За будинок вартістю 400 тис. доларів міськрада відшкодовує власникам 13 тис. грн.
Батьківська хата – місце, де завжди добре і куди хочеться повертатися. А скільки разів ви особисто стикалися з тим, що ваші проблеми залишаються виключно вашими і державі (читай «чиновництву») до них байдуже? Здавалося б, до чого тут оселя батьків і дотримання законів? Який між ними зв’язок? Але і те, й інше – в одній життєвій історії чернівчанки Раїси Прібич.
Далекого 1962 року в її родини забрали збудовану її батьком оселю. Багато років поспіль Раїса Федорівна та три її сестри переконують владу – спочатку радянську, а потім і незалежну українську, – що родинний будинок, який тато будував для своєї сім’ї, належить саме їм. Жінка пам’ятає найдрібніші деталі: кожне чиновницьке слово, кожну владну відписку, кожне невиконане рішення суду. Пам’ятає, як батька засудили за те, що збирав підписи, аби не закривали собор по вул. Головній, як потім його вислали, а будинок по вул. Чапаєва 34-А конфіскували в дохід держави, як такий, «що придбаний за нетрудові доходи», а сім’ю Огановських примусово виселили. Тільки через 5 років Верховний суд скасував рішення про засудження батька пані Раїси і його звільнили. Проте будинок уже передали текстильному комбінату «Восход». Куди тільки не писали і не зверталися Огановські – отримували сухі відписки.
Як міські чиновники будинок не віддавали
1984 року батько пані Раїси – Федір Огановський – помер. «Тож ми почали «штурмувати» міську раду, аби нам повернули будинок, але його здали в оренду лабораторії, що пробула там аж до 2000 року, – каже п. Раїса. – Після цього розпочалося наше «ходіння муками».
Родина Федора Огановського подала позов до суду, та отримала відповідь, що справа закрита у зв’язку з тим, що всі терміни минули. Сім’я написала в Київ до Генеральної прокуратури. Звідти відповіли, що вони мають цілковите право відновити справу. За півроку родина знову зібрала всі документи: ходили архівами, організаціями, деякі потрібні папери збереглися від батька, який залишив нотаріально завірені копії.
– Все почалося заново – ми подали до суду, нашу справу відновили, потім до Верховного суду. Бо чернівецька міська влада не була налаштована повертати нам будинок. Отож врешті нам відмовили й у Києві, – каже пані Раїса, додаючи, що тоді, мабуть, не обійшлося без втручання перших впливових осіб міста…
Навіть коли двері зачиняються, треба шукати вихід
Двері зачинилися. Та родина не здалася й почала шукати інші шляхи вирішення справи – звернулися до Мінюсту, звідки їх спрямували до реабілітаційної комісії. Коли у міській реабілітаційній комісії відмовили, звернулися до обласної. Ця інстанція 2004-го таки реабілітувала батька Раїси Федорівни. Далі, оформивши спадщину, як діти реабілітованого, звернулися до комісії щодо повернення їм будинку. Обласна реабілітаційна комісія визнала, що будинок родині повинні-таки повернути, й ухвалила відповідне рішення.
Здавалося б, питання вирішене, та міська рада їм… відмовляє.
Людям, які вже за стільки років стомилися стукати в зачинені двері, нічого не залишалося, як знову повернутися до обласної реабілітаційної комісії. Там знову підтвердили рішення про повернення родині батьківського будинку. Але ж закон як дишло: міська рада знову відмовляє.
У 2007 році родина звертається до Шевченківського районного суду Чернівців, який приймає рішення про повернення будинку сім’ї реабілітованого. Думаєте, міськрада виконала рішення суду? Як би не так! Адже є запасний варіант – і міськрада подає апеляційну скаргу до Львівського апеляційного адміністративного суду. Там підтверджують рішення Шевченківського районного суду і виносять рішення: повернути будинок родині Огановського.
Але чернівецькі владники і не подумали слухняно передати ключ від родинної оселі опонентам. Натомість вони звертаються до Вищого адміністративного суду. Але той тільки підтвердив рішення судів Шевченківського у Чернівцях та апеляційного у Львові.
Одна справа – писати закони, інша – їх виконувати
Але Чернівецька міськрада сама собі пан і не про неї закони писані. Тлму виносить власне рішення: замість повернення будинку – відшкодувати збитки родині в сумі… 13 тис. грн. Тоді як за оцінкою комісії тієї ж міськради, комерційна вартість будинку становить близько 400 тис. доларів США. Питання про справедливість, гадаю, риторичне.
Родина продовжує оббивати пороги правничих інстанцій, шукаючи правди у безправді. Виконавча служба виносить міськраді припис про повернення будинку. На це міськрада пише, що має рішення про відшкодування і виконавча служба закриває провадження. Родина Федора Огановського знову звертається до суду, адже виконавча служба не мала права закривати провадження, оскільки виконує рішення суду, а не рішення міської ради. Суд відновлює провадження. «Але віз і нині там. Раніше ми воювали зі старою владою, тепер продовжуємо вимагати виконання судових рішень від нової влади, – зітхає Раїса Федорівна. – Замість двоповерхового будинку в центрі міста нам пропонують земельні ділянки там, де добрий хазяїн і собаку не поселив би.
Люди старшого віку, силі характеру і наполегливості яких можна тільки вклонитися, не просять у влади нічого зайвого або чужого – лише вимагають повернути своє власне, родинне. Депутати міської ради на останній сесії це питання не заслуховували і залишили відкритим. Натомість за підписом секретаря міськради Раїсі Федорівні та трьом її сестрам надійшов лист, у якому йдеться про те, що виконавчі органи міськради вивчають питання щодо поновлення прав спадкоємців реабілітованого Огановського шляхом виділення їм земельних ділянок і передачі нерухомого майна та підготують відповідний проект рішення на чергове засідання сесії.
Над проектом рішення Віталій Михайлішин доручив працювати директорам департаментів – містобудівного комплексу і земельних відносин Володимиру Ніконову, економіки Світлані Хімійчук, начальнику юруправління міськради Олександру Шибі. А доньки Федора Огановського все ще сподіваються, що серед чиновників таки знайдуться грамотні, які вміють читати і виконувати судові рішення, та порядні люди, мірилом вчинків яких є чесність і людяність.
Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»
