або Про ініціативу «Рідного міста» та європейський імідж Чернівців
У Чернівцях зазвичай досить консервативно ставилися до зміни назв вулиць. Змінювали їх не часто, з обережністю. Справді, не довіряти ж таку делікатну справу депутатам… Судячи з того, які назви мають їхні кафе, ресторани і сяючі (відсутністю покупців) бутіки – це достатньо небезпечно. Все ж екскурсія Чернівцями не повинна перетворюватися на шоу «Розсміши туриста». Хіба що гості міста почнуть платити гроші за свій щирий сміх біля чергової дивакуватої назви. Тоді скромний міський бюджет раптом стане змістовним, немов гаманець Ахметова.
Нещодавно громадська ініціатива «Рідне місто» виступила з пропозицією дати можливість колективам і директорам шкіл додати до номера школи імена відомих постатей. Директори шкіл, звісно, культурніші за депутатів, це очевидно. Їм більше віри (культурніших людей у нас, мабуть, і нема). Тому цікаво, як розпоряджатимуться вони наданим правом? Будь-яка свобода вимагає й відповідальності.
У Чернівцях, де влади, кордони й очільники змінювалися подекуди з блискавичною швидкістю і завжди неочікувано, – політика назв, політика пам’яті має свою велику історію. Найбільш зваженими були австрійські імперіалісти. Їхні назви відрізнялися політичним і побутовим реалізмом. Вони чесно писали – «Болотний провулок», «вулиця Квіткова» або «вулиця Панська». Чесність австрійців навіть породила в тогочасних Чернівцях назву «Клоакенгассе» (хто не знає, клоака – анальний отвір і те, що за ним). Колишня Клоакенгассе, до речі, нинішня Степана Разіна. Сподіваємося, з тих часів дещо змінилося. Щодо політичного реалізму: ще в австрійський період у Чернівцях з’явилася вулиця Федьковича (тепер Сумська), Воробкевича (спочатку Воровського, нині Анатолія Добрянського), Василька (тепер Саксаганського), і Залозецького (що приголомшує – і тепер Залозецького). Тобто про політичні реверанси в бік українців в імперії Габсбургів не забували.
В румунський період назви у Чернівцях стали більш передбачуваними та одноманітними.
Замість космополітичних і побутових назв (на кшталт того ж Болотного провулка) з’явилися імена героїв румунської держави, яких виявилося несподівано багато. Із аншлагів (так називають табличку з назвою вулиці) сяяли імена депутатів, генералів, поетів і вчених. Переважно румунських, хоча з’явилася й вулиця Шевченка, скажімо.
Радянський період вніс комуністично-інтернаціональний дух. Утім, ці часи не такі вже давні і більшість чернівчан їх пам’ятають. Зауважимо лише, що бунтівний дух товариша Чапаєва був, мабуть, безмежно здивований тим, що його іменем названа вулиця колишнього австрійського міста. Що вже говорити про волзького отамана Степана Разіна та його персидську княжну. Відсутність почуття гумору і нерозуміння контексту призвело до того, що у Садгірському районі навіть з’явився тупик Комуністичний.
Отже, до сучасності. У перейменуваннях, як ми вже сказали, в Чернівцях дотримувалися консерватизму. Втім, не завжди обґрунтованого. Недавня спроба ( у минулому році) перейменувати вул. Рози Люксембург (теоретик марксизму і засновник німецької комуністичної партії) на вулицю Рози Ауслендер (чернівецька поетеса, в’язень і гето, і НКВС) з тріском провалилися. Депутати не відрізнили одну Розу від іншої. І заплуталися. Так і не відновлено на мапах міста історичні назви вулиць Францоза і барона Василько.
В цілому ж можна сказати, що питання назв досі хворобливо заполітизовано. Але все ж не такою мірою, як у недавні часи.
Тож запрошення взяти участь у політиці назв і політиці пам’яті педагогічні колективи, директорів шкіл не позбавлено сенсу. По-перше, хоча б тому, що вони менш політизовані. По-друге, більш освічені. Ще б були більш розкутішими і вільними, ціни б їм не було. Хочеться звернути увагу чернівецьких вчителів і директорів на європейський досвід назв, які не страждають від зайвої політичної доцільності, а є виявом свободи і захоплення. І саме це в них і приваблює, а не досконала політична коректність та несамовитий патріотизм.
Така свобода назв дарує подекуди і українцям приємні сюрпризи. Нещодавно в столиці сусідньої Угорщини – Будапешті нову площу назвали ім’ям великого нашого поета Шевченка. І, до речі, пам’ятник поетові там цікавіший за дещо стандартні вітчизняні витвори. Цікаво, а нам слабо зробити крок у відповідь?
Цікаво, які імена отримають наші школи? Перед тим, як ці імена стануть відомими, хотілося б згадати повчальну історію, яка трапилася у сусідньому Могилеві-Подільському. Як в кожному провінційному українському містечку там є пам’ятники радянського і вже українського агітпропу (авт. – колишня назва відділу агітації і пропаганди). Але хтось з місцевих мешканців, фанат « Бітлз» домігся встановлення пам’ятника Джону Леннону. Саме цей пам’ятник і вважається нині знаковою пам’яткою Могилева-Подільського. Ця відкритість у світ і щирість була оцінена. Щодо чернівецьких шкіл, безумовно, хочеться вірити, що це будуть гідні імена. Починаючи популярними і несправедливо забутими чернівецькими іменами, і продовжуючи Ейнштейном, наприклад.
Віддаючи данину поваги українським митцям та вченим, не забути при тому про інших буковинців. Наприклад в’язня ГУЛАГу та письменника Петера Деманта чи головного поета Румунії Міхая Емінеску, який був ліриком, а не поліцейським і відповідно не несе жодної відповідальності за складні міжнаціональні стосунки, які подекуди складалися в нашій історії. Гідних імен, людей, які причетні до злетів духу, а не ворожнечі – багато. Віриться, що педагоги раптом не назвуть школи іменами якихось політичних вождів.
Це був би несмак, який не личив би цьому місту. Ініціатива громадської організації «Рідне місто», вочевидь, спрямована на те, щоб зробити світ чернівецьких назв більш широким, значущим і вільним. А не навпаки. Це не змогли зробити політики, але у вчителів має вийти. Принаймні, якщо у Чернівцях з’явиться школа Джона Леннона (або щось таке ж вільне та неординарне) – це буде ознака того, що у цьому місті є з ким говорити. І буде з ким говорити.
Павло МАККАРТНІ
