Заслужений майстер народної творчості І. Н. Снігур продовжує розповідь про Чернівці сторічної давнини.
– Іване Назаровичу, серед старих фотографій у Вашій колекції є чимало знімків чернівчан початку ХХ століття. Коли їх розглядати уважно, то складається враження: чоловіки тоді були чи не більшими модниками, ніж жінки. Ви погоджуєтеся із таким твердженням?
– Так, звичайно. Чоловіки прагнули виглядати привабливо й модно. На свою зовнішність звертали значну увагу не лише найбагатші, але й люди середнього достатку. На світлинах видно, що чоловіки робили різні вигадливі зачіски. Напередодні Першої світової війни в моді були вуса, закручені догори: їхні власники виглядали хвацько – справжні чепуруни! Нерідко чоловіки носили бороди й борідки різної форми. Старші люди, головним чином військові та чиновники, надавали перевагу бакенбардам або довгій бороді, розчесаній надвоє. Не випадково: волосся не повинне приховувати ордени, які одягалися на шию.
Слід зазначити, що з носінням орденів пов’язана й особлива форма фраку – парадного одягу чоловіків. Найвища ступінь тодішніх орденів, як правило, являла собою кольорову муарову стрічку, яку носили через плече. Збоку, де кінці стрічки схрещувалися, розміщувався знак ордена. Щоби його було видно, довгі поли обрізалися, залишаючи позаду лише фалди. А нижчі ступені орденів були представлені зменшеними копіями, так званими «фрачними орденами». Їх носили на лівому лацкані прикріпленими до спеціального ланцюжка. На шию, разом з метеликом, надягали нашийні ордени, головним серед яких в Австрії був орден Золотого Руна. Краватку нерідко заколювали булавкою, головка якої робилася з перлів або діамантів.
Під фраком носили сорочку з накрохмаленого голландського полотна, на грудях якої була спеціальна тверда вставка, яка не давала утворюватися зморшкам. Її називали «панцир». Манжети сорочки защібували запонками, золотими або срібними, інколи з перлами або діамантами. Разом із фраком надягали циліндр, а коли їхали на бал, то перевагу надавали шапокляку: на відміну від звичного циліндра, він мав пружини, які дозволяли цей високий капелюх миттєво скласти, а потім розправити. Складений шапокляк зручно було носити під пахвою, а за необхідності навіть на нього сісти. Ансамбль довершувала тонка тростина чорного кольору із прямим набалдашником, зробленим зі срібла чи слонової кістки. Тростину носили не лише з фраком, але й з візиткою та смокінгом. Останній, що прийшов з Англії, напередодні Першої світової війни став конкурувати з фраком.
– Іване Назаровичу, на багатьох світлинах чоловіки зображені з різноманітними палицями. Вони то спираються на ціпки, то ніби грають ними, тримаючи у руках чи під пахвою. Чому?
– Спиралися лише на справжні палиці або ціпки. Міцні палиці, зроблені з твердих порід дерева, мали набалдашники у формі гачка чи різних скульптурних композицій, їх використовували старші або хворі люди для опори при ходьбі. Інколи це була зброя: металевий набалдашник являв собою однозарядний пістолет. Набалдашник міг бути і ефесом шпаги чи рукояттю стилету – гостре лезо ховалося у палку, як у піхви. А тоненькі тростини носили для краси, їх робили переважно з гнучких порід дерева і спиратися на таку тростину було неможливо. Втім, у такій тростині теж могло ховатися гостре лезо. Інколи тростини робили з черепахового панцира. Чернівецькі дженджики їх використовували, як нині кажуть, для «понту».
Чепуруни з цією ж метою нерідко без нагальної потреби надягали на ніс пенсне – хотіли виглядати розумнішими, ніж насправді. Окуляри сучасного типу (з дужками) тоді вже існували, але значно частіше використовувалися пенсне, що трималися на переніссі затискачем. До оправи кріпився шовковий шнурок, інший кінець якого йшов до лацкана костюма чи ж чіплявся за вухо. Дехто носив монокль. Бувало, що з простим склом: носій монокля слідував моді. Той, хто дивився на світ через вставлене в очницю скло, завжди мав зверхній та презирливий вираз обличчя.
Чимало уваги чоловіки приділяли різним предметам, які постійно носили з собою – портсигарам, годинникам і різноманітним дрібничкам. Годинники були кишеньковими, на ланцюжках. Найбагатші могли дозволити собі золоті й платинові годинники, люди середнього достатку – срібні. До ланцюжків кріпилися різноманітні брелоки та підвіски. Наприклад, м’ясник замовляв собі срібну підвіску із зображенням знарядь своєї праці, а моряк – із зображенням корабля.
– Нинішня «золота молодь» хизується розкішними автомобілями, придбаними на батьківські гроші. А чернівецькі дженджики 1913 року також могли похизуватися дорогими машинами?
– Так, дехто з них мав власні автомобілі. Тоді це була рідкість, і на прохання міських властей власники машин підганяли їх під ратушу і тут демонстрували чернівчанам, розповідаючи про переваги такого виду транспорту над звичним кінним. Молоді автолюбителі одягалися за останньою модою, у стилі костюмів для прогулянок. Влітку це могли бути картаті піджаки та брюки – перед Великою війною серед заможних людей подібні фасони ще не були розповсюджені. Але для прогулянок допускався такий дещо легковажний одяг, завершений солом’яним капелюхом канотьє.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
