«Матеріалу – на кілька докторських…»
…На пенсію я вийшов 1988-го. Але засісти вдома не довелося: мені запропонували очолити чернівецьку групу «Книги Пам’яті України». Я не відмовився і взявся за справу. Тоді ми з колегами за 60 днів опрацювали всі архівні матеріали про фронтовиків Другої світової війни у Центральному архіві Міністерства оборони Росії: вибрали дані про буковинців. Цей матеріал ліг в основу 3- томного видання «Книгак Пам’яті України: Чернівецька область». До неї увійшли відомості про 28 тисяч загиблих під час Другої світової війни, 26 тисяч з них – буковинці.
Передмову до всіх трьох томів написав я, і це були серйозні наукові розвідки. До прикладу, передмова до 3-го тому налічує 128 сторінок. Переглянув ці матеріали і зрозумів: у мене є готова дисертація! Чому цей матеріал має пропадати? Деякі хлопці написали дві-три статті – і вже кандидати. А в мене такі напрацювання, фундаментальна робота! – тож і зібрав усе в наукову працю «Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні». У ВАКу повідомили: щоби захиститися, треба скласти іспит із новітньої історії. Проте, коли доктор історичних наук, головний редактор науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» Петро Тронько побачив мою книгу, він сказав, що не кандидатську можна захищати за цими матеріалами, а навіть докторську – і жодних іспитів не треба складати!
Згодом робоча видавнича група стала об’єднаною редакцією видань «Книги пам’яті» та «Реабілітовані історією». Нині це Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агенства «Книга Пам’яті України».
Дружині, дітям і… політикам
…Я виріс на Чернігівщині, у Бахмацькому районі. Перший вірш, який 1946-го побачив світ у районній газеті «Прапор комуни», мав назву «9 лютого». Я вже навчався тоді у Чернівецькому культосвітньому технікумі. От приїхав на канікули, йду вулицею, а листоноша кричить: «Іване, тут твій вірш у газеті надрукований!». Як на крилах летів додому: велика радість була.
Далі друкувався у сторожинецькій газеті «Радянське село». 1949-го я закінчив технікум. Взяли мене до Чернівецького обкому комсомолу інструктором оргвідділу.У газеті «Буковина» опублікували мій патріотичний, бойовий вірш «Комсомолові». І одержав я аж 126 карбованців. гонорару! Секретарем з ідеології тоді працював Олексій Коломієць, а інструктором – Микола Кондратенко. І кажуть вони мені: «Треба замочити!». Як пішли «замочувати», то всі 126 карбованців і витратили! Так я використав перший гонорар.
…Мене будять події: слухаю політичні передачі, усю цю показуху, бачу якусь неправду або брехню, десь почую анекдот – і все це викладаю на папері. Так з’явилися сатирично-гумористичні збірки: «Під Ювеналовим бичем», «Мініатюри про хитромудрі натури». Наразі готова до друку збірка громадсько-політичної сатири «Народе мій, від сплячки пробудися!».
А ще я пишу для дітей, наприклад, «Казка про Цапка Степанка і Сірого Вовка». Незабаром побачить світ дитяча книга «Казки діда Івана», присвячена моїм правнукам.
Особливе місце в моїй творчості посідає збірка інтимної лірики «Ти чуєш, як хлюпочеться ріка», присвячена дружині Оксані.
«Розпишіть нас по квитанції!»
…Майбутню дружину вперше побачив у технікумі: я вчився на клубному відділі, а Оксана – на бібліотечному. Жили в одному гуртожитку. Яка вона була гарна: коса нижче пояса, рум’яні щоки, чорні очі, немов у китаяночки, – просто зачарувався. Почуття зріло поступово. Якось повертався із зимових канікул, поїзд стояв на станції Могилів-Подільський. Пробігаю повз вагони й бачу: стоїть Оксана на сходинках вагону із двома красенями-провідниками. Я зупинився: «Добридень, ти в цьому вагоні їдеш?». Відчуваю, як серце забилося швидше. Пішов до свого вагону, лежу і думаю: швидше б дістатися до гуртожитку й розповісти про свої почуття…
У лютому 1950-го мене призначили помічником начальника політвідділу Хотинської МТС з комсомольської роботи, жив у Ставчанах. Оксана ж тоді ще навчалася на останньому курсі технікуму.
У березні того ж року мене призвали до армії, пройшов комісію. Вже й паспорт забрали, тільки квитанцію на нього залишили. І думаю: як же я піду в армію і залишу Оксану? А раптом тут хтось підхопить її, таку красиву ? І вирішив: треба негайно одружитися! Приїхав до Чернівців, узяв Оксану та повів до ЗАГСу (тоді ще так називалося) розписуватися. Зайшли, кажу:
– Ми прийшли розписатися!
– Що, сьогодні?
– Так, звичайно, сьогодні!
– Ні, так не можна: треба подати заяву за два тижні наперед, а потім ще свідків треба привести!
– А в мене немає паспорта: військкомат забрав, тільки квитанція, ви нас по ній розпишіть!
– Навіть мови не може бути!
Невдача… Але вихід знайшли! Спочатку пішли по магазинах. Купив нареченій туфлі, сукню, собі костюм: отримав першу зарплату. А 2 квітня 1950 року ми поїхали до ставчанської сільської ради, там уже на нас чекали. Я дав квитанцію, яка слугувала мені за паспорт, секретар записав, що Фостій Іван зареєстрований у шлюбі з Бенедик Оксаною, поставив печатку… Все, Оксана уже моя!
«У штабі полку відчував себе потрібним»
…Дуже важко переживав розлуку з Оксаною: боявся, що перехопить її хтось, діло ж молоде…
Але служив добре, ще й публікував вірші в окружній газеті «Во славу Родины», що виходила у Мінську. І навіть гонорари отримував. А коли написав про своє відділення – ділився досвідом як командир – отримав гонорар у 360 крб! Це ж великі гроші на той час були. Пишу Оксані: приїжджай, дорогу і проживання тобі оплачу.
…У штабі полку я був потрібний: по-перше друкував на машинці , а по-друге, як тільки мітинги, збори – слово Івану Фостію.
На зльоті військових літераторів у Мінську читав вірші. Як прочитав «Дівчину з Уралу», зал загримів увесь: дуже щиро й сердечно приймали. За це мене нагородили годинником «Молния».
30 грудня 1952 року мені присвоїли звання молодшого лейтенанта і відправили в запас. На той час наказ був, щоби звільняти у цивільному. А де ж його взяти? Та я готовий був хоч голим бігти до своєї Оксани. Проте знайшли мені чоботи: один хромовий, другий – кирзовий, куфайку якусь та інший одяг – і в такому «вигляді» молодший лейтенант Фостій поїхав додому. 1 січня був уже в столиці. А Києвом пливе вода: теплінь така була, що сніг увесь розтопився. І я човгаю по цих потоках із валізою, повною книжок, аж хребет перегинється…
«Як бочка без вина засохне, так я без роботи»
…З Оксаною ми уже відсвяткували 60-ту річницю подружнього життя. Дружина моя 50 років працювала у бібліотечній системі, а тепер – на заслуженому відпочинку. Разом виховали сина Святослава й дочку Світлану: мені завжди хотілося називати дітей світлими й сонячними іменами. Світлана працює у гімназії №5 викладачем англійської мови, а Святослав – приватний підприємець. Дочекалися ми чотирьох онуків і двох правнуків, Максима та Алісу, – це уже Світланині онуки.
Скільки себе пам’ятаю, ніколи не сидів без роботи. Коли пропонують відпочивати, бо ж вік уже поважний, завжди відповідаю: я ж висохну без роботи, як бочка без вина!
Іванна МАЗУР, «Версії»
