а отже про страх, біль, заціпеніння та внутрішню силу
Зауважу, що блекаут (англ. blackout) — це не тільки системна аварія в енергосистемі, що супроводжується масовим відключенням споживачів. Це водночас і раптова втрата свідомості, переважно через низький рівень кисню в крові…
Чому хочу розповісти про нову книгу Любка Дереша «Погляд Медузи. Маленька книга пітьми»? Бо читачу варто про неї дізнатися. Адже належить до тих книжок, після яких не можеш просто закрити останню сторінку й піти далі. Вона торкається дуже глибоко. Цей роман змусив мене зупинитися й подумати про речі, які часто ховаєш у собі: страх, біль, заціпеніння, що прийшлb разом із війною. Але водночас — про внутрішню силу, яка дозволяє це пережити. Тож я дуже вдячна друзям і продавчині з книгарні, які порадили її мені. Та й узялася за написання цієї рецензії, бо дуже закортіло поділитися: так, це складний текст, але він вартий того, щоби не пройти повз. Тим паче, що за жанром — це психологічно-філософський роман.
Книга 40-річного письменника говорить тихо, але точно. Прочитання залишає по собі тривкий емоційний осад — як мовчання після істини.
Роман був опублікований торік у львівському Видавництві Анетти Антоненко. За обсягом твір має (всього чи аж?) 196 сторінок, які, пробачте, «проковтуються» миттєво, та післясмак залищається дуже надовго… Бо нелегко витримати погляд, що паралізує душу – «Погляд Медузи». Та автор ставить тобі майже екзистенційні питання, ведучи шляхом глибинного розуміння. І ти починаєш зрештою усвідомлювати, що людина – це унікальна духовна істота, здатна до ВИБОРУ власної долі.
У центрі роману – події 2022 року: війна, блекаути, сигнали тривоги служать не більше ніж тлом для глибокого занурення у психологічний досвід втрати, страху, внутрішнього паралічу й болісного пошуку світла посеред темряви. Це не твір із готовими відповідями, радше запрошення до складної, але неминучої мандрівки у глибини свідомості. Там, у темряві, кожному доведеться самостійно знайти свій спосіб захисту, свій «дзеркальний щит».
У центрі роману — група друзів, які намагаються впоратись із внутрішнім болем та переживаннями на тлі повномасштабної війни. Їхній відносний спокій порушує несподіваний дзвінок від Славка — товариша, який повертається з фронту з важким пораненням. Спілкування з ним стає тригером, своєрідним пусковим механізмом для глибокої внутрішньої кризи, що змушує кожного подивитися в обличчя своїм страхам, сумнівам і травмам.
Щодо сюжету дійства, то коротко його можна викласти наступним чином. В основі історії — стосунки давніх друзів, які по-різному переживають психологічну травму, отриману на війні їхнім шкільним товаришем.
Колишній львів’янин Лесь — викладач-літературознавець, який багато років живе у Києві. І це саме його близький товариш Славко, з яким Лесь товаришує ще зі шкільних часів, демобілізувався, отримавши поранення під Ізюмом, і нині проходить реабілітацію у Львові. Натомість Лесь від початку війни залишається у тилу в Києві, продовжуючи викладацьку роботу і принагідно волонтерячи. Провідавши пораненого товариша у Львові, він розуміє, що Славка дуже змінив фронт. І хоч Славко відкрито й не осуджує Леся за те, що той не воює, та вони обоє відчувають, що давня дружба вже неможлива.
Втрата товариша дуже боляче б’є по Лесеві: він відчуває на собі великий тиск провини та страх суспільного осуду через те, що не бере участі в бойових діях. Потреба чесно розібратися в собі штовхає Леся до відвертої розмови зі самим собою на сторінках щоденника. Ланцюжок асоціацій веде Леся до спогадів про студентські роки. Ті роки, коли вони разом зі Славком, були удвох наївно закохані в одну дівчину — молоду художницю Катю, котру поза очі прозвали «Медузою».
Відтворюючи у своєму щоденнику події початку двохтисячних, Лесь віднаходить підстави для розуміння, ким є він сам і якими повинні бути його роль у суспільстві та вклад у перемогу.
Автор осмислює стан своїх героїв через античну метафору — погляд Медузи, що паралізує не тіло, а душу. Вони постають перед моральною дилемою: залишатися в закам’янілому стані чи наважитися на самопізнання і прийняття болю. На кону — здатність відчувати, жити й любити у світі, що руйнується. Чи зможуть вони витримати погляд Медузи й не перетворитися на камінь?
Емоційна вразливість героїв, схильність до рефлексії, але водночас відчайдушне прагнення зберегти себе, роблять їх надзвичайно впізнаваними для читача, особливо в умовах колективної травми. Запам’ятовуються ці персонажі не яскравими вчинками, а щирістю внутрішніх зламів. Вони не прикрашені героїзмом, навпаки, часто розгублені, вразливі, суперечливі, одне слово, живі.
У романі «Погляд Медузи» українського постмодерніста Любка Дереша порушується низка глибоких тем, які відгукуються в читачеві з особливою емоційною силою. Основною серед них є тема психологічної травми, спричиненою війною, й наступного емоційного заціпеніння.
Автор занурюється в дослідження стану, коли душа втрачає здатність відчувати — не з байдужості, а через біль такої сили, що він паралізує людину зсередини. Цей стан не потребує прямого опису — він присутній сам по собі, проникає в найтонші деталі: у тишу, у зірвані дзвінки, у внутрішні діалоги персонажів. Основний меседж роману звучить органічно й переконливо, оскільки базується на справжньому досвіді покоління, яке пережило катастрофу.
Другою ключовою темою є переосмислення міфу про Медузу Горгону. Дереш подає її не як чудовисько, а як жертву насильства, яка перетворилася на символ того, як біль може стати зброєю. Це прочитання надає твору глибокого гуманістичного звучання й дозволяє побачити в метафорі погляду Медузи відлуння особистого болю кожного, хто пережив травму. Міф інтегрується в роман органічно, не як декоративний елемент, а як інтерпретаційна лінза.
Ці теми розгортаються без надмірної риторики, без прямолінійних суджень. Вони не декларуються, а розкриваються у деталях, настроях, психологічних нюансах. Завдяки цьому роман сприймається не як моральна лекція про тих, хто воював і не воював, а як внутрішній досвід, у якому правда звучить тихо, але глибоко.
Сюжет «Погляду Медузи» розгортається не в традиційному лінійному руслі, а швидше як мозаїка внутрішніх станів і подій, зшита з фрагментів пам’яті, емоційних спалахів і роздумів. Ця нефіксована структура цілком виправдана жанрово й тематично: йдеться ж не про зовнішню дію, а про внутрішню подорож крізь травму. Темп оповіді повільний, зосереджений, споглядальний. Історія не «тече» у звичному сенсі — вона радше просочується, як біль, у свідомість читача, і вимагає співпереживання, а не пасивного спостереження. Сюжетних дір немає, однак слід розуміти, що роман не ставить собі за мету чітко вибудуваний конфлікт з кульмінацією й розв’язкою. Його сила — у відмові від класичних структур заради глибшої, психологічно вмотивованої цілісності. Певна фрагментарність стає художнім прийомом, а не недоліком.
І несподівані повороти тут подані не як сюжетні трюки, а як внутрішня перебудова героїв — відкриття, які вони роблять у собі. Це тихі зсуви, іноді майже непомітні, але саме вони змінюють усе. Автор уникає різких драматичних ефектів — замість них пропонує м’яке, але глибоке розкриття істини, що робить читання не видовищним, а справжнім. У цьому і полягає сила роману — в тонкому темпі, який відбиває психологічний ритм сучасної людини в стані граничного емоційного навантаження.
Вражає стиль письма у «Погляді Медузи»: Любко Дереш поєднує поетичну інтуїцію, психологічну чутливість та філософську глибину. Мова твору— це не просто засіб передати зміст, а повноцінний інструмент створення атмосфери, стану, ритму. Автор не поспішає — речення часто плавні, розлогі, в них багато роздумів, образів, мовних відлунь. Це проза, яка не штовхає читача вперед, а веде його повільно у глибину, вглиб себе. Дерешевий голос упізнаваний саме в тому, як він зливає реалії війни з високими метафорами, буденність із міфом, біль із тишею. Він пише так, що за рядками чуються речі несказані — страхи, сором, надії. Його стиль інтимний і відвертий, але не сповідальний, він звертається не від імені героя, а від імені… болю.
Водночас, саме ця стилістика може стати проблемною для деяких читачів, які очікують від роману динаміки або чіткого сюжету. Для них текст може здатись заплутаним, занадто повільним, перевантаженим образами. Але це свідома позиція автора — він не спрощує реальність, а навпаки, пропонує її прожити щільніше. Таким чином, авторська проза служить історії ідеально: вона передає її не лише через слова, а через ритм, мовчання, інтонації. Стиль і зміст у романі нероздільні — і саме в цьому, як на мене, полягає справжнє мистецтво.
«Погляд Медузи» — це не роман для легкого читання, а глибока внутрішня подорож, яка вимагає співпереживання, повільного занурення і чесності перед собою. Книга про те, як жити поруч із темрявою — не героїчно, не пафосно, а по-людськи. Любко Дереш поєднує зміст і форму так, що стиль передає стан, а події відступають перед емоціями. Міф стає ключем до осмислення травми, а сама книга — способом зцілення через правду. Саме тому цей твір — вартісний!
Андріана РУСНАК, студентка філологічного факультету ЧНУ
Довідково від «Версій»:
Любко Дереш — письменник, сценарист, культуролог, автор дванадцяти книжок прози і учасник низки колективних антологій, провідний викладач письменницької академії Риба. Його тексти перекладені й видані у понад десяти країнах.
«Погляд Медузи. Маленька книга пітьми» – це вартісний твір, написаний вартісним автором. Адже відомо, що талант й обдарованість не завжди йдуть рука об руку з людяністю, порядністю, моральністю. У даному випадку все щасливо співпадає.
Любко Дереш ще у 2014-му отримав важку контузію, воюючи у складі повітряно-десантних військ. Нині він є одним із провідних медиків Київської лікарні, що спеціалізується на воєнній травмі.
