«Допоможіть померти без страждань!»

0x600

Такі благання майже щодня чують лікарі онкодиспансеру від безнадійно хворих

Від початку цього року на Буковині від раку померла 601 людина. Ще 140 почули страшний діагноз: «рак ІV стадії». Ці люди потребують постійного медичного догляду та грамотного знеболення. А хоспісу, закладу де безнадійні хворі отримали б такий догляд, у краї досі немає. І сподівань на те, що найближчим часом така медико-соціальна установа може з’явитися, практично нема.

Попри те лікарі Чернівецького онкодиспансеру створили регіональний осередок Всеукраїнського громадського об’єднання «Українська ліга сприяння розвитку паліативної і хоспісної допомоги» і навіть вивели нашу область до п’ятірки кращих із надання такої допомоги. Та місцеві чиновники від медицини розводять руками: коштів нема.

Анатолій ГОНЦА, головний лікар Чернівецького онкодиспансеру, розповів, як надають паліативну допомогу без жодних спеціальних умов для цього, і поділився своєю найбільшою мрією: яким має бути хоспіс у Чернівцях:

 

– 90% хоспісних пацієнтів – онкохворі. На Буковині вони отримують допомогу вдома. Точніше, районний онколог виписує їм рецепт на знеболювальне, а спеціальна бригада приїжджає колоти морфій. У кожному відділенні онкодиспансеру, крім того, є місця для хоспісних пацієнтів. На жаль, вони лежать поруч із тими, хто лікується від І чи ІІ стадії раку. Звісно, це неправильно і страшно, – каже Анатолій Олександрович. – Аби продовжити життя, деяким пацієнтам призначаємо паліативну хіміотерапію, операцію, опромінення. Та головне – грамотно знеболити такого хворого, надати йому психологічну підтримку.

На території нашої лікарні створений духовний центр – каплиця. Священик – отець Юрій – щодня спілкується не лише з хворими, але й з їхніми родичами, читає молитви перед початком курсу лікування, перед операцією тощо.

– А якщо у невиліковного хворого вдома раптово починається кровотеча чи асфіксія, він задихається, що робити родичам?

– Як правило, родичі викликають «швидку». Хоча бригади швидкої допомоги вже не обслуговують паліативних хворих, бо навіть не мають у своєму арсеналі наркотичних знеболювальних. І сильну кровотечу, спричинену розпадом злоякісної пухлини, підручними засобами зупинити неможливо. Тому допомогу повинна надавати чергова лікарня. Часто такого хворого везуть безпосередньо до нас, бо саме в оноклікарні є спеціалісти, які чітко знають і розуміють, що робити при тому чи іншому ускладненні. І якщо нам вдається хай навіть на кілька днів продовжити життя хворого, знеболити його, забезпечити нормальний догляд (адже як правило це вже лежачі люди!) – це велика перемога і для лікарів, і для родини. Спілкуючись саме з родичами онкохворих, бачу, який сильний душевний біль їм доводиться переживати, але при цьому усміхатися і підтримувати хворого.

– Анатолію Олександровичу, а як мав би виглядати хоспіс?

– Відповідно до проектно-кошторисної документації, розробленої нами, двоповерхова будівля хоспісу буде розрахована на 50 ліжок: п’ять – дитячих, п’ять – денного стаціонару та 40 –  ліжка постійного перебування хворих. Щоби все це втілити в життя, лише на будівельно-монтажні роботи потрібно витратити щонайменше 16,5 мільйона гривень. Таких коштів у нас немає. Та хоспіс повинен існувати! За рахунок держави та благодійних організацій. Тому перебування і лікування у ньому мають бути абсолютно безкоштовними.

– Доки грошей нема, як допомогти невиліковним хворим?

– Треба налагодити трьохступінчасту систему паліативної допомоги. Перша ланка – створення при амбулаторіях сімейної медицини і міських поліклініках кабінетів протибольової терапії. Саме тут районний онколог або сімейний лікар оглядатиме паліативного хворого, призначатиме відповідне знеболення.

Друга ланка – паліативне відділення при нашому онкодиспансері, куди направляти такого хворого, якщо є необхідність у госпіталізації, паліативній операції, хіміо- чи радіотерапії. Адже це відокремить безнадійно хворих від тих, кому ми ще можемо допомогти. А ще у нашій медичній установі найбільш підготовлений персонал для цього, він зможе тут, на місці, забезпечити пацієнта усім необхідним.

Третя ланка – організаційно-методичний центр при онкодиспансері. Наші лікарі і без цього навчають районних терапевтів і онкологів вчасного виявлення, діагностики та знеболення. Тож за наявності такого центру робота була би злагодженішою. Але й для цього потрібні кошти, яких ніхто не дає.

Колись була ідея створити виїзні бригади – так звані «хоспіси на колесах». Мабуть, це не так затратно…

– Це справді не дуже дорого. Зате такі бригади могли би забезпечити стаціонар на дому. Наприклад, до пацієнта приїжджала би команда з медсестри та лікаря-терапевта. Вони коригували би лікування, вводили знеболювальні, обробляли пролежні тощо. У цей час родичі могли би трохи перепочити. Зараз ми шукаємо спонсорів для створення таких виїзних бригад. Гадаю, віддавши одну гривню на таку потребу, ніхто біднішим не стане, зате долучиться до доброї справи. До речі, багато людей, у яких рак забрав рідних, згідні безкоштовно працювати у хоспісних бригадах.

Тож порятунок потопельників – справа рук самих потопельників. Треба створювати фонд, на рахунок якого усі небайдужі зможуть перераховувати гроші. Зібравши потрібну суму, зможемо поступово створювати спеціалізовану хоспісну службу. Головне, аби на цьому не спекулювали.

Олена ТИМОФІЙЧУК, «Версії»   

 

Спеціалісти кажуть:

 Іванчук

«Білий халат – не стіна, за ним не сховатися…»

Галина ІВАНЧУК, заступник головного лікаря з питань медсестринства Чернівецького онкодиспансеру:

– Працюючи з паліативними хворими, неможливо сховатися за білим халатом і вибудувати захисну стіну. Адже справа не лише в тому, щоби вчасно поставити укол або систему. Часто цим людям потрібні елементарна турбота, вміння їх вислухати, подивитися в очі, потримати за руку. І відсторонено цього не зробиш. Але де ж іще, як не в медицині, можна творити добро?..

Шкварковська

«…Ми будемо поруч»

Наталя ШКВАРКОВСЬКА, завідувачка відділення відновлювального лікування Чернівецького онкодиспансеру:

– Я переконана, що пацієнт повинен знати свій діагноз. Інша справа – форма, в якій лікар його повідомляє. Ми відкрито говоримо: «Так, у вас – рак, але ми допоможемо вам боротися із ним». Якщо ж це паліативний хворий: «На жаль, всі методи лікування вичерпані, але ми все одно будемо поруч, ми допоможемо, щоби вам не було боляче, щоби могли жити нормальним життям…». І при цьому не треба боятися сліз пацієнтів чи їхніх родичів. Бо сльози – це не гостра кровотеча, яку необхідно терміново зупинити. Після того, як людина виплачеться, починається новий етап: вона іде на співпрацю з медиками, вона більше не боїться, вона насолоджується кожною хвилинкою життя. Окрім того, що паліативні хворі отримують знеболення, ми вчимо їх навіть правильногоу дихання, яке теж сприяє зменшенню болю.

Ляшко

«Погані думки посилюють біль»

Олександр ЛЯШКО, завідувач відділення анестезіології та реанімації Чернівецького онкодиспансеру:    

– Больовий синдром у паліативних хворих – це не просто постійне відчуття болю, а цілий клубок відчуттів і емоцій, що виснажують фізично та емоційно. Тому, говорячи про знеболення, поряд з препаратами, які знімають біль, обов’язково призначаються сильнодіючі седативні, себто знеболювальні, ліки, які знімають тривожність, депресію, очікування біди. Бо, власне, наш організм так влаштований, що гнітючі думки можуть посилити відчуття і без цього наявного болю.

Звісно, тільки лікар може вирішити, чи є потреба в наркотичному знеболенні і якому саме. Зокрема, якщо використані всі можливості нестероїдних анальгетиків, призначають опіоїдні знеболювальні. Зараз у продажу є таблетований морфін, який позбавляє болю на тривалий час – до 10 годин. Якщо ж пацієнт не може ковтнути пігулку, йому призначають ін’єкційний морфій, який спеціальна бригада приїжджає колоти додому. Головне – діяти на випередження болю.

1743169_715121181915811_66286491_n

«…Тому не можна». А чому?

Оксана АНДРІЄЦЬ, директор Департаменту охорони здоров’я Чернівецької ОДА:

– Фінансування для будівництва хоспісу нема. Але цих хворих обслуговують дільничні терапевти, районні онкологи, зрештою, «швидкі»…

Але ж «швидка допомога» не може обслуговувати паліативного хворого, у неї навіть наркотичних знеболювальних немає…

– Все одно ці хворі не покинуті напризволяще…

Чому не можна створити паліативне відділення при онкодиспансері?

– Бо це медична установа, а хоспіс – медико-соціальна. Тому не можна.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.