– Сьогоднішній день у мене пройшов не марно, – сказала мені молодша невістка, повернувшись увечері додому.
Цілісінький день вона готувала коктейлі Молотова – трьох видів. Стояла на операції обмотування і затягування мотузок на пляшках, від чого на пальці тріснув натертий мозоль.
– Навіть цими пляшками ми їх закидаємо, – додала. – Ми ж тут кожний у своєму мікрорайоні усі проходи знаємо – таку партизанську війну влаштуємо!
Вражає самоорганізація українців. Приміром, на виготовленні коктейлів Молотова працювали всі, як один механізм, – злагоджено, швидко, кожний на своїй операції. Тим часом «заточені» на те люди збирали і звозили з усього міста пляшки. Технологію показав кандидат хімічних наук. Потім він привів і своїх студентів…
Щодо збору пляшок цікавий казус трапився з одним із учасників національного телемарафону. Їдучи на ефір, він поспілкувався з бомжами, які у смітниках збирали пляшки для коктейлів.
– Тож хіба можна таку націю підкорити? – зробив він висновок.
Так, нас хотіли, залякавши, підкорити. Натомість отримали мільйони безстрашних патріотів. Бо так згуртувати українців, як це зробив нині Путін, протягом останнього часу ще нікому не вдавалося.
Не буду далеко ходити, наведу лише ті приклади, про які знаю достеменно. Син моєї подруги ще перед нападом на Україну записався до територіальної оборони. Щойно розпочалася повномасштабна війна, до облвійськкомату пішли син та зять ще двох моїх близьких знайомих.
Молоденька донька моєї колишньої товаришки по «Версіях» разом зі своїми колегами вдень і вночі займається проблемами біженців: зустрічає людей, поселяє в офісі, шукає житло – одне слово, живе їхнім життям.
Хлопці-добровольці допомагають поліції – чергують містом. Упіймали й кількох «міточників», яким за день платять 100-150 доларів. Звісно, у сім’ї ж не без виродка…
А оце щойно отримала у вайбері повідомлення від львівської подруги з-під Варшави, де вона опинилася разом з онуками, донькою і невісткою. Її старший, 17-річний, онук уже в дорозі на Львів. Мамі й бабусі твердо сказав: «Не тримайте мене за ноги, мене ніщо не зупинить. Я до батька.»
І насамкінець ще один приклад, про який мені повідав двоюрідний брат, який нині опинився в окупації в Купֹ֦’янську, що на Харківщині. Як відомо, міський голова цього міста зустрів росіян радо, розселив їх навіть. Та зовсім інакше ставляться до окупантів прості люди. Зрештою, війна показала, як любить казати один з моїх онуків, «ху іс ху».
Братові ж розповів цю історію її свідок, який був там. А головна героїня – наша далека родичка тітка Ганя, відома своїм вмінням яскраво та смачно лаятися. Знаєте, так по-українськи, як у Нечуя-Левицького.
Тож ота тітка Ганя йшла містом. А проходячи повз групку російських солдатів гукнула до них: «Слава Україні! Не чую, ви що глухі? Слава Україні, кажу».
Один із хлопців їй відповів: «Тьотя, ми нє украінци. Ми русскіє…».
З цього все й почалося: «Яка я вам тьотя?! Чия тьотя?!» І полилися прокльони впереміш із ненормативною лексикою.
Солдати знітилися і відійшли від тітки подалі…
Людмила Чередарик, «Версії»
P.S. Фото узяте з офіційного сайту полку «Азов», який нині б’ється за Маріуполь не те що до останнього патрону, а до останньої краплі крові. Так «Версіям» сказала жителька Урзуфу, яка з трьома дітьми мешкає навпроти полку, який передислокувався і вибув на захист Маріуполя. Потім до Маріуполя потяглися сотні російських танків, бетеерів… Урзуфівці подумали, що це вже кінець, бо хто, мовляв, може встояти проти такої армади. Принаймні, таким був у них тоді настрій. Однак шалена битва за Маріуполь повернула їм надію та впевненість.
