Франц ФЕДОРОВИЧ:
Аналітик та експерт «Версій» з економічних питань, політик, виробничник, голова Асоціації виробників Буковини, благодійник і меценат, засновник Фонду «Подаруй дитині життя», який опікується дітками, хворими на рак, Франц ФЕДОРОВИЧ підсумовує 2015-ий.
– На жаль, Україна за рівнем комфортності, тобто якості життя своїх громадян, перебуває нині на світових задвірках. Це результат 70-річного перебування у колі «братніх народів», наслідок, так би мовити, імперських обіймів, яких українці не можуть позбутися і 25 років по тому. Неповагу до людей наші владники отримали теж у спадок від попередньої системи, вона закладена в них на генному рівні. Тоді як у нормальній розвинутій країні саме люди та їхнє благо – понад усе.
Тож статистика свідчить, що нам ой як далеко до цивілізованості. Поки що ми на 4 місці за природнім спадом населення і на 2-му – за рівнем смертності. Так було вже 2012-го, а тепер втрат іще більше, бо ж війна.
Склалося так, що як нація ми зараз просто вимираємо. За тривалістю життя перебуваємо на передостанньому місці в Європі: українці живуть у середньому 67-68 років, тоді як у Канаді, приміром, де мешкає найбільша українська діаспора, – 82 роки. Особливо ж убивчі наслідки російсько-радянського способу життя для чоловіків: Росія та Україна поділяють 3-4 місця за цим показником – 86 чоловіків на 100 жінок. А ще від 3 до 6,5 млн. українців виїжджають за кордон на заробітки…
За індексом людського розвитку ми на 83 (!) місці. Чому так? Чому більшість країн живе значно краще? Відповідь на поверхні. Бо там суспільство влаштоване людяніше. І працюють там не важче, а продуктивніше. Хоча високий рівень розвитку промисловості у валовому внутрішньому продукті (ВВП), як це не парадоксально, не є показником розвитку. Для прикладу, за часткою промисловості у ВВП лідером є Екваторіальна Гвінея, за якою йдуть Катар, Лівія та Ірак. Зрештою, Україна напередодні ІІ світової війни посідала друге місце в Європі з виплавлення чавуну, третє – з виробництва сталі, четверте з видобутку вугілля. Хіба погано? Та рівень життя на той час упав катастрофічно. Індустріалізація вимагала колосальних жертв, а заводи працювали на війну. За планами першої п’ятирічки у важку промисловість України пішло 87,5% капітальних вкладень, а в легку та харчову – лише 12,5%. Що це означало? Виключно індустріальний ГУЛАГ у масштабах країни. З людьми ніхто не рахувався. І ця згубна імперська традиція триває досі.
На жаль, простежується ще один суттєвий нюанс, який я розглядаю як наслідок минулих часів і якого треба якомога швидше позбавлятися: йдеться про змінений менталітет. Важке життя і зневага влади до народу змінили характер українців: вони все роблять для того, щоби самознищитися: дурять одне одного, ненавидять, заздрять. Від цих рис треба звільнятися на всіх рівнях – від стосунків з сусідами на сходовій площадці та в магазині до чиновницьких і міністерських кабінетів. Адже загальновідомо: що посієш, те й пожнеш. Одне слово, як ти ставишся до людей, так і вони будуть ставитися до тебе.
Та все ж я сподіваюсь на краще. Бо, як мені здається, саме в нинішньому, 2015 році, із яким ми прощаємося, зроблені певні зрушення в цьому сенсі. Хоча це ще й не переломний момент до позитиву, а тільки крен у цьому напрямку, та він уже спостерігається. Бо ні влада поки що не полюбила свій народ, ні народ поки що не полюбив себе. Та, попри це, люди вже нарешті зрозуміли, що мають гідно жити і вимагати поваги до себе. А це, як на мене, перший і дуже суттєвий крок на шляху до справжньої цивілізованості.
