Жага знань допомогла не зламатися у житті.
Олег ДАНАЛАКІЙ, головний інженер Чернівецької філії ПАТ «Укртелеком», – один із небагатьох справжніх чоловіків, які знають ціну життю і любові та не мають вдома пролежаних власним задом диванів. Він із тих, що не теліпають язиком, а обертають світ, як переконує відома реклама…
513 стрибків з парашутом, другий дан і звання майстра спорту міжнародного класу з карате та кандидата у майстри – з велоспорту. Медалі «За відвагу» та «За бойові заслуги», орден Червоної зірки. Дипломи перекладача з французької мови і кандидата технічних наук, а також 9 патентів.
Його життєвий досвід вчить найголовнішому – ніколи не здаватися і захищати найцінніше. Скористаймося його безцінними рецептами.
Про парашут, карате і дорогу до Афгану
– Моє життя почалося у Чернівцях, в будинку 10А на вулиці Київській. Батько був військовим, тож сім’я об’їздила чи не увесь Союз, від підмосковних Люберців до Далекого Сходу. Школу і технікум я закінчив у Севастополі,там же навесні 1982-го призвали до радянської армії. Наш полк відправили до Джеказгану (Казахстан), де проводили військові навчання на виживання. За результатами цих навчань сформували роту, яку восени відправили до Афганістану. Туди відбирали найкращих. Я на той час вже мав 386 стрибків з парашутом, дан з карате і звання кандидата в майстри спорту з велоспорту. Як я «назбирав» такі заслуги? У нашій «учебці» частенько були всілякі перевірки і «показухи», а реально стрибали з парашутом лише шестеро солдатів, одним з яких був і я. Доводилося відпрацьовувати «за того хлопця» двічі, а то й тричі на день, бо ж генерали знизу не бачили облич у небі. Карате я займався ще у школі, і навіть їздив до Талліна на всесоюзні змагання. Головним суддею змагань у нас був Тадеуш Касьянов, а ще в журі сидів Талгат Нігматулін (обидва – «зірки» першого радянського бойовика «Пірати ХХ століття», професійно займалися карате і рукопашним боєм – ред.). Тоді я нічого не виграв, зате на «зірок» зблизька подивився. А на велосипеді просто любив кататися…
Про кулі, ордени і комуністичну партію
Перші два тижні в Афгані ми охороняли водосховище, нам робили необхідні щеплення, читали інструктажі. Потім нас перекинули в місто Газні на шляху до Кандагара. У цьому місті жили пуштуни (народність в Афганістані – ред.). Вони не визнавали ні афганців, ні пакистанців, але заробляли на війні тим, що через їхні гори проходили каравани з продуктами, зброєю, наркотиками. Нашим завданням було знищувати каравани зі зброєю чи військовими. Особливістю пуштунів було те, що вони билися до останнього і ніколи не здавалися в полон, тому «легких» боїв з ними бути не могло…
У мене в Афгані з’явилася звичка потирати руки, коли нервуєш. Так робив наш командир на прізвище Воропаєв, якщо завдання було надто складним. Тоді ми вже знали, що йдемо на «м’ясорубку». Одного разу наш командир врятував мені життя: я вперше в Афгані їхав на БМП і раптом почув, як краплі дощу тарабанять об залізо. Від подиву (дощ в Афгані!) я різко смикнувся подивитися, аж раптом Воропаєв так само різко відтягнув мене від люка: «Це кулі, дурню! Це засідка!». Пізніше, за один із таких боїв із «засадними» пуштунами, мене нагородили медаллю «За відвагу». За те, що ми «взяли» караван із обладнанням для ракетних установок, які збивали реактивні літаки, маю ще й медаль «За бойові заслуги».
За що я отримав орден Червоної зірки? Я не люблю про це розповідати, прочитайте самі в орденській книжці… Нас було 83 молодих хлопців (у свої 20 я був одним із найстарших за віком (!) і мене призначили заступником командира)… Із завдання повернулося лише 36. Тоді ж загинув і наш командир Воропаєв і мені довелося виводити усіх, хто залишився живий… Пройшовши усе це, я дослужився аж до… старшого сержанта! У комуністи мене, щоправда, не прийняли, сказали: «Не достойний!». Чому так? Одного разу наші розвідники випадково помилилися і у військовій операції щось пішло не так. Ніхто не був винен, спрацював «закон підлості», Але почався «розбор польотів», начальника штабу розжалували і відправили назад в Союз, а нашу роту розформували…
Про військові будні і магнітофони «Шарп»
Чи була в Афгані «дідівщина»? Я би це так не називав. Особисто носив сигарети і виконував усі доручення командира, але це було не з примусу, а добровільно. Командири мали безцінний досвід, нам треба було вчитися і вчитися. Мені дуже допомогла філософія карате, яка сповідує повагу до старших за віком і званням. На війні так і має бути, керувати має хтось один, не так, як зараз: хто в ліс, хто по дрова…
Армійський побут тоді теж був ніякий, м’яко кажучи. Поверталися із завдань брудні і з вошами, одяг виварювали з хлоркою у бочках від солярки. З водою було погано, з постачанням теж. Коли моя форма геть зносилася, один із хлопців зняв новий акумулятор з машини і я обміняв його у місцевих на новий одяг. Усі тамтешні мирні жителі фактично виживали із спекуляцій і контрабанди. Найбільшим попитом користувалася валюта і тодішня новинка – магнітофони «Шарп». Дехто примудрявся привезти з Афгану немалі капітали.
Про хімічну зброю і сортування трупів
На війні я відчув на собі, що таке хімічна зброя. Ми спускалися в печеру і я випадково наступив на міну. Далі нічого не пам’ятаю, до тями прийшов уже в госпіталі. Там не могли визначити, що ж то таке, відправили до іншого, і так пів Союзу об’їхав. Чим отруївся, досі не знаю: після вибуху шкіра була ніби вся подряпана, ті подряпини сильно чухалися, а потім буквально «розцвітали» (набрякали і лускали, немов великі бульбашки). Але це минуло.
Іншим разом отримав поранення у хребет… Дорогу до госпіталю не пам’ятаю, очі відкрив у реанімації. Бачу: на сусідньому столі хлопцеві відрізають пальці рук… Потім я писав листи його дівчині, мовляв усе в нього добре, приїде живий-здоровий…
Усіх ходячих у госпіталі ночами піднімали «оформляти груз-200». Це означало, що трупи треба було сортувати на тих, хто має обличчя (їх клали у цинкову труну з віконечком), і тих, хто не має (їх клали у повністю закриті труни). Потім труни вантажили і везли в аеропорт. У той момент нічого не відчуваєш, було таке враження, що це не з тобою…
Ще у нашому госпіталі був дуже дивний хлопець. Він вибірково приходив перед випискою до деяких солдатів і просив у них… автограф на пам’ять. Усі ті, у кого він брав автограф, з війни не повернулися. Один рядовий чомусь відмовився залишити автограф. Дивний хлопець подивився на солдата і сказав: «На жаль, ми тебе більше не побачимо». Літак із тим солдатом збили…
Про термобілизну як засіб від «дурки»
Демобілізували мене 1985-го, тобто воював майже три роки. Як можна це витримати і не «звихнутися»? До армії, я не пив і не палив, а там навчився «знімати стрес». Щастя, що наркотики спробував лише один раз і то, коли на дембель відправляли. Ми тоді всі «курнули» анашу перед відльотом. Прокинулися, коли літак приземлися в Ташкенті. Які ми тоді були щасливі! Навіть літак той усередині весь порізали на сувеніри на пам’ять. Перші місяці «дах зносило», з порожніми руками ходити не міг (в Афгані вулицями ходили зі зброєю задля власної безпеки), був надто нервовий і «дьорганий».
Що мене втримало від «дурки»? Те, про що я мріяв на війні… про термобілизну. Ми постійно піднімалися в гори і спускалися вниз, а це – постійний перепад температур: в долині жарко, на вершинах холодно. Дискомфорт страшенний! І мені дуже хотілося повернутися додому, щоб придумати такий одяг, який би нагрівався і охолоджувався залежно від висоти й температури. Тому я вступив до інституту, почав працювати і дослужився до головного інженера заводу «Парус», що в Севастополі. А це 20 тисяч підлеглих, робота в три зміни, розробка і випробовування бойової системи «Омнібус» для підводних човнів.
Про підводники і найкращий день народження
Підводні човни – це моє! Взагалі-то я цілком серйозно хотів податися в космонавти, але після Афгану мене не взяли за станом здоров’я. Тоді я подумав: «Плаватиму на підводниках, вивчу підводний світ. Зрештою, там, як і в космосі, темно і нічого не видно!». Наші човни випробовували на Далекому Сході від Владивостока до Камчатки. Навіть свій найкращий день народження зустрічав під водою: тоді «на мою честь» спустили на воду човен, «наплавали» понад 150 кілометрів і влаштували стрільби з глибини 400 м! Стрільби вийшли на відмінно: ціль була на відстані тих самих 150 кілометрів, а ми помилилися в розрахунках лише на десятки метрів, що для таких відстаней – мізер! Уявіть лише, який тоді був рівень вітчизняної науки!
Після випробувань нашу групу відправили додому, але моя цікавість і жага пригод не дозволила мені поїхати просто так. Нас водили до вулкану Авачі (один із найбільших вулканів Камчатки – ред.), але на кратер піднятися не дозволили. Ну як це так? Я не вгамувався і з іншою групою піднявся на кратер Мутновського вулкана висотою понад 2 тисячі метрів! Ну, гейзери – це «класика жанру», це нецікаво. Тому мене окремо від своєї групи «понесло» в Долину смерті (міфічна аномальна зона в басейні річки Вілюй в Якутії – ред.). Там дійсно купа кісток і трупів тварин. Вчені кажуть, що вони отруюються сірководнем. Потім я подорожував пароплавом до Хоккайдо, проїхав усією Байкало-Амурською магістраллю аж до Москви, та ще й на літаку до Севастополя летів разом із Софією Ротару. Загалом це були чудові часи, допоки не настали круті дев’яності…
Про кримінальних авторитетів, президентів і капітанську рубку
90-ті роки в Криму – це окрема розмова. Наш завод перестав творити і будувати, натомість ми стали різати на брухт і продавати кораблі і підводні човни. Працювати без «даху» було неможливо. Щодня з моря витягали кілька «пачок» – зв’язаних мотузкою 5-6 трупів. Їх складали у вантажівку і закопували на цвинтарі у безіменних могилах, не розбираючись, хто і за що вбитий. Місцеві кримінальні «авторитети», яких я знав, – Євгеній Поданєв, брати Башмакови, Костя Грек та інші говорили, що день пройшов марно, якщо трупів немає. Бачив і «сходняки» злодіїв у законі, і розборки, і хабарі… Міліція теж більше скидалася на бандитів. У Севастополі нею керував генерал-лейтенант Бєлобородов. Нам довелося «подарувати» (віддати безкоштовно) його доньці корабель водотоннажністю 30 тисяч тонн. Можете собі уявити вартість тодішніх «угод» і масштаби контрабанди, якщо цей «кораблик» загружали так, що він приставав до причалу лише на 3-4 метри вище від ватерлінії!
Одного разу нам на утилізацію привезли флагманський крейсер. Той самий, на якому Михайло Горбачов і Рональд Рейган підписували договір про скорочення ядерної зброї в Рейк’явіку! Я дізнався, у скільки оцінили капітанську рубку, заплатив у касу гроші і забрав рубку… до себе на дачу. Шкода, аби від історії геть нічого не залишилося. Там вона стоїть і нині…
Я приїжджав у Криму, коли туди Путін навідався із отим великим концертом, бачив ті обличчя… На моїй дачі, на тій самій рубці стояли російські військові і тримали на прицілі військову частину навпроти. Щоправда, на дачі нічого серйозно не пошкодили. Зараз там усе спокійно. Крим уже не наш, це написано на тих обличчях, які я бачив… До речі, коли був у Севастополі на цвинтарі, із цікавості пішов подивитися на могилу Януковича-молодшого. Хотів переконатися, що то справді він. Між іншим, похований поруч із відомим кримінальним авторитетом 90-х Євгеном Поданєвим.
Про повернення до Чернівців і все ту ж термобілизну
До Чернівців я повернувся за сумних обставин. Так сталося, що загинула моя дружина… Раніше загинув мій батько, а потім ще й дочка. У мене майже не залишилося рідних людей… Замолоду моя дружина вчилася разом із нині покійним Сергієм Вишняковим (колишнім начальником фінуправління області) та Теофілом Бауером. Саме вони і запропонували мені повернутися до «тихих» Чернівців із неспокійного Криму.
Своє чернівецьке життя я почав із… спеціаліста відділу субсидій, але це було не моє. В один із таких неприємних моментів я згадав про здані ще в Севастополі кандидатські мінімуми. В університеті сказали, що я повинен їх перескласти. Я маю диплом перекладача з французької, але технічну термінологію довелося вивчати заново. Із спеціальністю було легше, бо мав уже запатентовані наукові розробки: термоелектричний термостатуючий пристрий для комп’ютерних процесорів та елементів твердотільної електроніки. Пам’ятаєте про термобілизну в Афгані? Ця ідея мені дуже допомогла з висотомірами. Коли почалися проблеми у Нагірному Карабасі, виявилося, що багато літаків розбивається у горах через те, що прилади погано «вловлюють» перепади висот. І от ці нові висотоміри «орієнтувалися» за температурою, внаслідок чого аварійних ситуацій стало менше. За тим же принципом залежно від глибини регулюється і робота ліхтарів у шахтарів… Зрештою, я перейшов працювати в «Укртелеком», торік захистив кандидатську дисертацію і маю вже 9 патентів і 28 наукових робіт, які використовуються не лише в Україні, але і в Болгарії, Польщі, Чехії та Росії. Нині я працюю над новими дослідженнями, які фінансує Інститут прикладної фізики в Москві. Можна закидати мені відсутність патріотизму, але Україні наука чомусь не потрібна – грошей не дають.
Про любов, страх, Бога і ціну пам’яті
Який я в побуті і чи важко зі мною жити? Це краще запитати у моєї нинішньої дружини. Я намагався знайти таку ж «безбашенную» (ну перекладіть, якщо можете J), а натрапив на ту, яка мене «врівноважує». Дуже навіть непогано вийшло, як на мене. Головне, вона розуміє мої захоплення, прощає мої слабкості і типову «чоловічу сліпоту»…
Моя дочка Леся – справжній боєць. Я її спеціально не виховував так, вона сама… Вона може вижити в будь-якій ситуації. Ніколи не задавала мені жодного зайвого запитання. Вірна до безтями. Будь-кого «порве» за своїх близьких. Вона – супердонька!
Зрозуміло, що таке життя гробить здоров’я. Але навіть після інфаркту я продовжую випробовувати себе. Цікаво, які можливості має людський організм. От влітку на Говерлу виліз без проблем! Ходжу на стадіон, граю у футбол. Увесь матч поки важко відбігати як раніше, але вже повноцінно відпрацьовую більше тайма.
Чи є щось таке, чого я боюсь після всього пережитого? Напевно, ні.. Загибель батька, дружини, доньки страшніша за трупи в Афгані, Долину смерті чи бандитські розборки. Життя забрало у мене почуття страху. Я знаю, скільки коштує людська пам’ять. Це мої головні уроки…
Останнє запитання? Точно останнє?…Та я вам і так розповів більше, ніж священику. До речі, в Бога я вірю, бо в моєму житті є речі, які важко пояснити… Про що я мрію тепер? Будете сміятися, але в космос все ще хочеться! Ну, або квиток на Марс придбати…
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версій»
