточенні його духів жити ілюзією власної необхідності. Це не самотність у мережі – це задоволення в мережі, коли павутиння сплетене так вишукано, що ти не відчуваєш, як повільно заплутує тебе віртуальна пастка.
Наразі я натиснула кнопку «вихід», сіла писати ці рядки, доводячи собі, що я не дурепа, що мені вистачить мужності не сперечатися з кривдником, розгорнутися та піти в реал.
Там мені посміхаються насправді, а не формальним смайликом. Там мене реально візьмуть за руку, подарують теплі обійми, поглянуть в очі й зрозуміють. Лише в реальному житті можна збудувати дім, народити сина, посадити дерево. Віртуалу залишимо проекти, фантазії, ілюзії та мрії, нехай він рахує рейтинги успіхів і поразок. Сьогодні й зараз треба реально творити своє життя, тому що можна не встигнути: будь-якого моменту там нагорі можуть натиснути кнопку «вихід».
Анна СКОРКО, художниця, Чернівці-Прага
