Нотатки чернівчанки в Італії. Частина сьома
Публікація нотаток чернівчанки, яка вже кілька років працює за кордоном, викликала неабияку цікавість читачів. До газети телефонували з подякою. І не лише ті, чия доля якимось чином пов’язана з перебуванням за кордоном, а й просто люди, яким не байдуже людське життя.
Ми мали нагоду переадресувати ці слова вдячності авторці, коли вона черговий раз навідалася додому. І отримали натомість подарунок: продовження нотаток. За бажанням авторки, ми й далі друкуємо їх без прізвища…
Щоби вижити…
Мої заняття у вільний час залежали в основному від місця роботи. Вони допомагали мені вижити: захоплення-порятунки. Наприклад, на першому місці роботи, я не з’їхала з глузду лише завдяки вмінню плести. У господині була повна скриня чудової італійської вовняної пряжі – і я плела для її майбутнього онучечка одежинки. Манюсінькі шкарпетки давалися важко: спиці весь час випадали з рук. Петельок було ж мало! Потім сплела комбінезончик і два костюмчики: штанці та кофтинки. Могла б іще багато сплести, але втекла.
На другій роботі я рятувалася медитацією. У замку був «пташник», невеличка кімнатка аж нагорі з незакінченими картинами господині та магнітофоном. Я вставляла касету з медитаційною музикою і займалася гімнастикою цигун.
Ще одним захопленням були курси італійської мови. Вони починалися о восьмій вечора, і взимку, темної пори, йти туди було страшно: на вулицях ні душі, і від цього – сумно. Зате був стимул до життя. А влітку відволікало збирання фруктів, горіхів, турбота про квіти…
У третьому місті коло моїх інтересів-порятунків ще збільшилося: курси мови, відвідування бібліотеки, музеїв, співи, тривалі екскурсії-відкриття, заняття тайцзи – і книги, книги, книги… дуже багато гарної духовної літератури. Але, мабуть, найцікавішим захопленням були наші з Людою поїздки Італією і не тільки. Ми побачили Геную, Бергамо, Венецію, Флоренцію, Пізу, Риміні, Сан-Марино, Ніццу, Монте-Карло, Верону, Падую, Рим!
Ледь не забула про захоплення «городництвом». Біля старої кашини (халупи) в Розети було невеличке подвір’я. Як раз навпроти вхідних дверей стояла полуплена до цегли стіна, а під нею – трохи землі, вільної від ріні. До цієї земельки я додала землі, що принесла з парку, і посадила кущ помідорів, який сама ж і виростила з сім’я.
Сонця там не було. Не доходило. І помідорний кущ зростав, мабуть, за рахунок… енергії моїх очей. Коли бувала вільною, сідала на стілець біля дверей і дивилася на створіння рук своїх. Кущ ріс, цвів, але плодів не давав. Бідоласі пощастило виплекати лише один помідорчик! І коли він дозрів, ми його з’їли. Зате кущ затуляв облуплену стіну і тішив мене своїм видом.
Працюючи тут, я по неділях намагалася займатися тайцзи. Дуже цікава тема, оскільки практикуватися у гімнастиці я почала далеко не одразу. Протягом трьох років кожної неділі я бувала зі своєю тодішньою компанією в Публічному парку. Їли, пили, теревенили, влаштувавшись узимку на лавицях, улітку на траві. Як увесь наш люд.
В одному місці я помітила групу, що практикувала цигун. Майстер був китаєць. Мене це дуже зацікавило і я стала за ними спостерігати.
Моє становище в Італії було тоді ще нестабільним: ані мови, ані документів, ані пристойної роботи. Але з часом, коли ці моменти «утряслися», я познайомилася з Ши-а (так звали майстра) і також почала займатися. Спочатку було нелегко.
Товаришки переймалися: куди йдеш, коли вернешся… У групі були італійці, і спочатку я дуже соромилася. Та поступово компанія від мене відчепилася, клімат між учасниками групи пом’якшав. До мене там ставилися лояльно. Трохи підсміювалися з моєї італійської, помітили деяку мою інфантильність і наївність, що так само ставало приводом для насмішок. Але все ж таки ставилися зі щирою симпатією.
Аби запам’ятати, закріпити вивчене (за 10 євро) у неділю з майстром, у будні бігла до далекого, малолюдного парку. Там було ще озеро, на якому плавав лебідь. Я назвала його Ів. Потім, коли поміняла роботу, практикувалася вже в іншому парку. Дуже близькому, навпроти домівки.
Лиш згодом я дізналася, що в Італії не прийнято жінці гуляти на самоті, особливо в малолюдному місці. Вважається, що самотньою ходить повія, що шукає клієнтів…
У групі, де вчилася мови, я познайомилася з веселою, енергійною іспанкою Еліною, симпатичною парою літніх перуанців – Наталією та Федерико, боязкими та сором’язливими жінками зі Шрі-Ланки, здібною Надією з Марокко, сексуальною та чуттєвою Валентиною з Коста-Рико, з сім’єю аргентинців…
Займаючись в одній з груп, я навіть написала статтю для газети, яку надрукували. Утім, мабуть, через скромність, власним прізвищем не підписалася.
Я завжди відчувала ностальгію за своєю професію та через свою прив’язаність до землі. В одному з помешкань, де працювала, на балконі в мене росла петрушка і знову-таки кущ помідорів. З плодами!
Якось дізналася, що в Мілані є російська школа. Знайшла її адресу і пішла туди. Була б щаслива працювати там (школа функціонувала тільки по суботах), але мені дали зрозуміти, що непогано було б мати дозвіл на проживання в Італії. Адміністрація була зацікавлена у постійних кадрах. Мене не взяли. Згодом я дізналася про іншу школу, але й там у мені не було потреби. Думаю, мені вдалося б розібратися, в чому річ, коли б я була вільнішою….
(Далі буде)
